Пристань (Сокальський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Пристань
Країна Україна Україна
Область Львівська
Район/міськрада Сокальський
Рада/громада Бутинська сільська рада
Код КОАТУУ 4624880603
Основні дані
Засноване 1700
Населення 898
Площа 1,6 км²
Густота населення 561,25 осіб/км²
Поштовий індекс 80071
Телефонний код +380 3257
Географічні дані
Географічні координати 50°14′17″ пн. ш. 23°56′50″ сх. д. / 50.23806° пн. ш. 23.94722° сх. д. / 50.23806; 23.94722Координати: 50°14′17″ пн. ш. 23°56′50″ сх. д. / 50.23806° пн. ш. 23.94722° сх. д. / 50.23806; 23.94722
Середня висота
над рівнем моря
208 м
Місцева влада
Адреса ради 80071, Львівська обл., Сокальський р-н, с. Бутини, вул. Травнева; тел. 6-49-63
Карта
Пристань. Карта розташування: Україна
Пристань
Пристань
Пристань. Карта розташування: Львівська область
Пристань
Пристань
Мапа

При́стань — село в Україні, в Сокальському районі Львівської області. Населення становить 898 осіб. Село підпорядковане Бутинській сільській раді.


Історія[ред. | ред. код]

З давніх давен на цих теренах проживали люди. Про це свідчать віднайдені під час археологічних розкопок поблизу сіл Хлівчани та Шишаки стародавні знаряддя праці та зброя палеологічного періоду.

За часів Київської Русі сучасна Сокальщина входила до складу Белзького князівства та була прикордонною територією Русі. Напевне звідти і походить назва річки Рата (Рать), тобто прикордонні ратні загони, які захищали землі від західних завойовників (поляків, німців).

Перші письмові згадки про населені пункти цього регіону датуються XIII століттям. Йдеться про село Комарищі, яке розташовувалось на правому березі річки Рата неподалік від сучасного села Шишаки. Заснували його переселенці з Полтавщини, які рятуючись від монголо—татарської навали, переселились сюди.

З цього поселення беруть початок довколишні села. Перші жителі оселилися в Шишаках наприкінці XIII століття. Неспокійними були роки — тривали міжусобні війни, набігали золото—ординці, польські та угорські загони. Коли ж у 1340 році трагічно загинув останній князь Галицько-Волинської держави Юрій—Болеслав, наші землі фактично потрапили під владу чужоземних правителів, насамперед польських королів.

Наступ польської шляхти породив масовий спротив місцевого населення. У 1490—1492 роках мешканці нашого краю брали участь у селянському повстанні під проводом Мухи. Озброївшись косами, вилами, рогачами, ножами, сокирами або просто палицями, селяни вбивали панів та їхніх прислужників та забирали їхнє майно. Створивши великі загони, під керівництвом ватажка Мухи, повсталі рушили на Львів, захоплюючи по дорозі маєтки польських та ополячених руських панів. Повстання так налякало польських магнатів, що вони звернулися до німецьких лицарів про допомогу. Хрестоносці пронеслись нашими землями кривавим смерчем. Вони зруйнували Великі Мости, Боянець, Туринку, Куликів. Недалеко від Куликова, між повсталими та польсько—німецькими військами, відбувся бій. Погано озброєні загони селян зазнали поразки. Муха втік і знову почав організовувати нові загони, але був убитий. Повстання поступово було придушене на всій території.

Перша письмова згадка про село Пристань датується 1553 роком. Територія між селами Бутини та Хлівчани передавалась белзькому старості Станіславу Тенчинському разом з людьми, що мешкали на ній, оскільки від 1435 року в Галичині була узаконена система повної економічної залежності селян від власників маєтків. В давніх державних документах село називають Тенчинком, але місцеві жителі називали його Пристань.

Реформа польського короля Сигізмунда ІІ 1557 року, яка відома в історії під назвою «Закон про волоки», заборонила переходити селянам в інше місце без згоди на то пана. Цей указ зробив селян повністю залежними від панів. Найкращі землі Тенчинський забрав собі, а за інші, які обробляли місцеві селяни, він отримував податкові платежі.

Друга половина XVI століття була дуже важкою для жителів нашого регіону. 1568—1570 роки, зі своїми морозами, повенями та неврожаями, призвели до повного зубожіння селян. В 1594 році Пристань разом з довколишніми селами зазнала спустошливого нападу татар. У 1623, 1625, 1630, 1632 роках лютувала тут епідемія холери. Люди, не знаючи ліків від страшної хвороби, тікали в ліси, залишали в хатах мертвих або хворих родичів. Через всі ці біди значно зменшилась кількість населення на нашій території.

Під час Хмельниччини козацькі загони під проводом Богдана Хмельницького проходили через наше село у напрямку Рави—Руської, де відбувся бій з польсько—шляхетськими військами, в якому козаки здобули перемогу. У жовтні 1655 року козацька армія відступила з Галичини, яка знов опинилися під польською владою. Було відновлено кріпацтво, яке проіснувало до 1848 року.

Частина селян, які не змогли виплатити гроші за свої наділи, відпродали права на них заможнішим односельцям чи панові, а самі почали найматися на роботу до пана чи багатих господарів, або йшли на заробітки в інші краї. Завдяки найманим робітникам почав розбудовуватись і панський фільварок, бо наймит був зацікавлений в результатах своєї праці, адже від цього залежав його власний заробіток.

В цей час в селі постала нагальна потреба в будівництві нової церкви. Стара дерев'яна церква, яка простояла більше сотні років, уже не могла вмістити своїх парафіян. Пристанці вирішили будувати нову кам'яну церкву. Великий вклад у будівництво зробила пані Людвига Незабітовська з роду Борковських. Вона пожертвувала гроші на купівлю будівельних матеріалів та різних церковних речей. У 1880 році закінчилось будівництво нової церкви, на місці дерев'яної церкви постав мурований храм під тою ж назвою — Святого Архістратига Михаїла.

Пристанські люди через багато поколінь пам'ятають і з вдячністю згадують фундаторку добрих справ паню Людвигу Незабітовську, прах якої, її чоловіка Ялла та дочки Ізабелли покояться у підземеллі церкви, збудованої її коштом в селі Бутини.

Жовківський часопис «Україна» від 6 листопада 1918 року надрукував звернення Української Народної Ради, яка 1 листопада 1918 року перебрала владу на наших теренах у свої руки, про те, що створюється Українська Держава. За цим зверненням всі національні меншини — поляки, німці та євреї — повинні вислати своїх представників до Української Національної Ради. Це звернення викликало радість серед української громади Пристані. Лояльно його зустріли і євреї, яких в селі було декілька сімей, але поляків це звернення дуже занепокоїло. Так само це відбулось в усій Галичині. Польські пани не хотіли втрачати контроль над родючими українськими землями. Вони, не зважаючи на своє багатолітнє поневолення, не позбулися свого зверхнього ставлення до українського народу. Польські поневолювачі вбачали в українцях своїх слуг та невільників. Але український народ не хотів потрапляти з однієї неволі в іншу і він взявся за зброю, щоб здобувати свою свободу кров'ю.

Бачачи польські зазіхання на наші землі, Українська Національна Рада та Генеральна Військова Команда звернулися до громадян нашого краю з відозвою: «До зброї! В перших хвилях нашої держави підняв голову лютий і завзятий противник українського народу. Перед лицем цілого світу не постилалися поляки заявити, що український народ не може бути вільний і рівний іншим, тільки мусить бути дальше наймитом Польщі. Кому тільки доля рідного краю лежить на серці, кому не байдужа доля дітей та внуків, хто не хоче панщини, але бажає справедливого ладу без хлопа і пана, хто не хоче більше жити в неволі, темноті й вбогості, бути визискуваним, той зараз як стій прийде до українського війська». Це були слова нового українського уряду, які спонукали прогресивні сили суспільства знову, після тяжких років війни, стати під військові знамена. На ці заклики рушили патріоти України до лав повстанської армії, щоб захистити свою державу та свою домівку від ворога.

Серед інших патріотів були й передові люди Пристані, зокрема, Боднар Михайло, Боднар Теодор, Булик Яків, Кмита Василь, Мазник Григорій, Машик Павло, Павлик Василь, Пашгак Роман, Шульган Григорій, Шульган Іван, Сироїжко Яків, Швець Дмитро, Шульган Тимко, Шульган Дмитро та багато інших. Всі вони достроково та організовано з'явились на збірний пункт, щоб захищати молоду Українську державу та свою домівку. Багато з них більше не повернулися до дому.

У ті дні з Волині через Жовківщину на Раву—Руську проходили ешелони, які перевозили військові підрозділи австрійської та німецької армій, що поверталися з фронту додому. Командувач Жовківщини Юрій Кантимір уміло використав цю ситуацію для озброєння своїх підрозділів. З його наказу І. Коссак — командир збройних загонів нашого краю — видав наказ вилучати зброю у всіх військових формувань, які не підкоряються чи не належать до підпорядкування Українській Військовій команді. Особливо відзначився у цій акції — як пізніше зазначав І. Коссак — загін української міліції з Пристані під командуванням М. Пирога та І. Мухи, який вилучив велику кількість зброї, амуніції і передав усе це на військові склади УГА у Великих Мостах.

Панська Польща не хотіла миритися з втратою українських земель. Сформувавши військові частини, поляки почали бойові дії проти українців. 26 листопада 1918 року польські війська під командуванням генерала Тадеуша Розвадовського після 22—годинного бою з слабкими силами українців захопили Раву-Руську. Для того, щоби повернути до Раву-Руську українське командування провело ряд операцій. Особливо жорстокі бої відбулися у грудні 1918 року. В боях за Раву-Руську поклали голову багато українських вояків, серед них й 13 мешканців Пристані.

У другій половині грудня поляки, маючи на меті оточити Львів з півночі, провели широкомасштабний наступ. Польські війська в складі 10 стрілецьких сотень, півсотні кавалеристів та сотні жандармерії, в розпорядженні яких було 6 гармат і 16 кулеметів, розпочали наступ на Жовкву. На їхньому шляху стали група сотника Богуслава Шашкевича, сотня Івана Клея та козацький загін імені Ґонти під командуванням Андрія Долуда. Найзапекліші бої точилися в районі сіл Річки, Забір'я, Гійче та на підступах до Волиці та Пристані. Українські частини зупинили просування ворога і навіть самі перейшли у наступ. Вони відкинули поляків на вихідні рубежі і розпочали бій за Раву-Руську, але безуспішно. Про характер боїв свідчить наказ сотника І. Коссака від 22 грудня 1918 року: «Віддано поручника Бабія і часть тернопільського куріня невкшшо відстоїть рідну землю перед наїзником. Ворог переможними силами силу вас ся проломити наші ряди, кілька днів наступав; борці наші відперли ці наступи, та завдавши ворогу тяжкої страти, самі почали наступ…».

Під впливом процесів «українізації» на Східній Україні, у Галичині починають поширюватись комуністичні ідеї. До Пристані, зі своєю агітацією приходять активісти з інших сіл, найбільше з Любелі. Вони поширювали твори К. Маркса, В. Леніна, радянську літературу, а також листівки і транспаранти, що закликали трудящих до боротьби, як із окупаційним, режимом, так із своїми опонентами — УНДО, ОУН, церквою. Та комуністичні ідеї в Пристані не прижились, бо тут добре була налагоджена робота українських націоналістичних патріотичних партій. Крім цього добре працювала читальня «Просвіти», яка отримувала відомості через пресу про події у Східній Україні, де на той час панував сталінський терор та голод. Парохи церкви в селі Пристань отець Олексій Артимишин та Петро Давосир, які правили у церкві села в ті важкі часи, також розповідали про події в Радянській Україні.

На політичній арені Галичини в цей час, під враженням подій терору 1930-х років на Східній Україні, все більше українців зрікаються комуністичних ідей, а натомість свої позиції зміцнює ОУН, яка закликала населення повіту до боротьби, як з польським поневоленням, так із комуністичною політикою.

Насувалась нова біда на наші землі. Німеччина 1 вересня 1939 року оголосила війну Польщі. Вже того ж дня бомбового удару було завдано Львову, а в наступні дні — Жовкві, Раві-Руській, Великим Мостам.

Польський уряд оголосив загальну мобілізацію. У військо брали всіх, але українці неохоче йшли воювати за польський уряд. Так у село Пристань приїхали з Великих Мостів команда для набору молоді до війська. Молоді хлопці ховались хто де міг, бо не хотіли йти воювати за Польщу, яка їх пригноблювала.

Вже 10 вересня 1941 року німецькі війська з'явилися на Равщині. Це був 22 танковий корпус, який через Забір'я, Гійче, Волицю, Пристань, Бутини наступав на Великі Мости і вже наступного дня, 11 вересня, німецькі частини оточили Львів. Невдовзі до села дійшли чутки про те, що зі Сходу наступає Червона Армія. Цю новину жителі зустріли неоднозначно. Старші люди ще пам'ятали прихід російської армії у Першу світову війну. Тоді росіяни принесли зі собою арешти та грабунки. Згадувались також вісті, які приходили зі Східної України у 1930-х роках, про голод та знущання «москалів» над українським народом. Але були й такі, що симпатизували Радянській владі.

Після оголошення радянської ноти польському уряду, в якій йшлося про нездатність Польщі захиститись від ворога та захистити свої народи, Радянський Союз бере на себе захист українців та білорусів, які проживають на території Польщі. Це нота була вручена польському послові у Радянському Союзі 17 вересня 1939 року і того ж дня Червона Армія перейшла радянсько—польський кордон. 21—22 вересня 1939 року радянські війська захопили усю Жовківщину. Коли 22 вересня радянські кавалеристи з'явились в Пристані, то багато людей їх радісно вітали. Було винесено синьо-жовтий прапор з «Просвіти». Найбільше раділа сільська біднота, яка розносила чутки про те, що будуть виселяти багатих селян, з їхні землі роздавати селянам.

Наприкінці 1939 року в Пристані, під протекторатом нової влади, було створено Сільський комітет. До нього увійшли переважно сільська біднота. Регулярно в Пристань приїжджали представники влади та агітатори. Вони проводили бесіди-лекції, де роз'яснювали суть радянської влади. Частина селян байдуже ставились до цих змін, але були й такі, що противились новій владі. Найбільш національно свідомі селяни сприйняли радянську владу холодно та з недовірою. Часто з'являються різні чутки, які дискредитують радянську владу, перешкоджають її господарству.

Найпоширенішою чуткою була про те, що, радянські гроші скоро будуть не дійсні. "Тому більшість селян свої продукти за гроші не хотіли продавати, а лише міняли на промислові товари. Через це зростала спекуляція та інші нездорові прояви в економіці. Розвішувались антирадянські листівки.

Радянський уряд руками НКВС жорстоко карав за будь-який непослух чи спротив. Та незважаючи ні на що Радянський Союз впевнено насаджує свою владу на наших теренах. Створивши повітові та сільські селянські комітети, нова влада взялася до організації виборів до Народних Зборів Західної України, які відбилися 22 жовтня 1939 року. Від Пристані та довколишніх сіл, бо за положенням про вибори припускався кандидат на 5000 населення, було обрано Марію Білецьку з села Двірці та Марію Перепелицю з села Хороброва.

26 жовтня 1939 року Народні Збори Західної України проголосували за приєднання Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

На початку грудня 1939 року було створено новий адміністративно-територіальний поділ. Жовківський район було поділено. На його території утворено 3 райони: Жовківський, Куликівський, Великомостівський. Пристань відійшла до Великомостівського району.

24 березня 1940 року в районі та селах проводились вибори до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР. Селян насильно під страхом кари примушували йти на ці вибори. Голосування нічого не вирішувало, бо вибори були безальтернативними, тобто на кожну посаду був лише один кандидат.

Нова влада, відчувши спочатку холод, а потім і спротив галичан, до більшовизації, колективізації, націоналізації підприємств, заборону діяльності націоналістичних партій та громадських організацій, розпочала активний наступ на свідоме українство. Основною формою боротьби влади з непокірним населенням були депортації — примусові вивезення у східні та південні райони СРСР. Багато людей з Пристані та довколишніх сіл були заарештовані та вивезені до Сибіру та Казахстану. А котрих не встигли вивезти до приходу німецької армії то розстріляли в тюрмах Жовкви, Рави-Руської та Львова. Зокрема у львівській тюрмі були розстріляні, заарештовані у 1940 році, управитель пана Радзиховського в Пристані та його син.

Пристанські оунівці пішли у підпілля, а декотрі з них перейшли на польську територію у Грубешівський та Томашівський повіти, де було сильне українське підпілля.

У 1940 році згідно з рішенням Радянського уряду було дано вказівку про побудову оборонних споруд на кордоні. Так на полях та в лісах почали копати протитанкові рови і споруджувати ДОТи. Це будувалась так звана «Лінія Молотова». Всі роботи велися в ручну та великою кількістю робітників, яких набирали з-поміж місцевого населення. За роботу майже не платили. Та на початку війни лінія, хоч і була побудована, але її не встигли озброїти. А в тих місцях, де була зброя, у районі Рави-Руської та Сокаля, червоноармійці вели оборонні бої протягом декількох місяців, але в інших місцях німецькі війська не зустріли жодного опору.

22 червня 1941 року з ранку мешканці Пристані почули гарматну стрілянину з боку Рави-Руської — це наступали німецькі війська. Головний їх удар було спрямовано на Жовкву. Але 23 червня 41-а стрілецька дивізія контрударом відкинула супротивника за межі кордону на 5—7 кілометрів та закріпилась на зайнятих рубежах. Та на сусідніх ділянках фронту становище було набагато складнішим. Німецькі війська прорвали оборону прикордонників й розвивали наступ. Щоб не потрапити в оточення 41-а дивізія відійшла в напрямку Кам'янки-Бузької. Залишаючи Сокальщину загони НКВС чинили розправу не лише над в'язнями в тюрмах. Вони отримали наказ нищити цілі села та вбивати людей, тобто використовували тактику спаленої землі. Було спалено багато будинків у Замочку, Деревні, енкаведисти добрались до сіл Бутини та Любеля. Вони вже були на дорозі до Пристані, але в село увійшли з боку Рави-Руської німецькі передові частини і беріївські посіпаки втекли лісом у напрямку села Куличків. Втікаючи, вони навіть забули попередити прикордонну сторожу, яка направлялась з Великих Мостів у напрямку кордону та біля Пристані потрапила у німецьку засідку. В результаті короткого бою була розбита. Декілька бійців загинуло, а решта втекли в напрямку села Бутини. Загиблих жителі Пристані поховали на сільському цвинтарі.

А от в селі Любеля енкаведисти спалили 10 хат, позганявши перед тим до них людей, і чекали доки вони згорять. Та раптом почулась стрілянина та енкаведисти почали, втікати. Це й урятувало людей від загибелі.

Зазнавши терору червоного режиму, жителі Пристані радо прийняли німецькі війська. Вони вбачали в німцях своїх визволителів від енкаведитського свавілля. Тим паче, що німецькі солдати зразу добре відносились до місцевого населення, особливо до дітей: пригощали їх солодощами та їжею.

Та невдовзі почались облави та арешти тих, хто при Радянській владі займали керівні посади.

30 червня 1941 року у Львові було проголошено Українську Державу. Цього ж дня місцевими націоналістами в селі був піднятий синьо-жовтий прапор. Та вже за тиждень німці почали масові арешти українських націоналістів. Члени ОУН знову пішли у підпілля та почали готуватись до збройної боротьби.

В цей час були заарештовані та розстріляні Шульган Василь, брати Орищини (Василь, Михайло, Петро), Бутинець Петро, Сироїжко Сидор, Язвінський Пилип та інші.

Німці запровадили жорстокий окупаційний порядок. Усі мешканці села від 15-річного віку повинні були мати при собі розпізнавальні картки. Для українців та поляків ці картки були сірого кольору, для євреїв та циган — жовтого. Розпізнавальні карти видані для українців мали на собі знак латинської букви «V». При втраті картки селяни повинні були негайно звертатися до війта. Коли селянин хотів продати якийсь товар чи зарізати тварину, то повинен був звертатися за дозволом до влади.

Окупаційна влада наложила податок по 40 злотих з кожного гектар землі, по 700—900 літрів молока на кожен двір. А ще, крім цього, селяни змушені були здавати м'ясо, яйця та овочі для німецького війська. Часом приходили спеціальні накази про заготівлю якихось певних речей, як от взуття чи одягу. Якщо призначений контингент селянин не виконував, то німецька жандармерія робила в нього ревізію. І коли щось знаходила, то забирала, а селянина чекав концтабір.

Німецькі агенти на початку війни часто навідувались у село з агітацією та закликами молоді до виїзду на роботу в Німеччину. Та молодь не хотіла покидати батьківщину і працювати на загарбників. Починаючи з серпня 1942 року, німці стали проводити облави та примусово вивозити молодь з села. Після таких облав насильно були вивезені до Німеччини:

  • Амброс Йосип Пилипович
  • Білецька Ганна Василівна
  • Білецький Яків Михайлович
  • Білецький Ярослав Васильович
  • Боднар Михайло Васильович
  • Булик Василь Михайлович
  • Булик Ганна Семенівна
  • Гайдюк Василь Миколайович
  • Гайдюк Іван Михайлович
  • Грабар Параскевія Дмитрівна
  • Душний Фільмон Ількович
  • Жипко Василь Андрійович
  • Кривлюк Петро Іванович
  • Кулинич Василь Миколайович
  • Курка Ганна Василівна
  • Луцьків Сільвестр Васильович
  • Музика Тетяна Данилівна
  • Павлик Марія Кіндратівна
  • Пареняк Андрій Пилипович
  • Тетерка Параскевія Андріївна
  • Филипів Марія Костівна
  • Хавалко Ганна Тимківна
  • Шульган Іван Григорович
  • Шульган Петро Іванович

Різна доля спіткала їх. Одні повернулися додому, інші загинули на каторжних роботах, а ще інші залишились жити за кордоном. Одночасно з цим німці провели акцію з ліквідації єврейського населення. До кінця 1940-х років у лісах довкола Пристані діяли групи повстанців. Про це свідчать документи та спогади селян. Так 19-20 серпня 1944 року в районі села Пирятин, що знаходиться на південному—заході від Пристані, великий загін УПА зав'язав бій із підрозділами НКВС та НКДБ, в якому одна і друга сторона зазнали великих втрат. 24 серпня 1944 року в лісі між Пристанню та Пирятином енкаведисти оточили загін повстанців. Бій точився цілий день, а в темноті повстанці вибрались з оточення у напрямку села Боброїди. Зранку солдати НКВС після артпідготовки розпочали нову атаку та зав'язався бій між їхніми підрозділами, доки з'ясували ситуацію, багато з них загинуло.

Чим більші втрати несли енкаведисти, тим зліші вони були на українців. Зразу ж після приходу у наш край вони почали арештовувати та знищувати наш народ, особливо найбільш національне) свідомих громадян. В кожному селі гинули націоналісти. Одні гинули в боях, інші — в тюрмах. Багато загинуло і жителів села Пристані.

Так загинули від рук більшовицьких окупантів:

  • Біленький Ярослав (1924—1944) — член ОУН;
  • Білецький Михайло (1925—1946) — вояк УПА;
  • Бовтюх Василь (1920—1945) — член ОУН;
  • Бовтюх Іван (1922—1946) — член ОУН;
  • Боднар Ганна (1923—1944) — теренова медсестра;
  • Боднар Іван (1914—1944) — член ОУН;
  • Боднар Петро (1923—1944) — член ОУН;
  • Борис Петро (1928—1946) — вояк УПА;
  • Булик Михайло (1913—1944) — сільська самооборона;
  • Булик Михайло (1925—1947) — вояк УПА;
  • Грабар Василь (1895—1946) — член ОУН;
  • Грабар Іван (1906—1944) — сільська самооборона;
  • Дацик Василь (1924—1945) — член ОУН;
  • Замойський Іван (1921—1943) — член «Просвіти»;
  • Кобрин Михайло (1922—1944) — член ОУН;
  • Комбель Михайло (1925—1946) — вояк УПА;
  • Мазник Іван (1910—1944) — сільська самооборона;
  • Предзимірський Ярослав (псевдо «Хмара», 1918—1947) — член ОУН, командир боївки УПА;
  • Ріс Нестор (1910—1944) — член ОУН;
  • Филипів Василь (1922—1944) — вояк УПА;
  • Филипів Іван (1917—1944) — член ОУН;
  • Хас Петро (псевдо «Старий», 1901—1944) — член ОУН, станичний;
  • Хас Василь (1923—1944) — член ОУН;
  • Хомин Яків (1899—1944) — сільська самооборона;
  • Шевчук Андрій (1930—1952) — вояк УПА.

Полум'я війни забрало життя найкращих дочок і синів села. Нині на знак вшанування пам'яті борців за волю України насипано у селі біля церкви символічну могилу.

В перші часи колгоспу селяни працювали майже безоплатно. За виконані трудодні їм замість зарплатні видавали продукти, які залишалися після здачі врожаю державі. Колгоспне подвір'я розбудовувалось і потрібні були будівельні матеріали. Для цього, замість брати їх в лісі, розбирали обори та стодоли колгоспників та звозили все на колгоспне подвір'я.

У перші роки в колгоспі було запроваджено військову дисципліну. Суворо карали за запізнення та невихід на роботу. Годі було думати щось принести з колгоспу додому, заборонено було навіть збирати колоски на стерні — це могло вартувати селянинові власної свободи. На той час голова колгоспу мав більше влади над селянами ніж колись пан. Без згоди голови колгоспу селянин не мав права навіть поїхати до міста, не те, що там влаштуватися на роботу. В цей час селяни навіть не мали паспортів.

Наприкінці 1940-х років в Пристані відновила свою роботу школа. Вона містилася у двох корпусах: колишній церковній школі та в хаті пароха місцевої церкви. Було розпочато навчання. Всі діти, які були шкільного віку повинні були йти до школи. Серед вчителів переважали вихідці зі Східної України, але й були і місцеві. У повоєнні роки вчити дітей було дуже складно, бо після перевірки та вилучення зі шкільних бібліотек «націоналістичної» літератури, школа фактично залишилася без книг. Важко було придбати зошити, ручки та інше необхідне приладдя.

В цей час вчителі зазнавали значних утисків від влади. За ними встановлювався жорсткий контроль і за найменшу провину, неправильне трактування партійної політики чи, не дай Бог, прояву будь-яких націоналістичних думок, вчителів карали, виганяли зі школи. Але й в цих умовах вони намагались прищепити дітям любов до України та національну свідомість.

В 1963 році біля нового магазину коштом колгоспу було збудовано клуб, яким керував Іван Федина. Колгосп «Дружба» села Пристань поволі ставав на ноги. Працівникам почали платити зарплату, хоча й невелику, проте грошима. В цей час селяни отримали паспорти. Це дало їм змогу вільно, без будь-яких перешкод, дозволів, виїжджати з села на навчання або роботу до міст. А роботи в містах було досить. В Червонограді та Соснівці відкривалися нові шахти, які потребували робочих рук. Робітниками шахт ставали люди з усіх довколишніх сіл. Багато мешканців Пристані також подались на роботу на шахти. Гірникам платили набагато більше ніж в колгоспі, тому охочих влаштуватись на роботу на шахти було багато.

У 1967 році пройшло укрупнення колгоспів. Колгоспи сіл Пристань, Бутини, Двірці та Волиця було об'єднано в один великий колгосп, який, отримав назву «Імені 17 вересня». Велику допомогу колгоспові тоді надавала Великомостівська МТС.

У 1960 роки відбувався розгул атеїзму. Людям забороняють ходити до церкви, відзначати релігійні свята. Та незважаючи ні на що приставці продовжують молитись та святкувати свята. Ризикуючи бути звільненими з роботи люди йдуть колядувати, щедрувати, освячують паску на Великдень та воду на Йордан. Радянське керівництво ввело в школі вивчення предмету «Атеїзм», заборонило учням ходити до церкви. За цим мали слідкувати вчителі. Уряд примусив учителів займатися таким принизливим заняттям, чергувати біля церкви та записувати, хто відвідує храм.

В часи розгулу атеїзму була зруйнована біля церкви могила Січовим Стрільцям, зламаний хрест на честь знищення кріпацтва на присілку Німці. Нищили сільські святині не якісь зайди, а свої місцеві нелюди.

Та часи змінювалися. Працьовиті люди і за колгоспного ладу зуміли добре облаштувати своє господарство. Заново відбудовано більшість будинків, господарських споруд. Більшість хат у селі покрито бляхою або шифером. У селі завжди були люди, які вірили в краще життя. До них можна сміливо віднести бригадира комплексної бригади села Пристань Михайла Мазника. Його стараннями було відновлено пам'ятний хрест на честь скасування панщини в Галичині 1848 року, відновив стару дорогу, що проходила паралельно до нової. Це був добрий господар і чесна людина, яка заслужено користувалась пошаною серед односельців.

У 1990 році розпочалось будівництво нової школи в селі. Почалось воно швидкими темпами, але освоївши усі гроші, воно так само швидко припинилось. В селі появився свій довгобуд. Школа тривалий стояла недобудованою, а пристанські діти змушені тиснутися ще в старій школі, що була збудована ще в позаминулому столітті і в якій вчились ще їх прабабусі та прадідусі. І лише 19 грудня 2017 року в селі відкрито новий навчально-виховний комплекс. Школа розрахована на 150 учнів з двома дошкільними групами по 15 дітей. Окрім того, у школі також передбачили облаштування ФАПу. У новій школі розташовані виробничі майстерні, буфет з обіднім залом, роздягальні, спортзал, навчальні кабінети хімії, фізики, біології та інформатики[1]. У будівлі також буде розташований дитячий садок для двох груп, у якому зможуть навчатись 40 дітей[2].

1991 року мешканці Пристані радо вітали звістку про проголошення Української незалежної держави. Особливо раділи ті, хто боровся за неї з німецькими, польським та більшовицькими загарбниками в роки Другої світової війни та після неї. Вони дякували Богу, що змогли дожити до цього радісного дня. Недаремні були змагання за волю і пролита кров найкращих синів та дочок нашої неньки України.

Утворення незалежної держави позитивно вплинуло на пожвавлення суспільного життя в селі. Нове покоління пристанців внесло свою частку у його розвиток. Стараннями селян було відновлено, зруйновану атеїстами у 1960-х роках, символічну могилу Січовим Стрільцям, збудовано та освячено 1991 року чудову каплицю на честь Святого Духа, реставровано зовнішні стіни церкви та поновлено внутрішнє начиння храму, а 1997 року збудовано водосвятну капличку біля церкви.

Релігія[ред. | ред. код]

Від 1946 року церква Святого Архістратига Михаїла в селі Пристань була діючою та обслуговувалась священиком РПЦ. У 1990 році була зареєстрована громада УГКЦ села, а 1991 року — зареєстрована громада УПЦ КП. Тоді ж виникли протистояння між двома конфесіями. Православна громада не пускає до Божого храму греко-католиків, які змушені молитися надворі. Так тривало цілих сім років від 1991 по 1998 роки. Від 1998 року, за рішенням суду, було дозволено почергове служіння вірним обох релігійних громад села. На той час парафією УГКЦ опікувався о. Степан Сирота. Також на парафії душпастирювали: о. Петро Джугало, а від 2003 року парафією опікується о. Петро Гаврилюк[3].

Інфраструктура[ред. | ред. код]

Освіта[ред. | ред. код]

Середня школа, бібліотека, народний дім «Просвіта»

Медицина[ред. | ред. код]

ФАП

Торгівля[ред. | ред. код]

3 магазини (2, з яких знаходяться у приватній власності), 2 кафе-бари, пилорама.

Відомі мешканці[ред. | ред. код]

Народились[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]