Характер (психологія)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Вда́ча, характер — динамічна, упорядкована сукупність стійких, індивідуально психологічних особливостей, котрі формуються в процесі життєдіяльності людини і виявляються в її діяльності та суспільній поведінці: у ставленні до колективу, до інших людей, до праці, навколишньої дійсності та самої себе.

Як правило, для позначення цього явища слово «вдача» вживається у літературі художнього спрямування, а термін «характер» — у літературі з психології. Є, наприклад, дуже вживане словосполучення «лагідна вдача». Наприклад, Павло Глазовий писав

« Ми злом не платимо на зло. Такої лагідної вдачі. Ні в кого у світі не було  »

Натомість, є не менш вживане словосполучення «риси характеру».

(Слово «вдача» не слід плутати зі словом удача.)

Риси характеру[ред.ред. код]

В системі відносин особистості виділяють чотири групи рис характеру, що утворюють симптомокомплекси:

  1. ставлення людини до інших людей, до колективу, до суспільства: індивідуалізм; колективізм (товариськість, чуйність, повага до інших, і «протилежні» риси — замкнутість, черствість, грубість, зневага до людей);
  2. риси, що показують ставлення людини до праці, до своєї справи (працьовитість, схильність до творчості, сумлінність в роботі, відповідальне ставлення до справи, ініціативність, наполегливість і «протилежні» їм риси — лінощі, схильність до рутинної роботи, несумлінність у роботі, безвідповідальне ставлення до справи, пасивність);
  3. риси, що показують, як людина ставиться до самого себе (почуття власної гідності, гордість, що правильно розуміється особою, і пов'язана з нею самокритичність, скромність і «протилежні» їм риси: зарозумілість, що іноді переходить у нахабність, марнославство,егоцентризм, як схильність розглядати в центрі подій себе і свої переживання, егоїзм — схильність піклуватися переважно про своє особисте благо);
  4. риси, що характеризують ставлення людини до речей (акуратність або неохайність, дбайливе або недбале поводження з речами).

Теорії і типології характерів[ред.ред. код]

Найбільш відома теорія характеру, запропонована німецьким психологом Е. Кречмером. Згідно з цією теорією, характер залежить від статури. Кречмер описав три типи статури і відповідні їм три типи характеру:

  • астеніки (від грец. ἀσθενές - слабкий) — люди худі, з подовженим обличчям, довгими руками і ногами, плоскою грудною кліткою і слабкою мускулатурою. Відповідний тип характеру — шизотимики — люди замкнуті, серйозні, вперті, важко пристосовуються до нових умов. При розладах психіки схильні до шизофренії.
  • атлетики (від грец. ἀθλητικός - властивий борцям) — люди високі, широкоплечі, з могутньою грудною клітиною, міцним скелетом і розвиненою мускулатурою. Відповідний тип характеру — іксотимики — люди спокійні, невразливі, практичні, владні, стримані в жестах і міміці, не люблять змін і погано до них пристосовуються. При розладах психіки схильні до епілепсії.
  • пікніки (від грец. πυκνός - щільний, товстий) — люди середнього зросту, повненькі або схильні до ожиріння, з короткою шиєю, великою головою і широким обличчям з дрібними рисами. Відповідний тип характеру — циклотимики — люди товариські, контактні, емоційні, легко пристосовуються до нових умов. При розладах психіки схильні до біполярного афективного розладу.

За рівнем прояву рис характеру характери діляться на

Формування (становлення) характеру[ред.ред. код]

Особливості характеру[ред.ред. код]

Центральними, або стрижневими відносинами особистості є ставлення особистості до оточуючих (колективу) і ставлення особистості до праці. Існування центральних, стрижневих відносин і обумовлених ними властивостей у структурі характеру має важливе практичне значення у вихованні людини.

Неможливо подолати окремі вади характеру (наприклад, грубість і брехливість) і виховати окремі позитивні властивості (наприклад, ввічливість і правдивість), ігноруючи центральні, стрижневі відносини особистості, а саме ставлення до людей. Іншими словами, не можна формувати лише певні властивості, виховувати можна тільки цілу систему взаємопов'язаних властивостей, звертаючи при цьому основну увагу на формування центральних, стрижневих відносин особистості, а саме відносин до людей (колективу) і праці.

Цілісність характеру, однак, не абсолютна. Це пов'язано з тим, що центральні, стрижневі відносини не завжди цілком і повністю визначають інші. Крім того, ступінь цілісності характеру індивідуально-своєрідний. Зустрічаються люди з більш цілісним і менш цілісним або суперечливим характером. Разом з тим, необхідно відзначити, що коли кількісна вираженість тієї чи іншої риси характеру досягає граничних величин і виявляється близькою до межі норми, виникає так звана акцентуація характеру.

Акцентуація характеру — це крайні варіанти норми, як результат посилення окремих рис характеру. Акцентуація характеру при досить несприятливих обставинах може призвести до патологічних порушень і змін поведінки особистості, до психопатії, але ототожнювати її з патологією неправильно. Властивості характеру визначаються не біологічними закономірностями (спадковими факторами), а громадськими (соціальними факторами).

Зв'язок з темпераментом[ред.ред. код]

Темперамент також не зумовлює рис характеру, але між ним і властивостями характеру існує тісний взаємозв'язок. Від темпераменту залежать динамічні особливості прояву характеру. Наприклад, товариськість у сангвініка і флегматика буде проявлятися по-різному.Темперамент впливає на розвиток окремих рис характеру. Одні властивості темпераменту сприяють формуванню певних рис характеру, інші — протидіють.

Залежно від типу темперамента дитини необхідно використовувати індивідуальні прийоми впливу на неї, щоб виховати потрібні властивості характеру.

Існує і зворотна залежність проявів темпераменту від характеру людини. Завдяки певним рисам характеру людина може стримувати небажані за даних обставин прояви темпераменту.

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • А. Михайлов. З історії характеру / / Людина і культура: Індивідуальність в історії культури. М., 1990, с. 43-72
  • Філософський словник // Ред. В.І.Шинкарука. Київ: Академія наук УРСР. 1973.