Інтонація (музика)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Інтонація (лат. intonatio, дослівно — «у тон») у музиці — багатозначне поняття, що в загальному випадку стосується задачі точного відтворення висотного відношення тонів.

Інтонація у середньовічному хоралі[ред.ред. код]

Первісно термін «інтонація» використовувався у середньовічному католицькому богослужбовому співі на означення короткої вступної музичної фрази, що передувала вступу хору і полегшувала настройку хору на певну звуковисотність і характер виконання. Перші свідчення такого слововживання сходять до XIII-XIV століть. Так, за Волтером Одингтоном («Сума теорії музики», не пізніше 1316 р.) «інтонація — це звичайний розспів псалмів, пристосований до антифонів»[1]. За Якобом Льєзьким («Дзеркало музики», 1330) «Псалмодійна інтонація — це такий тон або такий післяпсалмовий „Saeculorum“[2], що підходить і початку, і середині, і кінцю епізоду»[3] Інтонація виконувалася солістом (praecentor) і далі підхоплювалася хором (наприклад у частинах ордирарію Меси). Пізніше інтонація виділилася як самостійна невеличка органна настройка, наприклад у творчості композиторів ренесансу (напр. Джованні Габріелі).

Інтонація як відтворення висоти звуку[ред.ред. код]

В сучасному музичному виконавстві інтонація, як елемент музичної форми не використовується. Замість цього при необхідності перед виконанням музичного твору хормейстер дає хору настройку. При цьому за терміном інтонація зберіглося значення музично і акустично правильного відтворення висоти звуку. Процес відтворення висоти звуку при цьому називається інтонуванням. Задача чистого інтонування актуальна насамперед для вокалістів, а також для виконавців на інструментах, що не мають фіксованого звукоряду, як наприклад струнно-смичкові інструменти.

Інтонація як втілення музичної думки[ред.ред. код]

У XX столітті починаючи від Б. Асаф'єва інтонація розглядається як глибинний прояв історично мінливої й суспільно детермінованої музичної діяльності індивіда. Інтонація є носієм музичного змісту, що ріднить її з інтонацією у мовленні та вказує на спільність їх походження. В той же час, якщо при мовленні основне смислове навантаження лягає на слово, а інтонування грає допоміжну роль, у музиці інтонації відводиться провідна роль. В цьому розумінні поняття інтонації охоплює комплекс засобів музичної виразнсті — звуковисотних, ритмічних, тембрових та інших, що зумовлюють емоційне і смислове значення для сприймання. На асаф'євськом розумінні цього терміну «інтонація» грунтується і поняття «інтонаційної практики», запроваджене Ю. Чеканом для типології сучасного музичного мистецтва.

Джерела[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Intonatio est levis psalmorum modulatio antiphonis aptata
  2. мається на увазі закінчення псалму словами „in saecula saeculorum“ — „і навіки вічні“
  3. Psalmodialis igitur intonatio est talis toni vel talis saeculorum super psalmum conveniens principii, medii atque finis observatio. [1]