Риторика (Арістотель)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

"Риторика" Арістотеля – давній грецький трактат, який філософ написав приблизно в IV столітті до н.е. і в якому виклав теорію риторики. Трактат призначався для освітніх цілей. Арістотель читав курс із риторики для широкої громадськості в післяобідній час як розширення Академії Платона, курс було супроводжено практичними вправами з говоріння. У трактаті Арістотель систематизував теорію риторики задля своїх більш просунутих студентів і для того, щоб легітимізувати вивчення риторики у власній школі, у Ліцеї[1]. Трактат складається з трьох книг, які поділені на глави. Поділ на глави в XV столітті вніс у текст Георгій Трапезунд.[2]

Зміст[ред. | ред. код]

Книга I.

У першій книзі основна увага приділена риториці як такій, її визначенню, місцю серед інших наук, видам красномовства.

Книга ІІ.

Друга книга присвячена детальному розгляду способів переконання (етос, патос, логос), їхній ролі у промові.

Книга ІІІ.

Третя книга містить обґрунтування стилю, його значимість та те, яким він повинен бути у правильній промові.

Визначення риторики Арістотелем[ред. | ред. код]

Арістотель розглядав риторику як "мистецтво, зіставлене з діалектикою, оскільки вони обидві стосуються таких предметів, знайомство з якими може певним чином вважатися спільним надбанням всіх і кожного і які не стосуються галузі якоїсь окремої науки"[3]. Філософ вважав, що кожен певним чином пов'язаний з цим мистецтвом, оскільки усім доводиться спростовувати, доводити якусь думку, захищати чи звинувачувати когось.

Користь риторики за Арістотелем[ред. | ред. код]

Філософ стверджував, що риторика є корисною, і ця користь може виражатися в декількох аспектах. Насамперед перевага риторики виявляється в тому, що вона може допомогти утвердити справедливість, якщо добре оволодіти цим мистецтвом. Окрім цього, за Арістотелем, нею потрібно вміти користуватися, щоб доводити щось протилежне. Не для того, щоб довести щось нерозумне, а "для того, щоб знати, як це робиться".[3] Риторика також є корисною, оскільки пристосовує складні ідеї до великої непідготовленої авдиторії; допомагає в обдумуванні за і проти. Вона може стати у нагоді й для самозахисту.

Види красномовства[ред. | ред. код]

Філософ виділяє три роди промов: дорадчі, епідейктичні та судові. У кожної із них є своя мета.

Дорадчі промови схиляють до якоїсь думки або ж навпаки – відхиляють від неї. Мета – "користь і шкода".

Справа судових промов – виправдовувати або звинувачувати когось. Мета – "справедливе і несправедливе".

Епідейктичні – хвалять чи ганьблять щось або когось. Мета – "прекрасне і бридке".[2]

Риторичні модуси[ред. | ред. код]

З "Риторики" Арістотеля можна виділити такі риторичні модуси: етос, патос, логос.

Етос — особистий характер промовця, який відображається в промові: оратор повинен викликати в аудиторії довіру.

Патос – виникає, коли уми авдиторії спрямовані на емоції. Від настрою слухачів залежить те, який висновок вони зроблять з промови.

Логос – виражається в логічних аргументах у промові.[2]

Стиль[ред. | ред. код]

Арістотель вважає стиль важливим аспектом ораторства. Він повинен бути "не надто високим і не надто низьким". Стиль має бути наповненим почуттями, відображати характер і "відповідати істинному порядку речей". В останньому йдеться про правильне розподілення акцентів. Щодо почуттів, то їхня роль є значною, адже "слухач завжди співчуває оратору, який говорить із почуттям, навіть якщо він не говорить нічого ґрунтовного".[3]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Contemporary Rhetoric I: Argument, Audience, and Science // Herrick James. The History and Theory of Rhetoric / 4th Edition. – Pearson, 2008.
  2. а б в Gotoff, H. C. (1982-01). Classical Rhetoric and Its Christian and Secular Tradition from Ancient to Modern Times. George A. Kennedy. Classical Philology 77 (1). с. 56–62. ISSN 0009-837X. doi:10.1086/366678. Процитовано 13 листопада 2019. 
  3. а б в Аристотель. Риторика / Перевод Н. Платоновой // Античные риторики. – М., 1978