Автокритика

Автокритика — самокритика, висловлювання письменника про власну творчість чи про окремі твори на зустрічах з читачами, в пресі, в листах, у передмовах або післямовах до творів.

Як правило, автори розповідають про задуми, особливості праці над твором, відповідають на критичні закиди, рідше оцінюють твір загалом чи визначають його місце в літературі (див.: Епістолярна критика).

Автокритика — один із виявів самокритики, що широко практикувалася в 1930—1940-ві у колишньому СРСР як визнання письменниками своїх «помилок», «ідеологічних збочень» і прилюдне покаяння.

Автокритика, хоч і не позбавлена суб'єктивізму, допомагає дослідникам і читачам осягнути своєрідність твору і літературної праці.

До Автокритики часто вдаються Павло Загребельний, Роман Іваничук та ін. її елементи простежуються в мемуарах (Улас Самчук, Юрій Смолич та ін.), літературно-критичних працях, написаних у період радикальних суспільних змін (С. Крижанівський, Л. Новиченко та ін.).

В російській літературі прикладами автокритики є Гончаров, «Лучше поздно, чем никогда»; Тургенєв, «По поводу „Отцов и детей“»; Толстой Л., «Несколько слов по поводу книги „Война и мир“»; Гоголь, Чотири листи до різних людей з приводу «Мертвых душ» тощо.

Джерела та література

• Літературознавчий словник-довідник / за ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — С. 11.
• Літературна енциклопедія 1929—1939