Вінок сонетів
Вінок сонетів — поетична форма, утворена з 15 сонетів, ланцюжок 14 з яких побудований таким чином, що останній рядок кожного сонета повторюється в першому наступного, а останній рядок 14 сонета повторює 1-й рядок 1-го.
П'ятнадцятий сонет (магістральний сонет, магістрал, мадригал) складається з перших рядків попередніх 14 сонетів.
Магістрал є тематичним і композиційним ключем (основою) вінка; як правило, він пишеться першим. Крім того, існують й одиничні вірші-вінки.
Вінок сонетів винайдений в Італії в XIII ст. Це досить складна поетична форма, яка потребує від поета вищої майстерності.
Автором перших українських вінків сонетів є Іван Головацький — видавець «Вінка русинам на обжинки».
На початку ХХ ст. з’являються канонічні українські вінки сонетів. У 1918 р. вінок сонетів у «Літературно-науковому віснику» опублікував поет Михайло Жук. Інший вінок — «Аргонавти» — у тому ж 1918 році створений Аркадієм Казкою. Але він за збігом обставин не був опублікований в ті роки і з’явився друком лише у 1989 році.
Озеро бачу у снах (За Лідією Мокієвською, Вологда) Вінок сонетів Мадригал Омана сну глибока і ясна, - З небес мені сподіване послання, Енергії незнаної струна Роз"ятрить душу струмом трепетання. Озветься стоголосо далина, Багрянцем озера умиється світання, А десь там - гай і дім мій вирина, - Чудова мить осягнення за гранню Утрачених язичницьких часів - У цих місцях наш праотець ходив, Собі вподобавши цю Білозерську землю. Нуртують хвилі озера, мов дзвін, А берег лунко стримує розгін. Хай сон трива - я нурт його приємлю. 1. Омана сну глибока і ясна, Незримо виникаючи із ночі, В той вічний край запрошує вона, Де хвиля загадкове щось шепоче, Де марево самотнього човна, Що на каналі веслами плюскоче, Де ранньої зірниці таїна Передріка бентежне і уроче... Шаленство сну в душі моїй вита - Їй до снаги безумна висота Від досвітку до пізнього смеркання. За мить відступить темінь-темнота - Хтось явиться і тихо прочита З небес мені сподіване послання. 2. З небес мені сподіване послання Я тільки в сні зумію осягти, Бо вдосвіта словес тих одіяння Порозриває буря суєти. Залишиться хіба що спогадання... Настане день - і, щоб дійти мети, Новим тривогам і новим ваганням Дозволю я у серці прорости. Ах, тільки б знати, скільки там ще віку Терпітимуть поета-недоріку Ця путь-дорога й рідна сторона. Та розум наш влаштований безлико, Чи вмістить нашу пісню смутку й крику Енергії незнаної струна? 3. Енергії незнаної струна Віщує сон - і де його загадки, І смисл який у видивах зрина - Хто пояснити зможе, мов лампадка, До глибини, до сутності, до дна Туман розсіявши і вищого порядку Слова знайшовши, в чому новизна Трудів моїх і в чому їх розгадка. Все витлумачить, видно, не дано В видіннях тих, немов німе кіно, Та дивних букв містичне поєднання Розбудить все, що вже давним-давно В мені дрімало летаргійним сном, - Роз"ятрить душу струмом трепетання. 4. Роз"ятрить душу струмом трепетання, Відкриє код нечитаних письмен - І десь за гранню світообертання Почую голоси я тих сирен, Що їх, забувши про самовладання, Сприймав плавець, вирівнюючи крен Своєї шхуни. Та нові страждання Мені звістує "Книга мельпомен". І - вір не вір - немов на сполох птиця, Злетить душа туди, де заіскриться Зірок вервечка дзвінко-неземна. І спалахне між них моя зірниця, Моя розрада, втіха, таємниця, Озветься стоголосо далина. 5. Озветься стоголосо далина - Прийдуть у сон і вулиця знайома, І озеро, й щемливі імена, Мов з аркушів забутого альбому. Бульвару ген вказівка напрямна, Що за тополями ховає втому. Ось древній вал - історії луна... Як легко тут, бо тут я знову вдома. Мені звідсіль така видніє даль, Що тонуть в ній і горе, і печаль, В душі - непереборні поривання. "Й нічого вже в минулому не жаль"... Нехай пітьми розвіється вуаль - Багрянцем озера умиється світання. 6. Багрянцем озера умиється світання - І ночі ніби зовсім не було. А я - уся вагання, вся - благання: А скільки літ, віків уже спливло Мого напівдрімотного блукання? І скільки рік в озера затекло, І скільки доль, занесених в писання, Зібрало їх вологе, тьмяне скло? А час над нами напина вітрила. На жаль, збагнуть здебільшого несила, Коли підстереже нас мілина. Тож ми умить, бодай нас лихо било, Вже летимо, обпалюючи крила... А десь там - гай і дім мій вирина. 7. А десь там - гай і дім мій вирина... Але сильніші бурі і знегоди, І що крутіша дасться вишина, Тим вниз стрімкіші стерегтимуть сходи. І нас поглине час-трясовина. Не вір: "не буде роду переводу". Тож марновірність наша і смішна, І жалюгідна, як прогноз погоди. Про що звіщає видиво зі сну, Що зникло, наче сутінь на стіну? Над ним не владне жодне заклинання. То як же долю я свою збагну, Знання про це, співмірне знамену, - Чудова мить осягнення за гранню. 8. Чудова мить осягнення за гранню Колишніх днів, уривків сновидінь, Але навряд чи ти на запитання Знайдеш не відповідь - бодай химерну тінь Того, що долею звемо чи безталанням, Того, що з заводей виводить на бистрінь, Бо є таки жорстка межа пізнання - І недосяжна в неї височінь. Та доль ланцюг мільйони літ не рветься, До ланки ланка з віку в вік кується, А значить вірю я, що й поготів В моєї долі, наче у фортеці, Є свій секрет, послання, пломінець є Утрачених язичницьких часів. 9, Утрачених язичницьких часів Не зберегли нам книги літописні, Тому не знаю, хто в мені ожив, Чий голос озивається у пісні. Минали дні, такі, як сотні днів, Минала доля, тиха і безвісна. Вони жили серед густих лісів, Ще збереглася стежка їх первісна. Імен нема. Але красиві лиця І смуток, що таїться у зіницях, В іконах бачу, наче диво з див. В нічних дощах і в спалахах зірниці Виразно уявляю, то не сниться: У цих лісах наш праотець ходив. 10. У цих лісах наш праотець ходив, Назвав озера, болота і ріки - І тим про себе пам'ять заронив, І не зітреться карб оцей довіку. Бурхливий час в віночок доль заплів І мій букетик квіту невеликий: Це вже увічнено - тут з"єднання шляхів, Які зближали світ багатоликий. Ішли в північний і в південний бік, Добро й любов розносячи навік. Де шлях більш сутній, я й не відокремлю. У фресках храму - той далекий вік, Коли якийсь незнаний чоловік Собі вподобав Білозерську землю. 11. Собі вподобав Білозерську землю Не він один. Бо тут така краса - Тремка, мінорна, чиста, позаземна... Які тут ранки і яка роса! І як зірки зчудовано й недремно Вдивляються в глибінь, а небеса Дарують водам барву синьо-темну. Тут неповторна сонячна яса Над схилом валу досить ще високим, А коло озера врочистішають кроки - Сама минувшина сягає тих глибин. ...Та не заріс кущами рів широкий, Сюди із хащ біжать струмків потоки, Нуртують води озера, мов дзвін. 12. Нуртують води озера, мов дзвін. І є канал біля старої лави. О, як багато пам'ятає він! Смолою пахне втомлена заплава. Ідуть віки - й взнаки дається тлін, Тополі лиш незмінно величаві, А також не швидкий до перемін Наш древній вал, величний в ратній славі. Йому над світом довго панувати, Хоча ніщо не вічне, будуть втрати, Адже життя ніхто не спинить плин. А місто хай понад віки і дати Стоїть над озером, де хвиля різкувата, А берег лунко стримує розгін. 13. А берег лунко стримує розгін, Лиш бічевник наплив його ударів Відбити може в"яззю мотузин, - На рубежі своїм стоїть недаром. І пам'ятає шурхотіння линв, Коли по озеру йшли баржі із товаром, І бурлаки - могутні як один - Із злидарем ділилися "наваром". Та непомітно сон свій біг спиня - І я бреду вже майже навмання, Аби за мить вернутися на землю. Поглине нас химерна метушня - Й поблякнуть радість і принади дня. Хай сон трива - я нурт його приємлю. 14. Хай сон трива - я нурт його приємлю. Душе моя, ти вдома ще побудь - Тут все таке бентежне і приємне, А вдосвіта проляже інша путь. Радію я відкрито, ніжно, щемно Ударам хвиль - і осягаю суть Летючих днів і крапель недаремних На листі верб, як обважніла ртуть. Вони для озера - нове життя й підмога, А плескіт хвиль - про них немовби спогад, Який повторить ранішня луна. А я забуду знову всі тривоги - Й полину у незвідані дороги - Омана сну глибока і ясна.
- Василь Бобинський — Ніч кохання [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.]
- Іван Іов — Любіть мене врожаєм і землею
- Валерій Гнатюк — Зґвалтована мрія [Архівовано 18 травня 2012 у Wayback Machine.]
- Інна Рябченко — Засмаглілим димом пахне вечір
- Інна Рябченко — Шукаю іскру з вічного вогню
- Вінок сонетів // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — С. 186-187.
- Магістрал // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 5.
- Вінок сонетів // Лексикон загального та порівняльного літературознавства / голова ред. А. Волков. — Чернівці : Золоті литаври, 2001. — С. 105. — 634 с.