Біблійний канон

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Біблійний канон — сукупність книг Біблії, що визнаються церквою богонатхненними і застосовуються в богослужінні як Священне Писання.

Усі книги Біблії об'єднані у так званий канон, тобто в автентичну збірку або каталог священних книг, які були натхнені Богом і які лягли непомильним правилом віри та моралі. Книги, що перебувають у біблійному каталозі, — книги канонічні, канонізовані Церквою, визнані нею за богонатхненні.

Першоканонічні та другоканонічні книги[ред.ред. код]

З історії формування біблійного канону зберігся поділ на першоканонічні та другоканонічні книги. Перші завжди й усіма були визнавані за богонатхненні. Щодо других, за різних часів і від різних осіб були висловлювані сумніви у питанні про їхнє богонатхнення. Євреї та протестанти й досі уважають їх за апокрифи.

До другоканонічних книг Старого Заповіту належать: Сирах, Мудрість, Варух, Юдита, Товит, Перша книга Макавеїв, Друга книга Макавеїв, уривки з Естери та Даниїла. Євреї відмовляють їм канонічності з огляду на той факт, що вони збереглися тільки грецькою мовою (хоча, тим часом, нові знахідки у Кумрані й у Каїрі виявляють їхнє первісне записання єврейською мовою, за винятком хіба що книг Мудрості та 2 Макавеїв). Другоканонічні книги Нового Заповіту: Послання до Євреїв, 2-ге послання Петра, 2-ге послання Івана, 3-тє послання Івана, Послання Якова, Послання Юди та Одкровення.

Старий Завіт[ред.ред. код]

Більшість вчених вважає, що книги Старого Заповіту створювались або складались у період між XII та II століттями до н. е, тобто до народження Ісуса Христа. Основою формування канону Старого Заповіту слугували перекладені з єврейської мови грецькі тексти Септуаґінти (II ст. до н. е.), а пізніше латинський переклад Вульґати (IV ст. н. е.). Канон Старого Заповіту має деякі відмінності у різних християнських конфесій. Всі конфесії визнають єврейський канон, що містить 39 книг (т. зв. «протоканонічні книги»), православні та католицькі видання включають також одинадцять второканонічних книг, які деякими протестантськими організаціями вважаються апокрифами.

Старий Заповіт Римо-Католицької Церкви нараховує 47 канонічних книг (або 45, якщо вважати книгу Єремії, Лист та Плач Єремії однією книгою). У Православній Церкві у складі Старого Заповіту є 39 канонічних та 11 неканонічних книг.

Західна традиція Східна традиція Давньосхідня традиція Сиро-асирійська традиція
Книги Протестантська Католицька Грецька православна Слов'янська православна Грузинська православна Вірменська апостольська[1] Сирійська православна Коптська православна[2] Ефіопська православна[3] Асирійська церква Сходу[4]
Книга Буття Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Книга Вихід Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Книга Левит Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Книга Числа Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Повторення закону Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Книга Ісуса Навина Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Книга Суддів Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Книга Рут Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Книга Самуїла Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Книга царів Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Книга Хроніки Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Молитва Манасії Ні
(Апокрифи)
Ні
(додаток)
Так Так Так Так Так Ні
історична
Так
частина 2 Книга Хроніки
Так
Книга Ездри Так Так
(1 Ездри)
Так
(Ездри B)
Так
(1 Ездри)
Так
(1 Ездри)
Так Так Так Так Так
Книга Неємії Так Так
(2 Ездри)
Так
(Ездри B)
Так Так Так Так Так Так Так
2 (3) Ездри (грецька) Ні
(Апокрифи)
Ні
(3 Ездри)
Так
(Ездри A)
Ні
(2 Ездри)
Так
(2 Ездри)
Так Так Ні Так
(2 Ездри)
Ні
3 (2) Ездри (латинська) Ні
(Апокрифи)
Ні
(4 Ездри)
Ні Ні
3 Ездри
(додаток)
Так
3 Ездри
Так
3 Ездри
Так
4 Ездри
Ні Так
Ezra Sutuel
Ні
Книга Естери Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Доповнення до книги Естери/Грецька книга Естери Ні
(Апокрифи)
Так Так Так Так Так Так Ні
історична
Так Так
Книга Товита Ні
(Апокрифи)
Так Так Ні Так Так Так Ні
історична
Так Так
Книга Юдити Ні
(Апокрифи)
Так Так Ні Так Так Так Ні
історична
Так Так
Книга Йова Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Книга Псалмів 1-150 Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Книга Псалмів 151 Ні Ні
(додаток)
Так Так Так Так Так Ні
історична
Так Так
Книга Псалмів 152-5 Ні Ні Ні Ні Ні Ні Ні
(додаток)
Ні Ні Ні
(додаток)
Плач Єремії Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Книга приказок Соломонових Так Так Так Так Так Так Так Так Так
в двох книгах
Так
Книга Екклезіястова, або Проповідника Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Пісня над піснями Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Книга Мудрості Ні
(Апокрифи)
Так Так Ні Так Так Так Ні
історична
Так Так
Сираха Ні
(Апокрифи)
Так Так Ні Так Так Так Ні
історична
Так Так
Книга пророка Ісаї Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Книга пророка Єремії Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Книга пророка Варуха Ні
(Апокрифи)
Так Так Так Так Так Так Ні
історична
Так Так
Лист Єремії Ні
(Апокрифи)
Так
6 глава книги Варуха
Так Ні Так Так Так Ні
історична
Так
Частина книги Єремії
Так
Друга книга Варуха Ні Ні Ні Ні Ні Ні Ні
(додаток)
Ні Ні Ні
(додаток)
Послання Варуха Ні Ні Ні Ні Ні Ні Ні
(додаток)
Ні Ні Ні
(додаток)
Четверта книга Варуха Ні Ні Ні Ні Ні Ні Ні Ні Так
Rest of Baruch
Ні
Книга пророка Єзекіїля Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Книга пророка Даниїла Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Доповнення до книги Даниїла Ні
(Апокрифи)
Так Так Так Так Так Так Ні
історична
Так Так
Малі пророки Так Так Так Так Так Так Так Так Так Так
Перша книга Макавеїв Ні
(Апокрифи)
Так Так Так Так Так Так Ні
(історична)
Ні Так
Друга книга Макавеїв Ні
(Апокрифи)
Так Так Так Так Так Так Ні
(історична)
Ні Так
Третя книга Макавеїв Ні Ні
(додаток)
Так Так Так Так Ні
(додаток)
Ні Ні Ні
(додаток)
Четверта книга Макавеїв Ні Ні
(додаток)
Ні
(додаток)
Ні (додаток) Так Ні Ні
(додаток)
Ні Ні Ні
(додаток)
Книга Еноха Ні Ні Ні Ні Ні Ні Ні Ні Так Ні
Книга Ювілеїв Ні Ні Ні Ні Ні Ні Ні Ні Так Ні
1-3 Meqabyan Ні Ні Ні Ні Ні Ні Ні Ні Так Ні

ПОНЯТТЯ ПРО КАНОН І БОГОНАТХНЕННІСТЬ.[ред.ред. код]

Слово «канон» походить, від грецького κανών, також, єврейське слово (кане) і у своєму первинному і власному сенсі означає тростину, палицю, рівень або шнур, тобто взагалі пряму міру виміру (напр. : Єз. 40: 5). З часом «канон» стало вживатися в переносному значенні як «зразок, правило»: у граматиків – правила відмін і інших граматичних форм; у юристів – моральне або законне правило, припис. У священних новозавітніх письменників слово κανών вживається в сенсі морального правила життя : «Тим, які чинять згідно з цим правилом, мир їм і милість» (Гал. 6: 16; Флн. 3: 16; 2 Кор. 10: 13-16). У цьому значенні слово «канон» вживалося і в святоотцівських творіннях, тому і постанови Вселенських і Помісних соборів зазвичай називалися канонами, як правила віри і життя.

Особливо важливим є те, що критики давньої літератури слово «канон» стали використовувати в значенні списку класичних творів. Це значення слова «канон» в отців Церкви стало вживатися по відношеню до збірки священних і богонадхненних книг, які є джерелом віри і моралі.

Таким чином, в біблійній науці під каноном священних книг розуміють зібрання (список) усіх книг, визнаних богонадхненними; отже, з поняттям «Канон» пов'язано поняття про богонадхненність, тобто особливу участь Духа Божого в походженні книг Старого Завіту.

Про боговдохновенність старозавітних канонічних книг говориться в самому Священному Писанні. Священні старозаповітні письменники нерідко свідчать, що вони "записували в книгу" видатні історичні події або пророцтва за велінням Божим. Так, Мойсей отримав повеління від Господа записати в книгу історію війни євреїв з амаликитянами (Вих. 17: 14) і маршрут мандрування євреїв по пустелі (Чис. 33: 2). Пророки (Ав. 2: 2; Єр. 36: 2 та ін.) отримували від Господа веління записати в книгу пророцтва про майбутні події; іноді це відбувалося в присутності свідків (Іс. 8: 1-2). Крім того, багато відділів пророчих книг починаються словами: так говорить Господь. Відповідно до цього старозавітні книги мають особливі найменування: книга заповіту (Вих. 24: 7) або книга господня (Іс. 34: 16). Ці і багато інших подібних свідчень дозволяють говорити, що самі священні старозавітні автори вважали свої книги богонатхненними писаннями.

Таке розуміння підтверджується низкою новозавітніх свідчень. Господь Ісус Христос і святі апостоли говорили про те, що старозавітні письменники промовляли і записували свої пророцтва, перебуваючи під дією Святого Духа. Зокрема, характерна наступна євангельська фраза: «Бо сам Давид сказав Духом Святим: сказав Господь Господеві моєму: сиди праворуч Мене, доки покладу ворогів Твоїх – підніжжям ніг Твоїх» (Мк. 12: 36; ср.: Пс. 109: 1).

Цю ж думку повторюють апостоли Петро і Павло: «Бо нiколи не було пророцтва з людської волi, а промовляли його святi Божi люди, натхнені Духом Святим» (2 Пет. 1: 21). Бог, Який багаторазово й рiзноманiтно говорив здавна отцям через пророкiв... » (Евр. 1: 1). Найяскравіше свідоцтво про боговдохновенність священних старозавітних книг міститься у Другому Посланні до Тимофія: «Усе Писання богодухновенне i корисне для навчання, для викривання, для виправляння, для наставляння в праведностi (2 Тим. 3: 16). Під богонатхненним писанням апостол, без сумніву, розуміє усі старозавітні канонічні книги. Віра християнської Церкви у божественне походження Біблії зафіксована в Символі віри, де ми свідчимо про те, що Святий Дух "говорив через пророків".

У зв'язку з тим, що у розглянутих свідченнях Писання, і в Символі віри затверджується лише сам принцип боговдохновенності, але про її суть не говориться детально, в християнському богослов'ї серед протестантських і католицьких дослідників отримала розповсюдження вербальна теорія (від лат. verbum – «слово»), згідно з якою текст священних книг продиктований Богом і записаний священним автором слово в слово. При такому розумінні єдиним автором книг Біблії вважається Дух Божий, а роль людини обмежується механічною передачею Його слів. Частково на користь такої думки виступає фраза: «Язик мій – перо книжника-скорописця» (Пс. 44: 2).

Наслідком такого буквального розуміння боговдохновенності стало виникнення в протестантизмі руху, який називається фундаменталізмом. Його прибічники абсолютно відкидають наявність неточностей в тексті Біблії і наполягають на істинності буквального сенсу будь-якої фрази Священного Писання. Варото сказати, що така позиція стала наслідком проголошеної М. Лютером тези Solo Scriptura («тільки Писання»), згідно з якою Біблія оголошується єдиним джерелом віровчення. Протилежну крайність представляє психологічне розуміння боговдохновенності, згідно з яким Господь обмежується лише первинним імпульсом і відкриває людині деяку істину, спонукає автора взятися до роботи, тоді як вираження цієї істини повніcтю є плодом літературної творчості письменника. Таким чином, в цій концепції участь Бога зводиться до мінімуму, а священні книги зводяться на рівень хоча і видатних, геніальних, але по суті звичайних товорів людей.

Православному богослів'ю завжди були далекі крайнощі вербальної концепції боговдохновенності, тим більше для християнства є неприйнятною психологічна теорія. Серед древніх церковних письменників хіба що позиція апологетів може штучно порівнюватися з вербальною теорією боговдохновенності, оскільки для них було характерним акцентування Божественної участі у справі укладання священних книг. Особливою популярністю в апологетів (та і деяких святих отців пізнішого періоду, наприклад, Золотоуста) користувалося порівняння цього процесу з грою на музичних інструментах: письменник був таким же знаряддям Божества, як ліра або флейта в руках музиканта. Проте цю аналогію з музичними інструментами справедливіше розглядати як образ, а не як адекватний опис процесу виникнення священних книг. Крім того присутність цих образів в працях богословів Древньої Церкви обумовлене апологетичним настроєм в полеміці з гностиками і язичниками, щоб затвердити божественний авторитет священних книг Біблії і думки про надприродне походження старозавітної релігії і християнства. Тому християнські письменники робили свідомий акцент на ідеї про тісний зв'язок між богооткровенною істиною і її вираженням у священних письменників.

В творах отців IV століття (святителів Василія Великого, Епіфанія Кіпрського, Іоанна Золотоустого, блаженного Августина) підкреслюється думка про свідому участь людини-письменника в укладенні священної книги, говориться про те, що, під дією Святого Духа, автори зберігали абсолютно ясну свідомість і певну міру самостійності. Зокрема, цю ідею чітко формулює блаженний Августин, кажучи, що кожен євангеліст "тримається свого, властивого йому одному стилю і способу вираження. ...Як хто запам'ятав, або як кому було до душі викласти – коротше або докладніше, але, безумовно, одну і ту ж думку, - так той і викладав". З цих слів видно, що святитель навіть такому чиннику як людська пам'ять, не завжди надійному в силу обмеженості тварного єства, відводив визначену роль в написанні священних книг. Таким чином, ще в давнину сформувався православний підхід до розумміння боговдохновенності, який можна назвати теорією синергізму Згідно з цим поняттям Джерелом Откровення є Сам Господь, Він же спонукає пророків і інших священних письменників до виголошення промов і опису інших подій, сприяє преображенню розуму людни і допомагає у виборі точних формулювань і зворотів, зберігаючи від можливих неточностей у викладі віровчення і правил морального життя. В той же час автор залишається вільним у виборі стилю, в описі деталей і другорядних подробиць. Під такий опис повністю підходить визначення поняття "боговдохновенність", котре дається в "Православній богословській енциклопедії": ця "особлива дія Духу Божого на дух людський, який при повному збереженні усіх своїх сил і діяльному їх прояві, стає органом сповіщення Божественного Одкровення, відповідно до мети домобудівництва".

Відповідно, теорія синергізму відрізняється від вербальної теорії визнанням ативної участі богонатхненних авторів у написанні книг. В результаті ми можемо говорити про літературний стиль кожного письменника, про інші особливості священних книг, фіксувати в їхньому тексті різного роду неточності – історичні, хронологічні й топографічні. Говорячи про наявність в Біблії неточностей чи протиріч, православний дослідник має бути особливо обережним, бо незрозумілість визначених місць може бути наслідком нерозуміння нами певних подробиць. Історія дослідження Священного Писання багата прикладами того, як критично настроєні дослідники заявляли про наявність серйозних розбіностей між біблійним текстом і даними історичної науки, вбачали в Біблії внутрішні протиріччя, однак згодом нові факти чи концепції, розвіювали подібні сумніви. В якості прикладу можна вказати на згадку царя Валтасара в книзі Даниїла; особистість цього царя до середини ХІХ ст. Була невідомою історикам, що давало привід заперечувати історичність біблійної розповіді, однак наступні відкриття заставили визнати реальність цього персонажу.

Прийняття теорії синергізму дозволяє провести аналогію між поняттям про боговдохновенність Біблії і оросом ІV Вселенського Собору про з’єднання в Христі Божественної і людської природи. Ісус Христос є істинним Богом і досконалою людиною. В той же час процес походження священних книг органічно поєднує в собі дію Духа Божого, Який надихнув укласти ці книги, і творчі зусилля конкретних людей. При цьому «не можна уявляти участь того чи іншого фактора завжди рівномірним». В одних випадках ініціатива належить Богу, так що людині залишається тільки рецептивна діяльність, в ніших – на перше місце виступає людська самодіяльність, а участь Бога виражається лише в діяльності, яка направляє і допомагає цій самодіяльності, однак, міра достоїнства священних творів, або різних їхніх частин, - чи проявляється в них більше елемент божественний чи елемент людський, - залишається завжди незмінно рівною».

Подібно до різних аналогій, співставлення поняття про боговдохновенність Біблії з Халкідонським оросом не є абсолютно точним співвідношенням, між боголюдською природою Христа і боговдохновенністю Священного Писання існують важливі відмінності. «Ісус Христос є єдиною особистістю, і, будучи досконалим Богом, Він є і досконалою людиною. Священне Писання було написане, по-перше, різними людьми в різний час, при різних обставинах, по-друге, людьми, які були недосконалими, і, як усяка людина не без гріха». Тому слід бути обережним розвиваючи дану аналогію, намагаючись побачити в ній дещо більше, ніж думку про спільну присутність Божественного і людського елементів у Священному Тексті.

Сучасні богослови все частіше говорять про те, що боговдохновенність священних книг не обмежується процесом написання, але і прийняття кожної книги в канон, і її збереження до нашого часу також відбувалося за сприяння Духа Божого, який напрявляв і надихав зусилля благочестивих людей. Внаслідок цього можна говорити про дію Духа Святого на всіх етапах формування Біблії. Церква, наповнена Духлом Святим, тій чи іншій книзі надає статус писання, піклується про збереження і передачу тексту книги, забезпечує її правильне тлумачення. Акцент на ролі Церкви дозволяє виявити дещо інший аспект понняття «боговдохновенність»: це не тільки особлива ознака, яка характеризує виникнення священних книг, але і властивість цих творів, яке полягає в присутності в них повноти вчення про Бога і Його відносини з людиною, усіх тих богословських ідей, які необхідні для спасіння. Боговдовенність як властивість зберігає біблійний текст навіть за тих обставин, що ми не можемо зі стовідсотковою точністю реконструювати його першопочатковий варіант (відомо, що оригінали священних книг не збереглися), а існуючі в наш час різні версії містять немалу кількість різночитань. Наявна текстуальна різноманітність принципово не відображається на біблійному віровченні, тому і сучасний масоретський текст можна сміливо назвати боговдохновенним. Можна говорити навіть про те, що сучасні тексти біблійних перекладів, створених відповідно з герменевтичною традицією Церкви, також можуть називатися боговдохновенними. Цю якість вони можуть набувати не внаслідок особливої святості перекладачів або їхнього таємничого спілкування з Духом Святим, а в тому сенсі, що текст перекладу адекватно відтворює біблійну звістку і те спасительне вчення, яке є головною ознакою і в той же час наслідком боговдохновенності Біблії.

СКЛАД ЄВРЕЙСЬКОЇ БІБЛІЇ[ред.ред. код]

Усі священні книги розділяються у євреїв на три частини: Закон, Пророки і Писання. Частина "Закон", або "Тора", містить перші 5 книг Біблії, тобто П’ятикнижжя Мойсеєве. Частина "Пророки" ("Невіїм") містить 8 книг і ділиться на дві частини: "Ранні пророки" ("Невіїм рішонім") і "Пізні пророки" ("Невіїм ахаронім"), До "Ранніх пророків" ввійшли Книги Ісуса Навина, Суддів, Самуїла (1 і 2 Цар.) і Царів (3 і 4 Цар.); частина "Пізніх пророків" містить в собі Книги Ісайї, Єремії, Єзекіїля і 12-ти малих пророків (які вважаються однією книгою). У третю частину - "Писання", або "Кетувім", - входять 11 книг, а саме: Псалтир, Притч, Іова, Пісня Пісень, Руф, Плач Єремії, Екклезіаст, Естер, Даниїла, Ездри (1 Езд. і Неєм. як одна книга) і Хроніки (1 і 2 Пар.).

В частині "Писання" особливу збірку, "ме-гіллот"("сувої"), утворюють  наступні п'ять книг: Пісня Пісень, Руф, Плач Єремії, Екклезіаст і Естер. Ці книги використовувались в синагогах у святкові дні (Пасха, П’ятидесятниця, День згадки зруйнування храму, свято Кущів, Пурім).

Книга Руф і Плач Єремії, які входять в «Писання» в давнину знаходилися в пророчому відділі. Книга Руф приєднувалася до Книги Суддів, а Плач – до Книги Єремії; саме так вважав Йосиф Флавій і деякі отці Східної Церкви, тому вони говорили про 22 книги юдейського канону. Подальше виділення їх і перенесення у відділ "Писання", можливо, сталося внаслідок їх використання у святкові дні і входження до числа "п'яти сувоїв".

ІСТОРІЯ ПОХОДЖЕННЯ І УКЛАДЕННЯ СТАРОЗАВІТНОГО КАНОНУ[ред.ред. код]

Початок канонізації священних старозавітних книг сягає сивої давнини. Здавна усі народи зберігали свої священні писання в храмах, той самий звичай існував у євреїв. Мойсей вручив написану ним книгу закону священикам, звелів покласти її праворуч ковчега заповіту і читати через сім років, в суботній рік, в дні свята Кущів (Втор. 31: 9-11, 26). Ісус Навин, наступник Мойсея, вписав свої слова в книгу закону Божого (Нав. 24: 26). Прикладу Мойсея і Ісуса Навина послідував пророк Самуїл, який після помазання Саула царем: «виклав... народу права царства, і написав у книзі, і поклав перед Господом. (1 Цар. 10: 25).

Подальша історія канонізації священних книг Старого Завіту вже так яскраво не описана в Біблії, є тільки уривчасті відомості і припущення. Зокрема, відомо, що в часи пророка Самуїла існували общини "пророчих синів" (1 Цар. 10: 5, 10), тобто учнів і помічників пророків; також керівниками так званих пророчих шкіл були Ілля і Єлисей. Можна вважати, що "сини пророчі" були упорядниками і хранителями священних книг, крім того, як повідомляється в Книзі Параліпоменон (2 Пар. 9: 29; 12: 15), деякі пророки самі були літописцями і фіксували сучасні  події (Ахія Силомлянин, Іоїль, Самей, Адда). З Книги Притч (25: 1) ми дізнаємося, що за часів царя Єзекії існувало благочетиве і освічене товариство, представники якого зібрали притчі, що увійшли до останньої частини Книги Притч.

З VIII століття до Р. Хр. починається безперервне служіння 10-ти пророків-письменників, починаючи з Амоса і Осії і до Малахії включно, що проходив служіння в V столітті до Р.Хр. Йосиф Флавій говорить, що аж до V століття мала місце спадкоємність пророків; це може зокрема означати, що пророки збирали, вивчали і зберігали священні книги.

Повертаючись з Месопотамії полонені принесли з собою в Палестину сувої священних книг, що видно з наступних свідчень: Зоровавель і первосвященик Ісус, вожді післяполонної общини, чинили, як написано в законі Мойсея, чоловіка Божого (1 Езд. 3: 2-5), а священики і левити славили Господа за звичаєм Давида, царя Ізраїльського, словами псалмів (1 Езд. 3: 10-11). В пророка Захарії можна бачити навіть вказівку на прийнятий в єврейському богослов'ї поділу канону на "Закон" і "Пророків". Вони закам’яніли в серцях своїх, говорить він про дополонних юдеїв, щоб не чути закону і слів, які посилав Господь Саваоф Духом Своїм через пророків (Зах. 7: 12). Ці слова свідчать про те, що вже за життя пророка Захарії (кін. VI - поч. V ст. до Р. Хр.) юдейський канон значною мірою сформувався і навіть був розділений на деякі частини.

Вивчаючи історію старозавітного канону, ми повинні також розглянути питання про час укладення канону. Це питання досі є спірним і по-різному вирішується в біблійній науці, зважаючи на відсутність прямих вказівок у Священному Писанні і у Переданні. Проте є чотири непрямі свідчення для вирішення цього питання :

1)      в Книзі Премудростей Ісуса, сина Сирахового, і в передмові грецького перекладу до неї;

2)      в Другій Макавейській книзі;

3)      у Йосифа Флавія в творі "Проти Апіона";

4)      в творіннях отців і учителів Церкви.

1. В Книзі Премудроті Ісуса, сина Сирахового, написаної у III або II столітті до Р. Хр., присутній "гімн отцям"(Сир. 44-49), в якому прославляються великі старозавітні мужі: патріархи, пророки, благочестиві царі і правителі. Для історії походження і укладення канону тут особливо важливим є по-перше, згадка знаменитих мужів в тому порядку, в якому говорять про них священні книги, і, по-друге, згадка про книги післяполонного походження. Так, пророки-письменники перераховуються в цій книзі в повній відповідності з розташуванням їхніх книг в сучасному єврейському каноні: Ісайї, ЄреміЇ, Єзекіїля і 12 малих пророків (Сир. 48: 25-28; 49: 8-12). Крім того, Ісус, син Сирахів, приводить цитати з книг післяполонного походження; зокрема, згідно з пророцтвом Малахії, він чекає пришестя пророка Ілії для навернення сердець батьків до дітей (Сир. 48: 10 = Мал. 4: 5-6). Нарешті, згадка в Книзі Ісуса про мудрі слова у вченні, про гімни, відданих писанню (Сир. 44: 5), і притчах Соломона (Сир. 47:17) містить в собі вказівки на псалми Давида, писання Соломона і, можливо, взагалі на всі повчальні книги, які ввійшли в третю частину єврейського канону - "Кетувім". Але повного перерахунку книг цього відділу і взагалі усіх священних старозавітних книг тут немає, оскільки автор не переслідував цієї мети.

Онук Ісуса, сина Сирахового, який був перекладачем його книги з єврейської на грецьку мову, в складеній ним передмові пише: «Багато що і велике дане нам через закон, пророків та інших письменників, які йшли за ними». Далі він продовжує: Тому дід мій Ісус, більше за інших займаючись вивченням закону, пророків та інших отцівських книг». Очевидно, що "іншими письменниками" та "іншими батьківськими книгами" перекладач, без сумніву, вважав книги третього відділу єврейського канону - "Кетувім".

З Книги Премудроті Ісуса, сина Сирахового, і грецької передмови до неї можна зробити висновок, що в III - II століттях до Р. Хр. канон Старого Завіту, мабуть, мав той же склад, що і в сучасній єврейській Біблії. Але з цієї книги не видно, хто і коли уклав канон Старого Завіту, і тут не вказані усі книги, що входили в юдейський канон III-II століть.

2. Друга Макавейська книга говорить про участь Неємії у зібранні священних книг: «Оповідається також у записах і пам’ятних книгах Неємії, як він, складаючи бібліотеку, зібрав сказання про царів і пророків і про Давида і листи царів про священні приношення» (2 Мак. 2: 13).

У цьому місці говориться, що до "Закону" ("Пятикнижжя") Неємія приєднав інші священні книги. Зокрема, під "оповідями про царів" можна розуміти старозавітні історичні книги, що входили у відділ "Ранні пророки". "Пророками" називаються 15-ть власне пророчих книг, від Ісайї до Малахії (крім Даниїла), які входять у відділ "Пізні пророки". Під " Давидом" мається на увазі Псалтир – перша книга відділу "Писання". Листи царів про священні приношення – це Книги Ездри і Неємії, в яких наводяться укази Персидських царів про побудову Другого храму і їх дарчі грамоти. Ці книги, як і Псалтир, входять в третій відділ юдейського канону - "Писання" ("Кетувім"). Вказівок на інші книги третього відділу єврейської біблії (наприклад, Книги Іова, Притч Соломона) в Другій Маккавейській книзі немає, тому що автор не ставив перед собою метою дати повне перерахування зібраних Неємією священних старозавітних книг.

5)      Йосиф Флавій, що жив в I столітті по Р. Хр., у творі "Проти Апіона" захищає достовірність юдейської історії і при цьому говорить, що юдеї визнають 22 божественні книги, написані до Артаксеркса, в яких міститься ця історія. Він розділяє їх на три категорії: 5 книг Мойсея містять закони і події від створення людського роду до смерті Мойсея; 13 книг пророків містять в собі опис подій, що були після смерті Мойсея до часу Артаксеркса; 4 книги містять гімни Богові. 22 книги з канону у Флавія відповідають числу літер єврейського алфавіту. Флавій не перераховує ці книги по заголовках, але з посилань на священні книги, які він робить, стає зрозумілим, що він мав на увазі усі сучасні канонічні книги. Швидше за все, Йосиф Флавій Книгу Руф вважав частиною Книги Суддів, так само Книгу Плач він приєднував до Книги пророка Єремії. Про авторитет священних книг Флавій говорить наступне: "...недивлячись на те, що стільки століть вже минуло, ніхто не насміливвся зробити в них якісь виправлення, ні прибавити, ні змінити що-небуть» Згадавши про 22 священні книги, Йосиф Флавій, далі говорить, що після Артаксеркса і до нього також були написані деякі книги, але до них не було такої довіри, як до попередніх, тому що припинилося переємство пророків. У цьому свідоцтві Йосифа Флавія дуже важливою є згадка про 22 канонічні книги, а також про час Артаксеркса I (465-424 рр. до Р. Хр.) як про межу укладення канону.

6)      Християнські письменники і отці Церкви на підставі юдейського передання вирішальну роль в укладенні канону Старого Завіту присвоювали священикові Ездрі. При цьому одні (Тертулліан, Климент Александрійський, святитель Василій Великий, блаженні Августин і Феодорит Кирський) вважали достовірним свідоцтво 3 Езд. 14, де говориться, що усі старозавітні книги при захопленні Єрусалиму Навуходоносором були спалені (в. 21: «тому, що закон Твій спалений, і від того ніхто не знає, що зроблено Тобою або що слід їм робити» і Ездра за допомогою Духа Святого знову відновив їх. Інші (святі Іриней Ліонський і Іоанн Златоуст, Євсевій Кесарійський) вважали, що Ездра тільки зберіг і оприлюднив остаточний список старозавітних книг.

Альтернативні гіпотези про час укладення канону.[ред.ред. код]

У XVII столітті Барух Спіноза висловив припущення, про те, що до старозавітного канону увійшли книги, написані в маккавейский період, тобто в II столітті до Р. Хр. З того ж, що в старозавітних книгах згадується про події, що були після Ездри, деякі вчені зробили висновок, що єврейська Біблія в її справжньому вигляді з'явилася не пізніше за час Птолемея Філадельфа, при якому було розпочато роботу над грецьким перекладом 70-ти тлумачів. В цьому випадку укладення старозавітного канону в епоху Маккавеїв було справою невідомих благочестивих мужів. Єврейський вчений Гретц в XIX столітті запропонував нову гіпотезу про час укладення канону Старого Завіту, підставою для якої послужило свідоцтво Талмуда про суперечку равинів на зборах в Іамнії (біля 90 р. до Р. Хр. ) щодо гідності деяких священних книг. Гретц вважав, що цей уривок ясно говорить про те, що саме на Іамнійських зборах відбулося укладення канону. Проте насправді в талмудичному свідчені зовсім не говориться про канонізацію усіх священних старозавітних книг, а викладається суперечка рабинів про гідність тільки двох книг : Екклесіаст і Пісні Пісень. Деякі раввини на підставі змісту вказаних книг сумнівалися в їх канонічній гідності, не розуміли, чому вони прийняті в канон, і, можливо, старались виключити їх з канону і богослужбового вжитку. Але думка відомого раввина Акиби про високу гідність цих книг перемогла і поклала край суперечкам.

Ще одна версія грунтується на трьохскладовості єврейського старозаповітного канону: Закон, Пророки і Писання. Біблеїсти намагаються в такому поділі знайти сліди поступового формування канону. Згідно з такими переконаннями, Пятикнижжя було упорядковане і канонізоване при Ездрі і Неємії, канонізація відділу "Пророки" відбулася до початку елліністичної епохи (такий висновок грунтується на відсутності грецьких слів в пророчих книгах), нарешті, третій відділ - "Писання" - увійшов до канону на Іамнійських зборах. Проте трьохскладовість єврейського канону не дає підстав для визнання в ньому суворої хронологічної системи. Так, в другому відділі "Невіїм" знаходяться книги післяполонних пророків, що написані і увійшли до канону після полону, а в третьому відділі "Кетувім" є писання Соломона і древні псалми (особливо Давидові і Асафові), створені і включені в канон задовго до полону.

Отже, традиційна думка про участь Ездри і Неємії не лише в формуванні, але і в укладенні старозавітного канону підтверджується деякими непрямими аргументами, хоча вагомих і вирішальних аргументів на користь цього, окрім свідоцтва Йосифа Флавія, немає. В той же час запропоновані альтернативні гіпотези страждають серйозними погрішностями. Можна вважати безперечним, що єврейський канон Старого Завіту був остаточно завершений до Ісуса Христа. Але суперечки про канонічну гідність окремих старозавітних книг тривали і після укладення канону, про що свідчить його історія (наприклад, за часів святителя Афанасія Великого в IV ст. юдеї сперечалися про канонічну гідність Книги Естер).

КАНОН АЛЕКСАНДРІЙСЬКИХ ЮДЕЇВ[ред.ред. код]

У період після руйнування Першого храму багато юдеїв переселяються в Александрію, в епоху еллінізму вплив александрійської діаспори посилюється. Поза сумнівом, що александрійські юдеї так само ревно, як їх палестинські побратими, займалися вивченням священних книг; зокрема, сам факт появи в Александрії грецького перекладу LXX пояснюється не лише бажанням Птолемея II Філадельфа мати цей переклад у своїй бібліотеці, але і потребою в ньому найближчих читачів – александрійських юдеїв. Також в Александрії були написані деякі неканонічні книги (Премудрість Соломона, Третя Макавейська книга).

Які саме книги александрійські юдеї визнавали священними і чи відрізнявся їхній канон від палестинського? Відповідь на це питання ускладнюється тим, що у багатьох відомих кодексах перекладу 70-ти разом з 39-ма канонічними книгами знаходиться багато неканонічних книг, відсутність в єврейському палестинському каноні (Премудрості Соломона, Премудрості Ісуса, сина Сирахового, Книги Товита, Юдифи, Перша, Друга і Третя Макавейські книги, Послання Єремії і Книга Варуха). Деякі припускали, що александрійські юдеї визнавали ці книги богонатхненними і що їх канон, був ширший, ніж у палестинських іудеїв. Проте ця думка вважається помилковою і проти неї наводиться багато контраргументів. По-перше, гіпотеза про те, що александрійські юдеї визнавали неканонічні книги не підтверджується ні одним історичним документом.

По-друге, в неканонічних книгах александріського походження (Книга Премудрості Соломона, Третя книга Макавейська) немає цитат з інших неканонічних книг. По-третє, Філон Александрійський у своїх творах приводить безліч цитат з канонічних книг, але жодного разу не цитує неканонічні книги, ніде не приводить з них доказів своїх переконань і навіть абсолютно замовчує про їхній авторитет, а тим більше про божественність їхньго походження. Йосиф Флавій, який також користувався перекладом 70-ти, вважає канонічними і богонатхненними тільки 22 книги єврейського канону, тоді як відомі йому неканонічні книги (Макавейські, Товита, Юдифи) він не включає до складу біблійного канону, і прямо говорить про недостатній авторитет книг, написаних після Артаксеркса Лонгімана.

Таким чином, є підстави вважати, що не лише палестинські і вавилонські, але й александрійські юдеї вважали канонічними саме 22 книги (39 по заголовках). Існує думка, що неканонічні книги стали поєднуватися з канонічними лише в кодексах, що належали християнам і з'явилися не раніше III століття по Р. Хр.

5)      СТАРОЗАВІТНІЙ КАНОН У СВЯЩЕННИХ НОВОЗАВІТНІХ ПИСЬМЕННИКІВ

Ісус Христос визнавав найвищий авторитет священних старозавітних книг. Відповідно до прийнятого у євреї поділу старозавітного канону, Ісус Христос використовував найменування: "закон і пророки" (Мф. 11: 13; 5: 17) або "закон, пророки і псалми" : «як належить справдитися всьому, написаному про Мене в законі Мойсеєвому і у пророків та в псалмах» (Лк. 24: 44). Існує думка, що назва "псалми" у вустах Ісуса Христа означала весь третій відділ єврейського канону (тобто "Писання"), оскільки Псалтир була першою книгою цього відділу і в ній міститься найбільша кількість месіанських пророцтв. Також апостоли визнавали священні старозавітні книги богонатхненними Писаннями. Але які саме книги визнаються в Новому Заповіті священними і богонатхненними? У Новому Заповіті цитуються як "Писання" усі канонічні старозавітні книги, окрім Естер, Ездри, Неємії, Екклезіаст і Пісні Пісень. При цьому Ісус Христос і апостоли ніколи не цитували неканонічних книг для підтвердження свого вчення.

Проте деякі екзегети намагаються знайти в Новому Заповіті посилання на неканонічні і навіть апокрифічні книги. Особливою видається думка, що посилання на апокрифічні книги містяться в Посланні апостола Юди, так що через їхню наявність це послання довгий час навіть не визнавалося богонатхненним. Зокрема, вірш Юд. 1: 9 міг бути взятим з апокрифічної книги "Вознесіння Мойсея", де описується суперечка Михаїла Архангела з дияволом про тіло Мойсея. Також припускають, що вірші Юд. 1: 14-15 запозичені з 2-ої глави апокрифічної книги Еноха. Проте, окрім гіпотези прямого цитування або запозичення, можуть бути запропоновані інші варіанти пояснення цих паралелей.

Важливо, що у Священному Писанні Нового Заповіту немає цитат ні з неканонічних книг, ні з апокрифічних книг з формулюванням "як написано", "Писання говорить", "Святий Дух говорить" і так далі, як це має місце при цитатах з канонічних книг Старого Завіту. Звідси можна зробити висновок, що Ісус Христос і апостоли визнавали боговдохновенними Писаннями виключно канонічні старозаповітні книги. Ні за апокрифами, ні за неканонічними книгами такого авторитету вони не визнавали, хоча ці книги в часи Христа і апостолів були відомі в Палестині, як це видно з кумранських знахідок.

ІСТОРІЯ СТАРОЗАВІТНОГО КАНОНУ В ХРИСТИЯНСЬКІЙ ЦЕРКВІ[ред.ред. код]

Період мужів апостольських (I - III ст.)[ред.ред. код]

Погляд Східної Церкви в I – III століттях на сторазавітній канон був виражений Мелітоном Сардийським і Оригеном, а також упорядниками перекладу Пешіто. Суть його в тому, що учителі Східної Церкви проводили відмінність між канонічними і неканонічними книгами, не визнаючи останні боговдохновенними і не включали їх в списки священних книг Старого Завіту.

Мелітон, єпископ Сардийський (+ 190 р.), спеціально подорожував в Палестину до юдеїв, і в листі до свого брата Онисима він перший з древніх церковних письменників приводить список канонічних книг Старого Завіту. У цьому переліку відсутні Книги Естер, Неємії і Плач Єремії. Але Книга Неємії, швидше за все, з'єднувалася з Книгою Ездри (тим більше що деякі древні екзегети називали її Другою книгою Ездри), а Книга Плач з'єднувалася з Книгою Єремії. Відсутність книги Естер, можливо, пояснюється тим, що серед юдеїв були суперечки відносно гідності цієї книги.

Ориген (+ 254 р.) при поясненні першого псалма перечисляє канонічні старозавітні книги і помічає, що їх кількість (22 книги) відповідає числу букв єврейського алфавіту. Правда, в переліку Оригена опущена книга 12-ти малих пророків, але вчені пояснюють цей пропуск помилкою переписувача, оскільки без цієї книги у Оригена налічується тільки 21 книга. До Книги Єремії приєднуються Плач і Послання; остання книга відсутня в сучасному єврейськом каноні. Далі Ориген зауважує, що окрім перерахованих ним (канонічних) книг у євреїв існують ще інші книги, наприклад Макавейська, але вона не приймається ними в канон, і в число 22- ох книг.

В іншому місці Ориген говорить про Книги Товита, Юдиф, Премудрости Соломона і Премудрости Ісуса, сина Сирахового, і зауважує, що їх слід читати оголошеним.

Древній сирійський переклад Пешито, виконаний з єврейського тексту на початку або середині II століття по Р. Хр., не мав у своєму складі неканонічних книг, оскільки преподобний Єфрем Сирин, який використовував Пешіто, дає тлумачення на усі канонічні старозавітні книги, але не тлумачить неканонічних книг. Пізніше неканонічні книги були перенесені в Пешіто з Септуагінти.

Представники Західної Церкви I - III стт., при відсутності їхніх зв'язків з вченими євреями, не мали ясного уявлення про їхній канон і про відмінність його від складу грецьких списків Біблії. Не знаючи єврейської мови, вони вимушені були вивчати старозавітні книги тільки з перекладу 70-ти тлумачів або складеному з нього давньолатинського перекладу і, не бачачи в цих списках розмежування канонічних і неканонічних книг, усі вважали однаково авторитетними. Неканонічні книги цитували як "Писання" Тертулліан, священномученики Климент Римський, Іриней Ліонський, Кіпріан Карфагенський (останній цитує усі неканонічні книги, окрім Юдифи).

Святоотцівський період (IV - V ст.)[ред.ред. код]

Погляди на старозавітні канонічні і неканонічні книги, що затвердилися в Східній і Західній Церкві в перші три століття, залишалися незмінними і в наступний період. Так, отці і собори Східної Церкви визнавали різницю в авторитеті і гідності канонічних і неканонічних книг, тоді як отці і собори Західної Церкви, за виключенням Іларія Піктавійського, Єронима Стридонського і Руфіна Аквілейського, такого розмежування не робили.

Погляди східних отців і соборів IV – V ст. на старозавітний канон особливо ясно викладені:

в 60-му правилі Лаодикійського собору (360 р.),

в 39-му пасхальному посланні святителя Афанасія Александрійського,

в 4-му огласительному повчанні святителя Кирила Єрусалимського і в деяких інших пам'ятках.

Лаодикійський собор (360 р.) в 39-му правилі вперше використав термін "канонічні книги" і ухвалив не читати в церкві неканонічних книг. 60-е правило цього ж собору вказує число і список канонічних книг Старого Заповіту і пропонує читати їх в церкві. У цьому списку канонічних книг разом з Книгою пророка Єремії пораховані як одна книга Плач, Варуха і Послання, з яких дві останні відсутні в єврейському каноні. Неканонічні книги не перераховуються Лаодикійським собором.

Святитель Афанасій Великий (+ 373 р.) у своєму 39-му посланні про свята, написаного у 365 році, тобто незабаром після Лаодикійського собору, розрізняє три категорії старозавітних книг : канонічні, неканонічні і апокрифічні. Канонічні книги є "богонатхненними". Він приводить список старозавітних (і новозавітних) канонічних книг – майже такий самий, як в 60-му правилі Лаодикійського собору, з приєднанням Книг Плач, Варуха і Послання до Книги Єремії, але Руф ставиться окремо від Книги Суддів і пропущено Книгу Естер, яка потім згадується серед неканонічних книг. Загальне число канонічних книг Старого Завіту у святителя Афанасія 22, "бо стільки ж, як я чув, і літер вживається у євреїв", - пише він.

Після перерахунку канонічних книг святитель Афанасій пише про гідність неканонічних і апокрифічних книг. Неканонічні книги (Премудрість Соломона, Премудрість Ісуса, сина Сирахового, Естер, Юдиф і Товита) призначаються ним для читання оголошеним як корисні і повчальні для християнського навчання. Апокрифічні книги абсолютно відкидаються як підроблені книги, що написані єретиками і вводять в оману простий народ.

Святитель Кирило Єрусалимський (+386 р.) у своєму 4-му огласительному повчанні приводить список 22-ох книг Старого Завіту, майже ідентичного з каталогом святителя Афанасія. На відміну від святителя Афанасія святитель Кирило усі книги ділить на дві категорії: "божественні" книги і "Апокрифічні". Книгу Естер він відносить до канонічних книг і зовсім не перераховує неканонічні книги. У подібному дусі висловлюються святитель Григорій Богослов (+ 389 р.) і святитель Амфілохій Іконійський (+ 394 р.), які сумніваються тільки в канонічній гідності Книги Естер.

У творіннях преподобного Єфрема Сиріна (+ 373 р.) і блаженного Феодорита Кирського (+ 458 р.) можна бачити відображення традиції Антіохійської Церкви. При поясненні старозавітних книг вони не тлумачать неканонічні книги, але тільки канонічні.

Таким чином, східні собори і отці IV – V століть в цілому дають ідентичні списки книг Старого Завіту, расхождення мають місце лише в деяких деталях. Так, Книга Естер деякими виключалася з канону і навіть поміщалася серед неканонічних книг, тоді як Книга Варуха і Послання Єремії вносилися в канон. Такі розбіжності, ймовірно, відбувалися під впливом того, що у євреїв мали місце суперечки відносно канонічної гідності деяких старозавітних книг, але частково ці розбіжності можна пояснити і особистими переконаннями отців і вчителів Східної Церкви щодо тієї або іншої книги Старого Завіту.

У Західній Церкві в IV – V повіках ще більше затвердився погляд на неканонічні книги як на рівні з канонічними.

У декреті папи Дамаса від 374 року "Про книги", що приймаються і не приймаються, після канонічних книг перераховуються і неканонічні: Премудрість Соломона, Книги Ісуса сина Сирахова, Товита, Юдифи і дві Макавейські книги.

Виняткову роль у формуванні західного погляду на старозавітний канон зіграв блаженний Августин (+ 430 р.). У творі "Про християнське вчення" він перераховує канонічні книги Старого Завіту (окрім Книги Плач) і разом з книгами юдейського канону називає 6 неканонічних книг: Товита, Юдифи, Першу і Другу Макавейські, Премудрості Соломона і Премудрості Ісуса, сина Сирахового. Блаженний Августин радить християнам читати ці книги і остерігатися апокрифів, в яких істина перемішана з неправдою.

Такий перелік старозавітних книг був прийнятий на трьох африканських соборах, на яких блаженний Августин був головою або членом : Іппонійському (393 р.) і двох Карфагенських (397 р. і 419 р.), - і в декретах Римських пап: Інокентія I (від 405 р.) і Геласія (від 495 р.).

Східний погляд на канонічні і неканонічні книги не був прийнятий на заході, хоча і був там добре відомий у святоотцівський період, як це видно з творів Іларія Піктавійського, Руфіна, пресвітера Аквілейського, і блаженного Єронима, які визнавали 22-ві канонічні книги (з невеликими розбіжностями між собою).

Середньовічний період історії старозавітного канону (VI - XVI стт.)[ред.ред. код]

Іоанн Дамаскін (+ 754 р.) у своєму догматичному творі "Про православну віру" визначає склад старозавітного канону, перераховуючи тільки ті книги, які були присутніми в юдейському каноні. Книг Варуха і Послання Єремії, які іноді зустрічалися в списках канонічних книг, в його переліку немає.

У Західній Церкві питання про старозавітний канон остаточно було вирішене на Тридентському соборі. Тридентський собор (1545-1563 рр.) був скликаний у зв'язку з реформацією і поширенням серед протестантів погляду на неканонічні книги як на апокрифи. На противагу цьому погляду в Католицькій Церкві остаточно закріпилося вчення про повну рівність канонічних і неканонічних книг Старого Завіту, яке було викладене на Тридентському соборі 8 квітня 1546 року: "Якщо хто не буде визнавати священними і канонічними цілі книги, з усіма їхніми частинами, як вони зазвичай читаються в Католицькій Церкві і містяться в древній латинській Вульгаті, і свідомо і наполегливо відкидатиме встановлені передання, нехай буде анафема".

У складі старозавітних книг, які Тридентський собор вважає канонічними, знаходяться наступні неканонічні книги: Книга Варуха, Послання Єремії; Перша і Друга Макавейські; Товита, Юдифи, Премудрість Соломона, Премудрість Ісуса, сина Сирахового, і неканонічні додатки в Книгах Даниїла і Естер.

Після Тридентського собору в Католицькій Церкві виникло вчення про протоканонічні і девтероканонічні книги, визнане згодом усіма католицькими богословами. Це вчення мало на меті виразити думку про рівність авторитету канонічних і неканонічних книг і таким чином пояснити існуючі між ними відмінності. Згідно такому вченню, розділення старозавітних книг на книги 1-го і 2-го канону вказує на відмінність не авторитету, а часу визнання цих книг канонічними. Протоканонічними називаються книги, прийняті в канон першими внаслідок того, що відносно їхнього божественного походження і авторитету ніколи не було сумніву.

Девтероканонічні книги, тобто ті що стоять в каноні на другому місці, - це ті книги, відносно яких серед Помісних Церквов протягом певного проміжку часу існували сумніви, але після ретельного дослідження воеи удостоїлися визнання Вселенської Церкви.

Новий і Новітній час(XVII - XX стт.)[ред.ред. код]

Четвертий період історії старозавітного канону в християнській Церкві обіймає Новий і Новітній час XVII – XX століття. В цей період в Західній Європі розвивається і усе більш набирає вагу протестантський погляд на канон Старого Завіту, згідно з яким зміст старозавітної частини Біблії має повністю відповідати єврейському канону, внаслідок чого неканонічні книги оголошуються апокрифами, а потім і зовсім виключаються з видань Біблії. Розповсюдження цих протестантських переконань стало причиною для обговорення на соборах Православної і Католицької Церкви питання про канон.

Єрусалимський собор за Патріарха Досифея назвав неканонічні книги (Премудрості Соломона, Юдифи, Товита, історію дракона і Сусани, тобто Дан. 13-14, Макавейські книги і Премудрість Ісуса, сина Сирахового) "Істинними частинами Писання". Це визначення Єрусалимського собору, що сформувалося як реакція на крайнощі протестантських суджень Кирила Лукариса, фактично виражає близький до католицького погляд на старозавітний канон.

Але Константинопольський собор ясно висловився про неканонічні книги Старого Завіту в дусі отців Східної Церкви, визнавши їх "добрими і повчальними" (καλα και εΰαρεστα), і це древнє вчення остаточно затвердилося в усій Православній Церкві.

На соборах Руської Церкви питання про канон спеціально не піднімалося. У Катихизисі Філарета, митрополита Московського, схваленого Святійшим Синодом, старозавітний канон визнаний в об'ємі 22-ох книг єврейського канону (39-ть згідно з заголовками), а неканонічні книги Старого Завіту розглядаються як повчальні і корисні для оголошених, але не як джерела віровчення.

Виходячи з усіх вищевикладених історичних фактів, порахуємо тепер старозавітні книги згідно з православно-богословською системою.

Канонічні книги:

Законодавчі:      Буття, Вихід, Левит, Чисел, Второзаконня;

Історичні:    Ісуса Навина, Суддів, Руф, Перша і Друга Царств, Третя і

                     Четверта, Перша і Друга Параліпоменон, Преша Ездри і Неємії,

  Естер;

Повчальні:    Іова, Псалтир, Притчі Соломона, Екклезіаст, Пісня Пісень;

Пророчі:       Ісаї, Єремії, Єзекіїля, Даниїла і 12-ти Малих пророків;

Неканонічні книги:

Історичні: Друга Ездри, Товита, Юдиф, Перша, Друга, Тертя Маккавейські;

Повчальні: Премудрості Соломона, Премудрості Ісуса сина Сирахового;

Пророчі:     Книга Варуха, Послання Єремії і Третя книга Ездри;

Неканонічні додатки в канонічних книгах: 151- ий псалом; молитва Манасії (в конце 2 Пар.); 3:25-95 и 13-14-ий розділи Книги Даниїла; Ест. 1:1; 3:13; 4:17; 5:1; 8:13; 10:3; неканонічний додаток до Книги Іова — після 42:17. Усі ці додатки відсутні в єврейському тексті.

Апокрифами (слово "апокриф" означає "таємний, сокровенний") книги називалися з двох причин: 1) вони містили таємне вчення, 2) вони не були прийняті в Церкви і зберігалися в колох сектантів і єретиків. Православна традиція так називає писання пізнього часу, що виникли між II століттям до Р. Хр. і I століттям по Р. Хр.: 1) Четверту книгу Макавейську, 2) книгу Єноха, 3) книгу Ювілеїв, 4) Вознесіння Мойсея, 5) Апокаліпсис Варуха, 6) Заповіт XII патріархів. Ці книги багато в чому розходяться з основами біблійного вчення.

В Католицькій Церкві в даний період, як і і попередні, панує погляд на склад старозавітного канону, встановлений ще за часів блаженного Августина і сформульований на Тридентському соборі.

Перший Ватиканський собор (1870 р.) звів це вчення в розряд догмата. Старозавітний канон визнаний таким, що складається з 46-ти книг: до 39-ти книг, що входять в православний канон, додаються Премудрість Соломона, Премудрість Ісуса, сина Сирахового, Товита, Юдифи, Варух разом з Посланням Єремії, що становить 6-ий розділ в Книзі Варуха, Перша і Друга Макавейські.   Знову була виголошена анафема на усякого, "хто не визнає богонатхненними книг, затверджених Тридентським собором".

Протестантський погляд на канон Старого Завіту формувався поступово. Відношення до неканонічних книг основоположника протестантизму Мартіна Лютера видно з того, що він у своєму повному німецькому перекладі Біблії вмістив і неканонічні книги, які відокремив від канонічних особливим надписом : "Апокрифи, тобто книги, які хоча і не вважаються рівними зі Священним Писанням, але добрі і корисні для читання". Таким чином, Лютер в питанні про неканонічні книги стояв недалеко від давньосхідного переконання про них.

Кальвін, так само як і Лютер, відділяв неканонічні книги від канонічних, але говорив, що він не відноситься "до противників вчення цих книг", вбачаючи в них підтвердження свого вчення. Цвінгли рішуче відкидав неканонічні книги і їх значення для вчення віри.

З часом під впливом суперечок з католиками і анафеми Тридентського собору протестантські вчені стали усе більш упереджено і прискіпливо досліджувати неканонічні книги і знаходити в них "погрішності", "невідповідності", протиріччя канонічній історії і вченню. Поступово в них визріла думка про повне видалення неканонічних книг із складу Біблійних кодексів. Проте неканонічні книги довгий час (до XIX ст.) друкувалися в протестантських виданнях Біблії.

3 травня 1826 року Лондонське Біблійне товариство прийняло рішення друкувати Біблію на усіх мовах і поширювати її серед усіх народів, але у складі одних тільки канонічних книг. Тому і до теперішнього часу російський Синодальный переклад Біблії західними Біблійними товариствами видається без неканонічних книг.

Таким чином, протестанти поставили неканонічні книги в один ряд з апокрифами, причому і апокрифи, і неканонічні книги нерідко називаються "Псевдоепіграфами" ("неправдиво надписаними").

Проте православні тлумачі цей термін вважають невдалим, оскільки він підходить не до усіх неканонічних і апокрифічних книг, а відносно тільки деяких з них і вказує на невідповідність надписів і реального походження цієї книги. Наприклад, ще блаженний Єроним назвав псевдо-епіграфом книгу Премудрості Соломона з огляду на те, що вона неправдиво надписана ім'ям Соломона.

Отже, в поглядах на неканонічні книги Старого Завіту до теперішнього часу існують дві крайнощі: в Католицькій Церкві згладжується всяка відмінність між неканонічними і канонічними книгами, а в протестантських громадах навпаки – неканонічні книги втрачають значення і належать до апокрифів, тобто підроблених писань.

Православна Церква в питанні про значення неканонічних книг Старого Завіту зберегла давнє вчення Східної Церкви, визнаючи їх корисними і повчальними, хоча і нерівними з канонічними книгами, призначивши їх для церковного вживання і приватного читання. Неканонічні книги є в каноні у коптів, вірменів, несторіан, монофізитів, сирійців.

Новий Завіт[ред.ред. код]

Процес формування Новозавітного канону полягав в об'єднанні книг, які Християни знайшли Богонатхненними для поклоніння й повчання в тій історичній ситуації, в якій вони жили, а також такими, що не суперечать Старому Заповіту.

Всупереч поширеній хибній думці Новозавітній канон не був нашвидкуруч створений на великому бюрократичному Церковному соборі, а швидше розвинувся протягом кількох століть, хоча це не говорить, що офіційні Собори і рішення взагалі не торкалися цього питання.

У той же час думка про існування повного і чіткого Новозавітнього канону із самого початку, тобто з часів Апостолів, не має історичного підґрунтя. Канон Нового Заповіту, як і Старого є результатом розвитку в процесі, що підсилювався полемікою зі скептиками, як всередині Церкви, так і за її межами.

У перші три століття Християнської Церкви, християни, схоже, не мали загальновизнаного Новозавітнього канону.

Новозавітній канон в сучасному вигляді вперше був викладений Афанасієм, єпископом Александрії, в 367 році в листі написаному церквам в Єгипті. До того часу канон став більш-менш сталим.

Таким чином, затвердження канону Вселенським Собором стало лише формальним його визнанням, а не створенням чи відбором книг, які можна було б до нього включити, бо сам Бог діяв через вірних йому людей, скеровуючи їх на всіх стадіях процесу з визначення священних книг, що в повній мірі викладають Його волю для людей.

Повний біблійний канон прийнятий як католиками так і православними, за винятком деяких сект, містить у Новому завіті 27 книг.

Книги Протестантська традиція Римо-католицька традиція Східна Православна традиція Давньосхідна традиція Сиро-асирійська традиція Мова оригіналу (Грецьке койне)
Євангеліє
Євангеліє від Матвія Так Так Так Так Так Арамейська[5], Грецька
Євангеліє від Марка Так Так Так Так Так Грецька
Євангеліє від Луки Так Так Так Так Так Грецька
Євангеліє від Івана Так Так Так Так Так Грецька
Апостольська доба
Дії Апостолів Так Так Так Так Так Грецька
Послання від Павла
Послання до римлян Так Так Так Так Так Грецька
1-е послання до коринтян Так Так Так Так Так Грецька
2-е послання до коринтян Так Так Так Так Так Грецька
Послання до галатів Так Так Так Так Так Грецька
Послання до ефесян Так Так Так Так Так Грецька
Послання до филип'ян Так Так Так Так Так Грецька
Послання до колоссян Так Так Так Так Так Грецька
1-е послання до солунян Так Так Так Так Так Грецька
2-е послання до солунян Так Так Так Так Так Грецька
1-е послання Тимофію Так Так Так Так Так Грецька
2-е послання Тимофію Так Так Так Так Так Грецька
Послання до Тита Так Так Так Так Так Грецька
Послання до Филимона Так Так Так Так Так Грецька
Соборні послання
Послання до Євреїв Так Так Так Так Так Грецька
Послання Якова Так Так Так Так Так Грецька
1-е послання Петра Так Так Так Так Так Грецька
2-е послання Петра Так Так Так Так Так Грецька
1-е послання Івана Так Так Так Так Так Грецька
2-е послання Івана Так Так Так Так Так Грецька
3-є послання Івана Так Так Так Так Так Грецька
Послання Юди Так Так Так Так Так Грецька
Об'явлення
Апокаліпсис Так Так Так Так Так Грецька

Історичний огляд новозаветніх досліджень в новітній час[ред.ред. код]

Критичне (в поганому значенні) відношення до Біблії взагалі і до Нового Заповіту, зокрема, почалося в епоху раціоналізму, тобто в епоху Освіти, починаючи з середини XVIII століття. Сказати про те, що це - дослідження Біблії або Нового Заповіту, неможливо, - це була просто негативна критика, що грунтувалася на догматичному підході, а не на науково-дослідному. Догмат був дуже простій: чудес на світі не буває, отже, все, що Біблія говорить про чудеса - брехня. Оскільки чудесами наповнений весь НЗ, починаючи з чуда Боговтілення і кінчаючи чудом Воскресіння, значить, весь НЗ - «вигадка попівства». Переважно це французький підхід, хоча відгомони були і в Німеччині, і в Росії.

Епоха Освіти справила такий могутній вплив на менталітет цієї нації, що дотепер французи вважаються самою атеїстичною нацією на світі.

Все це породило реакцію благочестивих або сентиментально-благочестивих людей, філософів, богословів, що привело до появи в Німеччині на початку XIX століття теорії Шлєєрмахера про те, що треба строго розрізняти історію і віру, для людського серця важлива не історія, а віра, і НЗ відображає віру в Ісуса. Це теж чисто догматичний, не дослідницький підхід.

Власне наукове дослідження пов'язане з початком XIX століття - з появою літературної критики Євангелій. Отже, перший науковий етап біблійних досліджень - літературна критика. Позбавлена вона всякої емоційності, це була чисто науково-дослідна робота, що не має відношення до критики в негативному значенні. Цією роботою могли займатися дуже віруючі люди або абсолютно невіруючі - це була наукова робота над текстом.

Питання новітньої текстології. Один з основних - питання авторства. Друге, більш значне питання, яке привело до величезних результатів в дослідженнях - це питання про вивчення синоптичних Євангелій. Починаючи з XVIII століття, критики євангельських текстів вказували не тільки на наявність «нез'ясовних» і «неіснуючих» чудес в Євангеліях, але і на те, що самі Євангелія повні суперечностей. Євангелист Матфей, Марк, Лука схожі один на одного (синоптичні). Всі три Євангеліє містять загалом і в цілому однаковий матеріал, але в цьому матеріалі стільки різночитань, суперечностей, що, звичайно, історична реальність, яка описана євангелистами - «вигадка».

Літературна критика і займалася дослідженням питання: чому три синоптичні Євангелія містять в паралельних місцях іноді дослівно однаковий матеріал, а іноді дивно розходяться один з одним.

До кінця XIX століття літературна критика добилася величезних результатів, і з'явилася т.з. «теорія двох джерел», яка панує дотепер, тільки підчищається, залишається досліджувати тільки якусь тонкість. Ця теорія пояснила всю схожість і суперечності між євангелистами з логічної раціональної (тобто наукової) точки зору.

Літературна критика знаменувала собою відхід від чисто історичної проблематики віку освіти, тому що тоді цікавила історія: був або не був Ісус? Літературна ж критика займається чисто науковим питанням схожості і відмінності текстів.

Але на початку ХХ століття знов відроджується історичний інтерес до Євангелія. Особливо він був спровокований першою світовою війною, яка збудила, з одного боку, глибоку релігійність в багатьох верствах населення (як завжди такі катастрофи будять релігійність) з другого боку, у багатьох віруючих людей вона збудила ворожість до релігії: як може бути, що такі жахи творяться на землі. Цей історичний інтерес до Євангелія виникнув завдяки роботам двох великих німецьких дослідників: Bultmann, Dibelius (Bultmann є найбільшим за всю історію християнства дослідником Нового Завіту). Обидва вони в 1919-20 роках незалежно один від одного розробили т.з. «історію літературних форм Евангелій» (Formgeschichte). Під «формою» розуміється маленька закінчена літературна єдність усередині Євангелія (те, що ми звикли називати «перикопами», «зачалами»). Історія форм привела до того, що стало можливим до певної міри визначати історію становлення євангельського тексту або, навпаки, виходячи з євангельського тексту, відновлювати історію колишнього часу. Яких би чудових результатів не досягла ця теорія, вона привела до історичного скепсису. Наприклад, Bultmann в середині свого наукового шляху стверджував, що з Євангелій ми не можемо дізнатися нічого про Ісуса Христа; це було сказано з викликом, і сам він навряд чи вірив в це, але, в усякому разі, скепсис існував.

Тому історичний інтерес знову почав поступово угасати, і приблизно в 1930-і роки знов з'являється чисто науковий інтерес. З'являється новий метод дослідження Євангелія, який одержав назву «Історія редакцій» (Redaktionsgeschichte). Це було продовженням літературної критики. Якщо літературна критика займалася критикою тексту і досліджувала всю схожість, відмінності і намагалася пояснити їх, то історія редакцій стала цікавитися євангелистами як представниками певних Церков. Скажімо, чому Матфей змінив щось у Марка, з яких богословських міркувань Лука поправив щось у Матфея - тобто історія редакцій займається питаннями редагування висхідного матеріалу тим або іншим євангелистом.

Ця робота мала дуже велике значення в становленні цілої галузі біблійного знання - Біблійного богослів'я, зараз це вже наука, зароджувалося це біблійне богослів'я саме під час досліджень історії редакцій.

Результатами історії редакцій було ретельне дослідження одного Євангелія за іншим. Спочатку було найдокладнішим чином досліджено Євангеліє від Марка; Євангелію від Марка присвячено незрівнянно більше досліджень, ніж іншим Евангеліям, включаючи Іоана; можна сказати, що до середини 50-х років Євангеліє було вивчено від «А» до «Я». Коли в цій сфері робити не залишилось майже нічого, увага біблеїстов перемкнулася на Євангеліє від Луки. Чому саме така послідовність, ми обговорюватимемо. Євангеліє від Луки повністю було досліджено в 70-і роки. В даний час завершується вивчення Євангелія від Матфея (робота виконана тільки на 2/3). Паралельно і незалежно від цього йшло вивчення Євангелія від Іоана, і можна сказати, що Євангеліє від Іоана досліджено достатньо добре, перш за все, завдяки роботам Bultmann'a і Шнакнбурга.

Павліністичні дослідження почалися давно і продовжуються дотепер, вони абсолютно незалежні від тих методів, про які сказано вище.

Що стосується Апокаліпсису, то поштовх до дослідження Апокаліпсису дало Біблійне богослів'я. Текстуальне дослідження було виконане вже в середині XIX століття, але що стосується значення книги і структури (літературної і богословської) - все це породжено Біблійним богослів'ям.

Всі вищезазначені імена - німецькі. Так вийшло, що саме протестантська частина Німеччини, вільна від зв'язаності традицією, приступила до наукового вивчення Біблії першою. Наприклад, питання про авторство здавалося недоторканним ні для православних, ні для католиків дуже довгий час - раз сказано, що Матфей, значить, це - Матфей, - це сакрально. Саме завдяки німцям біблеїстична наука одержала такий розвиток, а в ХХ столітті відбувся вибух, подібний тому, який відбувся в Біології або Фізиці.

Лише поступово Католицька Церква стала здавати свої позиції. В 1943 році з'являється енцикліка «Divine afflante Spiritu» від папи Пія IX, в якій з висоти кафедри богословам дозволявся науковий підхід у вивченні біблійного тексту. Починаючи з цього часу поступово (тому що біблеїстичної католицької школи не існувало) розвивалася католицька біблеїстика, і зараз важко сказати, яка школа переважає: протестантська чи католицька.

У Англії і США процес був затягнутий в часі. Перші англійські біблеїсти з'являються тільки в 1920-і роки, перші американські - тільки в 1970-і роки.

Якщо ще років 15 тому для людини, яка бажала вивчати Біблію, було абсолютно необхідним вивчити німецьку мову, тому що інакше читати наукову літературу було неможливо, то в даний час стан змінюється; маса німецьких класичних книг поступово перекладалася на англійську мову, видавалася, перш за все, в США. Так починає формуватися англомовна біблеїстика, починає розвиватися англомовна біблеїстична термінологія, і зараз на англійській мові біблеїсти говорять так же вільно, деколи навіть англійська переважає.

Франція не дала великих біблійних дослідників, можна назвати 2-3 імені.

Православ'я. До революції Православ'я асоціювалося з Росією. В Росії з причини відсутності вищого магістеріума, який існує у католиків в особі папи, нікому було заборонити або дозволити біблеїстичні дослідження, тому все йшло традиційним шляхом, всі говорили, що дуже люблять Євангеліє, клали його на аналой, цілували, але не читали, тим більше не досліджували. Більш того, всякі наукові дослідження не заохочувалися, критикувалися, заборонялися. Це цілком зрозуміло з психологічної сторони, тому що, здавалося, наукові дослідження торкаються самого святого, причому, святе плуталося зі священним, священними, наприклад, вважались імена: якщо написано, що пастирські послання написав апостол Павло - це священно. В цьому відношенні Православ'я XIX - поч. ХХ століття дуже сильно відрізнялося від Православ'я перших віків християнства з його вільним відношенням до подібних питань, з науковим підходом, який тільки в V столітті змінився деякою закостенілістю, зв'язаною з варваризацією Європи і Візантії.

Тільки в 1905 році, у зв'язку з появою царських маніфестів, були дозволені біблійні дослідження, правда, їх ніхто і не забороняв. Тоді в Духовних Академіях поступово починає формуватися біблеїстична школа; достатньо згадати ім'я Н.Н. Глубоковського; він, правда, не належав до покоління молодих учених, і в своїх творах зберіг багато рис старого традиціоналістичного підходу, боязливого по відношенню до всякого дослідження. Але з'являються і молоді імена, і чудові роботи;на жаль, їх було дуже мало, і війна 1914 року, а потім революція перервали цю справу, школа припинилася і не поновилася дотепер. Тільки останнім часом з'являються деякі роботи у сфері біблеїстики, переважно в Москві в світському середовищі, вони цікаві, але сумнівні в своїй якості і, звичайно, не православні.

Але в ХХ столітті поступово з'являється інша православна наукова школа в Греції. Грецька Церква достатньо традиціоналістична, але існують православні грецькі університети в Афінах і Фессалоніках. В цих університетах розвивається православна біблеїстика; вона викликала спочатку жахливо негативну реакцію з боку Синоду і основної маси священства. В даний час вона знайшла достатню силу для того, щоб подолати негативне відношення, і ми знаємо багато грецьких імен і цікавих робіт. Основні імена грецьких авторів: Агуріадіс (найцікавіше - экзегеза Апокаліпсису), Галі, Каравідопулос, Василіадіс. Перші двоє - почесні члени Товариства дослідників Нового Заповіту (налічує ~1000 членів), обидва були головами Товариства дослідників апостола Павла (достатньо елітарне суспільство).

Американське Православ'я теж дало декілька імен, але недостатньо відомих, щоб їх тут називати.

Всі ці дослідники отримали освіту в Німеччині, так що, все одно, Німеччина - витік біблеїстики як Старозавітньої, так і Новозавітньої.

ВНУТРІШНІ ОЗНАКИ ПРАВДИВОСТІ НОВОЗАВІТНІХ КНИГ[ред.ред. код]

Правдивість Священних Новозавітніх книг підтверджують самі ці книги.

Кожна книга повинна мати відбитки того часу, коли вона була написана, і особисті якості її автора. Новозавітні книги були написані при перших римських імператорах письменниками еврейського походження, принаймні вихованих у Палестині. Розгляд священних Новозавітніх книг показує, що в них немає нічого, що б протирічило цим історичним положенням. Політичний, церковний і географічний стан Палестини, описаний в священних Новозавітніх книгах, відповідає ері перших римських імператорів:

• Політичний стан Іудеї, коли вона знаходилась під владою Римської імперії, точно відображається в священних Новозавітніх книгах. З історії ми знаємо, що після Маковеїв Палестиною керував Ірод, котрий носив титул царя, поставлений царем римськими кесарями. Він знаходився у васальній залежності від Риму. Після його смерті, що припала на рік народження Христа, його володіння були розділені між синами: Архелай отримав Іудею, Ідумею і Самарію; Ірод Антипа більшу частину Галілеї і Пірею; Филип – Північно-Східну частину Трахонітіду, Імурею, і деякі області Зайордання.

Архелей недовго керував, через 10 років за свою жорстокість був скинутий і засланий в місто Вену в Галії. Після чого Юдея була перетворена в Римську провінцію, якою керували Римські намісники або прокуратори.

Після смерті Филипа, а потім і Ірода Антипи, Палестина знаходилась в одних руках – а саме, в руках Ірода Агрипи І, внука Ірода Великого. Але після смерті Ірода Агрипи І Палестина була перетворена в Римську провінцію, і тільки невелика частина її –Трахонитида та Холкіда - деякий час була під владою сина Ірода Агрипи І – Ірода Агрипи ІІ.

Таке відображення політичного стану Палестини в період перших Римських імператорів ми знаходимо в священних Новозавітніх книгах. В них відображується навіть характер юдейських управителів, що співпадають з подіями історії. Так Ірод Великий зображується як жорстокий цар (Мф.2), таким його відображає і історія. Архелай теж був жорстокий, тому батьки Ісуса Христа поселилися в Галілеї, залишивши зі страху Юдею, котрою керував Архелай (Мф. 2,22). Євангелисти розповідають, що Ірод Антипа був в незаконному шлюбі із жінкою свого брата Филипа, якого викривав Іван Христитель. Це співпадає із розповіддю історика Юдеї Йосифа Флавія. Письменник книги Діянь зберіг навіть таку подробицю, що Ірод Агрипа ІІ жив зі своєю сестрою Веронікою (Дій 25,13).

Далі, з часу приєднання Юдеї до Римської провінції, прокуратори керували над юдеями. Це відповідає євангельським розповідям. Євангелист розповідає, що в Капернаумі (Мф. 8,5), Кесарії (Дій.10,1), Єрусалимі (Мф. 17,1; Дій. 23,10; 21,1) знаходились гарнізони, що тримали в покорі ізраїльський народ. На жителів Палестини було накладене тяжке ярмо податків. Це видно із лукавого запитання фарисеїв Ісусу Христу: “Чи можна давати податок кесарю?” (Лк.20,22). Таке відображення історії дає книга, написана в один і той самий час з даними подіями.

З історії відомо, що в церковному відношенні римляни надавали свободу в управлінні богослужіннями. Так, вищий суд був наданий синедріону. Свобода в церковних справах обмежувалась тим, що обрання і утвердження на посаду первосвященика належало римським прокураторам, а також підтвердження смертних вироків, що затверджувалися синедріоном.

Ці історичні згадки про стан Юдеї в церковних відношеннях співпадають з даними священних Новозавітніх книг. В них говориться, що юдеї мали свій храм, приносили в ньому жертви, збиралися на свята в Єрусалимському храмі. Мали можливість виконувати всі писання обрядового закону Мойсея; збиралися в синагоги для читання і тлумачення Святого Писання.

Коли синедріон засудив Ісуса Христа на смерть, вирок був виконаний тільки після затвердження його Понтієм Пилатом. Це свідчить про те, що синедріон мав свободу, але обмежену, що теж співпадає з даними історії.

Згідно із Законом Мойсея, старозавітне священство очолював первосвященик, а в Новозавітніх книгах про первосящеників згадується в множині. Це означає, що одночасно було декілька первосвящеників. Це пояснюється тим, що римські прокуратори за власним бажанням і користолюбством часто міняли первосвящеників. В час суспільного служіння Ісуса Христа первосвящеником був Каяфа, а відставним його тесть Анна. Таким чином, і в цьому відношенні дані священних Новозавітніх книг співпадають із свідченнями історії.

1.     Історія говорить, що в релігійному відношенні Юдея в 1ст. поділялася на партії. Особливо сильними і впливовими були партії фарисеїв та саддукеїв. Крім цього відомо, що в той час між жителями Юдеї і Самарії існувала велика релігійна різниця.

Священні Новозавітні книги не тільки про все це згадують, але й кожну релігійну партію описують тими рисами, якими вона дійсно відрізнялася. Так, говориться, що фарисеї були суворими ревнителями обрядового закону Мойсея. Ісус Христос часто викривав їх лицемірство. Про саддукеїв згадується як про тих, що відкинули воскресіння мертвих і потойбічне життя. Особливо про це ясно сказано в бесіді Ісуса Христа з саддукеями. Запитавши його: “Чиєю жінкою в потойбічному житті буде та, яка в земному житті мала 7 чоловіків?” Юдеї зображаються правовірними, а самаряни – розкольниками. Ворожнеча між ними доходила до того, що юдеї вважали оскверненням проходити через Самарію. Бесіда Ісуса Христа з самарянкою ясно розкриває ці взаємовідносини. Самарянка дивується, що Ісус Христос, будучи юдеєм просить води у неї, самарянки (Ів.4,22).

2.     Історія показує Палестину розділеною в 1-ому ст. на Юдею, Самарію, Галілею, Зайорданську країну і Пірею, які були дуже населеними. Потім, внаслідок політичних переворотів, географічний поділ Палестини змінився. Але в священних Новозавітніх книгах він дається таким, яким він був в 1-му столітті.

Звідси випливає, що в священних Новозавітніх книгах Палестина, її політичний стан, географічний поділ, а також положення юдеїв у церковному і релігійному відношенні відображаються такими, якими вони були в 1-му столітті. Відбиток часу ще раз підтверджує церковне вчення про те, що священні Новозавітні книги були написані в 1-ому ст.

Крім відбитку часу, священні Новозавітні книги носять на собі сліди тих якостей, які були характерні тогочасним письменникам. Вивчаючи ці книги, можна сказати, що вони, хоча й були написані на грецькій мові, але їх творці були євреями або, при-наймні, “сиділи біля них”. Письменники священних Новозавітніх книг виявляють гарне знання Старого Завіту. Вони не користуються язичницькою філософією. Мова новозавітніх письменників проста та невишукана. Ці свідчення про письменників священних Новозавітніх книг співпадають з якостями, якими володіли апостоли. Перш за все, всі вони були юдеями, а які й не були такими, то мали близьке відно-шення до них. Апостоли були люди прості, невчені, які просто ловили рибу. Це під-тверджує вчення Церкви, що священні Новозавітні книги були написані апостолами.

Але коли припустити, що це не так, і ці роботи були представлені справжніми письменниками за апостольські, яким повірила Церква, тоді їх треба визнати (справжніх письменників) неправдомовцями. В священних Новозавітніх книгах повинні були б бути сліди омани та хитрості. Між тим, навіть найзапекліші критики правдивості священних Новозавітніх книг стверджували, що в них немає ніяких слідів омани і хитрості. В них не знайдеш намагання письменників привернути увагу читачів, чи гордого прояву апостольської влади, що так притаманно самозванцям. Це говорить про те, що письменники не можуть бути неправдомовцями.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Movsesian, Fr. Vazken. The Bible in the Armenian Church. armenianchurchlibrary.com (en). Western Diocese of the Armenian Church Department of Youth Ministries. Процитовано 2017-03-31. 
  2. 404 File Not Found! - الصفحة غير موجودة - St-Takla.org - Saint Takla Site - Alexandria - Egypt. st-takla.org. Процитовано 2017-03-31. 
  3. The Ethiopian Orthodox Tewahedo Church. www.ethiopianorthodox.org. Процитовано 2017-03-31. 
  4. Books of the Old Testament. assyrianchurch.com (en). Holy Apostolic Catholic Assyrian Church of the East Forum. Архів оригіналу за 2011-07-07. Процитовано 2017-03-31. 
  5. Die Reihenfolge der Evangelien. www.unifr.ch (de). Процитовано 2017-03-31. 

Посилання[ред.ред. код]