Загребельний Павло Архипович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Павло Загребельний)
Перейти до: навігація, пошук
Павло Архипович Загребельний
Загребельний Павло Архипович.jpg
Народився 25 серпня 1924(1924-08-25)[1]
с. Солошине, Кобеляцький район, Полтавська губернія, Українська СРР, СРСР
Помер 3 лютого 2009(2009-02-03)[2] (84 роки)
Київ, Україна
туберкульоз
Поховання Байкове кладовище
Громадянство Україна Україна
Національність українець
Діяльність письменник
Посада депутат Верховної ради СРСР[d]
Головував Спілка письменників України
Дружина Загребельна Елла Михайлівна
Діти Загребельна Марина Павлiвна Загребельний Михайло Павлович
Автограф Pavlo Zahrebelnyi Signature 1969.png
Нагороди
Герой України (орден Держави)
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден Богдана Хмельницького III ступеня (Україна)
Орден Жовтневої Революції Орден Вітчизняної війни II ступеня Орден Трудового Червоного Прапора Орден Трудового Червоного Прапора
Орден Дружби народів Орден «Знак Пошани» Орден «Знак Пошани»
Медаль «За доблесну працю (За військову доблесть)»
Медаль «За оборону Києва»
Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Медаль «Ветеран праці»
Медаль «У пам'ять 1500-річчя Києва»
Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1974 Державна премія СРСР
q: Висловлювання у Вікіцитатах
CMNS: Медіафайли на Вікісховищі

Загребе́льний Павло́ Архи́пович (25 серпня 1924, с. Солошине — 3 лютого 2009, Київ) — український письменник, Герой України, лауреат Державної премії СРСР, Шевченківської премії. Депутат Верховної Ради СРСР 10–11 скликань (19791989), депутат Верховної Ради УРСР 9-го скликання (19751980). Кандидат у члени ЦК КПУ (19761981), член ЦК КПУ (19811990).

Життєпис[ред.ред. код]

1941 року закінчив десятирічну середню школу; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь у Битві за Київ, у серпні 1941 р. був поранений. Після шпиталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942 р., після якого — полон, і до лютого 1945 р. — нацистські концтабори.

У 1945 p. працює у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1945 p. по 1946 р. — рахівник колгоспу. З 1946 p. по 1951 р. — навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченню (1951 p.) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (літературний консультант Дніпропетровського відділення Спілки письменників України, літературний редактор обласної дніпропетровської газети «Днепровская правда», з 1954 р. — завідувач відділом, заступник головного редактора журналу «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею. Член КПРС (1960—1990).

У 19611963 pp. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з'явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960).

У 19641973 — відповідальний секретар, секретар, заступник голови правління Спілки письменників України. У 19731979 — секретар, у 1979—1986 — 1-й секретар правління Спілки письменників України. За словами Віталія Коротича, для усунення Павла Загребельного з посади керівника Спілки письменників багато зусиль доклав Борис Олійник, зокрема шляхом написання доносів[3].

Голова Комітету з Державних премій ім. Т.Шевченка (19791987). Член Комітету Національних премій України ім. Т.Шевченка (09.1996—11.2005).

У партійних колах його вважали «своєю людиною», з ним приятелював Володимир Щербицький.[4]

Дружина — донька першого секретаря Дніпропетровського міському КПУ у 1950—1961 роках М. Щербаня.[4]

Могила Павла Загребельного

Помер у віці 84 років. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52).

Літературна робота[ред.ред. код]

Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у нацистському концтаборі. У другій половині 1950-х років Павло Загребельний видав збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957). Протягом 1960 — 1970-х років письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема і найвагоміші з них:

  • «День для прийдешнього» (1964);
  • «Шепіт» (1966);
  • «Добрий диявол» (1967);
  • «Диво» (1968);
  • трилогія «З погляду вічності» (1970);
  • «Розгін» (Державна премія СРСР, 1980) — романну будову з чотирьох книг: «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера»;
  • «Левине серце», (продовженням «Левиного серця» став роман «Вигнання з раю» (1985));
  • «Переходимо до любові» (1971);
  • «Намилена трава» (1974);
  • «Євпраксія» (1975);
  • «Південний комфорт» («Вітчизна», 1984);
  • «Гопак під шибеницею».

Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968), у якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. У центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом руської державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975). Подіям української історії XVI ст. присвячено роман «Роксолана» (1980). Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною. Розкрити «таємниці» характеру Богдана Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою Павло Загребельний в романі «Я, Богдан» (1983). Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя. Панорамність, історіософські роздуми про долю України — такі риси найновішого роману письменника «Тисячолітній Миколай» (1994). У романах зустрічаємо вступні слова чи передмову, післяслово — це свого роду невеликі літературознавчі, а то й історіографічні етюди.

Виступив Павло Загребельний і з кількома п'єсами, створеними на основі романів — «Хто за? Хто проти?» («День для прийдешнього»), «І земля скакала мені навстріч» («З погляду вічності»); активно виступав із критичними і літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промовами й інтерв'ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе і портретів «Неложними устами» (1981). До неї ввійшла повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена Павлові Г. Тичині.

За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено — мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).

Павло Загребельний понад сорок років працював в українській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів. Один із них — «Розгін» відзначено Державною премією СРСР, два — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Твори високо оцінені критикою, мають широке читацьке визнання, Загребельний один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться; вони постійно виходять у перекладах іншими мовами; зростає і кількість видань творів письменника за кордоном. У 2004 році нагороджений званням Героя України .

Цитати[ред.ред. код]

"За радянських часів не було й мови про зображення й розкриття душі. Йшлося тільки про так звану дійсність. А цю розпрокляту дійсність на зображенні й відображенні якої ламалися не тільки пера, а й долі, саме життя сотень і тисяч талантів, чомусь завжди неоднаково бачили ті, хто сидить у Кремлі, ті, хто сидить під Кремлем, і ті, хто внизу під трибунами. Людство вигадало трибуну набагато давніше, ніж гільйотину. І знаряддя це набагато страшніше за знаряддя паризького доктора. Бо гільйотина вбиває поодинці, а трибуна – одразу тисячами. Я не знаю прикладів, коли б трибуна народжувала злагоду, радість, добро. Тільки ненависть і ворожнечу. То ж чи так треба й письменникам дертися на трибуну?".

"На відміну від деяких сучасних публічних письменників я ніколи не козиряв своїм перебуванням у концтаборах, гітлерівських і сталінських, і не домагався, щоб мені за це сплачували соціально-політичні проценти. Це моя власна трагедія, моя неволя й недоля. Та як літератор, мушу сказати, що побувавши у пеклах двадцятого століття, побачив таку розпанаханість душ, що не снилася навіть великому Данте. Після цього люди для мене ніби скляні, і мені смішно й сумно, коли вони інколи намагаються приховати від мене свою нездарність, ницість, убогість, захланність. Я побачив би це, навіть осліпнувши", – цитати взято з книги історика Ігоря Шарова, 100 сучасників: роздуми про Україну.

Кінематографічна діяльність[ред.ред. код]

За сценаріями Павла Загребельного поставлені фільми:

Відзнаки, громадська діяльність[ред.ред. код]

Нагороджений орденами Трудового Червоного прапора, Дружби народів, двома орденами «Знак Пошани» та медалями.

Член Національних спілок письменників і кінематографістів України.

Твори[ред.ред. код]

  • Дума про невмирущого (1957) повість
  • Європа 45 (1959) роман
  • Спека (1960)
  • Європа. Захід (1961)
  • День для прийдешнього (1964) — перевидано у 2008 році під назвою «Зло»
  • Шепіт (1966)
  • Добрий диявол (1967)
  • Диво (1968)
  • Трилогія «З погляду вічності» (1970)
  • Розгін (Державна премія СРСР, 1980) — романна будова з чотирьох книг: «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера»
  • Левине серце
  • Переходимо до любові (1971)
  • Намилена трава (1974)
  • Євпраксія (1975) — історичний роман про Євпраксію Всеволодівну
  • Роксолана (1980) роман
  • Я, Богдан (1983) роман
  • Південний комфорт («Вітчизна», 1984)
  • Вигнання з раю (1985) (продовження «Левиного серця»)
  • Ангельська плоть 1992
  • Попіл снів 1995
  • Юлія, або запрошення до самовбивства (1994)
  • Тисячолітній Миколай (1994)
  • Брухт (2002)
  • Стовпотворіння (2004)
  • Гола душа
  • Зло
  • Дивовижні кларнети
  • Думки нарозхрист: 1974—2003 (остання прижиттєва) (К., Університетське видавництво ПУЛЬСАРИ, 2008)
  • Безслідний Лукас (1976—1986)
  • Первоміст (1972) роман
  • Смерть у Києві (1973)

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

20 серпня 2014 року у Києві відкрили меморіальну дошку українському письменникові Павлу Загребельному з нагоди 90-річчя його народження. 25 серпня 2017 року на Байковому кладовищі встановлено Козацький хрест.

Фільми[ред.ред. код]

  • Документальний фільм «Сонет 29» (автор і режисер Юлія Лазаревська, оператор Микола Мандрич. Кіностудія «Контакт», 2000)[6].
  • Документальний фільм «Павло Загребельний. До запитання» (автор Олена Артеменко, режисер Юлія Кузьменко. Керівник проекту — Марк Гресь. Студія документальних фільмів Творчого об'єднання фільмів і програм Національної телекомпанії України, 2014)[7][8]
  • Телепередача «Диво-ключі Павла Загребельного» на основі інтерв'ю, відзнятого 12.06.2002 р. Історико-філософські погляди письменника, як ключі до розуміння його творчості — романів «Диво», «Роксолана», «Я, Богдан». ДТРК «Культура», 2009[9].

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]