Волочіння (обряд)
Обряд волочіння — це архаїчний обряд, який відбувався у понеділок після Великодня і подекуди називався «мандрівкою селом». Волочебниками називали певних людей, які в Великодню неділю ходили по селах з великодніми привітаннями, подібно старосвітським гуслярам та боянам. Вони ходили по вечорах і співали під вікнами пісні, в яких прославляли свята, а також господарів дому. З музичних інструментів використовували гуслі і дудку. Підійшовши до вікна, вони стукали в нього та вітали господарів дому: „День добрий, пане господаре. Христос воскрес.“ Після привітання співали величальну пісню. [1]
Й уже весна, весна, й уже красна, Пора нашим парубчатам
Пора розтавати, Селом мандрувати.
Первісно цей обряд був пов'язаний із культом покійників у формі ритуального дійства на цвинтарях, що супроводжувався обмінюванням крашанками, розбиванням їх до хрестів на могилах, закопуванням до гробів (як освячення) чи пусканням водою до «потойбічного світу». При цьому ритуальною Великодньою їжею були круглі ярові хліби (на честь сонця) та коливо — ритуальна їжа покійників. Потім відбувалось «волочіння» селом, дуже схоже на різдвяне колядування.[2]
Селом ходили переодягнений у бузька парубок, міхоноша; носили живого когута та довгий рожен на рамені, на який господарі натикали хліб, ковбасу та інші продукти як нагороду за величання). Цей обряд здійснювався лише парубками, які ходили від хати до хати, співаючи величання господарям, за що отримували дарунки, обов'язковими з яких були крашанки.
Компанія волочебників, оповідають записувачі, складається з спеціяльних охотників волочебництва, веселих людей, з небогатих селян, часом до 30 люда. Зійшовшись вони вибирають з-поміж себе „починальника", який співає пісні в супроводі гри "музичини", скрипника, тим часом як „помагальники" або „подхватчики" приспівують тільки рефрени. Вибирають також „міхоношу" або „міхоношича", инакше „кошеленоса", - якогось міцного чоловіка, здатного двигати волочебні набутки. Пустивши ся селом, вони підходять під вікна і співають величанне господареви. По скінченню господар виходить до волочебників, або подає їм через вікно свої датки. Але найбільшою честю для себе волочебники вважають, коли їх господар запрошує на почастунок до хати - що правда, трапляється рідко. Вони дякують осібною піснею-подякою. Саме величанне звертаєть ся, як ска-зано, перед усім до господаря, але також і до иньших членів ро-дини, особливо до дівчини. Величання сі теж дуже подібні, або навіть ідентичні з колядковими: на Двині співають ся ті ж величання дівчині, що у нас в Галичині. Иноді до того прилучається ще що небудь веселе, з скоморошого репертуару.[3]
Обряд волочіння майже не збереглися до нашого часу.
- ↑ П. М. Шпилевский. Волочобники. Пантеон. 1856. Том XXVI. Книжка 3, с. 1 http://lib.sptl.spb.ru/ru/nodes/13968-panteon-1856-tom-xxvi-knizhka-3#mode/inspect/page/190/zoom/4
- ↑ Костомаров, Микола Іванович. Український фольклор (PDF). dspace.nbuv.gov.ua (українською) . Архів оригіналу (PDF) за 16 січня 2022. Процитовано 16 січня 2022.
- ↑ Історія української літератури. Михайло Грушевський, Т 1, с. 179
- Колесса. Ф. Просвіта. — Львів : [б.в.], 1938. — 643, [2] с. — (Науково-популярна бібліотека Товариства «Просвіта»).
- Український фольклор: навч. посіб. / І. Є. Руснак. — К. : Академія, 2010. — 300 с. — (Альма-матер).