Покорщина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search
Комплекс споруд садиби «Покорщина»
Садиба Дараганів
Pokorschyna.jpg

50°54′15″ пн. ш. 31°07′08″ сх. д. / 50.904194° пн. ш. 31.11889° сх. д. / 50.904194; 31.11889Координати: 50°54′15″ пн. ш. 31°07′08″ сх. д. / 50.904194° пн. ш. 31.11889° сх. д. / 50.904194; 31.11889
Країна Україна Україна
Розташування Козелець (вул. Розумовських, 41)
Тип будівлі садиба
Архітектурний стиль українське бароко
Матеріал дерево, цегла
Будівництво 2-га пол. 18 століття
Відомі мешканці Віра та Юхим Дараган
Стан занедбаний
Покорщина. Карта розташування: Україна
Покорщина
Покорщина (Україна)

Покорщина у Вікісховищі?

Покóрщина — найдавніший із збережених донині садибних комплексів Лівобережної України. Знаходиться на території міста Козелець Чернігівської області. Садиба збудована в середині XVIII ст. на невисокій терасі правого берега річки Остер. Належала родині Віри Григорівни Дараган, сестрі графів Олексія і Кирила Розумовських, та її чоловікові Юхиму Дарагану, київському полковнику. Архітектурний комплекс садиби Дараганів у Покорщині є пам'яткою архітектури національного значення з охоронним № 846.

Історія[ред.ред. код]

Придбаний Наталією Розумихою для прийому у 1744 році невістки — російської імператриці Єлизавети. Пізніше подарований власницею у посаг доньці Вірі, дружині київського полковника Юхима Дарагана.

Існує дві версії назви Покорщина. Науковці вважають, що назва садиби походить від прізвища полкового писаря Івана Покорського, якому належала земля під маєтністю до 1744 року. Місцева легенда ж оповідає, що тут цариця Єлизавета після таємного вінчання з Олексієм Розумом вклонилася, “упокорилася” його матері Наталі Розумисі, яка на той час ще була звичайною шинкаркою.

Опис[ред.ред. код]

Панський будинок

Головний садибний будинок та флігелі групувалися навколо прямокутного курдонера. До нього вела під’їзна алея, по осі якої розташовано головний будинок. Два бічні одноповерхові дерев’яні флігелі (не збереглися) фланкували алею. На схід від головного будинку міститься кам’яниця, з західного боку був ландшафтний парк, що спускався до заплави річки Остер. На північ від курдонера містився господарський двір.

Із садиби Дараганів у Покорщині походять визначні твори ужиткового мистецтва та малярства, зокрема меблі, портрети Віри Дараган 1750 р. (втрачений), її чоловіка полковника Юхима Дарагана середини XVIII ст. та Василя Дарагана 1760-х рр. (обидва зараз у Чернігівському художньому музеї).

Головний будинок[ред.ред. код]

Головний будинок садиби збудовано близько середини XVIII ст. Зазнав неодноразових перебудов, але зберіг риси первісного вигляду. Одноповерховий, дерев’яний, потинькований, з мурованим підвалом, прямокутний у плані. По осі симетрії чолового фасаду — ґанок у вигляді чотириколонного портика тосканського ордера зі спареними колонами, з високим трикутним фронтоном і сегментним “ампірним” вікном у тимпані. Вікна прямокутні, витягнутих пропорцій, облямовані дощаною лиштвою, з віконницями. На кутах — накладні пілястри. Карниз не розкріповано. На причілку, зверненому в бік кам’яниці, є додатковий вхід із двоколонним ґанком.

Всередині будинок неодноразово переплановувався, тож первісне розпланування зараз не простежується. Вірогідно, воно було анфіладним. Будинок опалювався печами та грубами, викладеними поліхромними розмальованими кахлями (не збереглися). Перекриття плоскі по дерев’яних балках, підвал перекрито коробовим склепінням. Дах вальмовий по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю.

Головний будинок садиби Дараганів у Покорщині є унікальною пам’яткою садибної дерев’яної архітектури XVIII ст.

Кам’яниця Дараганів[ред.ред. код]

Кам'яниця Дараганів

Кам’яниця Дараганів — мурована господарська будівля, що використовувалась як комора для зберігання цінностей. Збудована одночасно з головним садибним будинком.

Флігель[ред.ред. код]

Флігель

До 1980-х років із західного боку головної алеї садиби знаходився флігель. Зведений він був одночасно з останніми спорудами. Будинок зберігався в основному в первісних об’ємах, добудова тамбура з північного боку і оформлення наличників відноситься до пізнішого часу. Будівля дерев’яна, потинькована, одноповерхова, прямокутна в плані, її об’ємно-просторове рішення лаконічне. Планування коридорне, перекриття пласкі, дерев’яні, дах чотирьохскатний з металевою крівлею. Значну роль в художньому вирішенні фасадів грав ритмічний лад віконних отворів, обрамованих дерев’яними наличниками, і дерев’яних пілястр.

Комора і сарай[ред.ред. код]

Комора (1920-і рр.)
Залишки каретного сараю

На початку алеї, що веде до панського будинку розташовано дерев’яні господарські будівлі: комору (не збереглася) і каретний сарай. Комора являла собою підняту на стояках двозрубну клітку з чотирисхилим дощатим дахом на кроквах. Каретний сарай є однією з найстаріших дерев’яних будівель на Лівобережжі.

Сучасний стан[ред.ред. код]

У 1975 році на території садиби кіностудія Ленфільм знімала сцени до художнього фільму рос. «Звезда пленительного счастья» режисера Володимира Мотиля (про долю декабристів та їхніх дружин).

У 1980-і рр. втрачено один із флігелів, на території парку збудовано гаражі та господарські будівлі. Станом на початок XXI ст. садиба перебувала у занедбаному стані.

Наприкінці 2009 року Чернігівська обласна рада прийняла рішення про передачу садиби у довгострокову оренду на 49 років генеральному директорові та засновнику приватного музею «Козацькі землі України» Володимиру Недяку. Орендар планує створити на базі пам'ятки музейний комплекс «Козацька садиба «Покорщина», реставрувавши її за власний кошт.

Джерела[ред.ред. код]

  • Лукомскій Г. Нѣсколько памятниковъ архитектуры въ Козельцѣ. // Старые годы. — 1912 — № 5 — С. 29-34
  • Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986 — С. 303-305
  • Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII веков. — М.: Стройиздат. 1967 — С. 99-100
  • Цапенко М. По равнинам Десны и Сейма. — М.: Искусство, 1967 — С. 103-104
  • Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 192, 211-212
  • Кійкова С. І. Козелець. — К., 2009. — 80 с.

Посилання[ред.ред. код]