Наблуське мило

Наблуське мило (араб. صابون نابلسي‎, ṣābūn Nābulsi) — різновид кастильського мила, що виробляється в Наблусі на Західному березі річки Йордан, Палестина. Його основними інгредієнтами є оливкова олія першого віджиму (основний сільськогосподарський продукт регіону), вода та лужна сполука натрію, наприклад, гідроксид натрію. Готовий продукт має колір слонової кістки і майже не має запаху. Традиційно виготовлений жінками для домашнього вжитку, він став важливою галуззю промисловості для Наблуса до XIV століття. У 1907 році 30 набульських миловарень міста постачали половину мила в Палестині. Промисловість занепала в середині XX століття після руйнувань, спричинених землетрусом 1927 року в Єрихоні, а згодом — внаслідок ізраїльської військової окупації. Станом на 2008 рік у Наблусі вижили лише дві миловарні. Стара миловарня Арафата була перетворена на Центр збагачення культурної спадщини.

Загорнуті в папір шматки наблуського мила

Історія

Наблус у XIX столітті

Наблуське мило традиційно виготовлялося жінками для домашнього вжитку, ще до появи невеликих миловарних заводів у X столітті. Торгівля з бедуїнами була незамінною для миловаріння як у Наблусі, так і в Хевроні, оскільки тільки вони могли постачати лужну соду (qilw), необхідну для цього процесу. До XIV століття в Наблусі розвинулася значна миловарна промисловість, а мило, яке високо цінувала королева Англії Єлизавета I, експортувалося по всьому Близькому Сходу і в Європу.

У XIX столітті відбулося значне розширення виробництва мила в Наблусі, який став центром миловаріння в усьому Родючому Півмісяці. До 1907 року 30 фабрик міста виробляли майже 5 000 тонн мила набульсі щороку, що становило більше половини всього виробництва мила в Палестині. Джон Боурінг писав про мило Набульсі в 1830-х роках, що воно «високо цінується в Леванті», а Мухаммед Курд Алі, сирійський історик, писав у 1930-х роках, що «мило Наблуса є найкращим і найвідомішим милом сьогодні, оскільки воно, здається, має якість, якої немає в інших, і секрет полягає в тому, що воно не містить фальсифікатів і добре виробляється».

Наблуське мило, складене для сушіння. Фотографія зроблена між 1900 і 1920 роками членом Американської колонії

Миловарна промисловість у Наблусі почала занепадати в середині XX століття, частково через стихійні лиха, особливо землетрус 1927 року, який зруйнував значну частину Старого міста Наблуса, а частково через ізраїльську військову окупацію. Ізраїльські військові рейди під час Другої інтифади зруйнували кілька миловарних заводів в історичному кварталі Наблуса. У Наблусі залишилося кілька миловарних заводів, продукція яких продається переважно в Палестині та арабських країнах, а також експортується на умовах справедливої торгівлі в Європу та за її межі. Про постійні проблеми як з виробництвом мила, так і з його експортом, генеральний директор фабрики, що належить родині Тукан, прокоментував у 2008 році:

До 2000 року наша фабрика виробляла 600 тонн мила на рік. Через фізичні та економічні перешкоди, з якими ми стикаємося зараз через ізраїльську окупацію, особливо через блокпости, сьогодні ми виробляємо ледь половину цієї кількості.

За даними Управління ООН з координації гуманітарних питань, контрольно-пропускні пункти і блокпости, встановлені по всьому Західному березі річки Йордан, створили проблеми з транспортуванням товарів і матеріалів на заводи і з них, а також ускладнили доступ робітників з дому до заводів. Тим не менш, наблуське мило все ще широко продається в Наблусі та на Західному березі річки Йордан. Воно також експортується до Йорданії, Кувейту та арабо-ізраїльських міст, таких як Назарет.

Збереження миловарної промисловості в Наблусі, яка вважається важливим аспектом культурної спадщини міста, було в центрі уваги кількох місцевих проектів, зокрема, реставрації та перетворення старої миловарні «Арафат» на Центр збагачення культурної спадщини. Центр має дослідницькі та виставкові приміщення, а також невелику модель миловарні, яка виготовляє наблуське мило традиційними методами. Проект «Надія» та інші місцеві неурядові організації продають мило на Заході, щоб зібрати кошти на інші громадські проекти.

Процес виробництва

Як і в кастильському милі, основними інгредієнтами наблуського мила є оливкова олія першого віджиму, вода та лужна сполука натрію. Суміш виготовляється шляхом змішування порошкоподібного попелу рослини барілли (qilw), що росте вздовж берегів річки Йордан, з місцевим вапном (sheed). Потім натрієву суміш нагрівають з водою та оливковою олією у великих мідних чанах над бродильними ямами. Розчин води і натрієвої солі стає все більш концентрованим у серії з 40 повторюваних протягом восьми днів циклів. Протягом цього часу дерев'яний інструмент у формі весла, відомий як дукшаб, використовується для безперервного перемішування рідкого мила. Потім рідке мило розливають у дерев'яні рамки для застигання. Після застигання його розрізають на класичні кубики наблуського мила і штампують фірмовою печаткою компанії. Потім мильні кубики проходять процес сушіння, який може тривати від трьох місяців до року і полягає в тому, що їх складають у високі стелі, що нагадують конуси з порожнистими центрами, які дозволяють повітрю циркулювати навколо них.

Готовий продукт має колір слонової кістки і майже не має запаху (у наблуському милі ніколи не використовують ароматизатори). Перед тим, як покинути фабрику, окремі кубики, призначені для продажу на місцевому ринку, вручну загортають у папір, покритий воском з одного боку. Кубики, призначені для експорту, залишають незагорнутими і зазвичай відправляють у жорстких мішках, щоб захистити їх від пошкоджень.

Галерея

• 
  Мило вручну загортають в паперову обгортку
• 
  Процес варіння мила
• 
  Мило розрізають на бруски
• 
  Мило та мильна печатка з Наблуса
• 
  Стоси мила на фабриці Тукан у Наблусі, 2008 рік

Див. також

• Чорне африканське мило
• Алепське мило
• Марсельське мило
• Палестинські ремесла
• Веганське мило

 

Посилання

• Наблуське мило
• «Свідок», документальний фільм, який розповідає про 3 підприємства в Наблусі, включно з одним із двох виробників мила Набулсі, що залишилися.