Особистість

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Особистість — це поняття, вироблене для відображення соціальної природи людини, розгляду її як індивіда, як суб'єкта соціокультурного життя, що розкривається в контекстах соціальних відносин, спілкування і предметної діяльності[1], соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин[2].
Під «особистістю» розуміють стійку систему соціально значущих рис, що характеризують особу як члена того чи іншого суспільства або спільноти. Поняття “особистість” характеризує суспільну сутність людини, пов’язану з засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду суспільства. Деякі теорії особистості не включають в неї біологічні характеристики людини, інші, приміром, фрейдизм, надають біологічним чинникам визначального значення. Більш виваженим є трактування особистості як динамічної єдності біологічного та соціального[3].

Не слід змішувати поняття «особистість» та «особа». Під особою розуміють людського індивіда як суб'єкта відносин і свідомої діяльності. Ці два поняття — особа як цілісність людини (лат. persona) і особистість як її соціальний і психологічний образ (лат. personalitas) — термінологічно цілком різні.

Поняття особистості в філософії[ред.ред. код]

Історія розвитку поглядів на особистість[ред.ред. код]

  • У ранньохристиянський період великі каппадокійці (насамперед Григорій Ниський і Григорій Богослов) ототожнили поняття «іпостась» і «обличчя» (до них поняття «особа» в богослов'ї та філософії було описовим, ним могли називати маску актора або юридичну роль, яку виконував чоловік). Наслідком цього ототожнення стало виникнення нового поняття «особистість», невідомого раніше в античному світі.
  • У середньовічній філософії особистість розумілася як сутність Бога
  • У новоєвропейської філософії особистість розумілася як громадянин
  • У філософії романтизму особистість розумілася як герой.

Сучасні концепції особистості[ред.ред. код]

Персоналізм[ред.ред. код]

Згідно з логікою персоналізму, існування індивіда, вплетене в складну мережу суспільних відносин, підпорядковане соціальним змінам, виключає для нього можливість затвердити своє власне, неповторне «Я». Тому необхідно розрізняти поняття індивіда і особистості. Людина як частина роду (Homo Sapiens), як частина суспільства, є індивід. Про таку людину — біологічного чи соціального «атома» — нічого не відомо. Він анонім (за висловом К'єркегора) — лише елемент, частина, що визначається співвідношенням з цілим. Людина як особистість може затвердити себе лише шляхом вільного волевиявлення, за допомогою волі, яка долає і обмеженість життя людини, і соціальні перегородки як би зсередини людини. У сфері ідей персоналізму розвивається тенденція, яка потім стане заповіддю екзистенціалізму — твердження про принципову ворожість суспільства і особистості.

Атрибути особистості[ред.ред. код]

Поняття особистості в психології[ред.ред. код]

У сучасній психології нараховують десятки теорій особистості. Допарадигмальний характер психології[4] не дає достатніх підстав визначити, яка з них є правдивою. С. Л. Рубінштейн зазначав, що особистості характерний такий рівень психічного розвитку, який дозволяє їй свідомо керувати власною поведінкою і діяльністю. Суть особистості, за К. Роджерсом, виражає її самосвідомість, суб’єктивність, здатність діяти свідомо і відповідально.

Отже, особистістю можна назвати людину, яка досягла такого рівня соціального розвитку і самосвідомості, який дозволяє їй знаходити і обирати серед цінностей культури особистісні смисли, самостійно виконувати відповідну перетворювальну діяльність, свідомо і відповідально здійснювати саморегуляцію діяльності й поведінки.

Особистість є категорією і предметом вивчення психології особистості. Особистість з точки зору психології — це сукупність вироблених звичок і уподобань, психічний настрій і тонус, соціокультурний досвід та набуті знання, набір психофізичних рис та особливостей людини, її архетип, що визначають повсякденну поведінку і зв'язок з суспільством і природою. Також особистість спостерігається як прояв «поведінкових масок», вироблених для різних ситуацій та соціальних груп взаємодії.

Комплекс стійких компонентів особистості[ред.ред. код]

Особистість характеризують такі ознаки:

  • розумність (визначає рівень інтелектуального розвитку);
  • відповідальність (рівень розвитку почуття відповідальності, уміння керувати своєю поведінкою, аналізувати свої вчинки і відповідати за них);
  • свобода (здатність до автономної діяльності, прийняття самостійних рішень);
  • особиста гідність (визначається рівнем вихованості, самооцінки);
  • індивідуальність (несхожість на інших).

Особистість визначають:

Особистість, індивід та індивідуальність[ред.ред. код]

  • Індивід утотожнює загальні властивості людини, як організму.
  • Індивідуальність утотожнює специфіку окремої людини, причому специфіка ця може носити спадковий чи випадковий характер.
  • Особистість — результат процесу виховання і самовиховання. «Особистістю не народжуються, а стають» А.Н. Леонтьєв. Діти не мають особистості, оскільки відповідальність за їх вчинки ставиться їхнім батькам. На думку Л.І. Божович, можна виділити два критерії особистості, що сформувалася:
    1. Людину можна вважати особистістю, якщо в її мотивах існує ієрархія в одному певному сенсі, а саме якщо вона здатна долати власні спонукання заради чогось іншого. У таких випадках кажуть, що суб'єкт здатний до опосередкованої поведінки. При цьому передбачається, що мотиви, по яких долаються безпосередні спонуки, соціально значущі.
    2. Здатність до свідомого керівництва власною поведінкою. Це керівництво здійснюється на основі усвідомлених мотивів-цілей і принципів.

Від першого критерію другої відрізняється тим, що передбачає саме свідому супідрядність мотивів. Просто опосередкована поведінка (перший критерій) може мати в своїй основі і стихійно сформовану ієрархію мотивів, і навіть «стихійну моральність»: людина може не віддавати собі звіту в тому, що змусило її вчинити саме таким чином, і тим не менш вчинити морально. Таким чином, хоча в другій ознаці також мається на увазі опосередкована поведінка, підкреслюється свідоме опосередкування. Воно передбачає наявність самосвідомості як особливої інстанції особистості.

  • Особистість — це індивід, який усвідомлює свою індивідуальність.

Поняття особистості в релігії[ред.ред. код]

Християнство[ред.ред. код]

З християнської точки зору, особистість є відображенням Божественного образу. Перед кожною особистістю стоїть високий ідеал для наслідування - Син Божий Ісус Христос. Але відповідно до Євангелія людині самотужки неможливо досягнути цього ідеалу. Задля цього Бог послав Сина Свого на світ, щоб Той взяв на Себе гріхи людей. Таким чином людина здобуває спасіння душі або досягає ідеалу своєї особистості через віру в Ісуса Христа як Спасителя.

Формування особистості[ред.ред. код]

Формування особистості — процес соціального розвитку людини, становлення її як суб’єкта діяльності, члена суспільства, громадянина. Виявляється і формується вона в процесі свідомої діяльності й спілкування. Поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуального, неповторного.

Відбувається цей процес завдяки засвоєнню гуманітарних дисциплін, виховному впливу сім’ї, школи, суспільства, взаємодії з мистецькими явищами, здатності людини пристосовуватися до зовнішнього оточення, участі у громадському житті, свідомій її підготовці до самостійного дорослого життя.

Цілеспрямоване формування особистості здійснюється в соціальній системі шляхом виховання.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Очкань Галина. Виховання особистості // Зб. “Виховна робота в технікумах, коледжах”

Примітки[ред.ред. код]

  1. Абушенко В. Л. Особистість // Новітній філософський словник / Сост. А. А. Грицанов. - Мн.: Вид. В. М. Скакун, 1998.
  2. Крайніков Е.В. Психологія розвитку: Словник-довідник. - К.: Арістей,2оо4.
  3. Українська психологічна термінологія: словник-довідник \ За ред. М.-Л.А. Чепи. - К.: ДП "Інформаційно-аналітичне агенство", 2010. ISBN 978-617-571-040-0.
  4. Кун Т. Структура наукових революцій. - К.: Port-Royal, 2001.