Користувач:Максим Москальчук/Чернетка
По обидва береги невеликої річки Яланець на довгі 6 кілометрів розкинулося красиве село із милозвучною назвою Бандурове.
Село розташоване за 15 кілометрів на південь від районного центру Гайворон, за 15 кілометрів від залізничної станції Хащувате, на межі трьох областей – Одеської, Вінницької та Кіровоградської. Через село проходить траса Балта- Умань, щоденні рейси здійснює автобус
Перша згадка про населений пункт з назвою Бондарова згадується у дослідженнях Петра Данилевського про торгові шляхи по річках Яланець, Буг, Синюха. У його праця згадується переправа Сави Бондаря. Біля річки був невеликий гостьовий двір, де могли зупинятися проїжджі для відпочинку та щоб поміняти коней. У дворі були викопані погріби, де знаходилися великі запаси льоду у яких можна було зберігати свої товари: м’ясо, рибу. Ці питання вивчалися істориком-археологом Антоном Ковалем родом з Ульянівського району. А у дослідженнях Адася Стравінського «Життя та побут народів Надбужжя та Межибужжя» згадується переправа через Буг-Казавчин і переправи через Яланець-Бондарова та Камінна. Ці назви підтверджують, що мова іде саме про наше село.
Місцевість села Бандурове знаходилася на межі лісостепової зони, була покрита великими мішаними лісами. В низині протікає річка багата на рибу. В деяких місцях береги річки густо покриті очеретами та осокою. У верхній частині береги болотисті і навіть сьогодні між Старинцями та Московчиною неможна перейти річку, яку жителі називають «Гнилою». Це підтверджує, що колись тут могли бути непрохідні болота. У річку впадало багато струмків. По ярах та вибалках було багато джерел із смачною, чистою водою. Ґрунти навколо були родючі. Місце привабливе для поселення і, незважаючи на небезпеку постійних набігів турків та татар, у XVII столітті поступово починає заселятися.
Першим на цій землі поселився чоловік на ймення Данило. Він заснував хутір, який пізніше назвали Старинцями. Можливо ця назва походить від того, що саме на цьому кутку поселилися старовіри. Певний час, навіть за радянських часів, у селі існувала община старовірів. Біля хутора Данила поступово почали селитися інші люди. Жителі займалися землеробством. Розчищали ліси, волами та кіньми орали землю, сіяли жито, пшеницю, інші культури. Незаймані ділянки покриті густою соковитою травою сприяли розвитку скотарства. Корови, кози, та вівці паслися по долині річки та на лісових галявинах. У лісі було багато дичини, в річці – риби. Селяни збирали мед, топили віск. Все це ставало товаром. Береги річки густо поросли хмелем. Шишечки хмелю також користувалися попитом і були товаром для продажу. За легендою Данило майстерно грав на бандурі, чим став відомий у навколишніх поселеннях. За іншою версією Данило, маючи хист роботи з деревиною, прославився своїми виробами на всю округу. Особливо гарно виходили у діда бочки, які він робив для різних потреб. Підтвердженням цієї версії є згадка в архівних документах про те, що люди з Умані замовляли бочки у Бондурові. Для квасинини, для вина, для меду, для зберігання різних продуктів міцні та добротні виходили бочки. У середині ХХ століття у селі проживало багато умільців, які майстрували бочки, діжки, цеберки, кухлі та інші вироби. Таких майстрів називали бондарями, а ремесло бондарством. Досить поширене прізвище в селі – Бондар. Більше трьох десятків родин проживало в селі в 50-х роках минулого століття. І до сьогодні проживають у селі Бондарі.
Спочатку село було глухим, загубленим серед глибоких ярів та балок, густо порослих лісами. Поступово серед селян виділялися заможні, навіть багаті, яким ставало тісно в селі. Вони розселяються хуторами навколо. У XVIII столітті в місцевості поселилися козаки Гудим та Наливайко. Гудим заснував хутір на лівому березі Яланцю. Біля нього невдовзі почали селитися родичі та інші люди. За цією територією закріпилася назва Гудимівка, яка зберігається і нині. Напроти поселення Гудима через річку заснував свій куток козак Наливайко. Довгий час ця місцевість називалась Наливайківщиною. Пізніше, після польського повстання 1830 року, коли до нашого села переселили жителів Каташина, Косівки, Гербіни цей куток прозвали Кутяна. Так і по сьогодні носить куток цю назву.
Найпізніше заселився куток, що отримав назву Московщина. У першій половині ХІХ століття до села повернулися чоловіки, які прослужили у царській армії по 25 років. Це Моргач Авраам, Шевчук Остафій, Довгань Давид. Вони мали право отримати у власність 3 десятини землі і на деякий час звільнитися від сплати податків. Солдатів називали москалями. Землю їм виділили на правому березі Гнилої річки у підніжжя пагорбів, що називають Боброві гори. На інших кутках цю територію прозвали Московщиною.
Поступово кутки розросталися, жителів ставало більше і деякий час тут існували три суміжних поселення: Старо Бандурова на території якої була переправа через річку, а біля переправи збирався раз у тиждень ярмарок, на який сходилися селяни з навколишніх сіл та хуторів, Гудимівка та Наливайківщина. До 1845 року кожне поселення мало свою церкву: Різдвяно-Богородицька (Гудимівка), Дмитрівска (Наливайківщина) і Свято-Покровська (Старо Бандурова). Ці відомості було знайдено у «Трудах Подольского епархиального историко-статестического комитета» під редакцією священника Є. Сіницинського, випуск 9. У 1845 році дві церкви були закриті, але до нашого часу жителі Кутяної та Московщини відзначають храмове свято саме на Дмитра – 8 листопада. У селів залишилася одна дерев’яна церква Свято –покровська. За переказами церква згоріла від удару блискавки. Керівництво військових поселень у 1850 році прийняло рішення про побудову кам’яної церкви у центрі села. Через три роки будівництво було завершено і церкву освятили в ім’я Покрови Божої Матері. Церква зберігала свій вигляд без змін аж до 60-х років ХХ століття. У 1961 році церкву було закрито, місцевий батюшка змушений виїхати із села. У 1979 році будівлю церкви знесли, а цеглинами закидали бордюри по вулицях.
В 70-ті роки ХІХ століття у трикласній школі навчалося до 70 дітей. У «Трудах Подольского епархиального историко-статестического комитета» під редакцією священника Є. Сіницинського згадується про однокласне міністерське училище яке працювало у приході, а в 1897 було відкрито школу грамоти для дівчаток.
До 1830 року село належало поміщику Ржевуцькову. У селі була і численна польська громада. Можливо на підтвердження цього можна привести приклад, що у селі по наші дні збереглося багато прізвищ із закінченням –ський, -цький: Маньківський, Бершадський, Маліновський, Шматківський, Цвеліховський та інші. Пан Ржевуцький активно приймав участь у польському повстанні, яке було жорстоко придушене царськими військами. Поміщика арештували, ув’язнили, маєток передали в казну. Багато поляків виселили з села, частина самі залишили ці землі, частина воліла мовчати, щоб не звинуватили в заколоті, тому мабуть і не залишилося слідів про ті події. До реформи 1861 року село залишалося державним. Селяни змушені відробляти три дні в тиждень «на казну». Землю обробляли сухою, дерев’яним плугом, лопатою, сапою. У роботі А. Крилова « Населенные места Подольской губернии» було знайдено підтвердження: Бандурово належить державі, дворів – 1036, жителів – 4441, згадується тут і про міністерське училище і про школу грамоти для дівчаток, про наявність церкви і водяного млина. Також вказано, що в селі через кожні два тижні по понеділках проходять базари. За словами старожилів ці базари були великими і славилися на всю округу.