Волинка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Воли́нка — старовинний народний музичний інструмент, відомий в Україні, Білорусі, Польщі, Болгарії, Шотландії, Удмуртії та в інших країнах. Волинка складається з декількох трубок, що кріпляться до торби або міхура з повітрям. Одна (рідше дві) трубка має ігрові отвори і на ній можна виконувати нескладні мелодії — інші трубки під час гри видають безперервний монотонний низький звук (органний пункт, бурдон) на тоніці або домінанті звідки і пішов вираз — тягнути волинку. Під час гри виконавець тримає волинку під пахвою або перед собою, натискаючи на торбу.

Волинка була відома давнім грекам, римлянам, а в середні віки стала поширеним інструментом трубадурів, труверів, мінезингерів, що супроводжував побутові свята. Наприкінці XVII ст. волинка (bagpipe) — це улюблений європейський інструмент. На його багатий тембр звернув увагу Й. С. Бах. Для імітації звучання волинки в Першому концерті (f-dur) композитор використовує два гобої і фагот, яким доручається відтворення простого сільського награвання: один гобой виконує партію мелодичної трубки, другий — партію квартового бурдона, а фагот імітує бас-гук (октавний бурдон).

У XVII—XVIII ст. французькі майстри вдосконалюють інструмент, довівши його діапазон до трьох октав. Вони також зробили спеціальне пристосування, щоб руками нагнітати повітря в міх. Наприкінці XVIII ст. у Франції, коли аристократія байдужіє до стилю «пастораль» — наслідування старовини, інтерес до волинки зникає.

Однак у Шотландії, Англії волинка залишається традиційним народним інструментом: шотландці і в наш час мають великі ансамблі волинщиків, що беруть участь у різних урочистостях державного рівня. Так, шотландський ансамбль взяв участь у траурній церемонії пам’яті жертв найбільшого терористичного акту — вибуху Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку здійсненого 11 вересня 2001 р.

Вважається, що в Україні дуда з’явилася в XVI ст. саме на території Волині — звідси й назва «волинка», що поширилася на території колишньої Російської імперії. Проте є підстави думати, що в Україні волинка могла бути й раніше, оскільки і в країнах Заходу та Сходу вона має більш давню історію.

Волинка використовувалася в музичному побуті козаків-запорожців, входила до полкової музики Війська Запорозького. Вона була поширеним пастушим інструментом.

Саме про цей інструмент співається в пісні:

Діду мій, дударику,

Ти ж було селом ідеш,

Ти ж було в дуду граєш,

Тепер тебе немає,

Дуда твоя гуляє,

І пищики зосталися,

Казна-кому досталися.

У XIX—ХХ ст. волинка побутує як традиційний народний інструмент Карпатського регіону. Там вона має багато синонімічних назв: «дуда», «дутка», «коза», «баран», «міх» та ін. Більшість синонімів залежать від того, зі шкіри якої тварини вичинено міх.

На межі другого і третього тисячоліть волинки зустрічаються в селах Гуцульщини, Бойківщини. Понад три десятиріччя в Україні відомий родинний ансамбль волинщиків М. Тафійчука із с. Буковець на Верховині. Виступи цього ансамблю неодноразово передавалися по радіо і телебаченню. Керівник ансамблю знаний на Верховині не лише як вправний музика, а й майстер волинок, сопілок, ріжків та інших духових інструментів.

В Україні були також спроби використати волинку в професійній народній музиці як сольний і ансамблевий інструмент. Так, Д. Демінчук виготовляв хроматичні волинки, що використовувалися в Буковинському ансамблі пісні і танцю; К. Євченко, а пізніше Д. Демінчук грали на волинках в Українському народному хорі ім. Г. Г. Вєрьовки. #markhero43

Волинкою також називають невелику п'єсу танцювального характеру з елементами наслідування звучання волинки.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]