Перейти до вмісту

Підводний апарат

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Підводний апарат (абр. ПА, англ. submersible; фр. véhicule sous-marin) — тип самохідного судна, що може пересуватися та маневрувати під водою

У 2024 році Міжнародна організація зі стандартизації (англ. International Organization for Standardization (ISO)) затвердила міжнародний стандарт ISO 5411 «Судна та морські технології — Підводні апарати — Термінологія» (англ. Ships and marine technology — Submersibles — Vocabulary), який визначає основну термінологію та поняття, пов'язані з підводними апаратами. Визначення, наведене вище, відповідає пункту 3.1.1 цього стандарту[1].

В англомовній науковій і технічній літературі термін «підводний апарат» має такі відповідники:

  • submersible;[2]
  • underwater vehicle;[3]
  • undersea vehicle[4]

Поділ підводних апаратів за міжнародним стандартом

[ред. | ред. код]

Термін «підводний апарат» за міжнародним стандартом ISO 5411 застосовується виключно до самохідних пристроїв і не є узагальнювальним щодо інших термінів, що містять це словосполучення[1]

У науковій і технічній літературі всі підводні апарати поділяються на пілотовані і безпілотні[3][5].

Пілотовані підводні апарати

[ред. | ред. код]

Відповідно до міжнародного стандарту ISO 5411, до пілотованих підводних апаратів належать такі типи:

  • підводний апарат (англ. submersible) — тип самохідного судна, що може пересуватися та маневрувати під водою (п. 3.1.1);
  • пілотований підводний апарат (англ. manned submersible) — підводний апарат, у міцному корпусі якого перебуває одна або більше осіб, оснащений одним або кількома доступними входами з поверхні або підводними герметичними чи негерметичними входами (п. 3.1.2);
  • автономний (неприв’язний) підводний апарат (англ. untethered submersible) — підводний апарат без кабель-троса або троса (п. 3.1.4);
  • транспортний підводний апарат (англ. transport submersible) — пілотований підводний апарат, призначений для перевезення вантажів, обладнання або пасажирів під водою, крім екіпажу, з метою відпочинку, наукових експедицій, рятувальних чи інших операцій (п. 3.1.5);
  • пасажирський підводний апарат (англ. passenger submersible) — мобільне судно для перевезення пасажирів, яке переважно експлуатується під водою та потребує забезпечення з поверхні (п. 3.1.6);
  • глибоководний рятувальний апарат (англ. deep submergence rescue vehicle, DSRV), рятувальний підводний аппарат (англ. submarine rescue vehicle), SRV) — пілотований і автономний підводний апарат, спеціально призначений для евакуації осіб з аварійного або пошкодженого підводного човна шляхом стикування під водою для створення однієї чи кількох сухих конструкцій передавання персоналу в нормобаричних або гіпербаричних умовах (п. 3.1.7);
  • підводний апарат із шлюзовою камерою (англ. lock-out submersible) — пілотований і автономний підводний апарат, оснащений шлюзовою камерою входу/виходу та люком для входу, виходу й перебування водолаза або водолазів з можливістю регулювання робочого тиску (п. 3.1.8);
  • морська лабораторія (англ. seabed laboratory) — підводний апарат, призначений для проведення польових досліджень і забезпечення довготривалого підводного перебування людей або інших організмів для виконання досліджень безпосередньо на місці (in situ) (п. 3.1.13)[1].

Оскільки стандарт ISO 5411 визначає пілотований підводний апарат як самохідний, історичні несамохідні апарати з екіпажем — зокрема батисфери та буксировані підводні камери — формально не підпадають під це визначення. Водночас за конструктивними ознаками вони можуть бути віднесені до прив’язних або буксированих підводних апаратів відповідно до пунктів 3.1.3 та 3.1.9 стандарту, хоча ISO 5411 прямо не враховує можливість наявності екіпажу в таких апаратах.

Водночас у класифікації ISO 5411 існує певна термінологічна неоднозначність. З одного боку, пілотований підводний апарат (п. 3.1.2) визначається як самохідний. З іншого боку, сухий водолазний дзвін (п. 3.1.11) визначається як пілотований і прив’язний підводний апарат, хоча на практиці такі дзвони є несамохідними. Це ускладнює однозначне трактування самохідності як обов’язкової ознаки пілотованого підводного апарата в усіх випадках.

За конструктивними ознаками до пілотованих прив’язних підводних апаратів можуть бути віднесені такі типи:

  • прив’язний підводний апарат (англ. tethered submersible) — підводний апарат з кабель-тросом або тросом, з’єднаним із поверхнею, судном забезпечення або підводною спорудою (п. 3.1.3);
  • буксирований підводний апарат (англ. towed submersible) —- прив’язний підводний апарат, що буксирується самохідним судном і має можливість регулювання глибини та просторового положення (п. 3.1.9);
  • сухий водолазний дзвін (англ. dry diving bell) — пілотований і прив’язний підводний апарат, оснащений напівсферичною рамою та спеціалізованим обладнанням для переміщення осіб між підводним об’єктом і палубою або палубною барокамерою судна забезпечення з метою виконання робіт, рятування або інших операцій (п.3.1.11)[1].

Безпілотні підводні апарати =

[ред. | ред. код]
Дистанційно керований підводний апарат

До типу «підводний апарат» (п. 3.1.1 ISO 5411) належать безпілотні самохідні підводні апарати. У межах цієї категорії розрізняють такі типи:

  • прив'язний підводний апарат (англ. tethered submersible) — підводний апарат з кабель-тросом або тросом, з’єднаним із поверхнею, судном забезпечення або підводною спорудою (п. 3.1.3);
  • автономний (неприв'язний) підводний апарат (англ. untethered submersible) — підводний апарат без кабель-троса або троса (п. 3.1.4)[1].

Незважаючи на затвердження міжнародного стандарту ISO 5411, в англомовній науковій і технічній літературі безпілотні підводні апарати за способом керування зазвичай поділяють на такі типи:

У межах цієї класифікації використовуються різні конструктивні рішення, зокрема системи з обмеженою або відсутньою самохідністю. Наприклад, буксировані дистанційно керовані апарати (англ. Remotely Operated Towed Vehicle (ROTV)), що належать до ROV-подібних систем, не мають власного рушія. Підводні планери (англ. underwater gliders), що належать до AUV, здійснюють рух за рахунок зміни плавучості та не використовують традиційну рушійну установку.

Залежно від конструкції та способу руху такі апарати можуть не повністю відповідати визначенню «підводний апарат» (п. 3.1.1 ISO 5411), яке передбачає самохідність[1].

Історична довідка

[ред. | ред. код]
Батискаф FNRS-3

Розвиток пілотованих підводних апаратів

[ред. | ред. код]

Розвиток у XX столітті

[ред. | ред. код]

У міжнародному стандарті ISO 5411 підводний апарат (п. 3.1.1) визначається як самохідний[1]. У сучасній технічній класифікації до пілотованих самохідних підводних апаратів зазвичай відносять апарати, що з’явилися починаючи з етапу розвитку батискафів[6].

Батискафи, що використовувалися в період з 1948 по 1982 рік, протягом тривалого часу залишалися єдиними апаратами, здатними досягати найбільших глибин, зокрема 10 916 метрів у Маріанській западині[7] Перший батискаф під назвою FNRS-2, створений за проєктом Огюста Піккара, був збудований у 1948 році в Бельгії[8].

Батискаф «Трієст»

У 1952 році Піккар розпочав будівництво батискафа «Трієст». Апарат було спущено на воду 1 серпня 1953 року.[9] У 1958 році його придбали ВМС США. У 1960 році «Трієст» став першим пілотованим підводним апаратом, що досяг дна западини Челленджера в Маріанському жолобі — найглибшої точки океанічного дна Землі.«[10]

Мезоскаф «Огюст Піккар»

Після етапу розвитку батискафів розпочався етап створення мезоскафів. Мезоскаф — підводний апарат, призначений для занурень на середні глибини. Перший мезоскаф «Огюст Піккар» було збудовано в 1963—1964 роках для Швейцарської національної виставки 1964 року, що проходила в Лозанні[11].

ППА «Алвін»

Завдання практичного освоєння Світового океану спричинили розвиток маневрених підводних апаратів, оснащених сучасними комплексами приладів та механізмів. З середини 1960-х років розпочалося будівництво безпоплавцевих пілотованих підводних апаратів (ППА), причому найбільший розвиток цей напрямок отримав у США, Канаді та Франції[12]:

Пілотовані підводні апарати СРСР

[ред. | ред. код]

У звіті Національної дослідницької ради США 1996 року зазначалося, що в колишньому СРСР налічувалося понад 30 пілотованих підводних апаратів — більше, ніж у будь-якому іншому регіоні світу, а значна частина з них перебувала на території України, у Севастополі — головній базі підтримки таких апаратів[23].

У той же період розвиток пілотованих підводних апаратів у СРСР характеризувався обмеженою кількістю апаратів, здатних працювати на великих і надвеликих глибинах. Для порівняння, занурення на глибину близько 10 916 м у Безодню Челленджера було здійснено американським батискафом «Трієст» у 1960 році[24], тоді як радянський батискаф «Поіск-6» досяг глибини лише 6 000 м через 25 років — 19 серпня 1985 року.[25] Це наочно ілюструє наведена нижче таблиця пілотованих підводних апаратів, створених у колишньому СРСР:

Назва ППА Проєкт Кількість ППА Роки виробництва Робоча глибина

занурення (м)

«Сєвєр-2»[26] 1825 2 1970—1976 2 000
«ТІНРО-2»[27] 1602 2 1974—1975 400
«Бентос-300»[28] 1603 2 1976—1983 320
«Поіск-2» [26] 1832 4 1975—1990 2 000
«Поіск-6»[26] 1906 1 1983 6 000
«Риф» («Морж»)[29] «Риф» 2 1985—1986 85
«Омар» («Лангуст»)[30] «Омар» 2 1986—1987 540

Розвиток пілотованих підводних апаратів у XXI столітті

[ред. | ред. код]

Пілотовані підводні апарати залишаються важливим засобом дослідження морських глибин. Відновлення інтересу до досягнення найглибших ділянок Світового океану, а також розвиток технологій сприяють створенню нових і модернізації наявних апаратів, що фінансуються як приватними особами, так і державними установами[31].

Пілотований підводний апарат «Deepsea Challenger»

Усі пілотовані апарати, створені у XXI столітті, є самохідними та належать до типу «підводний апарат» (п. 3.1.1)[1]. У цей період у світі було розроблено значну кількість пілотованих апаратів для роботи на малих і середніх глибинах, тоді як кількість апаратів, призначених для експлуатації на великих глибинах, залишається обмеженою.

Наведена нижче таблиця містить перелік пілотованих глибоководних підводних апаратів, створених у XXI столітті:

Назва ППА Країна-виробник Рік виробництва Робоча глибина

занурення (м)

«Цзяолун»[32] КНР 2010 7 500
«Deepsea Challenger»[33] Австралія 2012 11 000
«Limiting Factor»[34] Австралія 2018 11 000
«Fendouzhe»[35] КНР 2021 11 000

Розвиток безпілотних підводних апаратів

[ред. | ред. код]

Дистанційно керовані підводні апарати

[ред. | ред. код]

Дистанційно керований підводний апарат (англ. Remotely Operated Vehicle (ROV)) — прив'язний підводний роботизований апарат, який зазвичай керується оператором або групою операторів з надводного судна. Вони є проміжним етапом розвитку між пілотованими підводними апаратами, що з'явилися раніше, та безпілотними автономними підводними апаратами, які нині є центром основних інновацій у галузі.

Історія дистанційно керованих підводних апаратів бере свій початок у 1960-х роках, коли з'явилася потреба підвищити безпеку та зменшити витрати порівняно з

ROV робочого класу Scorpio 45

тодішніми пілотованими підводними апаратами (ППА) та глибоководними комерційними дайвінг-операціями на стисненому повітрі, які широко використовувалися в офшорній нафтовій промисловості.

Спочатку технологія ROV розроблялася для військових цілей, але на початку 1970-х років приватні компанії почали вдосконалювати її для цивільного застосування у відповідь на потреби нафтової промисловості, яка виходила на великі глибини. ROV стали важливим чинником, що дозволив офшорній промисловості працювати поза межами глибин, доступних водолазам.

Наразі у світі існує понад десяток великих компаній, які виробляють і постачають ROV переважно для офшорної промисловості. Крім того, понад сто компаній постачають спеціалізовані компоненти для дослідницьких груп і виробників ROV. Наприклад, компанія Schilling Robotics постачає значну частину нових маніпуляторів для ROV[36].

Дистанційно керовані підводні апарати в Україні
[ред. | ред. код]

В Україні роботи з проєктування та створення дистанційно керованих підводних апаратів ведуться в Миколаєві в Національному університеті кораблебудування імені адмірала Макарова (НУК) фактично з перших років незалежності. Науковий напрям «Підводна техніка» є одним із основних напрямів прикладної науково-технічної діяльності університету. З 1993 року наукову школу очолює доктор технічних наук, професор Блінцов В. С. Протягом тривалого часу її діяльність здійснювалася в межах структурних підрозділів науково-дослідної частини НУК — спочатку Центру підводної техніки, а згодом Науково-дослідного інституту підводної техніки (керівник — д. т. н., проф. Блінцов В. С.)[37].

За час існування наукової школи було спроєктовано й побудовано низку дистанційно керованих підводних апаратів із робочими глибинами від 20 до 600 м, які за міжнародним стандартом ISO 5411 належать до типу «підводний апарат». Зокрема: «Дельта-П» (1990), «Діаф» (1991), «Adeline» (1992), у межах проєкту «Атлеш» — «Атлеш» (1994), «ОПТИО» (1995); у межах проєкту «The North Star» — «NIF» (1995), «NOOF» (1996), «NUF» (1996); у межах проєкту «Шукач» — «Агент-1» (2001), «Агент-2» (2004); портативний апаратно-програмний комплекс для картографування донної поверхні (2002), МТК-200 (2007), у межах проєкту «Інспектор» — «Інспектор» (2008), «Софокл» (2009), «Чорномор» (2010); КНПА, «Архімед», «Гідрограф» (2014), «Бриз», ВСПН, «АНПА-РБ», «Шельф», «Простір», «Сканер», «Око», «Технік»; технологічний комплекс для здрібнювання твердих донних ґрунтів (2003); занурювальні відеокамери для інспекції свердловин — «ЗСВ-1» (2012), «ЗСВ-2» (2012), «ЗСВ-3» (2018). Підводний вимірювач товщини металевих конструкцій і підводний вимірювач електрохімічного потенціалу металевих конструкцій розраховані на робочу глибину до 1000 м[38].

Автономні підводні апарати

[ред. | ред. код]
«AsterX» — автономний підводний апарат (AUV)

Перший пристрій, який можна класифікувати як безпілотний автономний підводний апарат (АПА, англ. Autonomous Underwater Vehicle (AUV)), був розроблений у 1957 році в США, Лабораторією прикладної фізики Вашингтонського університету та отримав назву (SPURV(інші мови)) (англ. Special Purpose Underwater Research Vehicle) — підводний дослідницький апарат спеціального призначення, призначений для досліджень в арктичних водах. Корпус SPURV був виготовлений з алюмінію та мав форму торпеди. SPURV мав класичну гідродинамічну форму та його приводили в рух гвинтом. Керування цим АПА здійснювалося за допомогою акустичного зв'язку. SPURV успішно використовувався в океанографічних дослідженнях до 1979 року та заявив про себе як про надійний та практичний інструмент для дослідження океану. Після успішних випробувань SPURV вчені з Вашингтонського університету розробили модифікацію SPURV - SPURV II(інші мови). На відміну від свого попередника, SPURV II мав кращі ходові характеристики та збільшений час роботи під водою, велику кількість датчиків та реєструвальних пристроїв. Крім того, SPURV II мав можливість керування за допомогою комп'ютера, встановленого на океанографічному судні. SPURV II, а також SPURV I успішно використовувалися до 80-х років

Компанія ISE Ltd. за сприяння Канадської гідрографічної служби та Міністерства оборони Канади розробила «ARCS» у 1983 році. Його перше занурення відбулося в 1987 році. Особливістю пристрою було використання 32-бітного процесора «Motorola», який дозволяв користувачам контролювати та керувати AUV у режимі реального часу, а також перебувати під водою від 10 до 35 годин, залежно від модифікації. ARCS успішно використовувався як тестова платформа для нових технологій у сфері AUV, таких як нова навігаційна система, алгоритми місій та нові типи акумуляторів.

Подальший розвиток AUV з гвинтовими рушіями призвів до розробки у 2001 році REMUS (англ. Remote Environmental Monitoring UnitS — пристрій дистанційного моніторингу навколишнього середовища). Він був призначений для розвідки, інспекції та мінних робіт на невеликій глибині океану. REMUS мав велику кількість датчиків та вимірювальних приладів, інформація з яких передавалася за допомогою акустичного зв'язку на контролер. Контролер міг використовуватися для програмування AUV та прокладання курсу. Особливістю REMUS-100 є компактність: пристрій має невеликі розміри та малу масу — 30 кілограмів. REMUS-600 був наступною модифікацією REMUS-100. Були збільшені маса, розміри, глибина занурення, а також корисне навантаження. Особливістю REMUS-600 також є модульність та універсальність: швидко змінивши обладнання, можна підготувати AUV до нового завдання. Крім того, у REMUS-600 можна встановити додаткові акумулятори, що дозволяє здійснювати плавання на відстань до 280 миль[39].

Автономні підводні апарати використовуються в науковій, військовій, комерційній сферах і сфері державних інтересів[40]. Наприклад, автономний підводний апарат «Bluefin-21» використовувався для пошуку уламків зниклого літака Air France Рейсу 447[41].

У січні 2024 року, в ході місії поблизу узбережжя Антарктиди, під час якої вчені хотіли з’ясувати, як змінилася основа шельфового льодовика Дотсон за два роки, автономний підводний апарат «Ran», який збирав дані на глибині, у запланований час не піднявся на поверхню. Пошуки автономного підводного апарата «Ran», позитивних результатів не дали[42][43].

У травні 2024 року компанія Northrop Grumman представила підводний безпілотний апарат «Manta Ray», розроблений у межах програми Агентства з перспективних оборонних досліджень (англ. DARPA). Апарат створено за біоміметичним принципом із наслідуванням рухів ската; його розробка тривала близько чотирьох років. «Manta Ray» призначений для виконання тривалих підводних місій на великих відстанях із мінімальним втручанням оператора. Передбачається, що апарат може використовувати енергоефективні режими роботи та можливості підживлення в океанському середовищі для підвищення автономності[44].

Дрон пройшов повномасштабні морські випробування біля узбережжя Південної Каліфорнії в лютому—березні 2024 року[45][46]. За даними DARPA, «Manta Ray» демонструє нові можливості для надвеликих безпілотних підводних апаратів, зокрема завдяки модульній конструкції, що забезпечує транспортування окремих компонентів, їх складання на місці експлуатації та подальше розгортання[47][48].

У квітні 2025 року компанія Anduril Industries оголосила про створення серії автономних безпілотних підводних апаратів «Copperhead»[49][50].

Застосування AUV Україною під час російсько-української війни
[ред. | ред. код]

На початку 2023 року, після повідомлень про застосування Україною безпілотних надводних апаратів (БНА; англ. Unmanned Surface Vehicle (USV)) у Чорному морі в жовтні—листопаді 2022 року,[51] Військово-морські сили Збройних сил України почали використовувати безпілотні підводні апарати (БПА). У квітні 2023 року на виставці Brave1 було представлено морський підводний дрон «Toloka» («TLK-150»)[52].

Апарат «TLK-150» розроблено компанією Brave1. У межах цієї ініціативи також ведеться розробка двох більших безпілотних підводних апаратів. Модель «TLK-400» має довжину близько 4—6 м і корпус більшого діаметра, що забезпечує збільшену дальність дії та корисне навантаження. Модель «TLK-1000» планується ще більшою — до 12 м завдовжки — та з чотирма рушійними установками[53].

Момент ураження російського підводного човна проєкту 636 «Варшав'янка» в порту Новоросійська

У квітні 2024 року Україна повідомила про випробування «безпілотного підводного човна», який може бути оснащений бойовою частиною, засобами зниження помітності та різноманітними сенсорами. За наявними даними, апарат здатний транспортувати до 10 водолазів або нести до шести торпед чи ракет. Його автономність становить до 54 год. або близько 1 000 км, а максимальна швидкість під водою — до 50 км/год[54].

15 грудня 2025 року Україна повідомила про проведення військової операції, під час якої підводний дрон «Sub Sea Baby» завдав удару по російському підводному човну. СБУ повідомила, що ця операція була першою у своєму роді[55][56][57]. Атака була здійснена в порту Новоросійська, який обладнаний потужною системою оборони[58].

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. 1 2 3 4 5 6 7 8 ISO 5411:2024 Ships and marine technology — Submersibles — Vocabulary (Міжнародний стандарт) (англ.) . International Organization for Standardization (ISO). 29 березня 2024. Процитовано 28 лютого 2026.
  2. ↑ Deep-Sea Submersibles: A History of Exploring the Deep (англ.) . Smithsonian Institution. Процитовано 26 березня 2026.
  3. 1 2 Blidberg, Richard (2001). The Development of Autonomous Underwater Vehicles (AUV); A Brief Summary. Proceedings of the IEEE International Conference on Robotics and Automation 2001 (PDF) (англ.) . Т. 4. Seattle, Washington, USA: IEEE (Institute of Electrical and Electronics Engineers). с. 1. Архів оригіналу (PDF) за 5 листопада 2021. Процитовано 15 квітня 2026.
  4. ↑ Executive Summary. National Research Council. Undersea Vehicles and National Needs (англ.) . Washington, DC: National Academies Press. 1996. с. 1.
  5. 1 2 Singh, Ravendra; Sarkar, Prithviraj; Goswami, Vibhu; Yadav, Rajan (15 грудня 2022). Review of low cost micro remotely operated underwater vehicle. Introduction. Ocean Engineering. Elsevier. 266 (2): 112796.
  6. ↑ Bathyscaphe. National Geographic Education (англ.). National Geographic Society. Процитовано 01 травня 2026.
  7. ↑ Coudet,, Jean-Luc (10 листопада 2010). Il y a 50 ans, Jacques Piccard au plus profond du monde. Futura Sciences (фр.) . Процитовано 29 квітня 2026.{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з посиланнями на джерела із зайвою пунктуацією (посилання)
  8. ↑ Seys., Jan (25 березня 2024). Auguste Piccard: topgeleerde, pionier en stripheld. Testerep magazine (нідерландська) . Vlaams Instituut voor de Zee (VLIZ). Процитовано 17 березня 2026.
  9. ↑ A History of the Bathyscaph(s) Trieste as told by the men who operated and supported them. History of the Bathyscaph Trieste (англ.). bathyscaphtrieste.org. Процитовано 22 жовтня 2025.
  10. ↑ Bathyscaphe. Encyclopaedia Britannica (англ.) . Encyclopaedia Britannica, Inc. Процитовано 01 травня 2026.
  11. ↑ Viaggi al fondo degli oceani – 2. Dal batìscafo al primo mesoscafo (іт.) . Nautica Editrice S.r.l. Архів оригіналу за 27 травня 2005. Процитовано 16 березня 2026.
  12. ↑ Григоров, Максим; Райская, Светлана; Ломакин, Илья (2024). Мировой опыт развития обитаемых подводных аппаратов предельных глубин погружения. Труды Крыловского государственного научного центра (рос.) . 1 (407): 150—151.
  13. ↑ Trieste II (DSV 1). Naval Undersea Museum (англ.) . U.S. Navy. 23 вересня 2016. Процитовано 21 березня 2026.
  14. ↑ Twombly, Matthew; Scalamogna, Anna; Stegmaier, Alex; Roosevelt, Meg. The Evolution of Alvin. National Geographic (англ.) . National Geographic Society. Процитовано 21 березня 2026.
  15. ↑ Войтов Д.В., 2002, с. 160-161.
  16. ↑ Войтов Д.В., 2002, с. 173-175.
  17. ↑ 1965 -PISCES SUBMERSIBLES – (CANADIAN). CYBERNETICZOO.COM (англ.) . Cyberneticzoo. 25 липня 2015. Процитовано 21 березня 2026.
  18. ↑ Bishop, Ella (11 вересня 2025). Deep dive with Deep Rover: a Canadian-made acrylic submersible. Ingenium Publications (англ.) . Ingenium — National Museum of Science and Technology (Канада). Процитовано 20 березня 2026.
  19. 1 2 Григоров, Максим; Райская, Светлана; Ломакин, Илья (2024). Мировой опыт развития обитаемых подводных аппаратов предельных глубин погружения. Труды Крыловского государственного научного центра (рос.) . 1 (407): 149.
  20. ↑ Submarine ANOREP I - Monaco-Ville, Monaco - Landlocked Boats on Waymarking.com. Waymarking.com (англ.) . Alfouine. 6 березня 2019. Процитовано 20 березня 2026.
  21. ↑ LE SOUCOUPE PLONGEANTE (фр.) . Passion Calypso. 24 лютого 2012. Процитовано 20 березня 2026.
  22. ↑ Exploration of the Abysses: A Second Life for the Nautile (англ.) . Ocean News & Technology. 4 вересня 2024. Процитовано 21 березня 2026.
  23. ↑ Appendix B. Foreign Developments. National Research Council. Undersea Vehicles and National Needs (англ.) . Washington, DC: National Academies Press. 1996. с. 91.
  24. ↑ Strickrott, Bruce (14–15 січня 2016 р). Appendix II: Human Occupied Vehicles (HOVs). Developing Submergence Science for the Next Decade (DESCEND-2016) Workshop Proceedings (PDF) (англ.) . Cambridge, MA: University‑National Oceanographic Laboratory System (UNOLS). с. 74.
  25. ↑ Шанихин Е. Н., 2003, с. 103.
  26. 1 2 3 Шанихин Е.Н., 2003, с. 118.
  27. ↑ Помозов, Анатолий; Гирс, Михаил (2014). Обитаемые подводные аппараты Базы «Гидронавт». У Жбанов А. В., Помозов А. А., Жбанова Д. А. (ред.). Севастопольские гидронавты (Научно-популярное издание) (рос.). Севастополь: ЧП Гуляев М. С. с. 14.
  28. ↑ Королев, Александр (2014). Подводная лаборатория (ПЛ) «Бентос-300». У Жбанов А.В.; А.А.Помозов; Жбанова Д.А (ред.). Севастопольские гидронавты (рос.). Севастополь: ЧП Гуляев М.С. с. 57.
  29. ↑ Бельников, Геннадий; Помозов, Анатолий (2014). Обитаемый подводный аппарат (ОПА) «Риф». У Жбанов А.В,; Помозов А.А.; Жбанова Д.А (ред.). Севастопольские гидронавты (рос) . Севастополь: ЧП Гуляев М.С. с. 35—41.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки з посиланнями на джерела із зайвою пунктуацією (посилання)
  30. ↑ Аврашов, Игорь; Древетняк, Александр (2014). Обитаемый подводный аппарат (ОПА) «Лангуст». У Жбанов А.В.; Помозов А.А.; Жбанова Д.А (ред.). Севастопольские гидронавты (рос) . Севастополь: ЧП Гуляев М.С. с. 42—46.
  31. ↑ DEEP-SEA SUBMERSIBLES A History of Exploring the Deep - 2010 (англ.) . Smithsonian Institution. Процитовано 26 березня 2026.
  32. ↑ China successfully completes trial run on deep water submersible. China.org.cn (англ.) . 28 серпня 2010. Процитовано 23 березня 2026.
  33. ↑ Than, Ker (25 березня 2012). James Cameron Completes Record-Breaking Mariana Trench Dive. National Geographic Society. Архів оригіналу за 26 березня 2012. Процитовано 25 березня 2012.
  34. ↑ Limiting Factor Submersible Is in a League of Its Own. Hackaday. 22 квітня 2020. Процитовано 14 серпня 2022.
  35. ↑ China's latest manned submersible Fendouzhe delivered. China.org.cn (англ.) . China Internet Information Center. 17 березня 2021. Процитовано 23 березня 2026.
  36. ↑ Wiltshire, John; Girguis, Peter (14–15 січня 2016 р). Appendix I: Remotely Operated Vehicles. Developing Submergence Science for the Next Decade (DESCEND–2016 (PDF) (англ.) . Cambridge, MA: University‑National Oceanographic Laboratory System (UNOLS). с. 66.
  37. ↑ Буруніна, Жанна; Надточій, Віктор (2024). Наукова школа підводної техніки Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова: історія створення, здобутки та сучасні задачі (PDF). Збірник наукових праць Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова (укр.) (2 (495)). doi:10.15589/znp2024.2(495).8.
  38. ↑ Підводні апарати. Рекламно-інформаційне видання (PDF). НУК. Національний університет кораблебудування імені адмірала Макарова. 2020. Процитовано 01 квітня 2026.
  39. ↑ Gafurov, Salimzhan; Klochkov, Evgeniy (2015). Autonomous Unmanned Underwater Vehicles Development Tendencies. 2. Screw driven AUV. Procedia Engineering (англ.) . Амстердам, Нідерланди. 106: 142. doi:10.1016/j.proeng.2015.06.017. ISSN 1877-7058.
  40. ↑ Russell, B. Wynn; Huvenne, Veerle A.I.; Le Bas, Timothy P.; Bas, Le; Bramley, Bramley J. (2014). Autonomous Underwater Vehicles (AUVs): Their past, present and future contributions to the advancement of marine geoscience. Science of the Total Environment (англ.) . 496: 451.
  41. ↑ ABC News (17 квітня 2014). Malaysia Airlines MH370: Submarine completes first full scan of seabed. ABC/Reuters (англ.) . Процитовано 12 березня 2026.
  42. ↑ В Антарктиді після виявлення аномальних структур зникла субмарина: що відомо. // Автор: Лілія Рагуцька. 09.02.2026, 05:07
  43. ↑ В Антарктиді підводний човен виявив дивні структури, а потім раптово зник (фото). // Автор: Андрій Кадук. 16.08.2026, 16:58
  44. ↑ The Pentagon Created a New Kind of Underwater Predator: The Mysterious Manta Ray. Popular Mechanics (англ.) . 11 квітня 2024. Процитовано 04 травня 2026.
  45. ↑ Demarest, Colin (2 травня 2024). Northrop’s colossal Manta Ray underwater drone passes at-sea tests. C4ISRNet (англ.). Процитовано 18 грудня 2025.
  46. ↑ Pare, Sascha (11 травня 2024). DARPA's autonomous 'Manta Ray' drone can glide through ocean depths undetected. Space (англ.). Future plc. Процитовано 14 квітня 2026.
  47. ↑ Hanks, Micah (6 травня 2024). DARPA’s Futuristic Manta Ray Unmanned Underwater Vehicle Sees First Full-Scale Ocean Testing. The Debrief (амер.). Процитовано 18 грудня 2025.
  48. ↑ Manta Ray UUV Prototype Completes In-Water Testing. www.darpa.mil. Процитовано 18 грудня 2025.
  49. ↑ Albon, Courtney (7 квітня 2025). Anduril unveils «Copperhead» line of autonomous underwater vehicles. C4ISRNET.
  50. ↑ Anduril показав новітні дрони-торпеди Copperhead у концепції багато-дешево та ройового використання | Defense Express. defence-ua.com (укр.). Процитовано 18 грудня 2025.
  51. ↑ Sutton, H. I. (17 листопада 2022). Why Ukraine’s Remarkable Attack On Sevastopol Will Go Down In History. Naval News (англ.) . Naval News. Процитовано 18 березня 2026.
  52. ↑ Ukraine developing several versions of unmanned underwater vehicles. Ukrainska Pravda (англ.) . 27 квітня 2023. Процитовано 04 травня 2026.
  53. ↑ Sutton, H I. (10 травня 2023). Innovative Submarine Drone Is Ukraine’s New Weapon Against Russian Navy. Naval News (англ.) . Процитовано 04 травня 2026.
  54. ↑ Ukrainian Engineers Design ‘Kronos’ Submarine That Fires Torpedoes. Kyiv Post (англ.) . 16 квітня 2024,. Процитовано 04 травня 2026.{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з посиланнями на джерела із зайвою пунктуацією (посилання)
  55. ↑ Одинцова, Анастасія (17 грудня 2025). «Лінь було, зекономили пальне». Яка помилка росіян дозволила українському морському дрону вразити підводний човен у Новоросійську. NV.ua. Процитовано 23 березня 2026.
  56. ↑ Dehghanpisheh, Babak (16 грудня 2025). Satellite images show damage to Russian naval base after Ukraine says it hit submarine with underwater drone. NBC News (англ.) . Процитовано 23 березня 2026.
  57. ↑ Сафронов, Тарас (15 грудня 2025). Українські підводні дрони підірвали російський підводний човен. Militarnyi. Процитовано 23 березня 2026.
  58. ↑ СБУ вразила підводний човен рф у Новоросійську (відео). SSU (укр.). Архів оригіналу за 15 грудня 2025. Процитовано 18 грудня 2025.

Джерела

[ред. | ред. код]

Література

[ред. | ред. код]
  • Аврашов Игорь, Древетняк Александр Обитаемый подводный аппарат (ОПА) «Лангуст» // Севастопольские гидронавты : научно-популярное издание / ред. А. В. Жбанов, А. А. Помозов, Д. А. Жбанова. — Севастополь : ЧП Гуляев М. С., 2014. — С. 42–46. — (рос.).
  • Бельников Геннадий, Помозов Анатолий Обитаемый подводный аппарат (ОПА) «Риф» // Севастопольские гидронавты : научно-популярное издание / ред. А. В. Жбанов, А. А. Помозов, Д. А. Жбанова. — Севастополь : ЧП Гуляев М. С., 2014. — С. 35–41. — (рос.).
  • Блінцов В. С. Підводні автономні роботи. — Миколаїв: Національний університет кораблебудування ім. адмірала Макарова, 2010. — 304 с.
  • Буруніна Ж.Ю.; Надточій В.А. (2024). Наукова школа підводної техніки Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова: історія створення, здобутки та сучасні задачі // Збірник наукових праць Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова. — 2024. — № 2 (495). — DOI: 10.15589/znp2024.2(495).8. — Режим доступу: https://znp.nuos.mk.ua/archives/2024/2/10.pdf — Дата звернення: 28 березня 2026. — (укр.).
  • Войтов Д.В. Подводные обитаемые аппараты. — Москва : АСТ, Астрель, 2002. — 303 с. — ISBN 5-17-012663-0. — (рос).
  • Григоров М. Ю., Райская С. Д., Ломакин И. А. Мировой опыт развития обитаемых подводных аппаратов предельных глубин погружения // Труды Крыловского государственного научного центра. — 2024. — № 1 (407). — С. 148—154. — Режим доступу: https://cyberleninka.ru/article/n/mirovoy-opyt-razvitiya-obitaemyh-podvodnyh-apparatov-predelnyh-glubin-pogruzheniya — Дата звернення: 18 березня 2026. — (рос.).
  • Королев А. Подводная лаборатория (ПЛ) «Бентос-300» // Севастопольские гидронавты : научно-популярное издание / ред. А. В. Жбанов, А. А. Помозов, Д. А. Жбанова. — Севастополь : ЧП Гуляев М. С., 2014. — С. 55–63. — (рос.)..
  • Мала гірнича енциклопедія: у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — Донецьк: Донбас, 2007. — Т. 2: Л—Р. — 670 с. — ISBN 57740-0828-2.
  • Підводні апарати. Рекламно-інформаційне видання (PDF). — Миколаїв: Національний університет кораблебудування імені адмірала Макарова, 2020. — Режим доступу: https://www.nuos.edu.ua/wp-content/uploads/2021/11/Pidvodni-aparati-UA.pdf — Дата звернення: 06 травня 2026. — (укр.).
  • Помозов Анатолий, Гирс Михаил. Обитаемые подводные аппараты Базы «Гидронавт» // Севастопольские гидронавты : научно-популярное издание / ред. А. В. Жбанов, А. А. Помозов, Д. А. Жбанова. — Севастополь : ЧП Гуляев М. С., 2014. — С. 13–20. — (рос.).
  • Шанихин Е. Н. Глубоководные аппараты (Вехи глубоководной тематики). — Москва : ООО «Восточный горизонт», 2003. — 274 с. — ISBN 5-88575-008-2. — (рос.).
  • Blidberg R. The Development of Autonomous Underwater Vehicles (AUV): A Brief Summary // Proceedings of the IEEE International Conference on Robotics and Automation, 2001. — Т. 4, С. 3653–3658. — Seattle, WA, USA: IEEE. — Режим доступу: https://web.archive.org/web/20211105063713/http://wpressutexas.net/cs378h/images/d/de/ICRA_01paper.pdf — Дата звернення: 08 квітня 2026. — (англ.)..
  • Gafurov S., Klochkov E. Autonomous Unmanned Underwater Vehicles Development Tendencies // Procedia Engineering, 2015. — Vol. 106, P. 141–148. — DOI: 10.1016/j.proeng.2015.06.017. — Режим доступу: https://www.sciencedirect.com/science/article/pii/S187770581500942X?ref=pdf_download&fr=RR-2&rr=9de33029cd282d43 — Дата звернення: 18 березня 2026. — (англ.).
  • National Research Council. Undersea Vehicles and National Needs. — Washington, DC: National Academies Press, 1996. — 144 p. — Режим доступу: https://www.nationalacademies.org/read/5069/chapter/ — Дата звернення: 17 лютого 2026. — (англ.).
  • Strickrott, Bruce (14–15 січня 2016). Appendix II: Human Occupied Vehicles (HOVs) // Developing Submergence Science for the Next Decade (DESCEND-2016) Workshop Proceedings (PDF) (англ.). Cambridge, MA: University-National Oceanographic Laboratory System (UNOLS), 2016. — С. 74—81. — Режим доступу: (https://www.unols.org/sites/default/files/DESCEND2%202016%20FINALFINAL_small.pdf — Дата звернення: 6 травня 2026. — (англ.)..
  • Wiltshire, John; Girguis, Peter (14–15 січня 2016 р.). Appendix I: Remotely Operated Vehicles // Developing Submergence Science for the Next Decade (DESCEND–2016). — Cambridge, MA: University‑National Oceanographic Laboratory System (UNOLS), 2016. — С. 66—73. — Режим доступу: https://www.unols.org/sites/default/files/DESCEND2%202016%20FINALFINAL_small.pdf. Дата звернення: 06 травня 2026. — (англ.).

Інтернет-ресурси

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Підводний_апарат&oldid=48574545