Второканонічні книги

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Вторинно-канонічні книги (також Девтероканонічні книги від Deuterokanon — з грецької — дейтерос = другий) — позначення ряду книг Старого Завіту признаних католицькою церквою його канонічною складовою частиною. Текст цих книг написаний єврейською мовою не був відомий при створенні канону, але вони були включені у Септуаґінту. У Православній церкві ці книги включаються у видання Святого Письма, вважаються корисними для читання, але позначаються зірочкою і називаються «неканонічними». У юдаїзмі та протестантстві їх вважають апокрифами.

Походження визначення[ред. | ред. код]

Позначення вторинно-канонічні книги (прийняті другими до канону) та протоканонічні книги (прийняті першими до канону) вперше використані католицьким богословом Сикстом Сіенським у 1566 році на Тридентському соборі. Він використав ці позначення у своїй праці Bibliotheca Sancta (Венеція 1566). Оскільки до четвертого століття були сумніви у канонічності певних книг то у канон входили спершу протоканонічні книги а у 4 столітті до канону вже увійшли і вторинно-канонічні книги — книги для яких не збереглося оригіналу написаного єврейською мовою.

Старий заповіт[ред. | ред. код]

Второканонічні книги Нового Заповіту[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]