Дусино

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Дусино
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область
Район/міськрада Свалявський
Рада/громада Дусинська
Код КОАТУУ 2124082301
Основні дані
Населення 1672
Поштовий індекс 89332
Телефонний код +380 3133
Географічні дані
Географічні координати 48°30′36″ пн. ш. 23°06′19″ сх. д. / 48.51000° пн. ш. 23.10528° сх. д. / 48.51000; 23.10528Координати: 48°30′36″ пн. ш. 23°06′19″ сх. д. / 48.51000° пн. ш. 23.10528° сх. д. / 48.51000; 23.10528
Місцева влада
Адреса ради 89332, с. Дусино, вул. Миру, 98
Карта
Дусино. Карта розташування: Україна
Дусино
Дусино
Дусино. Карта розташування: Закарпатська область
Дусино
Дусино

CMNS: Дусино на Вікісховищі

Ду́сино (до 1946 року — Зайгов, угор. Zajgó) — село в Україні, у Свалявському районі Закарпатської області.

Географія[ред. | ред. код]

Дусино розміщено на схилах гір Карпат за 11 км від міста Сваляви. Воно розкидано по обидва боки гірської річки Дусинка, між горами Блиска та Кучера з півночі та Великого діла з півдня. Розташоване за 15 км від районного центру.

Історія[ред. | ред. код]

Вперше село згадується в документах XV століття.

Назва села походить від слова «душити», «дусити», яке виникло у зв'язку з тим, що з усіх боків село стискали гори, немов душили його. За переказами, село Дусино виникло у 15 столітті. Першими жителями села були розбійники Мелеші та Метеньки, які поселилися в урочищі Чоконьовиця.

Територію села з давніх часів називали «долиною смерті». Таку назву місцевість отримала тому, що земля на цій території була неродючою і люди гинули від нестатків і хвороб.

Під час окупації Закарпаття від нацистською Угорщиною село називалося «Зейгов».

За архівними джерелами село Плав'я засновано у ХУІ столітті. Назва його походить від прізвища Плав’яньош — опришка, якого було вбито під лісом. Те місце назвали також подібно Подплаї.

Спочатку у селі було 6 хат, які височіли на берегах річки Плав'янки, в урочищах Чокновиця, Поляна та Подплаї. В ХУІІ в селі збудували без жодного залізного цвяха дерев'яну церкву.

Розгорталось село повільно. Навіть у 1933 році в ньому налічувалося тільки 67 хат.

За народними переказами село Лопушанка засноване близько 400 років тому. Засновником його нібито був ватажок [Брюстерів]. Спочатку село було розташоване там, де сьогодні є будинок лісника — у Літовищах. Сучасне село побудоване нижче колишнього Брустерова. Вважають, що назване воно тому, що на цьому місці колись росло дуже багато лопухів.

Село Росош виникло приблизно в кінці ХУІ століття. Це був період піднесення народного руху, коли народні месники змушені були переховуватися в лісах. За народними переказами, першим жителем села був народний месник Росошка, який поселився під Керечанським перевалом. Звідси і назва — Росош.

У архівних документах згадується, що в 1849 році в селі Росош був уже свій священик. Після 1733 року село згадується як філіал села Дусино. В селі налічувалося 471 греко-католиків. У 1937 році с. Росош належало до Березької Жупи і належало графу Шенборну.

Під час виборів до Сойму Карпатської України у 1939 році більшість населення села проголосувало проти кандидатів від УНО.

В період окупації воно називалось «Копар», що по-угорськи означає «пустка».

Церква св. духа. 1857.

У 1692 р. зазначено першу згадку про церкву. У 1733 р. згадують дерев’яну церкву св. Михайла з двома дзвонами.

З 1752 до 1772 р. священика не було, і аж 28 лютого 1772 р. прийшов о. Іван Мішкарович, який почав відбудовувати фару і наводити лад у парохії.

У 1797 р. знову згадують дерев’яну церкву, яка простояла до 1843 р. Того ж року, 22 червня, громада, очолювана священиком Іваном Грабарем, просила допомоги матеріалами для будівництва нової церкви на місці аварійної старої, на що Свалявський управитель Бузинкай дав згоду.

Нову муровану церкву спланував тесля і каменяр Антон Ґербон. Будували її за священика Петра Раца. У 1888 р. сам цісар дарував 100 гульденів на поновлення храму. У 1908 р. громада купила іконостас з кушницької церкви. У 1911 р. завершився великий ремонт церкви.

Коло храму стоїть дерев’яна дзвіниця, характерна для сіл у долинах річок Свалявки й Дусинки. Дзвіниця одноярусна, каркасної конструкції. Нижню частину дзвіниці та верхню, під дахом, вертикально оббито дошками з фігурно обробленими кінцями. Вкрито її стрімким бляшаним шатром.


Легенди

Розповідають старожили, що нібито ватажком в опришків був дуже гарний леґінь, якого звали Василем на прізвище Плав’янош. Пан дуже боявся ватаги опришків, бо вони відбирали багатство у його прислужників, а віддавали вдовам, сиротам, найбіднішим у селі. Для того аби зловити цього смільчака, у ліси було послано загін солдатів. Довго ті не могли схопити відважного юнака, бо ховав його у лісі кожен кущик, кожне дерево, кожна зворинка. На жаль, знайшлася в селі людина, яка видала місце схованки Василя. Хлопця спіймали, катували, але в село привести боялися, бо прості люди піднялися б на захист. Вони відвели його на Явір (озеро), викололи очі й убили. Друзі знайшли ватажка лише на другий ранок. Поховали під високим явором. А коли повернулися на це місце через кілька років, то побачили на місці поховання невелике озерце, з якого витікали два струмки. Один з них дав початок річці Плав’янці.

Минули роки, століття. Озерце, яке утворилося на місці загибелі відважного опришка, зміліло. Зараз це озерце ледве можна відшукати. Це лише невеличка криничка, в якій дуже смачна цілюща вода. Вівчарі, які випасають свої отари на цих горах, завжди прочищають його. Жителям села Плав’є здається, що це озерце – око вбитого опришка Василя. А зменшується воно подібно до людського ока, яке ніби витекло. Тому й названо воно «морським оком».

Особистості[ред. | ред. код]

ШЕРЕГІЙ ЮРІЙ АВГУСТИН (16.1.1907 — 25.5.1990) — видатний організатор театрального життя, режисер, актор, драматург, історик закарпатського театру. Народився у с. Дусино. У 1926 закінчив Ужгородську гімназію, у 1930-філософський ф-тет Кардового ун-ту в Празі. Засновник, актор і режисер аматорського гуртка “Верховина” в Празі (1927-30) і театральної студії “Веселка” в Ужгороді (1931). У 1931-34 працював в аматорських театральних гуртках Хуста і Великого Бичкова. У 1934-39 - фундатор і режисер першого українського професійного театру Закарпаття, діяльність якого мала великий вплив на національне відродження народу. Після окупації Карпатської України угорськими військами в березні 1939 емігрував до Югославії, де працював режисером і актором аматорських театрів русинів-українців. У 1942-43 — директор, режисер і актор української драматичної студії в Празі, у червні-серпні 1942 - головний режисер українського театру-студії у Львові. З вересня 1942 до липня 1944 - засновник і адміністративний директор “Підкарпатського театру” в Дрогобичі. Після закінчення Другої світової війни жив у Чехословаччині. Працював режисером у театрах Братислави, Пряшева (1946-58), Кошице (1947-54), Комарно. Викладав у філії акторської академії в Кошице і школі мистецтв у Братиславі. Протягом життя здійснив 255 постановок, у т. ч. майже 200 музичних вистав. У постановці Ш. йшли “Запорожець за Дунаєм”, “Наталка Полтавка”, “Маруся Богуславка”, “Сорочинський ярмарок”, “Ой не ходи, Грицю”, “Хмара” та ін. Виступав і в провідних ролях у своїх постановках. Автор драматичних творів “Нова генерація” (1929), “Голодний” (1934), “Слово і серце” (1934), “Рафі-Мафі -божок гніву, або з Ужгороду до Абісинії і назад” (1935), “Часи минають” (1938) та ін. Переклав 28 п'єс і оперет на українську та словацькі мови, писав спогади, статті, рецензії. Автор “Нарису українських театрів Закарпатської України до 1945 року” (1993) -своєрідної енциклопедії театрального життя Закарпаття у міжвоєнний і воєнний періоди. Помер у Братиславі (Словаччина).

Див. також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]