Гармоніка (інструмент)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Гармоніка. 1931

Гармоніка (нім. Harmonikainstrument) — «гармоніка», «гармонія», «гармошка», «гармонь» прийшли разом з німецькою назвою цього інструмента Harmonika і походять від грецького слова — співзвучний, стрункий.

Гармоніка  — це загальноприйнята назва язичкових клавішно-пневматичних інструментів, що належать до групи вільних аерофонів, тобто таких, в яких повітря, що коливається, не обмежене корпусом інструмента. До таких належать — «Акордеон» К. Деміана, бандонеон, концертина та ін. Такого типу інструменти з'являються в музичному побуті України у XIX ст.

Свій родовід гармоніка веде від багатоствольних флейт з язичком, що вільно коливається під тиском повітря. Вже 3000 років до н. е. такий інструмент «сіао» був у народів Південної Азії, а в Китаї понад 2500 років до н. е. був знаний «шен». Одним із різновидів такого інструмента є волинка.

Прототипом відомої нам гармоніки був інструмент, сконструйований у 1822 р. в Берліні німецьким майстром Ф. Бушманом. Будучи сином настроювача фортепіано, 17-річний юнак вирішив зробити для власного користування універсальний пневматичний камертон, настроєний на кожен звук хроматичної гами. Спочатку в нього вийшов інструмент, подібний до губної гармоніки з п'ятнадцятьма голосниками. Потім майстер застосував міх для нагнітання повітря, розташувавши на одній з його кришок гриф з металевими язичками, на які крізь отвори потрапляло повітря з міха, а на другій — ручку, за яку майстер розтягував міх. Інструмент цей був схожий на розкриту книгу, і на ньому можна було виконати нескладну мелодію.

У 1829 р. віденський майстер К. Деміан удосконалив конструкцію Ф. Бушмана, створивши інструмент з двома частинами корпусу, з'єднаними одним міхом: спочатку з однією клавіатурою, а потім — з двома, по п'ять клавіш на кожній. На правій клавіатурі виконувалась мелодія, а на лівій музикант видобував акорди для акомпанементу, від чого інструмент цей було названо акордеоном. Автор швидко запатентував інструмент і налагодив його виробництво в багатьох країнах Європи.

У 1830 р. тульський зброяр І. Сизов, вивчивши німецький зразок, почав виготовляти свої гармоніки, і згодом їх виробництво перекинулось в інші міста Росії. У кожному місті — власна конструкція та стрій.

Ініціатором створення хроматичної гармоніки в Росії став музикант М. Бєлобородов, а реалізував цю ідею майстер Л. Чулков, сконструювавши у 1878 р. дворядну клавішну гармоніку, що мала 23 клавіші на правій клавіатурі: у першому ряду 12 основних тонів, у другому — 11 півтонів. Ліва клавіатура мала три баси, а також три мажорних і два мінорних акорди. Гармоніка була триголосною: два голоси настроєні в унісон, один — октавою нижче. Як і попередні зразки, цей інструмент при натискуванні однієї клавіші на стиснення і розтягання міха відповідав різними голосами. Такий принцип був властивий багатьом гармонікам Росії: тульській, саратовській, бологоєвській «венці», «черепашці» та ін.

Пізніше були сконструйовані гармоніки (сибірська, лівенська, єлецька, в'ятська «тальянка», «хромка»), акордеон, баян, висота звука в яких не залежала від стиснення і розтягнення міха. Згодом майстри почали вводити регістри з подвоєнням голосів в унісон або в октаву. Збагачувалася поступово і ліва частина корпусу гармоніки: якщо в «черепашках» вона була глухою, то в інших — 2, 4, 6, 8, 16 кнопок для акомпанементу.

Найбільшого поширення отримала гармоніка, в якій у двох рядах клавіш правої руки видобувався діатонічний звукоряд, а басовий акомпанемент — на лівій клавіатурі. І хоча в цьому інструменті на 23—25 голосів припадає всього два—три півтони, його назвали «хромка».

На перших порах гармоніка прийшлася до вподоби переважно людям з невибагливим музичним смаком: інструмент голосно звучить, сам собі акомпанує, не потребує частої настройки, використовується за будь-яких умов — у хаті, на вулиці, під час ходи, сидячи, стоячи, пританцьовуючи і т. д. Недосконалість конструкції, крикливий характер інструмента, часто вульгарна манера виконання сформували спочатку негативну репутацію гармоніці. Але разом з неймовірно швидким розповсюдженням цей інструмент водночас удосконалювався, облагороджувався його тембр, формувалася школа гри[1].

Наприкінці XIX — початку XX ст. гармоніки виготовляють і в Україні, зокрема в Харкові та у Волинській губернії. У Харкові фабрика К. Міщенка здійснювала складання гармонік з деталей зарубіжного виробництва.

Український майстер К. Міщенко раніше ніж в Росії починає виготовляти хроматичні гармоніки за системою Мірвальда[2]. Така гармоніка отримає пізніше назву «баян».

У 1928 р. Державний інститут музичної науки в Москві створив спеціальну комісію з дослідження і вдосконалення гармоніки. Член цієї комісії М. І. Шувалов у своїй доповіді зазначав [115, с. 9]: «Я не вважаю необхідним у даному випадку говорити про обов'язкове викладання гри на гармоніці в наших музично-учбових закладах, хоча мені відомі, наприклад, схвальні висновки з цього приводу таких авторитетів, як Римський-Корсаков, Цезар Кюї та ін. Очевидно, вірніше буде керуватись головним призначенням гармоніки — як прекрасного засобу для музичного дозвілля в широкому середовищі трудящих» (переклад наш. — Л. Ч.).

Починаючи з 1920-х рр., гармоніка швидко поширюється в міському робітничому, ремісничому і сільському побуті України. У цей час вона набуває особливої популярності в сільській художній самодіяльності як сольний, так і ансамблевий інструмент. На ній акомпанують до співу і танців. Під час війни 1941—1945 рр. гармоніка — це похідний інструмент, якому на солдатському привалі був радий і рядовий, і генерал. Після війни в Україні налагоджується серійне виробництво гармонік. Нині їх виготовляє Житомирська фабрика музичних інструментів.

Зараз гармоніка як сільський музичний інструмент поширена в усіх областях України. Навіть у Карпатському регіоні, де домінують споконвічні народні інструменти, гармоніка продовжує поширюватися і сьогодні, на що вказують дослідники музичного інструментарію гуцулів, бойків, лемків. Так, Б. Яремко констатує поширення у весільних капелах Гуцульщини гармоніки чеського походження — гелігонки, а також акордеона і баяна [119, с. 56], а І. Мацієвський підкреслює, що гармоніка і баян є в активному побуті українців [63, с. 37].

Опис і характеристика

[ред. | ред. код]

Зовні гармоніка складається з двох коробок, які з'єднані міхом. До правої коробки пристосовано гриф з кнопками, на лівій коробці кнопки розташовані безпосередньо на зовнішній передній стінці.

Джерелом звука в гармоніці є язичок. Але якщо в інших шалмеях язичок очеретяний, дерев'яний або пластмасовий, то в гармоніці (як і в баяні) він сталевий у вигляді тонкої пластинки, яка одним своїм кінцем приклепана до дюралевої чи мідної прямокутної планки так, щоб по всій своїй довжині пластинка могла закривати проріз в планці, вільно входячи в неї (проскакуючий язичок). На металевій планці приклепують два голосники — по одному з кожного боку: один працює на стиснення міха, інший — на розтягання. Під час вібрації (звучання) одного голосника інший перекривається шкіряною смужкою (лайкою). Якщо ці попарні голосники настроєні в унісон, то на стиснення і розтягання буде один і той самий звук, що відповідає строю «хромки», баяна, акордеона. В іншому разі це буде гармоніка, в якій звук на стиснення і розтягання різний. У більшості гармонік на кожну ноту настроюють в унісон по два голосники на стиснення і два на розтягання. Якщо майстер хоче зробити гармоніку з голосовим «розливом», то відповідні голосники матимуть відхилення від унісону. Наприклад, якщо звукові ля відповідає 440 коливань язичка в секунду, то для отримання «розливу» один з унісонних язичків настроюють на 438 коливань у секунду, а другий на 442.

Набір планок з голосниками монтують на резонатор, виготовлений з ялини. Цей резонатор поділений на камери, в кожній з яких прикріплено планки з унісонними голосниками. Резонатор підсилює звучання голосників, збагачує їх тембр. Блок резонаторних камер зовні схожий на губну гармоніку. Але якщо в губній гармоніці музикант ротом посилає повітря на голосники, то резонаторні камери монтуються в обидві коробки (півкорпуси), з'єднані міхом так, щоб через спеціальні отвори повітря надходило на язички. Наявна в механиці гармоніки і баяна система клапанів з пружинами дає можливість доступу повітря саме до того голосника, який відповідає натиснутій кнопці (клавіші).

Оскільки від кількості коливань язичка в секунду залежить висота звука, то для високих звуків виготовляють тонкі голосники, а для низьких — товстіші.

Міх гармоніки клеять з картону, покриваючи зверху тонкою, але міцною тканиною. Гармоніка має один довгий ремінь, що перекидається через праве плече, утримуючи інструмент, і один короткий — на кришці лівого півкорпусу, за допомогою якого гармоніст розтягує міх.

Найпоширенішими в Україні є гармоніки «хромки». Житомирська фабрика музичних інструментів[3] виготовляє їх у модифікаціях 23x12 і 25x25. Перше число вказує кількість кнопок на правій клавіатурі, друге — на лівій.

Звукоряд гармоніки діатонічний. Гармоніка 25x25 має на правій клавіатурі діапазон три октави з винесеними вгору трьома півтонами. На лівій клавіатурі — акомпанемент, що складається з основних басів і мажорних та мінорних тризвуків, утворених від найбільш стійких звуків тональності інструмента.

Гармоніка — мелодичний інструмент, що має хороші можливості для регулювання динамічних відтінків, нюансировки, виконання різних мелізмів, гри двоголоссям, а часом є можливість підключати третій голос, видобуваючи нескладні акорди.

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Сухий, Іван Іванович. Сухий І.І.Гармонь як елемент духовності українців - Туризм Гуцульщини. tur.kosiv.info (укр.). Архів оригіналу за 16 лютого 2018. Процитовано 15 лютого 2018.
  2. Голос сучасного баяна. posibnyky.vntu.edu.ua. Архів оригіналу за 20 березня 2018. Процитовано 15 лютого 2018.
  3. Гармоніка Українські народні музичні інструменти Л. М. Черкаський. proridne.com (укр.). Архів оригіналу за 16 лютого 2018. Процитовано 15 лютого 2018.