Новосілки (Турійський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Новосілки
Країна Україна Україна
Область Волинська область
Район/міськрада Турійський
Рада/громада Новосілківська сільська рада
Код КОАТУУ 0725583601
Основні дані
Засноване 1570
Населення 333
Площа 1,608 км²
Густота населення 207,09 осіб/км²
Поштовий індекс 44811
Телефонний код +380 3363
Географічні дані
Географічні координати 51°11′10″ пн. ш. 24°17′21″ сх. д. / 51.18611° пн. ш. 24.28917° сх. д. / 51.18611; 24.28917Координати: 51°11′10″ пн. ш. 24°17′21″ сх. д. / 51.18611° пн. ш. 24.28917° сх. д. / 51.18611; 24.28917
Середня висота
над рівнем моря
190 м
Місцева влада
Адреса ради 44811, Волинська обл.,Турійський р-н, с.Новосілки , тел. 9-46-42
Карта
Новосілки. Карта розташування: Україна
Новосілки
Новосілки
Новосілки. Карта розташування: Волинська область
Новосілки
Новосілки
Мапа

Новосілки у Вікісховищі?

Новосі́лки — село в Україні, в Турійському районі Волинської області. Населення становить 333 осіб. На даний час у нас є змога користуватися багатьма видами інформації в різних місцях. Цим можна гордитися, бо, завітавши до Інтернету, не лише ми, а й увесь світ прочитає певні пункти історії сіл та міст України. Знати минувщину свого краю — обов'язок кожного громадянина. Однак малі села Волині, їх стародавня й сучасна історія мало досліджуються. Дана робота теж не містить вичерпних даних, бракує достатнього наукового контролю над деякими фактами. Зібраний матеріал із багатьох джерел поданий з довірою до рукописів.

Географія[ред. | ред. код]

Знаходиться за 20 км на північний захід від районного центру і залізничної станції Турійськ, за 3 км на південь від міжнародної автомагістралі Київ — Ковель — Ягодин — Варшава, за 2 км від автомобільної дороги Турійськ — Луків, за 110 км від м. Луцьк, обласного центру, поблизу річки Плиски — притоки Прип′яті. Населення — 310 чоловік, територія села займає 166.6 га

Історія[ред. | ред. код]

Давня історія цього поселення — це історія боротьби трудового народу за своє визволення. Як і вся Волинь, Новосілки входили до складу Київської держави, а після розпаду її — до Волинського князівства. Ще до виникнення його, на віддалі кілометра, на південь від нинішнього поселення було село Свиричів, або Сваричуб, засноване східнослов'янськими племенами — дулібами. Походження назви старого села і час його заснування невідомі. Дахи усіх будинків були покриті очеретом або соломою. Будівлі — курні, без димарів. У хатах печей не було. Хліб випікали всією громадою, у спеціально змурованих недалеко від поселення печах. Донині місце, де стояли колись печі, має назву «Печище». Окремих колодязів теж не було. Користувалися джерельною та річковою водою. Невеличка річечка внаслідок меліоративних робіт 70 років XX ст. обміліла, а згодом зникла.

Розоривши Київ, татаро-монгольські завойовники в 1241 році захопили територію Волині, населення якої вчинило їм відчайдушний опір. Село Сваричів, як і багато інших населених пунктів, було спалене. Невелика група вцілілих сваричан, уникаючи повторної трагедії, відступили на північ і в більш безпечному місці заснували в XII столітті поселення, яке й назвали Новосілки [7]. Ця назва збереглась і до наших днів. З півночі поселення захищалось двома великими озерами (Соминське і Окунинське), із заходу — густим лісом та непрохідними грузькими болотами, а з півдня і сходу — густими чагарниками та лозами. Для зв'язку з іншими селами та зовнішнім світом жителі Новосілок побудували греблю з підйомним мостом та сторожовими баштами [7]. На місці старого села ще довго (десь до середини 30-х років XX століття) зберігалися два кургани-могильники. У 1935 році, за розпорядженням місцевого солтиса, частина землі з курганів була використана для вимощування доріг. Вивезення припинилося після виявлення в могильнику великої кількості людських кісток.

Перша письмова згадка про село відносяться до 1570 року, коли Новосілки, як і всю Волинь, захопила Польща. Починаючи з XVII століття, Новосілки перетворюються на центр великих володінь польського графа Ронікера [8]. У 1583 році частина Новосілок була в заставі у «жида Абрамовича», а інша частина належала Луцькому єпископу.

1617-го року, відгороджене від світу темними нетрями і річкою Плискою, село Новосілки зазнало спустошливого нашестя жадібних до легкої наживи татар. Вони залишили після себе гори трупів і суцільне попелище. Лише невеликій жменьці поселенців вдалося врятуватися за непрохідними болотами. Уцілілі поховали на найближчому пагорбі своїх односельців. А згодом спорудили на цьому місці невеличку капличку, покриту очеретом. За наказом графа Ронікера на цвинтарі збудували храм на цегляному фундаменті. Кожна цеглина мала клеймо — латинську літеру «R». Храм було не лише поставлено на фундамент, а й розширено та покрито гонтою. В 1676 році записано в церковному реєстрі як «церква на кладовищі». Тепер тут уже стояла знаменита на всю округу дерев'яна церква [6], що уособлювала в собі революційний розвиток тодішньої храмової архітектури.(фото 1)

Коштом парафіян у 1886 було прибудовано дзвіницю й оновлено храм. Старожили пригадують, що імена тих, хто проводив ремонт, жертвував кошти записали та заклали у спеціальну капсулу, яку заховали в куполі. Новий дзвін скликав до церкви віруючих поліщуків, які трепетно несли сюди свою віру, надію і любов до Бога.

До 1795 року земельні угіддя Новосілок належали великим землевласникам Ронікерам. Природні умови села граф використовував для побудови свого маєтку. За його наказом населення переселили на південь від болота, а на пагорбі побудований великий палац, до якого примикали різні господарські будівлі: кухня, стайня, млин та інші споруди. За палацом було посаджено великий сад і парк. Вікові липи й клени — свідки сивої давнини. Весь маєток був обнесений кам'яними мурами і зубчатими баштами на краях. Навколо муру йшов глибокий рів шириною 10 метрів, наповнений водою. Через нього з воріт замку спускався підйомний міст, який після проїзду транспорту знову піднімався на ланцюгах [9]. Найкраща частина земель належала графу. Друга, що лежала далі від села, була передана у володіння селян, які стали умовними володарями земельних наділів. Селяни ж були повністю залежні від свого пана. На його користь відбували ряд повинностей. Особливого значення для панського господарства набувала панщина під час жнив. Урожай поміщика збирався раніше, ніж у селян. Збіжжя селяни мусили відвозити на панське подвір'я на своїх підводах, вони ж і молотили його. На роботу виходило все населення і працювало 5-6 днів на тиждень. Звичайних днів панщини не вистачало, і селяни працювали у панському господарстві ще й у додаткові дні. Це стало особливим тягарем для людей, бо позбавляло їх власне господарство робочих рук у гарячий час. Селяни пасли панську худобу, стригли овець, осушували панські землі, будували мости, рили рівчаки, вичищали озера, споруджували загорожі, будували господарські споруди, створювали і ремонтували потрібні в господарстві знаряддя виробництва. Крім панщини селяни повинні були також платити феодалам частину прибутків із власного господарства.

Для забезпечення свого господарства всім необхідним поміщик із загальної кількості селян забирав до свого помістя всіх ремісників, мельників, ткачів, ковалів. Пам'яткою розвитку цих ремесел є прізвища та прізвиська багатьох родин Новосілок (Бортнічук, Ткачук, Ткаченко, Ковальчук, Коваленко, Кухарук, Кухарський).

Ронікери торгували людьми, обмінювали їх на звичайних тварин, програвали в карти. Так сім'ї Нагорнюків, Ковденців, Спепашуків були куплені вельможами села Підгородно в обмін на породисту мисливську собаку з маєтку поміщика. Жителька села Новосілки Артишук Горпина (1849 року народження) розповідала, що селянин-кріпак навіть одружуватися за власним бажанням не мав права.

У результаті третього поділу Польщі 1795 року Волинь, у тім числі й Новосілки, визволені від багатовікової польсько-шляхетської окупації. Територія ввійшла до складу Російської держави. Становище селян Новосілок з цього часу полегшало, однак тяжкий кріпосницький гніт великим тягарем, як і раніше, повсякчасно висів на їх плечах. Умови життя кріпаків були надзвичайно тяжкі. Вони жили в брудних будівлях разом із худобою. Щоб не платити «димного» податку, будували так звані курні хати, під час опалення яких увесь дим розходився приміщенням. Жорстокі методи гноблення, які існували в Російській імперії, були перенесені і на терени Волині, і вони не поступалися методам польських окупантів на українській землі. Що б не служити у царській армії 25 років, чимало молодих селян навмисно завдавали собі каліцтво. Так Панас Артишук і Петро Бортнічук відтяли собі сокирою пальці [10].

Реформа 1861 року не поліпшила становище селян. У Новосілках змогло викупитися лише 33 сім′ї, кожна з яких одержала так званий наділ або ґрунт [11]. Колишнім солдатам та ремісникам були дані тільки невеликі городи, від чого і стали їх називати городниками [11]. Недостача землі, тягар царських податків примушували селян орендувати в поміщиків поле, пасовище, сіножаті. За це вони мусили обробляти своїм реманентом поміщицькі землі. Це була стара кріпосницька панщина у новій формі. А лісові масиви аж до 1939 року залишалися власністю поміщиків.

Користуючись послабленням Росії в Кримській війні в 1863 р. польська шляхта виступила проти Росії. Однак царський уряд уклав угоду з Прусією, і всі сили кинув на придушення повсталої Польщі. За участь в повстанні поміщика Ронікера відправлено у Сибір на заслання. Маєток його протягом десятиліть був розкрадений і ослаблений. Згодом перейшов у володіння поміщиків Крижановського і Ледоховської, останній належало у 1907 році 1224 десятин довколишніх земель [1].

Уже в 1906 році в «Списку населених місць Волинської губернії» відмічено, що в Новосілках нараховується 91 будинок і 556 жителів. У XIX столітті в селі існувало волосне управління, яке пізніше перенесли в село Олеськ (тепер Любомльського району). Після 1921 року року у Новосілках створена гміна. Отож, наприкінці XIX — на початку XX століття село входило до складу Олеської волості Володимир — Волинського повіту. У селі, на той час, було 82 будинки, 536 жителів, початкова школа, 2 вітряки і церква. Один з вітряків був у власності братів Данила і Дмитра Ковальчуків. Його збудував їх батько Павло (мій дід). Млин давав хороший дохід. Кожен брат по черзі працював 7 днів. Коли ж погода була безвітряною, млин простоював, роботи і доходу не було [12].

У період Першої світової війни чоловіче населення примусово мобілізовувалось у царську армію. А інші селяни із сім′ями, що мешкали у фронтовій зоні, за розпорядженням царського уряду організовано спеціальним залізничним транспортом переміщалися як біженці у східні райони Росії (Самарська губернія). У біженцях більшість новосільчан перебувала понад 10 років. Частина селян самостійно повернулися до своїх обійсть із залізничної станції Голоби. У 1915 році до села вступили австрійські війська. У перші дні спалено 3 будинки. Селяни почали грабувати маєток Подлєвських. Австрійські офіцери вимагали повернути награбоване у пана. За невиконання наказу офіцери розпорядилися, щоб непокірних селян побили[5]. Після жорстоких побоїв їх підвішували за руки на дерева, де люди висіли до втрати свідомості. Так були підвішені й побиті Лебідь Павло, Гринюк Грицько, Ковальчук Ілля, Лебідь Андрій, Гринюк Калістрат, Шумук Федір, Каліщук Роман та ін. Коли жителі Новосілок під час чергового наступу російської армії у серпні 1915 року покидали рідне село, то вони бачили, як палає с. Сомин [5]. У 1916 році на території села між російськими та австро-угорськими і німецькими військами відбувся великий бій, у результаті якого частина поселень була спалена. Населення, що не евакуювалось та територію Росії, переховувалося в лісах. Після закінчення боїв селяни поховали в братській могилі 16 убитих російських солдатів. Ця братська могила збереглася і до наших днів.

Велике значення у політичному вихованні і розвитку свідомості селян Новосілок, в організації їхньої визвольної боротьби мала загальноросійська соціал-демократична газета «Іскра», яка стала пропагандистом, агітатором і організатором революційного руху. У Новосілках «Іскру» розповсюджував Тимофій Кручук, (фото 2) за що був заарештований і засуджений в 1905 році до каторжних робіт у Сибіру. В 1917 році Кручук Тимофій Гнатович помер в селі Слюдянка [13].

Особливо посилилася визвольна боротьба з перемогою Жовтневої революції в Росії. У Новосілках розгорнули енергійну революційну роботу матрос крейсера «Аврора» Антон Петрович Кухарук, який повернувся з Петрограда, залізничник Денисюк Микита, Музичук Микита, Дмитрук Микола, син Тимофія Кручука — Іван. У серпні 1920 року в селі вони створили сільський революційний комітет. На чолі його став Кіндрат Юрчик. Незабаром у село вступили частини Червоної Армії. Зразу ж у її ряди добровольцями пішло багато жителів села [14]. Та недовго раділи люди свободі.

Згідно з Ризьким договором 18 березня 1921 року Новосілки захопила буржуазно-поміщицька Польща. Новосільчани знову опинилися у тяжкому становищі. Всі їхні землі було передано поміщикові Адаму Подлевському. У володінні новосілківської поміщиці Марії Михайлівни Подлевської на початку ХХ століття знаходилося 1244 десятини землі [15], в оренді міщанина Віктора Полікарповича Рудницького перебувало 362 десятини новосілківської землі. Від маєтку останніх новосілківських поміщиків Подлевських у селі нині залишилися льохи, змуровані під землею. Глибина яких становить 2,5 метра, довжина — близько 25 метрів.

Селяни знову змушені користуватися неродючими окраїнами землі. Врожаї були надзвичайно низькі. Не маючи змоги прохарчувати свої сім'ї, значна частина селян емігрувала в Америку, багато з них загинуло ще по дорозі.

Економічний гніт посилився політичним безправ'ям, населення було позбавлене елементарних прав. Революційний актив села в 1926 році організував підпільну партійну організацію, осередок КПЗУ (Комуністичної партії Західної України), головою якого обрали В. Кухарука. Він об'єднував комуністів сіл Перевали, Окунин, Паридуби, Осереби та інших.

Щоб залучити до революційної діяльності найбільше населення і особливо молоді, необхідно було використовувати і знаходити легальні форми. Допомагали згуртуванню трудящих збори трудового кооперативного об'єднання «Хлібороб», на яких підпільники роз'яснювали селянам реакційну суть політики буржуазного уряду Польщі.

З 1924 року, після повернення з Росії, прилучається до визвольної боротьби в рідному селі Степан Данилович Ковальчук (фото 3). Освічений та вихований Степан бачив порятунок світу в його освіченості. Не дивно, що він стає активним членом КПЗУ, організатором, а згодом і секретарем «Просвіти» в селі Новосілки [20]. Першим успіхом активістів села було будівництво Народного дому (споруда сільського клубу до 70-их років XX ст.). За грошової підтримки односельців з Америки, зусиллями селян-активістів «Просвіти» заготовлено деревину для будівництва. За короткий термін у центрі села Новосілки закрасувався Народний дім, який під своїм дахом об′єднував людей (фото 9,10). На сцені Народного дому самодіяльний сільський театр ставив п'єси, працювала бібліотека, яка нараховувала біля двох тисяч примірників літератури (фото 11-17).

Активісти писали і розповсюджували листівки і прокламації, поширювали літературу, організовували відзначення народних та революційних свят. Святкувати було надзвичайно небезпечно — лютувала польська поліція. Підготовка проходила в умовах надзвичайної секретності. У ніч перед Першотравнем на найвищих деревах у центрі села прикріпляли транспаранти із закликами, на будинки клеїли листівки. Так Пріська Карпівна Дмитрук, Марія Калішук вишивали на прапорах лозунги. Близнюк Стефанія провезла в село листівки, заховавши їх у взуття, обминувши численні загони поліції.

З наближенням 1-го Травня 1928 року прийнято рішення відзначити цей день організацією масової демонстрації в Ковелі. Вночі, минаючи поліцейські пости, групами по 5-7 чоловік новосільчани поспішали до міста. Коли відкрився мітинг, поліцаї і жандарми почали виганяти трудящих з залу. На вулицях міста виникла демонстрація. На перехресті колону демонстрантів зустріли шеренги поліцейських з гвинтівками й багнетами та кілька ескадронів кінної жандармерії з оголеними шаблями. У кривавій сутичці багатьох демонстрантів поранили, а ще більше заарештували. Більшість членів комітету потрапили в тюрму[12].

Після цього відбулися жорстокі репресії. За участь у ковельській першотравневій демонстрації 1928 року Степана Даниловича Ковальчука в грудні 1929 року заарештували і після тяжких тюремних допитів засудили на 5 років. Термін ув′язнення відбував у Дрогобицькій тюрмі разом з односельцями: Григорієм Лебедем, Панасом Ницюком, Василем Кухаруком, Андрієм Артишуком (фото 4). Саме там, у Дрогобицькій тюрмі, політв′язні з Новосілок стали одними з організаторів освітніх курсів з ряду навчальних предметів. Ділили рік на умовні семестри, чверті. Вивчали математику, історію, всесвіт. Застосовуючи конспірацію, користувались бібліотекою, читали просвітницьку літературу, організовано відстоювали свої громадянські права.

Польська дефензива лютує. У тому ж 1929 році, за участь у першотравневій демонстрації в Ковелі, після обшуку в домі, поліція арештовує Василя Кухарука та інших селян. Судове слідство тривало майже два роки в Луцькій в′язниці. Підсудні зносили тортури, оголошували голодування через затягування слідства. Луцький окружний суд виніс Василю Петровичу вирок — 5 років ув′язнення і позбавлення громадянських прав. Строк Василь відбував у Дрогобицькій тюрмі.

За активну діяльність спрямовану проти існуючого режиму арештований і засуджений Петро Данилович Ковальчук (фото 5). Покарання відбував в одній з найсуворіших тюрем тих часів — концтаборі Береза Картузька (Польща) до вересня 1939 року. Не оминула революційна боротьба і Михайла Ковальчука. Уся численна родина Ковальчуків стає активним учасником визвольного руху. Так само, як і інші, не уник Михайло тюремного ув′язнення. За донесенням одного з жителів села Якова Дишлевського польською поліцією за революційні заклики були арештовані декілька осіб, серед них і Михайло Ковальчук. За рішенням суду, свій 10-літній термін Михайло відбував у тюрмі міста Равич Познаньского воєводства (Польща).

На початку 1934 року в селі і на його околицях вивішувалися лозунги. Страйковий комітет видав відозву «До працюючого селянства», у якій закликав трудящих провести рішучу боротьбу проти поневолювачів. «Селяни! — говорилось у ній, — нас грабують з усіх сторін. Надмірні податки, що ростуть з кожним днем, своїм тягарем падають на наші плечі… Панщина, яку кожен із нас відробляє на поміщиків, ярмаркові та рогаткові сплати, що деруть із нас при кожному в'їзді до міста або ярмарку, грабіжницько-високі ціни на необхідні речі, що їх мусимо купити (сіль, сірники, нафта, одяг), та одночасно знецінення наших продуктів витягає з нас, сільської бідноти і селянства, останні соки, змушує за тяжку цілорічну працю голодувати….» Відозва закликала селян не платити податків за в'їзд до міста, не везти до нього ніяких продуктів, допоки не будуть знижені ціни на монопольні товари і не будуть підвищені ціни на сільськогосподарські продукти.

З цього приводу газета «Праця» за 23 січня 1934 року писала: «На головних дорогах, що ведуть до Ковеля, стоять селянські застави та спиняють кожну підводу, що хоче пробратись до міста. Пропускають тільки хворих, що їдуть до лікарні».

Польський уряд закликав місцеву владу Волині рішуче розправитися з антидержавними елементами. Актив села був майже повністю заарештований, однак ті, що залишились на волі, боротьби не припиняли. У ніч на 1 травня 1934 року вони вивісили на вулицях транспаранти і лозунги з написами «Хай живе КПЗУ! Геть фашизм!» Листівки друкували на гектографі і поширювали їх по селах Олеської гміни [16].

Намагаючись покорити селян, польські можновладці силою захоплювали суцільні наділи землі, спільні пасовища, а в замін давали роздрібнені клаптики далеко за межами села. Всі общинні землі відійшли у повну власність поміщика. Селяни з цього часу змушені ще більш працювати, далеко їздити на поля, щоб прогодувати сім′ї. Їм ніде було навіть пасти худобу. З таким станом справ селяни не могли примиритися. Весною 1936 року, без дозволу на це, вони вигнали на пасовище в урочище Михівщина своїх тварин. Дізнавшись про непокору, управляючий поміщицьким маєтком разом із слугами прибув на Михівщину (фото 18). На рішучий протест селян управляючий дав наказ відкрити вогонь. Селянин Шум Федір Трохимович був відразу вбитий, а Денисюк Володимир Микитович та Артишук Олексій Михайлович тяжко поранені [17].

Кривава розправа над селянами посилила ненависть до польських шляхтичів. Члени КПЗУ закликали селян посилити визвольну боротьбу, помститися за жорстоку розправу. 19 червня по всіх вулицях Новосілок були розміщені відозви, які закликали селян до боротьби. "Селяни! — писалось в цих відозвах. — В зв'язку з бандитським нападом поміщика Подлевського на селян, оголошуємо рішучий страйк/бойкот/. Ми, селяни, своїм потом і кров'ю вигодували собі ката. У відповідь на його бандитський напад, всі, як один, до страйку! Ані один робітник на поміщицький лан! Геть бандитський напад на селян! Зрадники народу будуть покарані [18].

Ні довголітнє тюремне ув'язнення, ні тортури, ні жорстоке переслідування — ніщо не могло зломити волі до боротьби з ненависним буржуазним ладом. У серцях селян весь час жило сподівання на вільну працю. 17 вересня 1939 року на Волинь прийшла Червона Армія. Двері в'язниць розкрилися і тисячі борців вийшли привітати довгождану свободу. У Новосілках почалося нове життя. Ставши господарями, селяни створювали нові органи влади. Головою сільської ради обрали Василя Петровича Кухарука. Уже з перших днів народні органи влади Новосілок розподіляли між селянами поміщицьку землю і худобу. На зборах в жовтні 1939 року селяни ухвалили просити уряд УРСР включити їх до складу великої України. Зразу ж організували колгосп, який на честь визволення назвали іменем 17 Вересня (фото 8). Керувати колективним господарством доручили члену КПЗУ Григорію Мільчуку (фото 6,7). Вільна праця селян давала їм щедрі винагороди, які принесли в кожну хату бажані достатки.

Однак це мирне життя селян продовжувалась недовго. 1941 рік, 22 червня. Саме на цю дату були призначені збори жителів Новосілок недалеко біля церкви. Зазвичай, на сходи селяни приходили всією сім′єю, брали з собою дітей. Збори перервав гул літака. Він летів низько, грізно гудучи мотором, в очі кидався чорний хрест на фюзеляжі. Так почалася війна. Перший вибух — бомба падає на споруди в кінці села.

Радянські війська відступали, разом з ними пішли з села активісти, керівники колгоспу. Молодь добрались до Ростовської області, де працювали до зими. Згодом повернулись додому в Новосілки.

Уже 28 червня 1941 року німецькі загарбники окупували село Новосілки і встановили в ньому свої нові «порядки». Землі від селян були відібрані і віддані старим власникам. Школа була закрита. Влада на селі опинилась в руках окупантів, які знову почали утискати селян. Вони вбили 9 чоловік — активістів села, спалили їхні будинки. У селян було відібрано 60 коней, 115 голів великої рогатої худоби, 80 свиней, вівці, птиці. Незважаючи на тяжкі умови селяни не падали духом. Добре знаючи, (за свій багаторічний досвід), що тільки в рішучій боротьбі можна здобути свободу, новосілківці знову звернулися до цього випробуваного шляху в житті.

На фронтах Другої світової війни воювало більше 200 земляків. 99 воїнів склали свої голови на полі битви, як вірні сини своєї Батьківщини, 30 наших земляків були учасниками партизанського руху, частина приєдналася до повстанців.

Уже на початку 1942 року Ковальчук П. Д.,Мазурок К. Г., Ницюк Г. Р., Ковальчук М. Д. організували підпільний комітет для боротьби з німецькими окупантами шляхом диверсій, розвідки та ін. За короткий час підпільний комітет провів велику роботу по організації мас і підготовки їх до рішучого виступу проти окупантів. Він попереджував селян про відправки молоді в Німеччину, про час збору окупантами продуктів харчування в населення, викривав злочинну діяльність нового режиму. У 1943 році, зв'язавшись з партизанськими загонами Федорова, Карася, Бринського, Коротченка, підпільний комітет Новосілок переправив у ці загони для поповнення партизанських рядів кілька десятків жителів.

17 липня 1944 року село назавжди було звільнене від окупантів. Жителі знову стали вільними. Новосілківці добре пам'ятають усіх тих, хто не повернувся з ратного поля у рідні оселі. Їх імена золотом горять на обеліску Слави в центрі села.

З перших днів визволення в селі завирувало повноправне життя. Усе населення взялося за відбудову народного господарства. Велике піднесення серед трудящих, самовіддана праця селян скоро привели до залікування ран, заподіяних селу війною.

У 1947 році новосільчани поновили діяльність колгоспу (сільгоспартілі) ім. 17-го Вересня. На той час не було ніякої техніки, крім селянських коней, возів, плугів, борін та простого сільськогосподарського реманенту. Держава надала допомогу технічному оснащенню колгоспу. У 1949 році організована тракторна бригада, яку обслуговувала Луківська МТС. І вже цього року на колгоспних ланах працювало 5 тракторів, 4 плуги, 6 сівалок, 1 лущильник [19].

Вільна праця трудящих відплачувала їм щедрим урожаєм. Виплекано справжніх майстрів сільського господарства, які почали вирощувати на запущених поліських землях небачені врожаї. У 1949 році за високий урожай озимих культур ланкову колгоспу ім. 17-го Вересня Кушнірук Ганну Сергіївну було нагороджено орденом Леніна. У цьому ж році за одержання високого урожаю жита — 21.75 центнера з площі 1 га ланкова колгоспу Рашкевич Текля Савівна нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. Медаллю «За трудову доблесть» нагороджені ланкові Музичук Марія Хомівна, Рудь Олена Іванівна, а також колгоспниці Лебідь І.М, Данилевська Ф. А., Троцюк Л. М. за одержання високих врожаїв озимих. Медаль «За трудову відзнаку» отримали колгоспниці Костик Н.І, Музичук З. М., Лебедюк А. В., Дмитрук Ф. Ф., Калинчук А. Я., Охрімович П. І., Охрімович Е. М.

У 1950 році проведено укрупнення колгоспу. Об'єднана сільгоспартіль стала іменуватися колгоспом ім. Леніна. Очолював господарство Мазурок П. Й.. У колгоспі було 3559 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 1635 га ріллі, 55 га саду, 465 га сіножатей, 615 га випасу. У 1958 році на колгоспних ланах працювало 10 тракторів, 5 комбайнів, 10 плугів, 12 сівалок, 7 культиваторів та інша сільськосподарська техніка. У цьому ж році Головним комітетом Всесоюзної виставки досягнень народного господарства (ВДНГ) у м. Москва за успіхи в розвитку виробництва колгосп нагороджується вантажним автомобілем ГАЗ-51.

У грудні 1958 року по взаємній згоді колгоспних господарств проведено об'єднання бригад с. Сомин, с. Відють, с. Луків. Укрупнення дало змогу ширше застосовувати потужну техніку, вести господарство на науковій основі. Дійовими факторами піднесення сільського господарства і надалі стає спеціалізація і концентрація виробництва. У користуванні колгоспу 6812 га землі, в тому числі орної — 2921 га. У господарство входить 6 населених пунктів (Комарів, Новосілки, Окунин, Сомин, Відють, Луків), в яких утворено 5 комплексних бригад, налічується 1433 члени колгоспу, з них працездатних — 814 чоловік, пенсіонерів — 588 чоловік.

У 1959 році за успіхи колгосп був нагороджений на ВДНГ шістьма медалями і премійований радіовузлом.

У березні 1960 року колгосп одержав назву «Маяк». У 1962 році за рішенням правління колгоспу розпочалось планове капітальне будівництво господарських споруд. Розпочався новий етап у житті селян.

Підсумовуючи першу частину роботи, хотілося б просто написати одне: «Любіть свою Батьківщину, її історію — трагічну та мирну». Пам'ятайте про своє коріння, і це поставить вас на вірний життєвий шлях. Ким би не були наші батьки, дідусі та бабусі, селяни чи багаті землевласники, ми зобов'язані їм своїм існуванням. Кожен із них вніс свою частку в становленні родини й країни. Будьмо гідними їх пам′яті.

Посилання[ред. | ред. код]