Римська республіка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Res publica Romana
Римська республіка
Царі стародавнього Риму Flag
508 до н. е. – 27 р. до н. е. Римська Імперія Vexilloid of the Roman Empire.svg
Девіз
Senatus Populusque Romanus
Розташування Римська республіка
Римські провінції напередодні атентату на Цезаря, бл. 44 р. до н. е.
Столиця Рим
41°54′ пн. ш. 12°30′ сх. д. / 41.900° пн. ш. 12.500° сх. д. / 41.900; 12.500
Мови латинська (імперська), грецька (адміністративна)
Релігії Римський політеїзм
Форма правління Республіка
Консул
 - 509–508 р. до н. е. Луцій Юній Брут, Луцій Тарквіній Коллатін
 - 27 р. до н. е. Октавіан Август, Марк Віспаній Аґриппа
Законодавчий орган Римські збори
Історичний період Античність
 - зґвалтування Лукреції 508 до н. е.
 - Цезаря проголошено дожиттєвим диктатором 44 до н. е.
 - Битва при Акції 2 жовтня, 31 р. до н. е.
 - Октавіана проголошено Августом 16 січня
Площа
 - 326 р. до н. е.[1] 10 000 км2
 - 200 р. до н. е.[1] 360 000 км2
 - 146 р. до н. е.[1] 800 000 км2
 - 100 р. до н. е.[1] 1 200 000 км2
 - 50 р. до н. е.[1] 1 950 000 km2
Історія Стародавнього Риму
Vexilloid of the Roman Empire.svg

Заснування Риму
Царський період

Республіка
Рання Республіка
Пунічні війни
і експансія на Сході

Союзницька війна
Громадянська війна 83-82 до н. е.
Змова Катіліни
Перший тріумвірат
Громадянська війна 49-45 до н. е.
Другий тріумвірат

Імперія
Римські імператори
Принципат
Династія Юліїв-Клавдіїв
Династія Флавіїв
Династія Антонінів
Династія Северів
Криза III століття
Домінат
Західна Римська імперія

-

Респу́бліка — історична епоха Стародавнього Риму, що відрізнялася аристократично-олігархічною формою правління, в якій вища влада головним чином зосереджувалася у сенаті та в руках консулів. Іноді умовно підрозділяється на Ранню і Пізню. Латинський вираз res publica означає загальна справа.

Витоки республіки[ред.ред. код]

(римський) спосіб правління встановився в Римі після вигнання царя Тарквінія Гордого (510/509). Прерогативи царської влади були розділені між двома посадовими особами, що обиралися щорічно, які спочатку називалися преторами, а потім консулами. Внутрішня історія ранньої Римської республіки була історією боротьби перш за все між патріціями і плебеями. У Римі за часів царів існував фонд неподілених земель, так зване ager publicus — «суспільне поле». Він збільшувався за рахунок завойованих територій. Патриції, будучи, як правило, військовими вождями, прагнули за рахунок суспільного поля примножити свої особисті володіння. Плебеї ж були позбавлені доступу до цих земель і політично безправні. Тому їх боротьба за землю перепліталася з вимогами політичних прав. В результаті тривалої боротьби плебеї добилися ряду крупних успіхів: установи посади народного трибуна (494) для захисту інтересів плебеїв, допуску до консулата (367), відміни боргового рабства (326) і ін.

Якнайдавніший обсяг римської території був дуже незначний: жерці «польового братерства» (fratres arvales), що існувало ще в епоху імператорів, щорічно здійснювали в святкування амбарвалій урочистий обхід римського поля, і цей обхід збігався, очевидно, з якнайдавнішою межею Р. території; вона мала в довжину 5 римських миль (1000 кроків) на правому березі Тібра або на заході, 6 миль на лівому березі річки, 5 миль на півдні, у напрямку до Альба-Лонги, і лише 2 милі на півночі. Після поглинання Римом кількох приміських общин і завоювання — ще в царську епоху — міст Габій і Фідене, римська територія (ager Romanus) обіймала собою близько 870 км². На півдні римляни спиралися на одноплемінну ним і союзну федерацію латинських міст; на півночі мали проти себе могутні етруські міста під владою царів, що складали слабку федерацію; на сході ворогували із спорідненими гірськими племенами сабінян, вольськів і еквів, що робили набіги на родючу римську «Кампанью». У дрібних сутичках з сусідами пройшла для Риму перша половина епохи в 240 років, передуюча повному завоюванню Італії Римом. На межі двох її половин стоїть завоювання римлянами міста Вейїв (396 до Р. Хр.). На початку 4 ст. Рим піддався короткочасному, але спустошливому нашестю галлів (390) на чолі із Бренном і спаленням Рима, але місто скоро відродилося, і протягом трохи більш як століття змогло підпорядкувати собі всю Італію в тодішньому сенсі, тобто за винятком долини По і приальпійських областей, що вважалися Галією.

Завоювання Італії (340—268 рр. до н. е.)[ред.ред. код]

Зовнішня політика Рима характеризувалася майже безперервними війнами. Перемігши своїх найближчих сусідів (вольськів, еквів і ін.), римляни в 5 ст. оволоділи правим берегом р. Тібр, потім вели війни з містами Латинського союзу (340—338) і самнітами (див. Самнітські війни (343—290), що завершилися підпорядкуванням всієї Середньої Італії. На початку 4 ст. До н. е. Рим став дуже могутнім членом латинської федерації і почав бачити в Латинському союзі лише знаряддя для своєї політики, латиняни ж добивалися впливовішої ролі. Після завершення в Римі боротьби патриціїв із плебеями латиняни зажадали для себе одного консульського місця і доступу в римський сенат; римляни відкинули це домагання і, розбивши декількома сильними ударами латинську федерацію, привели окремі латинські міста в повну від себе залежність. Ще до латинської війни римляни мали зіткнення з самнітами, хоробрими горцями Південної Італії, що бажали підпорядкувати собі багате побережжя цієї області, з її грецькими містами. За володіння Неаполем зайнялася друга самнітськая війна (326—304), що стала найкритичнішим іспитом здатності Риму до світового панування. Бачивши перевагу римлян, етруски, а також інші горці середньої Італії прийшли на виручку самнітам. Рим повинен був воювати на два фронти, але перевага його державної організації, невичерпність його ополчення і доблесть його військових вождів забезпечили йому перемогу. Ще раз узялися самніти за зброю у 298—290, задихаючись в залізному кільці римських фортець і військових доріг; до них на допомогу знову поспішили етруски, умбри, галли східної Італії — але знову перемога залишилася на боці Риму.

Незалежними залишилися лише грецькі міста південної Італії (або «Велика Греція»), що призвали на допомогу епірського царя Пірра. Підкорення грецького елементу в Італії було третім етапом в завоюванні Римом Італії. Римський легіон переміг македонську фалангу Пірра, незважаючи на грізних слонів; у 272 р. здався гарнізон Пірра в Таренті, й узяттям наступного року Регіума закінчилося завоювання римлянами Італії.

Римська республіка в IV—III ст. до н. е.

Державний устрій Римської Республіки[ред.ред. код]

В результаті рівняння в правах плебеїв і патриціїв відбулося злиття старих патриціанських родів з верхівкою плебсу і утворилася нова аристократія — нобілітет. Поступово представники нобілітету захопили в свої руки керівництво сенатом і вищі державні посади. Політичний устрій Риму придбав характерні риси аристократичної республіки. Фактично провідна роль в управлінні державою належала сенату. Він відав державним майном і фінансами, зовнішньою політикою, військовими справами, питаннями релігії і культу, спостерігав за внутрішньою безпекою. Всі державні посади (магістрати) були колегіальними, короткостроковими і неоплачуваними. Формально за найвищий орган влади вважалося народне зібрання, де проходили вибори посадових осіб і приймалися або відкидалися нові законопроекти. Організація управління завойованою Італією ґрунтувалася на знаменитому принципі: «розділяй і володарюй». Італійські міста і общини мали різний статус (див. Муниципії). На території підкорених общин створювалися колонії з римським або латинським правом.

Завоювання на заході: Пунічні війни[ред.ред. код]

Докладніше: Пунічні війни

Після підкорення Італії римська експансія вийшла за межі Апеннінського півострова. Тут римлянам довелося зіткнутися з однією з найбільших держав Західного Середземномор'я — Карфагеном. Так звані Пунічні війни продовжувалися (з перервами) понад 100 років. В результаті Першої Пунічної війни (264—241) Р. придбав перші заморські володіння — Сіцілію, корсіку, Сардінію, які були перетворені на римські провінції. В період Другої Пунічної війни (218—201) знаменитий полководець Карфагену Ганнібал вдерся до Італії і, взявши гору над римлянами у кількох битвах (при Каннах у 216 році до н. е. і ін.), спустошував її території понад 15 років. Проте зрештою війну карфагеняни програли, римляни під командуванням Сципіона Африканського Старшого отримали перемогу над Ганнібалом (битва при Замі у 202 році до н. е.) До Риму від Карфагену відійшла Іспанія. Третя Пунічна війна (149—146) звелася фактично до облоги Карфагена, який був узятий штурмом Сципіоном Африканським Молодшим, а потім за рішенням сенату відданий вогню і знищений. У результаті цих воєн Рим перетворився на найбільшу середземноморську державу.

Завоювання на сході[ред.ред. код]

Докладніше: Македонські війни

Скоро для римлян відкрилася і східна, грецька половина Середземного моря, де їм вже належали острів Керкира (сучасний Корфу) і міста Аполонія і Епідамн на східному березі Адріатики.

В кінці 3 ст. римська експансія звернулася на схід. В результаті трьох Македонських воєн (215—205, 200—197, 171—168) римляни розповсюдили своє панування на Балканський півострів (до 168), а після так званої Сирійської війни (192—188) проти Антиоха III поклали початок своєму впливу в Малій Азії.

Скоро після того (у 133 році до н. е.) римляни мирним способом завели у себе провінцію Азію: їх союзник, цар пергамський Аттал III, заповів їм своє царство після своєї смерті.

Римська республіка в III — I ст. до н. е.

Епоха реформ[ред.ред. код]

Докладніше: Реформи Гракхів

Внаслідок завойовницьких війн Римська республіка отримувала значку кількість рабів. Широко процвітала работоргівля, яка була часто пов'язана з піратством (центр оптової торгівлі — острів Делос). Значення мало також природне відтворення рабів. Все це у поєднанні з невижитим в провінціях борговим рабством призвело до того, що рабська праця (з кінця III століття до н. е.) почала грати провідну роль у виробництві. Інтенсивно формувалася рабовласницька держава. Концентрація землі, поява великих маєтків (латифундій) і особливо розповсюдження вілл, що робилося за рахунок експлуатації рабської праці, неминуче викликали витіснення дрібних селянських господарств, втрату землі сільським плебсом та іх пауперизацію. Обезземелені селяни частково ставали орендарями, або наймитами. Багато селян прямували на заробітки в місто.

Перетворення Риму на найбільшу державу сприяло широкому розвитку товарно-грошових відносин і зовнішньої торгівлі. З Італії вивозилися вино, оливкове масло, металеві вироби, кераміка; ввозилися в Рим сільськогосподарські продукти (з провінцій) і предмети розкоші (з країн Сходу). Римські завоювання сприяли безперервному припливу грошового капіталу за рахунок контрибуцій і військової здобичі. Все це приводило до розвитку кредитово-лихварських операцій, якими займалися тепер не тільки окремі особи, але і цілі компанії відкупників (публікани) або контори міняйлів (аргентарії). Римське суспільство цього часу було строкатою картиною ворогуючих класів і станів. Остаточно оформилися два основні антагоністичні класи — раби і рабовласники. Суперечності між ними настільки загострилися, що привели до озброєних повстань рабів. Спостерігалася подальша диференціація пануючого класу. Разом з вищим станом — сенаторами (тобто представниками нобілітету) з'явилася торгово-лихварська знать (вершники). Певну роль почала грати муніципальна аристократія (привілейовані круги італійських общин). Росла політична активність плебсу. Найважливішим явищем соціально-економічному і політичному життю Р. 2 ст. слід рахувати криза полісної організації. Старі республіканські установи, пристосовані до потреб і запитів невеликої римської общини (поліса), опинилися в нових умовах недостатньо дієвими. Ця невідповідність особлива яскраво виявилося, наприклад, в питанні управління провінціями. Вони фактично віддавалися в безконтрольне розпорядження намісників (проконсулів, пропреторів), що призначаються сенатом. Особливо руйнівною для жителів провінцій була діяльність публіканів, які, беручи на відкуп збір податків і вносячи до римської казни певну суму, вибивали її потім з величезними надлишками з місцевого населення. Останнє сторіччя існування римської республіки насищено яскравими політичними подіями. У 138 (або 136) почалося 1-е Сіцілійське повстання рабів, в ході якого повсталі зробили спробу створити свою державу; воно було придушене великими збройними силами в 132. У 104-99 спалахнуло 2-е Сіцілійське повстання рабів. Ці рухи зустріли відгук в Східному Середземномор'ї (Пергам, острови Делос, Хіос). У самому м. Римі почався широкий революційний рух сільського плебсу, який привів до перших спалахів громадянської війни на вулицях міста. У 30-20-х рр. 2 ст. рух очолили брати Гракхи, що прагнули шляхом демократичних реформ добитися відродження вільного селянства. Гай Гракх висунув також пропозицію про дарування римських прав італікам. В ході напруженої боротьби, що розвернулася, оформилися дві основні ідейно-політичні течії: оптимати і популяри.

Марій і Сулла[ред.ред. код]

Марій, військовий реформатор (107—100 рр. до н. е.)[ред.ред. код]

Докладніше у статті Військова реформа Гая Марія

Під час війни Риму проти нумідійського царя Югурти (111—105) проявилося глибоке розкладання правлячої сенатської верхівки, її нездатність до керівництва, продажність. Рішенням коміций командування військами було передане Г. Марію, який і довів війну до переможного кінця. Марієм була проведена також військова реформа — почав здійснюватися прийом в армію бідних громадян (пролетарів) і були проведені деякі технічні нововведення. Реформована армія успішно відбила небезпечне для Риму нашестя племен тевтонів (102) і кімврів(101).

Внутрішні війни (91-83 рр. до н. е.) і диктатура Сулли (83-80 рр. до н. е.)[ред.ред. код]

У 91 народний трибун М. Л. Друз повторив пропозицію Г. Гракха про дарування має рацію італікам. Провал цього законопроекту в сенаті і вбивство Друза послужили приводом для так званої Союзницької війни (90-88) — загальноіталійського повстання проти Рима. Одержавши ряд військових перемог над італіками, римляни проте були вимушені надати їм має рацію, тобто включити все населення Апеннінського півострова до складу римської громадської общини.

У 89 почалися війни з понтійським царем Мітрідатом VI, що загрожував римському пануванню на Сході. Сенат доручив ведення війни Суллі, але народне зібрання висунуло кандидатуру Марія. Боротьба навколо цього питання привела до того, що Сулла направив ту, що готувалася до походу на схід армію проти самого Р. Вперше в історії міста Рим був узятий (88) римськими ж військами. Проте після відправлення Сулли і його армії на схід панування в р. перейшло в руки прихильників Марія (консульство Цинни 87). Після повернення Сулли до Італії боротьба між сулланцями та маріанцями переросла у відкриту громадянську війну. Знову узявши з бою Рим, Сулла встановив (у 82) жорстокий терористичний режим (система проскрипцій). Диктатура Сулли (82-79) була останньою спробою зберегти політичний устрій сенатської республіки, але його соціальною опорою був вже не стільки нобілітет, скільки ветерани римської армії, щедро наділені Суллою (як раніше Марієм) землею.

У 74 (або 73) відбулося найбільше в античній історії повстання рабів під керівництвом Спартака. Воно свідчило про крайнє загострення антагонізму в римському суспільстві. Але повсталі раби не висували завдання знищення рабства як інституту, не мали чіткої політичної програми і тому їх самовіддана боротьба закінчилася поразкою (71). Події кінця 2- середини 1 ст. свідчили про поглиблення кризи Римської республіки. Революційний рух римського, а потім загальноіталійського плебсу було напрямлено проти Рима-поліса, проти сенатської олігархії, привілеїв замкнутої общини. Одін з основних її інститутів — народне зібрання (коміції) — з моменту розповсюдження громадянських прав на все населення Італії почав перетворюватися на юридичну фікцію. Таке типове для полісної організації народне ополчення після реформи Марія замінюється постійною і професійною армією. Трансформувався пануючий клас: староримська знать, сенатська олігархія, тісно пов'язана з віджилими полісними традиціями, втрачали свій колишній авторитет, владу, положення. Нові соціальні групи — вершники, муніципальна, а потім і провінційна аристократія — всі більшою мірою претендували на керівне положення в державі.

Війни на сході[ред.ред. код]

Створене римлянами проти Карфагену царство Массинісси процвітало недовго. Спори між його нащадками в третьому поколінні привели до війни проти Югурти і до збільшення, на рахунок Нумідії, римської африканської провінції. За 100 років до н. е. Рим, з союзною йому Італією, був оточений сонмом 10 провінцій — 2 на італійських островах, 2 в Іспанії, 2 в країні галлів, 2 на Балканському півострові, 1 в Африці і 2 в Азії (до Пергаму приєдналася зайнята в 103 р. і організована пізніше в провінцію Кілікія). Останні дві провінції мали характер гарнізонів: Пергам — на Чорному морі, Кілікія — на Середземному, у той час надзвичайно страждаючому від морських розбійників.

На грецькому Сході не було порядку і влади. Різноплемінна Держава Селевкідів розпалася після удару, нанесеного їй римлянами при Магнезії; марно наступник Антіоха III старався насильницькою елленізацією східних рас і народів згуртувати їх в єдність; відцентрові сили узяли гору — євреї повстали, вірмени і парфяни відклалися, дрібні царі по узбережжю Чорного моря отримали незалежність. Їх всіх переріс Мітрідат, цар Понта, на південному сході Чорного моря. Кавказький богатир за природою, із набутим грецьким лоском, він з'єднав горців Закавказзя і грецькі колонії на Чорному морі в обширне «царство Понтійське» і став могутнім представником різнорідних елементів, що об'єдналися на околиці цивілізованого світу, щоб дати відсіч Риму.

Скориставшись смутою в Італії, викликаною повстанням союзників, Мітрідат зайняв своїми військами Малу Азію, представившись як визволитель грецьких міст, захопив острови архіпелагу, увійшов до Македонії і Афін і провів повсюдну різанину римлян і італіків. Месником Риму став Сулла, який майже на очах ворожих йому маріянських легіонів розбив одне за іншим два війська Мітрідата в Беотії (при Херонєї та Орхомені), і потім висадився в Малій Азії. Нове царство розпалося так само швидко, як створилося; Мітрідат відмовився від всіх своїх завоювань у сфері римського впливу. Десять років опісля по смерті Сулли, коли римляни прийняли спадок царя Віфінії Никомеда і обернули його країну в провінцію, Мітрідат зробив нову спробу захопити Малу Азію. Вона кінчилася знову невдало.

Розбитий Лукуллом, Мітрідат втратив навіть Понт і шукав притулки у свого зятя, вірменського царя Тіграна. Марно Тігран зібрав сили свого велиеого царства проти римлян; його ополчення було розбите Лукуллом при новій столиці Вірменії, Тігранокерті, і при старій, Артаксаті; лише небажання римських легіонів слідувати далі за Лукуллом дозволило Мітрадату повернутися в Понт. На місце непопулярного Лукулла з'явився (у 67 р.) в блиску перемоги юний Помпей; у нічному нападі розтрощив він останні сили Мітрідата і переслідував його через Грузію до Кури.

Біля підніжжя Кавказу Помпей зупинився; його чекало завдання організувати величезний простір від Кавказу до Єгипту і від побережжя до Євфрата, що знаходився після падіння Селевкидів у повному політичному хаосі. Римляни внесли до цього хаосу міцний порядок за допомогою властивої їм змішаної системи управління, при якому безпосередні провінції — Азія (західне побережжя Малої Азії), Віфінія, Понт, Сірія і Крит — чергувалися з васальними царями і союзними міськими республіками.

Перший Триумвірат та завоювання Галлії Цезарем[ред.ред. код]

Галлія в I ст. до н. е.

Вирішальну роль в соціально-політичному житті Риму в 1 ст. почали грати армія і її вожді. У 70-60 відбувається піднесення Г. Помпея. Він брав участь в придушенні повстання Спартака, особливо прославився в боротьбі з середземноморськими піратами. Найвищих військових успіхів він досяг, остаточно розгромивши Мітрідата VI (64) і зробивши походи до Закавказзі і Сирії. У 60 утворився антисенатський союз трьох крупних військових і політичних діячів Красса, Помпея і Цезаря, що незабаром перетворився на фактичний уряд (так званий 1-й тріумвірат). Після консулата (59) Цезарь отримав в управління Цизальпінськую Галію і Іллірію на 5 років, з правом набору армії, а декілька пізніше — Трансальпійську Галію, яку ще належало завоювати. В результаті походів Цезаря 58-51 країну було завойовано. Це завоювання дало римлянам величезну здобич, сотні тисяч полоненних, відкрило широке поле діяльності для римських торговців, публіканов і так далі Перемоги в Галії сприяли популярності Цезаря. Сенатські круги побоювалися захоплення Цезарем одноосібної влади. Помпей перейшов на сторону сенату і, отримавши особливі повноваження, провів ряд законів, фактично направлених проти Цезаря. Перед останнім стояла дилема: розпустившись військо, з'явитися в р. як приватна особа або перейти з військом кордон Італії, почавши тим самим громадянську війну. Після довгих коливань Цезар перейшов кордон — р. Рубікон (10 січня 49).

Громадянська війна, Другий Триумвірат і встановлення Принципату[ред.ред. код]

В ході громадянської війни Цезар одержав ряд вирішальних перемог: над Помпєєм (Фарсал, 48), над армією прихильників Помпея в Африці (Тапс, 46) і Іспанії (Мунда, 45). У 45 він став необмеженим володарем римської держави. Йому були декретовані сенатом надзвичайні почесті і повноваження — довічна диктатура, трибунська влада, титули «імператор», «отець вітчизни» і тому подібне Монархічні устремління Цезаря викликали неспокій прихильників республіки, і в результаті змови він був убитий (15 березня 44). Після смерті Цезаря почався новий етап громадянських воєн. У захист інтересів сенатської республіки виступили керівники змови Брут. Цезаріанців очолював спочатку М. Антоній, а потім спадкоємець та прийомний син Цезаря (його онучатий племінник) Октавіан. У 43 виник другий триумвірат (союз трьох цезаріанців: Антонія, Октавіана і Лепіда). Їхня влада була санкціонована коміціями. Триумвірат шляхом жорстоких проскрипцій розправився зі своїми політичними супротивниками, а потім виступив проти Брута і Кассія, що зосередили свої сили в Македонії. У битві при Філіппах (42) республіканська армія зазнала поразки, її вожді Брут і Касій покінчили життя самогубством. Проте на цьому громадянська війна не закінчилася. Продовжувалися хвилювання в самій Італії (див. Перузінська війна), почалися військові дії проти Секста Помпея, що влаштувався в Сіцілії, нарешті, різко загострилися відносини між Антонієм і Октавіаном. Війна між ними закінчилася перемогою Октавіана (при мисі Акцій, 31), наступного року був захоплений і перетворений на римську провінцію Єгипет; Антоній, що знаходився там, покінчив життя самогубством. Октавіан став одноосібним правителем. Тому 30-й рік часто вважають за початкову дату історії імперії, хоча іноді її пересувають на 27-й, оскільки саме цього року сенат закріпив за Октавіаном права верховної влади і підніс йому почесний титул «Август».

Примітки[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Abbott, Frank Frost (1901). A History and Description of Roman Political Institutions. Elibron Classics. ISBN 0-543-92749-0.
  • Byrd, Robert (1995). The Senate of the Roman Republic. U.S. Government Printing Office Senate Document 103-23.
  • Caesar, Julius (58-50 BC). The conquest of Gaul. ISBN 0-14-044433-5.
  • Cicero, Marcus Tullius (1841). The Political Works of Marcus Tullius Cicero: Comprising his Treatise on the Commonwealth; and his Treatise on the Laws, Translated from the original, with Dissertations and Notes in Two Volumes By Francis Barham, Esq vol. 1, London: Edmund Spettigue.
  • Eck, Werner (2003). The Age of Augustus. Oxford: Blackwell Publishing. ISBN 0-631-22957-4.
  • Flower, Harriet I. (2004). The Cambridge Companion to the Roman Republic. Cambridge.
  • Goldsworthy, Adrian (2003). The Complete Roman Army. Thames & Hudson. ISBN 0-500-05124-0.
  • Hart, B. H. Liddell (1926, reprint 2004). Scipio Africanus — Greater than Napoleon. DA CAPO Press. ISBN 0-306-81363-7.
  • Holland, Tom (2005). Rubicon : the last years of the Roman Republic. Doubleday. ISBN 0-385-50313-X.
  • Lintott, Andrew (1999). The Constitution of the Roman Republic. Oxford University Press. ISBN 0-19-926108-3.
  • MacDonald, W. L. (1982). The Architecture of the Roman Empire. Yale University Press, New Haven.
  • Matyszak, Philip (2004). The Enemies of Rome. Thames & Hudson. ISBN 0-500-25124-X.
  • Owen, Francis (1993). The Germanic people; their Origin Expansion & Culture. Barnes & Noble Books. ISBN 0-19-926108-3.
  • Palmer, L. R. (1954). The Latin Language. Univ. Oklahoma. ISBN 0-8061-2136-X.
  • Polybius (1823). The General History of Polybius: Translated from the Greek, Fifth Edition Vol 2, Oxford: Printed by W. Baxter.
  • Taylor, Lily Ross (1966). Roman Voting Assemblies: From the Hannibalic War to the Dictatorship of Caesar. The University of Michigan Press. ISBN 0-472-08125-X.

Посилання[ред.ред. код]