Григоріанський спів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Graduale Aboense 2.jpg
Gaudeamus omnes, вступ до меси св. Генріха Упсальського, записаний квадратною нотацією, XIV—XV століття.

Григоріа́нський спів, або григоріа́нський хора́л (лат. cantus gregorianus; англ. Gregorian chant, фр. chant grégorien, нім. gregorianischer Gesang, італ. canto gregoriano) — традиційний спів католицької церкви, канонізований папою Григорієм І Великим у 590—604 роках.

Особливості[ред. | ред. код]

Григоріанський спів є одноголосним, хоча в ході історичного розвитку він став основою ранніх форм європейського багатоголосся від органум і дискант до мес Високого Відродження.

За характером розспівування літургійного тексту розрізняють силабічні хорали (1-2 тони на склад тексту), невматичні (від 2 до 4-5 тонів на склад) і мелізматичні (необмежена кількість тонів на склад). До першого типу відносяться речитативні вигуки, псалми й більшість антифонів офіція, до другого — переважно інтройти, комуніо і більшість пісень ординарію меси, до третього — респонсорії, трактуси, алилуї, Kyrie eleison й ін.

За типом виконання григоріанський спів поділяється на антифон (чергування двох груп співаків, у такий спосіб виконуються, наприклад, всі псалми) і респонсорій (спів соліста чергується зі співом ансамблю або хору). Громада в богослужбовому співі в цілому участь не бере (за винятком деяких спільних молитов). Ладо-інтонаційна основа григоріанського співу — вісім модальних ладів, званих також церковними ладами.

Історія[ред. | ред. код]

В основних рисах григоріанський спів сформувався на території сучасної Франції, Південної Німеччини, Швейцарії й у Північній Італії в VIII—IX століттях (в результаті відбору, переробки й уніфікації різних богослужбових наспівів). У григоріанському співі синтезовані найдавніші інтонаційні формули східно-середземноморських музичних культур, елементи візантійського, галліканського, амвросіанського співу, фольклор німецьких і кельтських племен. До XII—XIII століть він ствердився на теренах Європи від Британських островів до західнослов'янських країн (Польща, Чехія). Існує кілька діалектів мелодики григоріанського співу. Григоріанський спів виконується латинською мовою; проте окремі пісні співалися грецькою мовою, а в Хорватії й Чехії допускалася також старослов'янська мова. Тексти бралися в основному з Біблії.

Найбільш ранні рукописи григоріанського співу (кінець VIII століття) містять тільки тексти. В IX столітті з'явилися перші записи музики. У деяких рукописах X—XI століть зафіксовані інтервали менші за півтон. Ритміка найдавнішого григоріанського співу заснована на нерегулярному чергуванні довгих і коротких тривалостей; особлива роль належить найтоншим ритмічним нюансам (невелике подовження або зменшення тривалостей, легкі акценти усередині груп з коротких звуків тощо). Григоріанський спів записувався за допомогою безлінійної невменної нотації, на основі якої у XII столітті виникла лінійна квадратна нотація. Поява нового способу запису відобразила ряд змін, що відбулися у григоріанському співі — діатонізації мелосу, зведення ритміки до слідування рівних тривалостей (лат. cantus planus — рівний спів).

У цьому вигляді григоріанський спів зберігався в епоху Відродження, бароко й у XVIII—XIX століттях було тематичною й конструктивною основою багатоголосної музики. У піснях з'явилися мелодійні обороти, що істотно відрізняються від первісних форм. Реконструкція автентичних мелодій григоріанського співу почалася в другій половині XIX століття зусиллями французьких учених-бенедиктинців і призвела до появи так званих Ватиканських видань градуалу, антифонарію й інших співочих книг. До григоріанського співу близькі також пам'ятники середньовічної латинської гімнографії — тропи, секвенції, строфічні гімни офіцію, versus й ін.

Регіональні традиції співу[ред. | ред. код]

У науці останніх десятиліть утвердилася точка зору на григоріанський спів як на мейнстрім західно-християнської церковної музики від її пізньоантичних витоків до кінця Середньовіччя. Разом з тим, дослідники підкреслюють історичну значущість регіональних традицій співу. Серед них виділяють, головним чином:

Ці регіональні традиції (свого роду «діалекти») співу, що виникли до григоріаніки, протягом IX—XI століть були скасовані Римом, який своєю владою прагнув уніфікувати літургію і, в тому числі, її музичне оформлення. У ході цієї уніфікації місцеві нотні рукописи (ужиткові співочі книги) були здебільшого знищені. Дивом збереглися окремі (і вельми пізні в порівнянні з найдавнішими григоріанськими) нотні рукописи із записами регіональних розспівів. Там зберігаються сліди оригінальної специфіки, перш за все, в тому що стосується літургійних жанрів і форм, у характері розгортання мелодії і в звуковисотності (гармонії) розспіву в цілому.

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Ефимова Н. И. Раннехристианское пение в западной Европе VIII—X столетий: К проблеме эволюции модальной системы средневековья — Москва: МГУ, 2004.
  • Карцовник В. Г. Григорианское пение // Православная энциклопедия, т. 9.— М., 2006 — с. 461–471.
  • Лебедев С. Н. Григорианский хорал // Большая российская энциклопедия, т. 7.— М., 2007 — с. 746–748.
  • Кюрегян Т. С., Москва Ю. В., Холопов Ю. Н. Григорианский хорал: Учебное пособие / Московская гос. консерватория имени П. И. Чайковского.— М., 2008.— 260 с.
  • Apel W. Gregorian Chant. London, 1958.
  • Hiley D. Western Plainchant: A Handbook. Oxford, 1993.