Гойтосир

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Гойтоси́р (Ойтосир, Ойтосір) (грец. Γοιτόσυρος, Οιτόσυρος) — у скіфській міфології один з головних богів скіфського пантеону, за Геродотом, тотожний грецькому Аполону.

"...підставою для зближення скіфського Гойтосира з грецьким Аполоном дійсно могло бути співзвуччя першої частини імені скіфського бога з назвою одного з найголовніших атрибутів грецького Аполона - стріли. Але є й інші дані, які свідчать, що Гойтосир міг бути солярним богом. Так, в одному з грецьких написів, знайдених в Римі на Есквілінському пагорбі, Аполона Ойтоскіра названо Мітрою...
Зображення цього бога в скіфських пам'ятках невідомі, якщо тільки у ... композиціях з фигурою вершника-бога зображено не його, а дійсно Папая. Сумніви ж на цей рахунок є цілком закономірними хоча б тому, що в низці релігій символом сонця виступає кінь. Зважаючи на це природно було б у скіфському кінному бозі бачити саме солярного бога, тим більш, що бога рослинних сил, вмираючої й постаючої природи, яким без сумніву був й бог сонця, в малоазійських та фракійських культах ... зображали верхи."[1]

Щодо функцій Гойтосіра, то «дослідники підкреслюють сонячну природу Гойтосира … Грецький аналог Гойтосира — Аполон також співвідносився з Геліосом … а Мітра в Рігведі й Авесті щільно пов'язаний з небом, сонцем, світлом … Архаїчний зміст культів Митри … й Аполона … дає підстави для реконструювання й інших функцій скіфського бога. Функція пастуха, охоронця худоби … так як худоба була основою добробуту суспільства. З функцією охоронця стад пов'язана функція лучника, стрільця й переможця чудовисьок.»[2]

З культом Гойтосира пов'язують зображення свастик, які відомі у скіфському мистецтві[3].

Наразі загальновизнаної етимології теоніму немає, моливі:

Примітки[ред.ред. код]

  1. (рос.) М. И. Артамонов. Антропоморфные божества в религии скифов. АСГЭ. Вып. 2. Л.: 1961. С. 57-87.
  2. (рос.) Бессонова С. С. Религиозные представления скифов. Киев, Наукова Думка. 1983.
  3. (рос.) Граков Б. Н., Пережитки скифских религий и эпоса у сарматов. ВДИ. 1969. 3. С. 70-72.
  4. (рос.) Трубачев О. Н. Indoarica в Северном Причерноморье. М.: Наука, 1999.
  5. (нім.) M. Vasmer. Die Iranier in Südruβland. Leipzig. 1925
  6. (рос.) Расторгуева В. С., Эдельман Д. И. Этимологический словарь иранских языков. Институт языкознания РАН. М., Издательская фирма «Восточная литература».

Література[ред.ред. код]