П'єр Пелерин де Марікур
| П'єр Пелерин де Марікур | |
|---|---|
| фр. Pierre de Maricourt | |
| Народився |
1240[1] Марикур |
| Помер | 13 століття |
| Країна |
.svg){kind=small} Франція |
| Діяльність | фізик, інженер, письменник |
| Знання мов | французька |
П'єр Пелери́н де Маріку́р (фр. Pierre Pelerin de Maricourt) — французький фізик XIII століття, проводив експерименти з магнетизма і написав перший трактат про властивості магнітів, що дійшов до наших днів. Точні роки життя невідомі. Свої латинські праці він підписував: Петро Перегрин (лат. Petrus Peregrinus), тобто «пілігрим»; причина такого прізвиська невідома.
Де Марікур першим у Європі зробив систематичне експериментальне дослідження властивостей магнітів і опублікував результати в трактаті «Послання про магніт» (Epistola Petri Peregrini de Maricourt ad Sygerum de Foucaucourt , militem, de magnete). Ця праця дуже вплинула на розвиток середньовічної фізики, а також багаторазово перевидавалася; до наших днів дійшли лише 39 копій рукописів. Його робота особливо відзначена тим, що містить найдавніші детальні обговорення компаса з голкою, що вільно обертається, фундаментальні складові сухого компаса, який незабаром з'явиться в середньовічній навігації. Він також написав трактат про побудову та використання універсального астролябіїя.
Подробиці життя вченого не збереглися. Народився він в Пікардії. Крім магнетизму, де Марікур у своєму трактаті «Nova Compositio Astrolabii Particularis» описав пристрій «універсальної астролябії», але немає відомостей про те, що цей (досить складний) прилад реально кимось використовувався.
«Послання про магніт»[ред. | ред. код]
Цей трактат Марікур написав 1269 року, коли перебував у війську Карла Анжуйського, яке брало участь в облозі італійського міста Лучера. Праця являє собою лист до знайомого автора на прізвище де Фукокур (фр. de Foucaucourt). У ньому де Марікур докладно перерахував властивості магніту, повідомив, як знайти в нього північний і південний полюси, як намагнічувати голку компаса. Також у праці описуються процедура перемагнічування й закони взаємодії двох магнітів[2].
Трактат відображає поширене повір'я, що магніт притягується до Полярної зорі
|
Цей камінь приховує в собі подобу неба (нижче я докладно навчу, яким чином наочно довести це на досліді). І якщо на небі існують дві точки, більш значні за інші, оскільки навколо них, як навколо осей, обертається небесна сфера, і одна з них називається арктичним або північним полюсом, а інша — антарктичним або південним, то і в цьому камені ти повинен точно визначити дві точки, одну — північну, другу — південну... Візьми дерев'яну круглу посудину на зразок тарілки або миски і в неї поклади камінь, і тоді цю посудину, разом з покладеним в неї каменем, помісти в іншу велику посудину, наповнену водою... цей камінь, так покладений, буде обертати свою малу посудину доти, доки північний його полюс не зупиниться прямо проти північного полюса неба, а південний — прямо проти південного. | 
|
Наведена цитата пояснює, чому де Марікур використовував магніти незвичної, кулястої форми. Знайшовши на них полюси, він відкрив те, що пізніше отримало назву силових ліній, після чого зіставляв ці лінії з меридіанами небесної сфери і стверджував, що кожній точці кульового магніта однозначно відповідає точка на небі.
У кінці трактату де Марікур закликав застосувати викладені знання для побудови вічного двигуна, креслення якого були додані[3].
Пам'ять[ред. | ред. код]
На честь ученого Європейський союз наук про Землю (англ. European Geosciences Union, EGU) заснував «Медаль Петра Перегрина» (Petrus Peregrinus Medal), що присуджується від 2005 року «за видатний внесок у галузі магнетизму і палеомагнетизму»[4].
Праці в російському перекладі[ред. | ред. код]
- П'єр де Марікур. Послання про магніті (1269) . Вступна стаття, переклад і примітки В, П. Зубова. - Праці Інституту історії природознавства і техніки АН СРСР. I959, № 22, стор. 293-323.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Deutsche Nationalbibliothek Record #119391023 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
- ↑ История физики до конца XVIII века, 2010, с. 111.
- ↑ Льоцци М., 1970.
- ↑ Petrus Peregrinus Medal
Література[ред. | ред. код]
- Дорфман Я. Г.[ru]. Всемирная история физики. С древнейших времён до конца XVIII века. — Изд. 3-е. — М. : ЛКИ, 2010. — 352 с. — ISBN 978-5-382-01091-5.
- Льоцци М. История физики. — М. : Мир, 1970. — С. 36—39.
- Райнов Т. И. У истоков экспериментального естествознания: Пьер де Марикур и западноевропейская наука XIII-XIV вв // Вопросы истории естествознания и техники. — 1988. — № 4 (24 квітня). — С. 105-116..
- Уиттекер Э. История теории эфира и электричества. Классические теории. — М.—Ижевск : НИЦ «Регулярная и хаотическая динамика», 2001. — С. 53—54. — ISBN 5-93972-070-6.
Посилання[ред. | ред. код]
- П'єр де Марікур (Пелерин де Марікур, Петер Перегрінусе) // Філософська енциклопедія. У 5-х т. - М .: Радянська енциклопедія. За редакцією Ф. В. Константинова. 1960-1970.
- Catholic Encyclopedia: Pierre de Maricourt (англ.)
- Peter Peregrinus at IET Archives (англ.)
- Andreas Kleinert. Wie funktionierte das Perpetuum mobile des Petrus Peregrinus?, In NTM NS 11 (2003), 155-170, abstract (нім.)