Сефевідський Іран

	Сефевидська імперія ; ملک وسیع‌الفضای ایران
Прапор	Герб
Столиця	* Тебриз (1501–1555) Казвін (1555–1598); Ісфаган (1598–173);
	Вікісховище має мультимедійні дані; за темою: Сефевідський Іран

Сефевидська імперія ^[a] — одна з найбільших іранських імперій з часів мусульманського завоювання Персії, в якій з 1501 до 1736 року правила династія Сефевідів^[1]^[2]^[3]^[4].

Сефевидську імперію часто вважають родоначальником сучасної історії Ірану, а також однією з «імперій пороху»^[5].

Заснування Сафевидськими шахами школу імамітів шиїтського ісламу як офіційної релігії імперії^[6] ознаменувало один з найважливіших поворотних моментів історії мусульман.

Назва

Офіційною назвою держави Сефевідів була «Малк аль-Вахід аль-Фазай'і Іран» (Велика земля Ірану). Використання цього політичного терміна в офіційній історіографії держави пов'язували з возз'єднанням, якого Іран досяг за Сефевідів. «Мамалік аль-Махрусе Іран» (Захищена держава Іран) була ще однією подібною назвою, що була створена в період Сефевідів і використовувалася як офіційна назва Ірану. Ця ідея «захищених земель» також відображала відчуття територіальної та політичної єдності в суспільстві, в якому перська мова, культура, монархія та шиїтський іслам стали невід'ємними елементами нової та розвиваючоїся національної ідентичності. Скорочена форма цього титулу була «Мамалек Іран», також використовувалися інші форми, такі як «Мамалек Махрусе Хосраві» та «Мамалек Махрусе Хомаюні».

У ранніх середньовічних джерелах держава частіше називалося державою Кизилбашів (Доулет-е кизилбаш). Кизилбаші (від тюркск. «Червоноголові») — об'єднання тюркських кочових племен устаджли, шамлу, румлу, афшар, зулькадар, текелі, каджар і ін., що говорили турецькою мовою^[7]^[8]^[9]^[10]^[11], були панівною частиною суспільства.

Історія

Передумови

В період держави Хулагуїдів в Ґіляні і 2-й пол. XIII ст. було засновано суфійський орден Захедом Ґіляні, що втім сам був талишем. Орден отримав нахву Захедіє. Не маючи спадкоємця чоловічої статі, Захед видав свою доньку заміж за свого улюбленого учня, Сефі ад-Діна Ардебілі, і призначив його духовним наступником ордену Захедії. Сефі ад-Дін успадкував титул шейха захедіє у 1301 році. Завдяки його духовній харизмі орден Захедіє здобув величезний вплив у місті Ардебіль. Як наслідок, Захедія поступово стала відома як Сефевія, на честь більш відомого Сефі ад-Діна.

Після Сефі аль-Діна керівництво Сефевією перейшло до сина Садр ад-Діна Муси. У цей час орден перетворився на релігійний рух, який вів релігійну пропаганду по всьому Ірану, Сирії та Малій Азії. За праонука шейха Джунейда, що очолив Сефевію в 1447 році, руху докорінно змінилася, насамперед набуттям світської влади в Ардебілі. Але вступив у конфлікт з Джаханшахом, правителем Кара-Коюнлу, втікши до Узун-Хасана, правителя Ак-Коюнлу. Після загибелі Джунейда у поході проти держави Ширваншахів, васала Кара-Коюнлу, владу над Сефевіє отримав шейх Гайдар, що змінив союз з Ак-Коюнлу, оженившись на доньці Узун-Хасана На той час основну частину Сефевії становили кочові тюркомовні клани огузів з Малої Азії та Азербайджану, відомі як кизилбаши (червоноголові) через свої характерні червоні головні убори. Кизилбаши були воїнами, духовними послідовниками Гайдара та джерелом військової та політичної влади Сефевідів.

Після смерті Узун-Хасана його син Султан-Якуб виступив проти зростаючого впливу Сефевідів, завдавши 1488 року поразки шейху Гайдару, що загинув. Невдовзі також було вбито старшого сина останнього Алі Мірзу. Влада над Сефевіє перейшла до молодшого брата загиблого Ісмаїла^[12].

Заснування держави

У Гіляні та Азербайджані було декілька суфійських братств: хуруфіти, нуктавіти та мушашаї. Серед цих рухів Сефевіє був найбільш політично стійким, і до 1501 року завдяки вправності Ісмаїла вдалося політичний успіхів серед інших тарикатів. Також він скористався боротьбою між правлячим родом в Ак-Коюнлу. У 1500 році Ісмаїл вдерся до сусіднього Ширвана, щоб помститися за смерть свого батька, шейха Гайдара. За цим було укладено союз з грузинськими державами, спрямований проти Ак-Коюнлу. Після цього Ісмаїл у липні 1501 року захопив Тебриз, де він зійшов на трон, проголосивши себе шаханшахом Ірану^[13]^[14]. Того ж року було захоплено Дербент і Вірменію.

В наступні 10 років здійснювалися постійні військові кампанії: Ерзінджан та Ерзурум потрапили під його владу в 1502 році^[15], Гамадан у 1503 році, Шираз та Керман у 1504 році, Діярбакир, Наджаф та Кербела у 1507 році, Ван у 1508 році, Багдад у 1509 році та Герат та інші частини Хорасана у 1510 році. У 1503 році царства Картлі та Кахетія також стали його васалами^[16]. Водночас узбеки після 1510 року після перемоги над ханом Мухаммедом Шейбані, були витіснені далеко на північ, за річку Амудар'я, де вони продовжували нападати на Сефевідів. Вирішальна перемога Ісмаїла над узбеками, які окупували більшу частину Хорасана, забезпечила східні кордони Ірану, і з того часу узбеки ніколи не розширювалися за межі Гіндукушу.

Перші війни з Османами і узбеками

Водночас з початку 1510-х років все більше погіршувалися відносини з Османською імперією через боротьбу за схід Малої Азії, просефевідське повстання Шахкулу 1511 року, напади шиїтських газі з Ердзінджана, яких спонукав Нур Алі Халіфа. У відповідь 1513 року османський султан Селім I влаштував в Анатолії жорстоку різанину шиїтів, знищивши 40-45 000 осіб у віці від 7 до 70 років, щоб очистити від «п'ятої колони» прикордонні області (доти 4/5 населення Малої Азії були шиїтами і співчували Сефевідам). Це стало приводом до відкритої війни. 1514 року у вирішальній битві при Чалдирані Ісмаїл I зазнав нищівної поразки. Було втрачено майже весь Курдистан та частину Вірменії. Незабаром більшу частину Курдистану Ісмаїл I повернув собі назад, але наступного року деякі курдські вожді добровільно перейшли під протекцію султана.

Протягом більшої частини останнього десятиліття правління Ісмаїла внутрішніми справами керував візир Мірза Шах Хосейн до його вбивства в 1523 році^[17]. Водночас вдалося змусив визнати зверхність кабуло-кандагарського хана Бабура, який прийняв шиїзм. Смерть Ісмаїла I 1524 року призвело до боротьби за владу між емірами Алі Бега Румлу і вакілем Копек Султан Устаджлу, в якій перемогу здобув його син Тахмасп I лише у 1533 році, а 1534 року стратив еміра Хусейн-хана Шамлу, що набув значної влади.

Разом з тим узбеки під час правління Тахмаспа I п'ять разів атакували східні провінції, а османи під керівництвом султана Сулеймана I чотири рази вторгалися до Ірану^[18]. 1528 року у битві біля Джаму, неподалік Герату, сефевідське військо завдало тяжкої поразки шейбанідській армії Кучкунджі-хана, що змусило узбеків на тривалий час припинити напади. Але узбеки під проводом Убайдулла-хана протягом 1532—1533 років плюндрували Хорасан, захопивши також Астрабад, Мешхед, Сабзевар і Торбат.

Війна з останнім почалася у 1532 році. 1533 року було втрачено міста Неджеф і Кербела в Іраку, 1548 року — Ван, 1553 року — Єреван, Нахічевань і Карабах, 1554 року — Тебріз. Шх переніс свою столицю до Казвіну. 1555 року було укладено Амасійський договір з Османською імперією, за яким Сефевіди втратили Східну Анатолію, більшість Іраку, в тому числі Багдад, але зберегли свою столицю Тебриз та північно-західні кордони, тобто повернути Єреван, Нахічевань і Карабах^[19].

У 1530-х роках шах не зміг приділяти увагу османським справам через нове вторгнення узбеків, які 1536 року захопили черат, який лише через 4 місяці вдалося відбити. Лише 1538 року було укладено мир з Убайдалла-ханом, визнавши захопленням тим Хівінського ханства.

1559 року прийняв османського шахзаде Баязида, що повстав проти Сулеймана I, але зазнав поразки й вимушен був тікати до Ірану. Тахмасп I зажадав в обмін на шахзаде землі, раніше захоплені османами в Месопотамії. Сулейман I пригрозив війною і в подарунок прислав шаху 400 тисяч золотих. Ще 100 тисяч надіслав шахзаде Селім. У 1561 році шах видав Баязида батькові, а його прихильників, які перебували при казвінському дворі, було вбито^[20].

Початок відносин з Великими Моголами

Тахмасп I намагався скористатися боротьбою за владу в Імперії Великих Моголів, відправивши 1535 року війська на підкорення Кандагару. Але сефевідське військо зазнало поразки від Камран Мірзи. 1543 року надав прихисток могольському падишаху Хумаюну, якому обіцяв допомогу в обмін на Кандагар. разом з тим змусив Хумаюна прийняти шиїзм. 1545 року Тахмасп I захопив Кандагар та допоміг Хумаюну захопити Кабул^[21].

Криза

Після смерті Тахмаспа I 1576 року почалося протистояння за владу. Ісмаїла підтримувала більшість кизилбашів, а також його сестра Парі Хан-ханум та черкеські сановники, тоді як Гайдара здебільшого підтримували грузини при дворі, хоча він також мав підтримку кизилбаського устаджлу^[22]. Ісмаїла було ув'язнено в Кахкасі з 1556 року ще його батьком за звинуваченням у підготовці заколоті, але його обрання було забезпечено, коли 30 тис. кизилбашів звільнили Ісмаїла. Останній протягом 14 місяців вбив численних родичів, але зрештою його було отруєно^[23]. Лише завдяки міцної організації місцевого управління, залишеного попередником, вдалося відбити напади узбеків, що поновилися.

У лютому 1579 року новим шахом стає Мухаммад Худабенде^[24], який виявив слабкість дозволивши сановникам і сестрі Парі Хан керувати державними справами. Невдовзі Парі Хан було скинуто візирем Мірзою Салмана Джабері. Цим скористалися Османська імперія та узбеки. Перша розірвала Амасійський договір й вдерлася на Кавказ, де захопили Картлі, Кахеьію, Ширван і Дербент. 1585 року було втрачено Тебріз. Османські війська з Багдаду захопили Курдистан і Лурестан. Разом з тим узбеки на чолі із Абдуллою-ханом II поновили вторгнення, сплюндрувавши Хорасан, захопивши Герат і Мешхед. В цей час підняли заколот кизилбаські племена текелі та зулькадар, повстання у Фарсі. 1587 року спалахнуло повстання частини кизилбашів, які підтримали сина шаха Аббаса. Шах Мухаммад після нетривалого опору зрештою здався синові. 1588 року Аббас офіційно зійшов на трон.

Піднесення

Аббас I був номінальним шахом, а реальна влада опинилася в атабега Муршид Кулі-хана, який змінив судові установи та головні посади серед кизилбашів та прийняв собі титул вакіла^[25]^[26]. Втім ситуація залишалася складною через напади узбеків та тиск Османської імперії. За цих обставин з останньою 1590 року було укладено Стамбульську угоду, за якою Іран втратив Азербайджан, Карабах, Гянджу, Курдистан вплив на Картлі, Кахетію, держави Дагестану, визнано постійним належність Іраку з Багдадлм і Басрою за османами^[27]. Втім поновилася війна з узбеками на чолі із Абдалмумін-ханом, що знову захопив значну частину Хорасану і сплюндрував Астрабад.

Шах більше уваги приділяв посиленню центральної влади. Для цього спочатку вступив у змову з очільниками кизилбашів проти вакіля, але потім їх викрив, завдяки чому Муршид Кулі-хан їх стратив. Але вже у липні 1589 року Аббас I організував вбивство вакіля^[28].

За цим почалися адміністративні, військові та інші реформи. Шах перевів провінції з-під мамаліка (провінційного) правління, що керувалося шейхами кизилбашів, доходи якого здебільшого підтримували місцеву адміністрацію та сили кизилбашів, до хасу (центрального) правління, яким керував призначенець шахського двору, доходи якого поверталися до двору. Завдяки значним новим доходам Аббас I зміг створити регулярну армію, вірну лише йому. Це звільнило його від залежності від кизилбашів, вірних місцевим племінним шейхам^[29]. Аббас I також переніс столицю до Ісфагану, глибше в центральний Іран. Тут було побудував=но нове місто поруч із давньоперським. З цього часу держава почала набувати більш перського характеру.

За цим шах розпочав низку військових кампаній. 1596 року захоплено державу Марашіян в Мазандерані. До 1598 року вдалося перемогти узбеків, скориставшись слабкістю нового володаря Пірмухаммед-хана II, якого було переможено у битві біля Герату, внаслідок чого повернуто під владу Ірану увесь Хорасан. За цим з 1599 року розпочато дипломатичну діяльність стосовно створення антиосманського союзу. Для цього почалися перемовини з Московією, Священною Римською імперією, Папською державою та Іспанією.

Разом з тим розпочато політику витіснення португальців в Перської затоки. В цих діях спирався на допомогу Англійської Ост-Індської компанії. 1602 року було захоплено Бахрейн. 1603 року було почато нову війну проти Османської імперії, яка з деякими перервами тривала до 1618 року. За Серавським договором Іран повернув під свою владу Азербайджан, Ширван, Вірменю, Гянджу, владу над Картлі і Кахетією, а натомість щорічно повинен був надвислати османам 150 тюків шовку-сирцю.

У 1609—1610 роках овелося придушувати повстання у Курдистані, після чого було депортовано плем'я афшар до Хорасану^[30]. 1614 року Аббас I стикнувся з повстанням Картлі і Кахетії. У відповідь під час двох каральних кампаній сплюндрував Тбілісі, убивши 60–70 тис. кахетинців та депортував від 130 до 200 тис. полонених до Ірану. Натомість заселив південь Кахетії кочовими туркменами. Втім боротьба грузинських царств з перервами тривала до 1619 року^[31]. У 1618—1621 роках було здійснено походи з підкорення дагестанських держав. Водночас до 1622 року здійснювався поход у Мавераннахр, результатом стало визнання Хівінським, Бухарським ханствами й деякими казахськими султанами іранської зверхності.

1622 року за підтримки англійського флоту вибито португальців з Ормузу. Щоб зменшити залежність від англійців було укладено також угоду з Голландською Ост-Індською компанією. Внаслідок кампанії 1622—1623 року відібрав у Великих Моголів Кандагарську область. 1623 року було розпочато ще одну війну з Османською імперією. Вже 1624 року було захоплено Багдад й практично увесь Ірак. Алке у 1629 році османські війська, скориставшись смертю Аббаса I, перейшли у контрнаступ, відвоювавши північ Іраку та захопивши Гамадан. У 1633 року проти владу шаха Сефі I повстали Картлійське і Кахетинське царства. 1635 року було втрачено Єреван і Нахічевань, а 1638 року — Багдад. Водночас почалася війна з Імперією Великих Моголів за Кандагар, внаслідок чого Сефевіди 1638 року втратили цю область. За цих умов з Османською імперією було укладено Зухабську угоду, за якою Іран повернув собі Єреван та інші кавказькі землі, зокрема Ширван Кахетію і Картлі, а османи отримали Ірак з Багдадом.

Після смерті Сефі I 1642 року довелося придушувати низку повстань і лише 1647 року шах Аббас II зміг перебрати фактичну владу. У 1648 році почалася війна з Імперією Великих Моголів, внаслідоч чого сефевідське військо 1649 року захопило Кандагар. Але спроби могольських військ з відвоювання цієї області тривали до початку 1650-х років. Протягом 1654—1656 років довелося придушувати повстання Картлі проти влади Ірану, 1659 року придушено повстання Тарковського шамхальства і Кахетії. Втім спротив сефевідській владі тривав, що змусило 1660 року Аббаса II залишити Дагестан та визнати фактичну незалежність шамхальства.

Занепад

В правління шаха Солеймана Сефі позначилися кризові явища в економіці та здатності центрального уряду. Місцеві підрозділи 1667 року не змогли завадити нападам донських козаків на чолі із Степаном Разіним на каспійське узбережжя держави. Став першим шахом, що передав управління євнухам та сановникам, а сам поринув у розваги. Це в свою чергу призвело до зростання рівня корупції та послаблення війська.

З кінця 1670-х років поновлюються напади узбеків на Хорасан, а також починаються напади калмиків на Ширван. При цьому доводилося декілька разів придушувати спроби Картлійського царства скинути іранську залежність. З початку 1690-х років починаються повстання курдів, а невдовзі відбуваються напади белуджів на провінцію Керман, що завершилися розграбуванням останньої у 1698 році.

За правління Солтан Хусейна негативні соціально-економічні тенденції посилилися. Жорстка податкова політика призвела зубожіння селян і кочівників й навіть окремих категорій спадкових власників землі^[32]. Втеча селян і ремісників від сплати податків стала масовим явищем, що каралось нещадними заходами. Внаслідок цього селянські повстання посилювалися (1707—1709, 1711 роки), хани, султани і беї ставали напівнезалежними. При цьому під впливом імама Мухаммеда Бакера Маджлесі шах підтримав жорстку прошиїтську політику, почавши нетерпимо ставитися до інших віросповідань та конфесій. Зрештою слабкість центрального уряду протидіяти белуджам спричинило повстання пуштунів у 1699 році, яке було придушено. Але вже 1709 року останні зуміли захопити Кавндагар, де утворили незалежну державу. В результаті почалися відцентрові тенденції в державі: 1711 року повстали Ширван і Дагестан, проте перси зуміли придушити повстання, 1714 року, Кандагар став повністю самостійним, у 1716 році повстав Герат, у 1717 повстали еміри Курдистану, які 1719 року захопили Гамадан. Користуючись послабленням центральної влади в Перській затоці, Султан бін Саїф II, імам Оману, захопив і сплюндрував острови Бахрейну, що завдало суттєвого збитку шахській торгівлі.

Внаслідок цих повстань на 1721 рік шахська влада на Кавказі залишалася лише в Баку, Гянджі, Єревані та Нахічевані. Того ж року почався наступ афганських військ на чолі із Мір Махмудом, еміром Кандагару. Складною ситуацію в Сефевідській державі вирішив скористатися російський імператор Петро I, який протягом нетривалого часу у 1722 році захопив значну частину Дагестану, Дербент, Баку, Решт в Гіляні, частину Мазандерану. Того ж року шахські війська зазнали поразки від Мір МАхмуда, що взяв в облогу Ісфаган. Наприкінці жовтня 1722 році Солтан Хусейн здався Мір Махмуду, який оголосив встановлення династії Хотакі в Ірані. При цьому на Кавказі та Азербайджані почала наступ Османська імперія, яка у подальшому за Константинопольською угодою 1724 року домовилася з Російською імперією розділити Іран^[33].

Втім син поваленого шаха Тахмасп продовжив боротьбу, який у листопаді 1722 року оголосив себе шахом. 1723 року він підписав Петербурзький договір, за яким відмовлявся на користь Російської імперії від Дербента, Баку, Ширвана, Гіляні, Мазендерана, Астрабада. Натомість імператор Петро I пообіцяв допомогу проти Мір Махмуда, але нічого не зробив для допомоги Тахмаспу II. У 1725 році влада останнього поширювалася лише на Тебриз, деякі райони Астрабаду. Реальну військову підтримку надало плем'я каджарів. 1726 року на його бік перейшло плем'я афшар. Після нетривалої боротьби між афшарами і каджарами перші захопили фактичну владу на чолі із Надир-ханом при шахі. Тривала боротьба з пуштунами призвело до відвоювання Ісфагану 1729 року. Втім спроба 1731 року відвоювати захоплені османськими військами землі призвело до поразки й укладання 1732 року Багдадської угоди, за якою шах поступився територіями на північ від річки Аракс (Гянджою, Картлі, Кахетією, Ширваном і Дагестаном), але залишив за Персією Південний Азербайджан з Тебрізом. Це призвело до конфлікту з Надир-ханом, який невдовзі повалив Тахмаспа II, поставивши номінальним шахом Аббаса III, а фактична влада зосередилася в Надир-хана.

В наступні роки вдалося успішно завершити війну з Османською імперією, повернувши під свою владу Ширван, Гянджу, Вірменію, Картлі і Кахетію. Водночас за умовами Рештської угоди і Гянджинського договору вдалося повернути під владу Ірану усі землі, що було захоплено Петро I. Після цих успіхів 1736 року Надир-хан повалив Аббаса III, чим завершив панування Сефевідів.

Столиця

Першою столицею було старовинне місто Тебріз. Згодом Тахмасп I переніс столицю до стародавнього міста Казвін. Зрештою Аббас I спорудив нову столицю Ісфаган. Вона була заснована поруч зі стародавнім містом, організована навколо майдану, великого місця 512 м завдовжки та 159 м завширшки. З одного боку стояла мечеть Шаха, з іншого - мечеть шейха Лутфалли, а палац Алі Капу виходить на велику прогулянкову алею (Чахар Багх), а Великий базар вів до старої мечеті по п'ятницях. Два мости перетинають річку Заянде, ведучи до вірменської частини під назвою Нова Джульфа.

Населення

Хоча територія держава була великою за площею, велика частка пустель і гір на її території означала дуже низьку щільність населення; за оцінками, населення у 1650 році становило від 8 до 10 млн осіб^[34].

Устрій

Урядова організація спочатку була сумішшю суфійської ієрархії та традиційної перської монархії. На вершині влади стояв шах, який був одночасно володарем («досконалим володарем» — муршиді камілем) і релігійним наставником (лала), за ним ішов вакіл (повний титул вакіл гафіс хумаюн — найшляхетніший вакіл хумаюна), який мав обов'язки великого візиря та посередника між шахом і членами суфійського тарикату Сефевіє. Поступово роль суфійських вірувань у структурі управління була зменшена, так що звання захисника було повністю скасовано, а багато повноважень суфійських чиновників були передані цивільним службовцям.

З часів Аббаса I на вершині стояв шах, який мав повну владу над державою, право яке йому надавалося кровним родом як сайїд. Фактично шах був теократичним володарем. Щоб забезпечити прозорість і уникнути прийняття рішень в обхід шаха, було запроваджено складну систему бюрократії та відомчих процедур, яка запобігала шахрайству. У кожному дивані був заступник або начальник, чиїм обов'язком було вести облік усіх дій державних чиновників і звітувати безпосередньо шаху. Сам шах вживав власних заходів для контролю над своїми міністрами, створюючи атмосферу суперництва та конкурентного нагляду.

Якщо шах за життя призначав собі спадкоємця, то складався офіційний заповіт. Після його смерті, якщо не було подібного заповіту, питання про престолонаслідування вирішувалося на розширеній раді (меджлісі) за участю членів верховного дивана та впливових кизилбаських емірів.

При шахі існувала внутрішній (таємний) диван, відомій як джанкі. Джанкі була частиною шахського (верховного) дивана (диван-е ала) і відповідала за управління країною. Членство в джанкі обмежувалося посадовцями першої необхідності, яких називали «стовпами держави» (рокн оль-даула або аркан оль-даула), членами якої були великий візир, мостуфі-є мамалек (цивільні посадовці) та коллар-агасі, курчі-баші та тофангчі-агасі (військові посадовці) були членами джанкі^[35]. Головнокомандувач (сепахсалар) також приєднувався до джанкі, коли обговорювалися військові питання^[36].

Своєрідним заступником шаха був великий візир (етемад-е доулат), що користувався величезною владою та контролем над державними справами, вів засідання шахської ради за відсутності шаха. Жоден акт шаха не був дійсним без печатки великого візиря. Будинок великого візира зазвичай розташовувався поблизу шахського палацу, щоб він міг швидко зв'язатися з шахом, якщо йому потрібно було отримати думку шаха щодо голосування. Але навіть він був підзвітний заступнику (ваканевіс), який вів записи про його рішення та повідомляв шаха. Другими після великого візиря були мостуфі-є мамалек (голова фінансів)^[37], та диванбегі (міністр юстиції). На випадок малолітства призначався вакіль (регент).

На чолі шахського двору стояв назір (придворний міністр), що бу, найближчим радником шаха і, як такий, виконував роль його наглядачем за діяв вищих чиновників. Його головним завданням було призначати та контролювати всіх посадовців двору, а також бути їхнім зв'язковою особою з шахом. Але його обов'язки також включали функцію скарбника шахського майна. Це означало, що навіть великий візир мав співпрацювати з назіром, коли йшлося про управління тими фінансовими діями, що безпосередньо стосувалися шаха^[38]. Другою за старшинством посадовою особою був ічик агасі-баші (головний управитель), що був легко впізнаваний завдяки великому жезлу, який він носив із собою. Він відповідав за представлення всіх гостей, отримання петицій, що подавалися шаху, та їх зачитування за потреби. Далі в черзі були міракор-баші (начальник шахських стаєнь) та міршекар баші (шахський ловчий). Шах мав стайні в усіх головних містах країни^[39]. Окрім цього, були окремі посади для догляду за бенкетами та розвагами, заргарбаші керував шахськими майстернями звиробництва прикрас..

Важливий статус мали лікарі й астрологи. Головний лікар (хакім-баші) і головний астролог (мюнеджім-баші) були важливими посадовцями. Загалом у шаха на службі було по десятку астрологів (мюнеджимів) і лікарів (хакімів), і зазвичай його супроводжували три лікарі та три астрологи, яким було дозволено сидіти поруч з ним у різних випадках^[40]^[41].

З часів Тахмаспа I почала змінюватися традиційна система управління відома як «тюрк і таджик», тобто тюркським представникам надавалися військові повноваження, а персам — цивільні та адміністративні посади^[42]. Шах Тахмасп прагнув розмити раніше визначені межі між двома мовними групами, приймаючи синів тюркських командувачів до свого двору для навчання перською мовою. Як наслідок, вони поступово змогли обіймати адміністративні посади, які досі були виключною прерогативою етнічних персів^[43]. Цю політику продовжували наступні Сефевіди.

Серед релігійних вчених цієї епохи також можна знайти два типи офіційних титулів та звань. Перша група – це офіційні урядові титули, а друга група – титули, які, хоча й були офіційними, не були урядовими титулами. Офіційні урядові титули носили адміністративні та політичні посадовці, а на вершині їх стоять шейх аль-іслам, садр, кази, а також такі посади, як імам аль-фуджа та хранителі святих місць. У 1712 році шах Солтан Хусайн заснував нову вищу посаду у державній канцелярії, пов'язану з питаннями релігії – муллабаші^[44]. Муллабаші був верховним главою теократичної організації існашаритських богословів і правознавців. Введення цієї посади, по-перше, ознаменувало появу консолідованої незалежної існашаритської еліти, що складається з професійних богословів і правознавців, по-друге, означало рішення на державному рівні на користь цієї еліти її суперечки з представниками старого духовенства. Муллабаші призначався особисто шахом, під час офіційних церемоній він займав призначене йому місце у безпосередній близькості від монарха. Однією з функцій мулла-баші було забезпечення своєчасного отримання коштів духовними особами, шиїтськими вченими та студентами медресе.

Адміністративне управління

На місцевому рівні уряд був поділений на державні землі (мамалек) та шахські володіння (хаса). Державні землі перебували під владою ханів^[45].

З часів Аббаса I державу було поділено на 5 великих намісництв (Аравії, Луристану, Грузії, Ардалана і Бахтіарі) на чолі із ханами та 25 провінцій. Аравія включала в себе Хузістан та частини Аравійського півострова що були під владою шаха; в Луристані керували місцевими лурами, що були неспокійним народом; в Грузії ханами зазвичай призначали царів Картлі, які відповідали також й за Кахетію і Месхетію; Ардалана оховлювала територію населену курдами; в Бахтіарі керували місцевими войовничими бахтіарськими племенами; Намісництва поділялися на меньші частини під орудою султанів (салтанів), яким підпорядковувалися беї. Термін яйлаг використовувався в адміністративних контекстах для розподілу територій між кочовими племенами (іл). З перших днів Сефевідів на більшість цих посад призначалися шейхи кизилбашів. Вони керували своїми намісництвами напівнезалежні правителі, і витрачали всі свої доходи на власну провінцію, лише передаючи шаху решту. Також від них вимагалося призначити представника (вакіля) до двору, який би інформував шахів з питань, що стосуються справ провінції^[46].

З 1530-х років утворюються прикордонні та особливі провінції — бейлербегства на чолі із бейдербегами. Бейлербегам допомгали джанішини (заступники). Бейлербейства і вілайєти поділялися на округи на чолі із хакімами. Бейлербегами попервах ставали члени правлячої династії. Бейлербействами були Тебриз (Азербайджан), Чухуд-Саад, Керман, Карабах і Гянджа, Алі-Шакара (Гамадан), Кохгілує, Мерв-Шахіджан, Кандагар, Герат, Астрабад, Фарс, Хорасан, Казвін, Багдад.

Шахськими володіннями спочатку керували візири, хаса було поділено на вілайєти — Гілянь, Ісфаган, Макран, Мазандаран, Сістан, Діярбакир, Дербент ^[47]. Повноваження бейлербеїв і валі було обмежено за панування Сефі I, що став призначати провінційного візиря (на кшталт інспектора) за місцевими справами.

На чолі міст стояв даруга, що підпорядковувався наміснику провінції (хану, султану чи візиреві) в залежності. Він відповідав за підтримку безпеки та порядку в місті, а також за вирішення суперечок. Аси командували нічною вартою. Котвал відповідав за охорону та утримання укріплень, а в містах, де не було дароги, аси також обіймали посаду дароги. Посадовою особою, обраною за згодою місцевої громади, був кадхода, який забезпечив правову систему в провінції. Калантара (поліцейський чиновник) призначали безпосередньо шахом, і чиєю функцією був захист народу від несправедливості з боку місцевих ханів, йому підпорядковувався кадхода^[48]. Мухтасіб контролював точність ваг і мір у місті, а також визначав і оголошував ціни на основні товари в місті.

Суспільство

Шах стояв на вершині ієрархічної піраміди, простий народ, купці та селяни – біля основи, а аристократи (військові тюрки й перські чиновники) – між ними. Термін «довлат», який сучасною перською мовою означає «уряд», тоді був абстрактним терміном, що означає «блаженство» або «щастя», і почав використовуватися як конкретне позначення держави Сефевідів, відображаючи уявлення народу про свого правителя як про когось, піднесеного над людством^[49]. Характерною рисою сефевідського суспільства було прагнення створити зв'язок між іранським суспільством та турками-кизилбашами та єдність між вченими та купецтвом.

Напочатках кизилбаська знать (шейхи, командири підрозділів) становили вищий стан держави (над місцевою та іншою тюркською аристократією), що міг суттєво впливати на політику шахів. З метою зменшення політичного впливу кизилбашів Тахмасп I створив категорію гуляман-e касса-й-є шаріфа, відомих також як шоломани, (монарших рабів) з числа грузин, вірмен і черкесів, яких у 1540—1554 роках вивезено до 70 тис. осіб (Ісмаїл II привіз ще 30 тис. грузинських і вірменських рабів)^[50]. Оскільки вони не мали родинних зв'язків з впливовими туркменськими і перськими родами, були не обмежені клановими відданістю та родинними зобов'язанням, то зменшували вірогідність змов та були вірними шахові. Багато з вивезених грузинок та черкесок стали дружинами та наложницями Тахмаспа I. Цей кавказький прошарок став третьою силою у вищому суспільстві поруч з тюрками і персами. Решта депортованих та імпортованих, значна частина яких налічувала багато сотень тисяч, була розселена в різних регіонах Ірану та отримувала всілякі ролі в суспільстві, такі як ремісники, землероби, скотарі, торговці, солдати, командувачі, намісники, лісоруби тощо, всі вони також були частиною новоствореного прошарку в іранському суспільстві^[51]. За оцінками, лише за часів правління Аббаса I близько 130–200 тис. грузинів^[52]^[53], десятки тисяч черкесів та близько 300 тис.вірмен^[54] було депортовано з Кавказу, що відоме як «великий сургун».

Значний вплив також мало мусульманське духовенство^[55]. Важливою рисою сефевідського суспільства був союз, що виник між улемами (релігійним класом) та купецькою спільнотою. До останньої входили купці, що торгували на базарах, торговельні та ремісничі гільдії (аснаф) та члени квазірелігійних організацій, якими керували дервіші (футувва). Через відносну нестабільність володіння майном в Ірані багато приватних землевласників закріплювали свої землі, передаючи їх духовенству як так званий вакф. Таким чином, вони зберігали офіційне право власності та захищали свою землю від конфіскації візирями чи місцевими ханами (султанами, беями), за умови, що певний відсоток доходів від землі надходив улемам. Все частіше члени релігійного класу, зокрема муджтахіди та сейєди, отримували повне право власності на ці землі, внаслідок чого почала спостерігатися поява нової та значної групи землевласників^[56].

В подальшому суспільство було меритократією, де чиновників призначали на основі цінностей та заслуг, а не на основі походження. Це, звичайно, не було ні олігархією, ні аристократією. Сини аристократів та вищих чиновників вважалися спадкоємцями своїх батьків як знак поваги, але вони повинні були довести, що вони гідні цієї посади. Ця система уникала вкоріненої аристократії чи кастового суспільства^[57].

Незважаючи на релігійні твердження Сефевідів, людське тіло було інструментом для отримання багатства та статусу через сексуальні пропозиції можновладцям та багатим у суспільстві. Кастрація дітей у віці 7–8 років та їх використання як євнухів у гаремах шаха, міністрів та заможних верств суспільства, а також їх використання як дітей-рабів для служби, танців та сексуальних послуг, були поширеними. Тільки при дворі шаха було близько трьох тисяч євнухів, а гомосексуальність також була дуже поширена серед жінок. Ця практика сексуальної експлуатації та маніпуляцій тілом з метою пропонування його іншим також називається тонбаргі.

Право

Основою було мусульманське право джафарійського мазгабу. Разом з тим продовжувало діяти «Канун-наме» 1471 року, прийняте Узун-Хасаном, падишахом Ак-Коюнлу. У XVII ст. рух ахбаритів «кристалізувався» як «окремий рух» завдяки працям Мухаммада Аміна аль-Астарабаді. Він відкидав використання міркувань для виведення вердиктів і вважав, що лише Коран, хадиси та консенсус слід використовувати як джерела для застосування вердиктів (фатава). На відміну від усулітів, ахбаріти виступали проти марджів, які практикували іджтигад. Ахбарити спирались виключно на передання (ахбар), передане зі слів шиїтських імамів, як на єдине джерело релігійного знання і фікху. Він досяг свого найбільшого впливу в пізньосефевідський період.

Іншою частиною правової системи був урф, що означає традиційний досвід і дуже схоже на західну форму загального права. Кримінальне правосуддя було повністю відокремленим від цивільного права та розглядалося на основі загального права. Незважаючи на те, що воно базувалося на урфі, воно спиралося на певні правові принципи.

Покарання

Вбивство каралося смертю, а покаранням за тілесні ушкодження незмінно було фалака. Грабіжникам ампутували праві зап'ястя вперше, а наступних засуджували до смертної каркани. Державних злочинців піддавали каркану — трикутному дерев'яному нашийнику, який одягали на шию. Осліплення, здирання шкіри, спалювання у вогні або в пороховій камері, кидання людини в клітку та спалення, відрізання вух, язика та носа, а також кидання з вершини мінарету були поширеними покараннями. Проколювання ніг засудженого та підвішування їх догори ногами на дереві були поширеними.

Тортури були напрочуд поширеними за часів Сефевідів. Історики згадують групу слуг сефевідських царів, яких називали чіг'янами (або «чіг-горчіха»), які їли злочинців живцем, та інші приклади покарання, такі як кидання злочинців собакам. Розбійникам прив'язували руки та ноги до чотирьох верблюдів, а їхні тіла розривали на шматки таким чином.

Судочинство

Перші шахи були тісно залучений до судових процесів, але шах Сефі I та пізніші Сефевіди нехтували цією частиною монаршого обов'язку. У надзвичайних випадках, коли шах брав правосуддя у свої руки, він, згідно з давньою традицією, одягався в червоне з огляду на важливість події^[58].

Тому диванбегі був останньою апеляцією у цивільних та кримінальних справах, а його кабінет знаходився поруч із головним входом до палацу Алі-Капу^[38]. Диванбегі підпорядковувалися судові посадовці (даруга), інспектори (візирі) та реєстратори (ваканевіс). Нижчими посадовцями були кази. Вони переважно застосовували урф.

Кази застосовували цивільне право у своїй практиці. Суддю (кази) інформували про відповідні питання та вирішували, чи братися за справу. Погоджуючись, він проводив розслідування та викликав відповідача, який потім був зобов'язаний сплатити гонорар судді. Дві сторони зі своїми свідками заявляли свої відповідні справи, зазвичай без будь-якого адвоката, і суддя виносив рішення після першого чи другого слухання^[59].

Очільником релігійної судової системи також був садр, що з 1501 року обирався з числа видатних шиїтських вчених. Першим став Шамс ад-Дін Лахіджі. З 1562 року було 2 садра — для мамалек і хаса. Релігійних суддів обирали з числа мулл, яких затверджував на посаді садр. Серед інших обов'язків садра було призначення шейх-уль-ісламів у містах та ведення справ вакуфів по всій країні. Судді, призначені Садром, судді шаріату, також вважалися відповідальними за офіційну реєстрацію документів, а документи про угоди, покупки та майно людей визнавалися лише за умови скріплення їхньою печаткою. Відсутність чіткої межі між шаріатом та цивільно-кримінальними питаннями іноді призводила до неефективності судової організації. Ще однією складністю цієї судової організації було те, що будь-яка особа могла звернутися до будь-якого кази чи мулли (обо декілької одночасно) на свій вибір у разі потреби.

Військо

Докладніше: Сефевідське військо

Основою було військо кизилбашів. Найбільшими племенами кизилбашів були устаджлу, румлу, шамлу, зуль-кадр, теккелу, афшар та каджар. Вони за свою службу отримували землю, а натомість вони постачали шаху війська та провізію^[60]. Група, що походила з Кизилбашів, відома як «ахл-і іхтісас», була невеликою групою офіцерів, які підтримували суфійський тарикат Сефевіє^[61].

1500 року Ісмаїл I зібрав 7 тис. туркменів з Малої Азії, яких він згуртував в Ерзінджані, а решта були іранцями, переважно з північного Ірану. Невдовзі його армія збільшилася до 40 тис. осіб. Венеційські джерела повідомляють, що вже в 1499 році ІсмаїлІ мав у своєму розпорядженні 9-тисячну грузинську кінноту^[62]. В подальшому з числа молодих кизилбашів було створено кінну шахську охорону (курчі), яких швидко збільшено до 12 тис. Кожен курчі мав власний загін від 5 до 50 озброєних слуг (музалимів). У вілайєтах також були підрозділи курчі, що підпорядковувалися провінційним курчі-баші, що в свою чергу підпорядковувалися верховному курчі-баши. Спочатку їх було 3 тис., при Тахмаспі I — 5 тис, Аббас I збільшив курчі до 12—15 тис. вояків.

Також місцеві хани (намісники провінцій) повинні були постійно тримати напоготові регулярну армію та надавати шаху військову допомогу на його прохання

Аббас I з метою не надавати перевагу одному тюркському племені над іншим і уникнути розпалювання тюрко-перської ворожнечі, він набрав свою армію з «третьої сили» – черкеських, грузинських і меншою мірою вірменських гулямів, яких після навернення до ісламу навчали військової справи. Постійна армія, створена Аббасом, складалася з: кавалерійських полків гулямів 10 000–15 000 осіб, що складалися виключно з етнічних грузин та вірмен, озброєних мушкетами на додаток до звичайної зброї; корпусу мушкетерів (туфанчіянів), переважно іранців, спочатку піших солдатів, але згодом кінних, та корпусу гармашів (тупчіянів). Як корпус мушкетерів, так і гармашів нараховував 12 тисю осіб. Крім того, особиста охорона шаха (шахсевани), що складалася виключно з кизилбашів, які відмовилися від своєї племінної вірності заради вірності виключно шаху, яких було 12 тис. осіб^[63], до них згодом було додано підрозділ охорони закавказьких гулямів чисельністю 3 тис. вояків^[64].

Усі військові підрозділи формувалися за десятирічною системою: від 10 до 100. Допоміжними до корпусу мушкетерів були джарчі, рікаси (озброєні сокирами) і табардари.

Ця армія становила загалом близько 40 тис. солдатів, які оплачувалися шахом і були йому підпорядковані^[65]. Аббас I також значно збільшив кількість гармат, що були в його розпорядженні, що дозволило йому виставити 500 гармат в одному бою. З 1600 року кількість гулямів-вершників було збільшено до 25 тис. осіб^[66].

Регулярним підрозділам та шахській охороні сплачували зарплатню (маваджиб). Було запроваджено безжальна дисципліна, а мародерство суворо каралося. Запрашувалися європейські радники^[67]. За європейським прикладом було створено державний арсенал, який очолив джабехдар-баші.

Командування

У війську Сефевідів існувало три почесні титули: найвищий — «хан», другий — «султан», а третій — «бег». Хоча на початку періоду Сефевідів титул «хан» носили небагато, пізніше його кількість поширилася^[68].

Посада головнокомандувача (сепахсалара або амір ол-омара) була однією з найвищих посад. На початку існування Сефевідської держави носіями цієї посади зазвичай були кизилбаші туркменського походження. З початку XVII століття, на цій посаді почали домінувати представники грузинського походження. Ще однією особливістю, яка стала майже характерною для цієї посади, було те, що, починаючи з XVII століття, вона поєднувалася з посадою бейлербея Азербайджану. До 1533 року посада головнокомандувача поєднувалася з посадою віце-регента (вакіла)^[69].

Ключовими були посади коллар-агасі (командувач корпусу гулямів), курчі-баші (очолював шахську охорону) та тофангчі-агасі (командир мушкетерського корпусу)^[70]. До початку XVII століття сепахсалар був рівним за рангом курчі-баші. З початку XVII століття він був підпорядкований за рангом коллар-агасі та курчі-баші. Тупчі-баші був командиром корпусу гармашів, відповідав за артилерійську батарею (туп-хане) та за необхідні матеріали, пов'язані з артилерійськими знаряддями. У 1660 році його зарплата становила 2000 томанів на рік^[71].

Рядові гулями підпорядковувалися юз-баші (десятники), той 50-сятнику (дах-баші), а той сотнику (он-баші)^[72]. Тупчі-баші керував мін-башами (очільником 50 гармат), юз-башами (командир 10 гармат), тупчі та джарчі (гармашами і мінерами)^[71]. Мушкетерами керували мінбаші, юзбаші, дахбаші, а його забезпеченням — візир, мостуфі.

Зброя

До 1600 року вогнепальна зброя була присутня, але відігравала незначну роль, навіть прості облогові гармати використовувалися рідко. Ситуація поступово почала змінюватися, починаючи з Аббаса I. Але до кінця існування Сефевідської держави більшість військ все ще використовували традиційну зброю (мечи, луки, сокири тощо).

Економіка

Основу становили сільське господарство, виробництво і торгівля. Цьому сприяв тривалий період стабільності з часів Аббаса I. У великій кількості вирощували зернові культури, набули високого розвитку садівництво і городництво.

Природні умови сприяли розвитку скотарства, насамперед вирощування дрібної худоби, коней, мулів та верблюдів.

У Ісфагані і Джаску за допомоги англійців було відкрито численні мануфактури, насамперед олійні, з виготовлення пороху, знарядь, тканин. Текстиль Сефевідів - одне з найбільших досягнень світового шовкоткацтва як в технічному, так і в художньому відношенні. Це складне виробництво виникло десь у середині XVI ст. і проіснувало близько сторіччя. Використовуючи шовк, срібні та позолочені нитки, майстри тієї епохи домоглися передачі у техніці ткацтва найдрібніших деталей фігуративних зображень без втрати мальовничої якості. Письмові джерела та зображення XVI–XVII ст. показують, що сфера побутування подібних тканин обмежувалася шахським двором: з них шили халати для шаха, його почту, іноземних послів, а оксамит з великим візерунком використовували в інтер'єрах наметів і палаців. Візерунок зворотного боку сефевідських подвійних полотен (тканин з двостороннім візерунком, що має дві системи переплетень основ та піткання, що утворюють два шари тканини) ідентичний лицьовій стороні, але має забарвлення негативу; для лампас (тканини, візерунок якої має відмінну від фону схему переплетення, утворену додатковими системами основи та піткання) — характерно саржовий візерунок на атласному тлі.

Зберігалося і розширилося традиційне килимкарство. Сефевіди перетворили виготовлення килимів з виробництва, яке виконували дрібні та середні ремісники на статус «національної промисловості». Великим центром традиційного килимкарства був Тебріз. Існували особливі майстерні з виготовлення шахських килимів в Ісфагані, Кашані та Кермані. Ці майстерні виготовляли килими для палацу та мечетей шаха, а також на замовлення або для подарунків сусіднім монархам чи іноземним сановникам, також виконували замовлення для знаті чи заможних підданців.

Швидкий розвиток килимарської промисловості за часів Сефевідів, ймовірно, пов'язаний зі смаком шахів до цього виду мистецтва. Ісмаїл I, Тахмасп і Аббас I відомі тим, що особисто цікавилися виробництвом килимів. Також існує припущення, що два останні шахи особисто інвестували у виробництво килимів. Під час їхнього правління виробництво перських килимів було найвизначнішим за весь період Сефевідів.

З часів панування Тахмаспа I було створено перші килими з квітковим розписом, щоб задовольнити смак Сефевідів. Різниця між килимами кочівників та квітковими килимами зумовлена роллю устада (майстра), який малює візерунок, який потім відтворюють вузлов'яжі. Більшість килимів, виготовлених протягом XVI століття називаються «з медальйоном», оскільки візерунок було створено навколо великого центрального багатопелюсткового медальйона, який іноді називають шамса («сонце»), а кутові прикраси мають чверть медальйона, що сильно нагадує той, що в центрі^[73].

З кінця XVI та початку XVII століття «медальйон» мав тенденцію зникати, оскільки кутові прикраси зникли до другої половини XVI століття. Це розквіт «вазових килимів», які зображують «вазу», з якої виростає квіткова композиція. Сад, який асоціюється з раєм, також поступається місцем типу композиції, що з'явився в XVII столітті, наслідуючи сади шаха, розділені на прямокутні ділянки або квадрати алеями та зрошувальними каналами (чахар-багх)^[74]. Є також килими на тему полювання, заняття, яке цінували шахи.

Також існувало виробництво кераміки, яке втім поступалося імпортній. Центрами її були міста Нішапур, Кубачі (для архітектурної кераміки), Керман (літі монохромні вироби), Мешхед, Єзд, Шираз, Бордабас, Гамбрун, Наїн. Загалом, декор, як правило, імітує китайську порцеляну, з виробництвом синіх та білих виробів з китайською формою та мотивами (вигнутий мергель, хмари чи, дракони тощо). У будь-якому випадку, перський блакитний колір відрізняється від китайського блакитного своїми більш численними та тонкими нюансами. Часто у візерунках сувоїв зустрічаються чотиривірші перських поетів, іноді пов'язані з призначенням твору (наприклад, натяк на вино для келиха). Також можна помітити зовсім інший тип декору, набагато рідкісніший, який несе іконографію, дуже специфічну для ісламу (ісламський зодіак, луска бутонів, арабески) і, здається, зазнав впливу османського світу, про що свідчать оздоблені пір'ям гімни (орнаменти з жимолості).

Виготовлялися численні види виробів: келихи, тарілки, пляшки з довгим горлом, плювальниці тощо. Можна відзначити фляги з дуже маленькими шийками та черевцями, які плоскі з одного боку та дуже заокруглені з іншого. Зі закриттям китайського ринку в 1659 році перська кераміка досягла нових висот, щоб задовольнити європейські потреби. Поява фальшивих позначок китайських майстерень на звороті деяких керамічних виробів ознаменувала смак, що розвинувся в Європі до далекосхідної порцеляни, значною мірою задоволений виробництвом Сефевідів. Цей новий напрямок призвів до ширшого використання китайської та екзотичної іконографії (слони) та впровадження нових форм, іноді вражаючих (кальяни, восьмикутні тарілки, предмети у формі тварин).

Відбувалося виробництво великої кількості керамічної плитки для оздоблення важливих будівель. У цей час трудомістка техніка моарак (плиткової мозаїки) продовжувала використовуватися, але її часто замінювали плиткою хафт-ранг (куерда сека) під глазур'ю, яку було легше виготовляти. Декоративна плитка використовувала символи китайського походження, такі як лотоси, гвоздики, півонії та мотиви хмар, поряд з традиційними ісламськими арабесковими візерунками, для покриття стін мечетей, святилищ та медресе багатим розмаїттям квіткових та геометричних візерунків.

Сексуальна експлуатація була поширеною, і деякі з них, такі як проституція жінок і хлопчиків, мали законне право. Уряд створив установи для офіційної реєстрації їхніх імен та значків, а податки кожної повії ретельно розраховувалися та збиралися до скарбниці організації, яка зрештою щорічно надходила до державної скарбниці. Кількість повій в Ісфагані в 1666 році оцінювалося у 16 тис. осіб. Ціна на послуги повій була вищою, ніж в європейських країнах. Повії були присутні у релігійних школах, ісламські священнослужителі не здійснювали жодних змін у своїй зовнішності після закінчення сексу з повіями та одразу поверталися до релігійних справ. Чоловіча проституція або практика продажу хлопчиків (повій) також була поширеною в той період. Вони роздягалися та пропонували себе чоловікам за певну плату, або ж їх змушували до цього їхні власники. Це була форма сексуального рабства, за якої більшість фінансової вигоди від їхньої проституції йшла їхнім власникам.[

Завдяки розташуванню Ірану між Османською імперією на заході та Індією та Центральною Азією на сході та півночі було розвинена міжнародна торгівля. Шовковий шлях, який пролягав через північний Іран, відродився у XVI столітті. Аббас I підтримував пряму торгівлю з Європою. Вірменські, англійські та голландські купці конкурували між собою в експорті необробленого іранського шовку (насамперед з Ширвану). Іншими експортними товарами були коні, козяча шерсть, перли та гіркий мигдаль хадам-талка, який використовувався як спеція в Індії. В подальшому торгівлю було налагоджено також з Португалією та Францією. Значний був експорт килимів до Європи (іноді через португальську колонію Гоа), Османської імперії, Імперії Великих Моголів, де перські килими стимулювали місцеве виробництво. Також килими перевозилися Голландською Ост-Індською компанією до Джакарти, Шрі-Ланки, Малайзії, Кочі, Південного Індостану, Нідерландів.

До Ірану надходили європейські замовлення на ткацтво особливих килимів: наприклад, група «польських килимів» безсумнівно в'язалася в Ісфагані, оскільки вони мають герб Польського королівства. Основними імпортними товарами були спеції, текстиль (вовна з Європи, бавовна з Гуджарату), високоякісні метали, чашки, дзеркала та віконне скло, лампи, папір для письма, кава та цукор.

Завдяки дипломатії було налагоджено відносини з Ахмадганарським, Голкондським і Біджапурським султанатами на Індостані, що розширило можливості іранських купців. Звідси їх кораблі рушили до держав Південно-Східної Азії, зокрема до Аюттхаї, де впливові перські родини, такі як Буннаг, сприяли розвитку дружніх дипломатичних відносин між державами, про що свідчить експедиція кораблів Солеймана Сефі^[75]. Перси також брали активну участь у торгівлі з султанатами Ачех, Бруней, Демак та династією Ле в Дайв'єті^[76]^[77]^[78].

За правління Аббаса I міжнародна торгівля стала повністю державною. Торгівлі сприяли гарні шляхи та караван-сараї, які було стратегічно розташовано вздовж маршруту. Французькі посли зазначали, що іранські караван-сараї були краще побудовані та чистіші, ніж їхні османські аналоги^[79]. За часів правління шаха Аббаса I, який намагався модернізувати Шовковий шлях для покращення комерційного процвітання імперії, було збудовано безліч караван-сараїв, мостів, базарів та доріг, і цієї стратегії дотримувалися заможні купці, які також отримували прибуток від зростання торгівлі. Дорожній збір стягували охоронці (рахдари), які розміщувалися вздовж торгових шляхів. Вони, у свою чергу, забезпечували безпеку мандрівників^[80].

За правління шаха Аббаса II відбувається зменшення морської торгівлі через посилення впливу в Індійському океані європейських торгівців. Разом з тим розширилася суходольна торгівля через Московське царство та Центральну Азію. Іран зміг продовжити розвиток своєї торгівлі з Північною та Центральною Європою протягом другої половини XVII століття^[81]. Наприкінці XVII століття іранські купці встановили постійну присутність на півночі до Нарви на Балтійському морі^[82]. Подорожуючи через Каспійське море на північ, вони досягали Московського царства. А за допомогою Англійської Московської компанії вони могли торгувати через Архангельськ. Також через московську територію велася торгівля з Річчю Посполитою. Цей торговий шлях виявився життєво важливим, особливо під час війни з османами. До кінця XVII століття голландці стали домінуючими в торгівлі, що проходила через Перську затоку, вигравши більшість торговельних угод і зумівши укласти угоди раніше, ніж англійці чи французи. Вони, зокрема, встановили монополію на торгівлю спеціями та порцеляною між Японією та Іраном^[83]. Іранська торгівля з європейськими купцями призвела до виснаження значної частини запасів металу в Ірані. Разом з тим ворожнеча стосовно Османської імперії було закрито понад 1 тис. км західного кордону, а сухопутна торгівля Шовковим шляхом (яка на той час стала менш процвітаючою внаслідок морської торгівлі голландців, португальців і англійців з Індостаном) майже повністю припинилася. Залишився лише обмежений шлях на Кавказ, який був монополізований вірменськими купцями.

Податки

Загалом зберігалася податкова система Узун-Хасана, падишаха Ак-Коюнлу^[84]. Оподаткування сільського господарства було важливішим податком з наповнення скарбниці. З часів перших шахів зберігалася так звана «угода про розподіл врожаю» між землевласником і селянином. Ця угода складалася з п'яти елементів: земля, вода, тварини для плуга, насіння та праця. Кожен елемент становив 20% виробництва сільськогосподарських культур, і якщо, наприклад, селянин надавав робочу силу та тварин, він мав право на 40% заробітку.

Лише за часів Сефі II відбулося значне підвищення рівня податків на землеробів та ремісників та впровадження нових податків, що збільшило наповнення скарбниці. Цю політику продовжували наступні шахи. Так, фірманами 1698, 1701, 1710 років Солтан Хусейна різко збільшив розміри попередніх і затвердив понад три нових важких податків. Наприклад, податок на утримання армії становив 10% від платні всіх посадових осіб, але збирали його насправді з простих бейлербейців на додаток до інших.

Доходи надходили не стільки від експорту, скільки від митних зборів та транзитних зборів, що стягувалися з товарів, що проїжджали через країну.

Гроші

Перші шахи зберегли грошову систему, яку успадкували від Ак-Коюнлу. 1620 року Аббас I розпочав карбування срібної монети аббасі, що широко вживалася на Близькому Сході, Індії та Африці до XVIII століття. Мала вагу 7,7 г. 1 аббасі дорівнював 4 шахі або 100 динарам. Разом з тим усі шахи продовжували карбували золоті ашрафі, але лише під час сходжені на трон.

Монетні двори розташовувалися у Тебрізі, Казвіні, Ісфагані, Мешхеді, загамі, Тіфлісі, Гянджі, Гераті, Ширазі, Ардебілі, Багдаді, Єревані, Шемахі, Нахічевані, Ховейзе.

Ашрафі Ісмаїла I
Аббасі шаха Аббаса II
20 шахі Солеймана Сефі

Релігія

Встановлення імамізму як державної релігії Сефевідського Ірану призвело до того, що різні суфітські ордени (таріка) відкрито заявили про свою шиїтську позицію, а інші негайно прийняли шиїтський іслам^[85]. Разом на момент утворення Сефевідської держави вона була переважно сунітською. З аналізу джерел можна сказати, що у середині XIV в. шиїти переважали тільки лише на території Арабського Іраку Арабського (Куфа, Басра, Неджеф, Хілла); в округах Рей, Ава, Кум, Ардістан, Ферахан, Нехавенд; Астрабаді, Мазандерані, Гіляні. На територіях Дейлема і Кухистану утримували свої позиції шиїти-ісмаїліти, але переважна частина знаті та населення міст Ірану сповідувала сунізм^[86]. У цих умовах Сефевідам довелося докласти чимало зусиль для утвердження шиїзму у своїй державі. Одним з важливих елементів їхньої релігійної політики стала практика запрошення авторитетних існашаритських богословів і правознавців на територію держави.

Тасмасп I за підтримки ісламського правника Алі аль-Каракі аль-Амілі почав зміцнювати шиїтську практику, забороняючи в столиці Казвін поезію та музику, які не шанували Алі та Дванадцять імамів. Також зменшив податки в районах, які традиційно були шиїтськими, регулював служби в мечетях та залучав шиїтських пропагандистів і шпигунів. Проти сунітів застосовувалися вимагання, залякування та переслідування^[87]. 1532 року фірман оголосив аль-Каракі оголошував «печаткою муджтахідів» та «заступником прихованого імаму»^[88]. Завдяки діяльності ал-Каракі вдалося багато в чому уніфікувати шиїтські обряди поклоніння, практиковані населенням сефевідської держави, підготувати багатьох місцевих учених існашаритського штибу, обґрунтувати роль шиїтського факіха як представника прихованого імаму. Ал-Каракі присвятив багато енергії поясненню вірувань імамітів, відкидаючи окремі народні та неортодоксальні уявлення, а також пропагуючи та розвиваючи різні аргументи, що використовуються шиїтськими богословами у суперечках з їх сунітськими опонентами. Поширення шиїзму у великих містах (Ісфахан, Мешхед, Тебріз) призвело до появи тут релігійних чиновників, які носили титул шейх ал-іслам, крім того, для керівництва молитовними зборами стали призначатися мулли.

За правління шаха Ісмаїла II було здійснено спробу реставрації суннізму, що спричинило спротив шиїтських богословів та кизилбашів. Втім лише смерть шаха перервала цю спробу. Остаточно перемогу імамізм здобув за правління Аббаса I.

Мухаммад Бакір Маджлісі, відомий як Аллама, був дуже впливовим вченим у XVII столітті. Він намагався очистити імамізм від впливу містицизму та філософії, а також пропагував ідеал суворого дотримання шаріату^[89]. Маджлісі пропагував саме шиїтські ритуали, такі як жалоба за Хусейном ібн Алі та відвідування (зіярат) гробниць імамів та імамзадів, наголошуючи на «концепції імамів як посередників та заступників людини перед Богом»^[90].

Аббас I терпимо ставився до Вірменської апостольської церкви, навіть планував перенести резиденцію католикосу до Нової Джульфи з Ечміадзину. Для 2ього 1614 року почали розбирати місцевий монастир. Лише смерть шаха завадило цьому плану.

Культура

На відміну від європейців, мешканці держави дуже не любили фізичну активність і не були прихильниками фізичних вправ заради них самих, віддаючи перевагу відпочинку та розкоші, яку могло запропонувати життя. Подорожі цінувалися лише для того, щоб дістатися з одного місця в інше, а не для того, щоб побачити нові місця та пізнати різні культури. Можливо, саме таке ставлення до решти світу пояснювало незнання персів щодо інших країн світу. Вправи, в яких вони брали участь, були призначені для підтримки гнучкості та міцності тіла та для набуття навичок володіння зброєю. Стрільба з лука посіла перше місце. Друге місце посідало фехтування, де зап'ястя мало бути твердим, але гнучким, а рухи спритними. По-третє, була верхова їзда. Дуже виснажливою формою фізичних вправ, яка дуже подобалася персам, було полювання^[91].

Мова

У XVI і XVII століттях була поширена особлива тюркська мова (нащадок огузької мови), яку європейці часто називали персько-турецькою (Turc Agemi, lingua turcica agemica), яка була улюбленою мовою при дворі та в армії через тюркське походження династії. Дослідники ідентифікують її як середньоазербайджанську.

Втім дедалі більше змінювалося на фарсі після перенесення столиці до Ісфагана^[92]. Зрештою офіційною та адміністративною мовою, мовою листування, літератури та історіографії стала перська. Написи сефевідськими грошами також були перською мовою.

Через велику кількість грузинів, черкесів та вірмен при дворі Сефевідів (голамів та в гаремі), також розмовляли грузинською, черкеською та вірменською мовами, оскільки це були їхні рідні мови^[93].

Каліграфія

Було сформовано низку стилів перської каліграфії, що продовжували розвиватися і в пізніші століття. Насталік процвітав, і багато провідних каліграфів зробили внесок у його велич і красу. Вважають, що насталік досяг своєї найвищої елегантності в роботах Міра Емада Гасані і Мір Алі Гераві. Тулут також був популярним під час правління династії Сефевідів. Він відрізняється великими, чіткими літерами з широкими та прямими лініями, що надає тексту величного вигляду. Цей стиль використовується переважно для церемоніальних текстів та архітектурних прикрас. Шикасте -виник у XVII столітті, відомий своєю вільною формою. На відміну від традиційних стилів, шикасте виділяється складністю та фрагментованістю письма, що дозволяє створити виразні та динамічні композиції. Цей стиль використовувався у художніх творах, таких як каліграфічні малюнки та декоративні елементи в архітектурі.

Філософія

Сформувалася власна школа ісламської філософії у Ісфагані. Мір Дамад вважається засновником цієї школи. Серед світил цієї філософської школи виділяються імена таких іранських філософів, як Мір Дамад, Мір Фендерескі, Шейх Бахай та Мохсен Файз Кашані. Школа досягла свого апогею з іранським філософом Муллою Садрою, якого, можливо, вважають найважливішим ісламським філософом після Авіценни. Мулла Садра став домінуючим філософом ісламського Сходу, і його підхід до сутності філософії має вплив і тепер<refRizvi, Sajjad (2009). "Mulla Sadra". In Zalta, Edward N (ed.). The Stanford Encyclopedia of Philosophy. Metaphysics Research Lab, Stanford University></ref>. Він написав працю «Аль-Хікма аль-мута'алія фі-ль-асфар аль-'аклія аль-арба'а» («Трансцендентна філософія чотирьох подорожей інтелекту»)^[94], роздуми про те, що він називав метафілософією, яка привела до синтезу філософський містицизм суфізму, теологію шиїтського ісламу та перипатетичну та ілюмінаціоністську філософії Авіценни та Сухраварді.

Наука

Статус медицини не сильно змінився і спирався на праці ар-Разі і Ібн Сіни. Фізіологія все ще базувалася на чотирьох принципах давньої та середньовічної медицини, а кровотеча та промивання все ще були основними формами терапії хірургів. Єдиною галуззю медицини, де було досягнуто певного прогресу, була фармакологія, завдяки складанню «Тібб-е Шифаї» у 1556 році. Ця книга була перекладена французькою мовою в 1681 році Ангулусом де Сент під назвою «Перська фармокопея»^[40].

Література

У Сефевідському Ірані поезія та інші форми письма заохочувалися та створювалися в усіх сферах суспільства. Нові релігійні звичаї, урядові структури та офіційна ідеологія впливали на створення літератури, проте ніщо з цього не зупиняло і не обмежувало її^[95]. Відбувалося чітке переосмислення, адаптація, переписування та змішування формальних і тематичних правил попередніх п'яти століть перської поезії, хоча ці зміни не були радикальними. Прикладом є «Джаннат-е Адн» («Едемський сад») Абдібега Ширазі, одна з найдовших перських панегіричних поем^[96].

Засновник держави, шах Ісмаіл I, відомий як класик тюркської та перської літератури^[97]^[98]. Відомі його газелі, епічна поема «Десять листів» (1506), «Книга настанов», писав під псевдонімом «Хатаї». Він вплинув на розвиток всієї тюркомовної поезії.

Після того, як шах Аббас I обрав Ісфаган столицею, місто стало центром літературної діяльності, приваблюючи поетів з різним рівнем приналежності до двору^[99]. Аббас I згадується в низці оповідань біографів, у яких він безпосередньо спілкувався з місцевими поетами на вулицях, у кав'ярнях та при дворі.

Мистецтво

Докладніше: Сефевідське мистецтво

Іранське мистецтво цього періоду було представлено в таких галузях, як живопис (Гератська, Тебрізька і Казвінська школи мініатюри), каліграфія, металообробка, текстильний дизайн тощо.

З ім'ям Ісмаїла I пов'язують процвітання в перському живописі так званого «туркменського стилю», який відрізняли пишність фантастичної природи і перенасиченість мініатюр різними деталями. Найкращий представник цієї манери, художник Султан Мухаммед, удосконалював своє мистецтво саме при шаху Ісмаїлі. Панівний у ті часи стиль можна бачити в трьох найкращих манускриптах періоду правління шаха Ісмаїла I — це «Хамса» Нізамі, який було розпочато ще за часів Байсонкура, але потім, побувавши у власності кількох туркменських принців, потрапив до рук одного з емірів Ісмаїла, Наджм ад-Діна Масуда Заргара Рашті, який замовив до нього кілька мініатюр (1504-5 рр.); «Дастан-і Джамал у Джалал» (Історія Джамала і Джалал) Мухаммада Асаф, листування тексту якого була завершене в 1502-3 рр. в Гераті, а 35 мініатюр додані з 1503 по 1505 рр. ,(але жодної в гератському, бехзадовському стилі); і «Шахнаме» Фірдоусі, переписане для шаха Ісмаїла, від якого відомі тільки 4 мініатюри, причому три з них загублені, а четверта, «Сплячий Рустам», зберігається нині в Британському музеї, і приписується Султану Мухаммеду.

Справжній розквіт живопису настав під час правління спадкоємця Ісмаїла, шаха Тахмаспа І. Найбільш грандіозним книжковим проєктом було створення манускрипту «Шахнаме» в 1525-35 роках на замовлення Тахмаспа. У книзі було 742 великоформатних сторінки, 258 мініатюр на весь аркуш, і безліч ілюмінацій. Над нею працювали всі найкращі художники шахської кітабхане. За своєю грандіозністю її можна порівняти тільки з «Шахнаме» часів ільханів, в інші століття нічого подібного не створювалося. Мініатюри цієї книги різноманітні за стилем; у них є роботи чисто тебризські за манерою, є чисто гератські, а є змішані. Наступний проєкт, рукопис «Хамса» Нізамі, залишився незавершеним (залишені для мініатюр місця в тексті були в 1675 році заповнені художником Мухаммадом Заманили), в ньому було виконано лише 14 мініатюр. У проєкті були залучені найкращі художники майстерні, включаючи Султана Мухаммеда. Крім колективних творів — ілюстрованих манускриптів, художники в цей час створювали безліч творів на окремих аркушах. Як правило, це були портрети придворних, або ідеалізовані зображення принців зі слугами.

Його спадкоємець, шах Ісмаїл II (1576-77 рр.), продовжив патронаж кітабхане. До короткого періоду його правління відноситься список «Шахнаме» (1576—1577 рр.), незакінчений, і нині розібраний на окремі аркуші. Якість його мініатюр нижче, ніж в «Шахнаме» Тахмаспа I. Композиції спрощені, тони ближче до пастельних. У проєкті взяли участь деякі колишні художники Тахмаспа та Ібрагіма Мірзи, зокрема Алі Асгар, батько майбутньої знаменитості Ризи-йі-Аббасі. Смерть Ісмаїла II в 1577 році завдала удар по виробництву шахських манускриптів: його наступник Мухаммад Худабенде був напівсліпий, і через це абсолютно байдужий до книжкової мініатюри. За відсутності великих замовлень художники в комерційних цілях все більше малювали на окремих аркушах. Завдяки цьому виникали нові художні сюжети, начебто сільських пастухів зі стадом, придворних на пікніку, або музичних вистав на відкритому повітрі, які зображував Мухаммад. Малюнками активно займалися Шейх Мухаммад і Садік Бек, якому приписується винахід деяких нововведень у мистецтві малювання. Цей процес сприяв створенню в Персії вільного мистецького ринку, який надалі розростався у все більшій мірі.

На початку XVII століття в Іран приїжджало все більше європейців, які привозили з собою європейську образотворчу продукцію — гравюри, ілюстровані друковані книги, які вони продавали, або дарували своїм перським знайомим. Відбувалося проникнення європейської художньої традиції в перське мистецтво. Незважаючи на те, що Риза-йі-Аббасі використовував для своїх потреб деякі сюжети європейської гравюри, своєю манерою він залишався вірний перській традиції — не використав правила перспективи, не передавав світлотінь. У 1640-ві роки ситуація почала змінюватися, і його послідовники все більше експериментували з європейськими прийомами та сюжетами, однак до XIX століття перські художники зберігали вірність національній традиції, і брали з європейського мистецтва тільки те, що різноманітило, але не знищувало цю традицію.

Великим пам'ятником сефевидського живопису середини XVII століття є побудований шахом Аббасом II у 1647 році в Ісфахані палац Чехель Сотун, стіни якого були розписані фресками. Їх автори невідомі, але найкращі з них приписують пензлю Мухаммада Касима. Автори фресок застосовують світлотіневе моделювання, однак загальний лад цих картин ближче до традиційної перської мініатюри. Один зал палацу розписаний сценами пікніків на природі, інший сюжетами з класичної перської літератури (Хосров і Ширін, Юсуф і Зулейха), а головний зал відведено під історичні сцени із зображеннями прийомів перськими шахами іноземних послів і правителів, а також битви Ісмаїла I c Шейбані Ханом. Картини з Чехель Сотун згодом багаторазово повторювалися художниками в невеликому форматі в техніці лакового живопису.

Живопис епохи сефевидів за два століття пройшов шлях від чудового синтезу стилів всіх основних художніх центрів Персії — Герата, Тебріза, Шираза, через творчий бунт Ризи-йі-Аббасі, що вийшов за рамки перської традиції, до все більшого впливу європейської манери, який у наступні століття тільки посилювалося.

Значної майстерності досяг розпис по тканинам. Складна композиція текстильного візерунка повторюється, вимагала спеціального ескізу для тканини, що значно відрізняється від книжкової мініатюри. Зустрічаються у великій кількості янголи і диви, відокремлюючись від загального тла і чергуючись зі сценами з повсякденного життя^[100].

За шаха Ісмаїла металообробка продовжила форми та декор інкрустацій Тимурідів: мотиви мигдалеподібних зір, шамси (сонць) та хмар хі зустрічаються на чорнильницях у формі мавзолеїв або кулястих глечиків, що нагадують глечик Улугбека. За шаха Тахмаспа інкрустація швидко зникла, про що свідчить група свічників у формі колон. У цей період також з'явилася кольорова паста (червона, чорна, зелена), яка замінила багатобарвність, яку раніше забезпечували інкрустації зі срібла та золота. У цей період почалася сталева обробка, зокрема проколювання, для актуалізації елементів покриття дверей та штандартів.

Відомо кілька різьблених виробів з твердого каменю, найчастіше датованих XVI століттям. Також існує серія глечиків з кулястими черевцями, встановлених на невеликій кільцеподібній основі та з широкими, короткими шийками. На двох з них (один з чорного нефриту, інкрустований золотом, інший з білого нефриту) викарбувано ім'я Ісмаїла I. Ручка має форму дракона, що свідчить про китайський вплив, але цей тип глечика насправді походить безпосередньо з попереднього періоду: його прототипом є глечик Улуг Бега. Нам також відомі леза та ручки ножів з нефриту, часто інкрустовані золотим дротом та гравіровані.

Твердий камінь також служить для виготовлення коштовностей для інкрустації в металеві предмети, такі як велика цинкова пляшка, інкрустована золотом, рубінами та бірюзою, що датується правлінням Ісмаїла та зберігається в музеї Топкапи в Стамбулі.

Архітектура

Ісмаїл I дотримувався політики реставрації та збереження великих шиїтських місць, таких як Кербела і Неджеф (1508 рік) та Самарра в Іраку, а також Мешхед на сході Ірану тощо.

Мистецтво перської мініатюри, палітурки книг та каліграфії насправді ніколи не отримувало стільки уваги, як за часів Тахмаспа I^[101]. У Тебризі було збережено пам'ятки Ільханідів, Джалайридів, Ак-Коюнлу та Тимуридів. Ісмаїл I перетворив місто Ардебіль на династичний центр і місце прощі, прикрасивши комплекс навколо гробниці свого предка Сефі ад-Діна та поховавши там рештки свого батька в 1509 році. Фундував будівництво Дар аль-Хадіс, зали, присвяченої вивченню хадисів, подібної до старого Дар аль-Хуффаза, який служив для читання Корану. Шах сам спроєктував власну гробницю, хоча вона була створена невдовзі після його смерті. Ісмаїлу також приписують реставрацію мечеті Масджед-е Джаме у Савеху у 1520 році, зовнішнє оздоблення якої зникло, але міхраб поєднує в собі використання стародавньої штукатурки та витончений декор арабесок у керамічній мозаїці. Ще одна мечеть Савеха, Масджед-е мейдан, отримала подібний міхраб, датований написами між 1510 і 1518 роками.

В Ісфагані за підтримки бейлербея Дорміш-хана Шамлу було споруджено Мавзолей Гарун-е Вілаят (1512–1513 роки) та мечеті Алі (1522 рік). Першому надано опис західним мандрівником як чудове місце «перського паломництва» (як для мусульман, так і для юдеїв та християн), складається з квадратної камери під куполом, що має цілком традиційний дизайн. Купол спирається на високий барабан, а мукарни заповнюють восьмикутний прохід. Два мінарети, яких зараз немає, збільшували великий ґанок, тоді як декор хазербафу та керамічна мозаїка, зосереджені на фасаді, залишилися в традиціях Тимуридів.

Тахмасп I на початку свого правління залишався досить пасивним в архітектурних питаннях, задовольняючись реставраціями та прикрашаннями, завжди відповідно до зразків династій, що йому передували.У Ардебілі шаху Тахмаспу приписують Джаннат Сара, восьмикутну будівлю з аксесуарами та садами, яка значно зруйнована у XVIII столітті^[102].

У місті Наїн будинок валі було споруджено з чотирма айванами між 1565 і 1575 роками, використовуючи рідкісну та дуже витончену техніку: поверх шару червоної фарби художник наносив білий шар, а потім видряпував, щоб червоним силуетом з'явилися мотиви — мотиви, що нагадують ті, що зображені в книгах та на тканині. Там можна знайти бої тварин, принців на тронах, літературні сцени (Хосров і Ширін, Юсуф і Зулейха), гру в поло, сцени полювання тощо. Можна помітити, що силуети вигинаються, а тадж, головний убір, характерний для Сефевідів на початку імперії, зник, наслідуючи моду того часу. Серед візерунків сувоїв є каліграфічні зображення чотиривіршів поета Хафіза.

Значний архітектурним проєктом часів Аббаса I було спорудження нової столиці — Ісфагану. Перлиною був палац Алі-Капу. Досить висока будівля, що виходить з одного боку на мейдан, а з іншого — на Чахар Багх, павільйон Алі Капу, безсумнівно, був побудований у два етапи, за словами Галієрі, який довго його вивчав. Тут можна знайти риси, характерні для іранської архітектури, такі як смак до пропорцій на двох рівнях: один рівень, портик верхньої частини (талар), або знову хрестоподібний план. Декор часто нагадує сучасне книжкове мистецтво, з китайськими хмарами, птахами в польоті та квітучими деревами, зображеними в м'яких кольорах. Верхні кімнати, які називаються музичними кімнатами, представлені декором невеликих ніш у формі пляшок з довгим горлом.

Великий базар (кайсаріє) Ісфагану з'єднаний зі старим ринком з одного боку та з майданом з іншого. З боку, що відкривається на мейдан, його високе склепіння з виступаючими ребрами оточує багатоповерхову споруду, верхня частина якої була зарезервована для шахського оркестру, тоді як у нижній частині знаходилися магазини та будинки, організовані за родом діяльності. Керамічне мозаїчне оздоблення свідчить про те, що шах мав такий самий інтерес до архітектури як для цивільних цілей, так і для релігійних чи розважальних^[103].

У 1603—1619 роках було споруджено одну з найбільших мечетей Ісфагану стала масджид Шейха Лютфалли. Згодом поряд з мечеттю, на площі Накш-е Джахан побудовані інші деякі архітектурні шедеври Ісфагана, зокрема мечеті Джамэ-е Аббас і Ша́ха (збудовано між 1612 і 1630 роками). Архітекторами мечеті шейха Лотфоли та згаданих вище будівель були Бахаадін Аль-Амілі та Мохаммад Реза Ісфагані.У 1606 році в Гянджі за наказом Аббаса I було споруджено джуму-мечеть.

Також шедефром є міст Алаверди-хана в Ісфагані, що споруджено 1608 року. Він є частиною безперервності Чахар Багн. Зі своїми аркадами з боків та в основі він також пропонує можливість прогулянок по кількох рівнях, залежно від висоти води. Він служить, звичайно, засобом переходу, а також дамбою для регулювання течії річки. Коли перетинаєш його, вода здається величним фонтаном завдяки «емаршементам». Збоку знаходиться талар, кіоск із дзеркалами, з якого шах міг спостерігати за річкою.

Другий за розміром міст Ісфахана, побудований через 50 років після моста Аллахверді-хана, міст Хаджу має подібну, але трохи складнішу структуру з бриз-флотами, розташованими у формі віяла, що дозволяє створювати більш вражаючі водні ефекти.

Дві будівлі Ісфахїгану датуються пізнім періодом Сефевідів. Хашт Бехешт («вісім райських куточків») складається з павільйону з вісьмома невеликими об'єктами, розташованими навколо великої кімнати під куполом з чотирма айванами. Невеликі склепіння вінчають вторинні кімнати, прикрашені дзеркалами, які створюють враження, що поверхні рухаються. Зовнішній декор з кераміки вирізняється широким використанням жовтого кольору. Ця будівля датується 1671 роком. Медресе Мадар-е-Шах (медресе матері шаха), розташоване на Чахар-Баг і датується 1706–1714 роками. Воно не містить архітектурних новаторів, тому нагадує застій архітектури цього періоду: план з чотирьох айванів та купол, що нагадує мечеть шаха, складають основну частину його архітектурних елементів. Декор, дуже геометричний, з іншого боку, дещо відрізняється від декору XVII століття, з палітрою, в якій переважають жовтий, зелений та золотий кольори, та густішою мережею рослинності, ніж у мечеті Шаха.

Вірмени, яких було переселено до внутрішніх районів держави, також зводити церкви. Насамперед це стосується Нової Джульфи в Ісфагані, де з 1607 до падіння Сефевідів було зведено 24 вірменські церкви, що своєю архітектурою сході на сусідні мечеті.

Сади

Сефевіди будували і розвивала великі та епічні перські сади, які виходили за рамки простого продовження палаців і стали їх невід'ємною естетичної та функціональною частиною. Енгельберт Кемпфера в XVII ст. створив детальні малюнки й перетворив їх у детальні гравюри сефевідських садів після свого повернення в Європу. Вони показують сади типу чахар-бак, який мав стіну по периметру, прямокутні басейни, внутрішню мережу каналів, садові павільйони і пишну зелень. Збереглися приклади цього типу садів у Язді (Даулатабад) і в Кашані (Бак-є-Фін). Можна ідентифікувати розташування садів у Ісфахані, які були описані Кемпфером.

Наприкінці свого правління Тахмасп I організував сади Садатабада. Цей, як і всі перські сади, розділений на чотири частини двома перпендикулярними алеями та обмежений каналом, що особливо характерно для тапіс-жардинів (буквально килимових садів) того ж періоду. Він містить лазні, чотири криті доріжки та три павільйони для задоволення: Гомбад-е Мухаббат, Іван-е Багх та Чехель Сутун ( 1647—1648 роках його перебудував Аббас II). Назва останнього, побудованого в 1556 році, означає «палац із сорока колон», що пояснюється наявністю двадцяти колон, що відбиваються у ставку. У перській традиції число сорок часто використовується для позначення великої кількості. Ця невелика споруда колись служила місцем для аудієнцій, для бенкетів та для більш приватного використання. Він був прикрашений панелями, розписаними літературними перськими сценами, такими як історія Фархада та Ширін, а також сцени полювання, свята та поло тощо. Ці панелі оточували квіткові смуги, створені за моделями самого шаха Тахмаспа I. План Мечеті Шаха набагато ортодоксальніший, ніж у мечеті Шейха Луффалли: мечеть має сувору симетрію, з чотирма айванами та двома куполами, мінарети височіють перед молитовною кімнатою. В одній та іншій частинах будівлі розташовані два медресе.

Чехель Сотун прикрашений величними історичними картинами, що звеличують великодушність або мужність у битві різних великих правителів династії: сцена битви з шахом Ісмаїлом; султан Моголів Хумаюн приймається шахом Тахмаспом, потім шахом Аббасом I приймає Валі Надр Мухаммад-хана, правителя Бухари між 1605 і 1608 роками, і, нарешті, можна знайти зображення взяття Кандагара шахом Аббасом II, яке, мабуть, було додано пізніше, оскільки місто впало лише в 1649 році. У вторинних кімнатах також знаходяться численні галантні сцени та пішохідні фігури. У декорі помітні західні впливи (вихід на ландшафт; схожість з вірменським районом) та індійські впливи (кінь, зображений пофарбованим хною; айвани, покриті дзеркалами).

Одяг

Найціннішим аксесуаром для чоловіків був тюрбан. Хоча він носився довго, його необхідно було змінювати для різних подій, таких як весілля та Навруз, тоді як чоловіки високого рангу ніколи не носили один і той самий тюрбан два дні поспіль. Одяг, який будь-яким чином забруднювався, негайно змінювали^[104].

Чоловіки прикрашали свій одяг, одягаючи каміння та декоруючи упряж своїх коней, носили багато перснів на пальцях, майже стільки ж, скільки й їхні дружини. Вони також розміщували коштовності на руках, такі як кинджали та мечі. Кинджали носили на талії.

Жінки виглядали по-різному залежно від того, чи були вони вдома в присутності друзів та родини, чи на людях. Наодинці вони зазвичай носили вуаль, яка покривала лише волосся та спину, але, виходячи з дому, одягали мантеа, великі плащі, які приховували все їхнє тіло, крім обличчя. Вони часто фарбували ноги та руки хною. Їхня зачіска була простою, волосся зібране назад у пасма, часто прикрашене на кінцях перлами та гронами коштовностей. Жінки з тонкою талією вважалися привабливішими, ніж ті, у кого були більші фігури. Жінки з провінцій та рабині проколювали собі ліві ніздрі кільцями, але знатні перські жінки цього не робили^[105].

Побут

Відомо, що тюрки-кизилбаші голили бороди, відпускали довгі турецькі вуса, а на голеній голові залишали чуб^[106]. За словами агента Московської компанії Лайонеля Племтрі, який побував у Сефевидській імперії в 1568—1574 роках, довжина чуба в кизилбашів могла досягати 2 футів (~ 61 см), а її власники вірили в те, що за допомогою нього вони легше перенесуться на небо, коли помруть.^[107]

Шах Ісмаїл I
Традиційна зачіска кизилбашів "кекіл"
Воїн-кизилбаш

Розваги

З доісламських часів боротьба була невід'ємною частиною іранської ідентичності, а професійні борці, які виступали в Зурханехах, вважалися важливими членами суспільства. Кожне місто мало свій загін борців, яких називали пехлеванами. Їхній спорт також забезпечував масам розваги та видовищність^[108].

Окрім боротьби, маси збирали фехтування, канатоходці, лялькарі та акробати, які виступали на великих площах. Багато часу проводити у кав'ярнях, щоб випити кави, покурити тютюн або опіум, поспілкуватися або послухати поезію.

Серед аристократів популярним була гра чоуган (на кшталт кінного поло), в яке вправно повинні були грати усі пушандари і командуючі загонами. Гра розвивалася військові навички діяти спільно і планувати атаки.

Примітки

↑ перс. شاهنشاهی صفوی Šāhanšāhi-ye Safavi.

↑ Helen Chapin Metz. Iran, a Country study. 1989. University of Michigan, p. 313.
↑ Emory C. Bogle. Islam: Origin and Belief. University of Texas Press. 1989, p. 145.
↑ Stanford Jay Shaw. History of the Ottoman Empire. Cambridge University Press. 1977, p. 77.
↑ Andrew J. Newman, Safavid Iran: Rebirth of a Persian Empire, IB Tauris (March 30, 2006).
↑ Streusand, Douglas E., Islamic Gunpowder Empires: Ottomans, Safavids, and Mughals (Boulder, Col: Westview Press, 2011) («Streusand»), p. 135.
↑ RM Savory, Safavids, Encyclopedia of Islam, 2nd ed.
↑ Willem Floor, Hasan Javadi, The Role of Azerbaijani Turkish in Safavid Iran.
Оригінальний текст (англ.)
During the Safavid period Azerbaijani Turkish,or,as it was also referred to at that time, Qizilbash Turkish, occupied an important place in society, and it was spoken both at court and by the common people... Throughout the Safavid period there were two constants to Azerbaijani Turkish as a spoken language in Iran. First, it was and remained the ofﬁcial language of the royal court during the entire Safavid period. Second, the language remained the spoken language of the Turkic Qizilbash tribes and was also spoken in the army.
↑ David Blow. Shah Abbas: The Ruthless King Who Became an Iranian Legend. — С. 165.
Оригінальний текст (англ.)
The primary court language remained Turkish. But it was not the Turkish of Istambul. It was a Turkish dialect, the dialect of the Qizilbash Turkomans, which is still spoken today in the province of Azerbaijan, in north-western Iran.
↑ С.Е. Григорьев. Об этнической принадлежности шиитов Афганистана : [рос.] // Восток: История и культура. — Институт востоковедения (Российская академия наук). Санкт-Петербургский филиал.
Оригінальний текст (рос.)
Кызылбаши, первоначально состоявшие из представителей семи малоазиатских тюркоязычных племен румлу, шамлу, устаджлу, афшар, каджар, текелю и зулкадар, говоривших на азербайджанском языке, были с XV в. одной из главных военно-политических опор Сефевидского государства.
↑ Н. К. Корганян, А. П. Папазян. Абраам Кретаци, Повествование. — С. 290.
Оригінальний текст (рос.)
Число этих шиитских племен, говоривших н азербайджанском языке, впоследствии значительно возросло. Сефевиды пришли к власти, опираясь на военную силу кызылбашей, поэтому государство Сефевидов вначале называлось Кызылбашской державой (Доулет-и Кызылбаш).
↑ G. Doerfer, «Woher stammte Ibn Muhanna?», стр. 246
Оригінальний текст (англ.)
"На сей день нам известно, что обозначение «туркмены» у авторов 13-14 вв. ни в коем случае не обладало тем узким значением, которое есть у него сегодня. Египетские источники на мамлюкско-кипчакском языке, например, по языку отличаются от источников «туркменов». «Туркменскими», например, являются такие слова как bul- «находить» (ср. с кипчакск. tap-). Теперь же bul- является истинно анатолийским, турецко-тюркским словом; как в азербайджанском, так и в туркменском «находить» будет tap-. Также в этих источниках встречается истинно анатолийское слово (y)ïrmaq – «река», и многое другое. Кратко говоря, «туркмены» в этих источниках – это и турки-анатолийцы, и туркмены, и «туркменские» сефевидские племена 16-17 веков, которые на самом деле были азербайджанцами. Другими словами, «туркмены» в давние времена было общим выражением для обозначения огузских тюрков, прежде всего для тех из них, кто исповедовал ислам."
↑ Savory, Roger (2012) [1995]. "Ṣafawids". In Bosworth, C. E.; van Donzel, E. J.; Heinrichs, W. P.; Lewis, B.; Pellat, Ch.; Schacht, J. (eds.). Encyclopaedia of Islam. Vol. 8 (2nd ed.). Leiden and Boston: Brill
↑ Stefan Sperl, C. Shackle, Nicholas Awde, "Qasida poetry in Islamic Asia and Africa", Brill Academic Pub; Set Only edition (February 1996), p. 193
↑ Heinz Halm, Janet Watson, Marian Hill, Shiʻism, translated by Janet Watson, Marian Hill, Edition: 2, illustrated, published by Columbia University Press, 2004, p. 80
↑ Sinclair, T.A. (1989). Eastern Turkey: An Architectural & Archaeological Survey, Volume II. Pindar Press. p. 289. ISBN 978-1-904597-75-9.
↑ Rayfield, Donald (2013). Edge of Empires: A History of Georgia. Reaktion Books. p. 165. ISBN 978-1-78023-070-2
↑ Streusand, Douglas E. (2011). Islamic Gunpowder Empires: Ottomans, Safavids, and Mughals. Westview Press, p. 146
↑ Savory, Roger M. (2007) [1980]. Iran Under the Safavids. Cambridge University Press, pp. 60–64
↑ Streusand 2011, p. 50
↑ Bomati, Yves; Nahavandi, Houchang (1998). Shah Abbas, Empereur de Perse: 1587–1629 [Shah Abbas, Emperor of Persia: 1587–1629] (in French). Paris, France: Perrin, pp. 284–286
↑ Savory 2007, p. 66
↑ Roemer, Hans Robert (1986). Jackson, Peter; Lockhart, Laurence (eds.). The Safavid Period. The Cambridge History of Iran. Vol. 66: The Timurid and Safavid Periods. Cambridge: Cambridge University Press, pp. 250–251
↑ Savory 2007, p. 70
↑ Roemer 1986, p. 253
↑ Streusand 2011, p. 151
↑ Savory 2007, pp. 76–77
↑ Streusand 2011, pp. 151–152.
↑ Savory 2007, pp. 82-83
↑ Streusand 2011, p. 152
↑ Джалиловv О.Д. (1967). Курдский героический эпос Златурукий Хан. ISBN 978-0-89158-296-0.
↑ Mitchell, Colin P. (2011). New Perspectives on Safavid Iran: Empire and Society. Taylor & Francis, p. 70
↑ История Ирана с древнейших времен до конца XVIII в. Пигулевская Н.В. и др. Л., 1958. С.307
↑ Aspects of Altaic Civilization III: Proceedings of the Thirtieth Meeting of the Permanent International Altaistic Conference, Indiana University, Bloomington, Indiana, June 19–25, 1987. Psychology Press. 1996. p. 49. ISBN 978-0-7007-0380-7
↑ Safavid, Mughal, and Ottoman Empires. Archived 2021-09-27 at the Wayback Machine Cambridge Core
↑ Floor, Willem (2001). Safavid Government Institutions. Costa Mesa, California: Mazda Publishers, pp. 29, 32, 33
↑ Floor 2001, p. 33
↑ Blow, David (2009). Shah Abbas: The Ruthless King Who Became an Iranian Legend. I.B. Tauris, p. 165
1 2 Ferrier, Ronald W., ed. (1996). A Journey to Persia: Jean Chardin's Portrait of a Seventeenth-century Empire. I.B. Tauris & C0, pp. 80–82
↑ Blow 2009, p. 170.
1 2 Savory 2007, p. 221
↑ Blow 2009, p. 175
↑ Axworthy, Michael (2010). The Sword of Persia: Nader Shah, from Tribal Warrior to Conquering Tyrant. I.B. Tauris. ISBN 978-0857721938.
↑ Savory 2007, pp. 184–5
↑ Дафтари Фархад. История шиʻитского ислама. – М.: Наталис, 2017, с. 115
↑ Nasiri, Ali Naqi; Floor, Willem M. Titles and Emoluments in Safavid Iran: A Third Manual of Safavid Administration (англ.). — Mage Publishers, 2008. — P. 284. — ISBN 978-1933823232.
↑ Ferrier 1996, pp. 85–89
↑ Floor 2001, p. 97
↑ Savory 2007, p. 182
↑ Savory 2007, p. 77.
↑ Oberling, Pierre, Georgians and Circassians in Iran, The Hague, 1963; pp. 127–143
↑ Matthee, Rudolph P. (1999), The Politics of Trade in Safavid Iran: Silk for Silver, 1600–1730 Archived 2022-10-20
↑ Blow, David (2009). Shah Abbas: The Ruthless King Who Became an Iranian Legend. I.B. Tauris, p. 174
↑ Mikaberidze, Alexander (2015). Historical Dictionary of Georgia (2 ed.). Rowman & Littlefield, pp. 291, 536
↑ Bournoutian, George A.; A Concise History of the Armenian People: (from Ancient Times to the Present) Archived 2022-11-18 at the Wayback Machine (original from the University of Michigan) Mazda Publishers, 2002 ISBN 978-1568591414 p. 208
↑ Savory 2007, p. 177
↑ Savory 2007, pp. 185–6
↑ Savory 2007, p. 183
↑ Ferrier 1996, pp. 90-94.
↑ Ferrier 1996, p. 91
↑ Babaie, Sussan; Babayan, Kathryn; Baghdiantz-McCabe, Ina; Farhad, Massumeh (2004). Slaves of the Shah: New Elites of Safavid Iran. I.B.Tauris, p. 9
↑ Roemer, H.R. (1986). "The Safavid period". The Cambridge History of Iran, Volume 5: The Timurid and Safavid periods. Cambridge: Cambridge University Press, p. 357
↑ Floor, Willem (2001). Safavid Government Institutions. Costa Mesa, California: Mazda Publishers, p. 130-131.
↑ Dr P. Shahsavand, Professor of Sociology at Islamic Azad University. Events Magazine, Cultural, Economical and General Events of Iran (retrieved 4 Sep 2007)
↑ Savory, pp. 78–79
↑ Bomati & Nahavandi 1998, pp. 141–142
↑ Allāhverdī Khan (1) at En. Iranica
↑ Bomati & Nahavandi 1998, p. 143
↑ Haneda, M. (1986). "ARMY iii. Safavid Period". Encyclopaedia Iranica, Vol. II, Fasc. 5, pp. 503–506
↑ Floor 2001, p. 17
↑ Floor 2001, pp. 33, 163
1 2 Floor 2001, p. 196
↑ Floor 2001, p. 174
↑ S. Canby, The golden age of Persian art 1501 – 1722 London, British Museum Press, 2002, p. 48
↑ Enza Milanesi, Le tapis, Gründ, 1999, ISBN 2-7000-2223-8
↑ Marcinkowski, Christoph. "Persians and Shi'ites in Thailand: From the Ayutthaya Period to the Present" (PDF). Archived from the original (PDF) on 2023-12-15
↑ Petrů, Tomáš (2016). ""Lands below the Winds" as Part of the Persian Cosmopolis: An Inquiry into Linguistic and Cultural Borrowings from the Persianate societies in the Malay World". Moussons (27): 147–161
↑ Editor (2020-03-03). "Cetbang, Teknologi Senjata Api Andalan Majapahit". 1001 Indonesia
↑ Scott, William Henry (1989). "The Mediterranean Connection". Philippine Studies. 37 (2): 131–144. ISSN 0031-7837
↑ Savory 2007, p. 190
↑ Savory 2007, p. 191
↑ Kotilaine, Jarmo T. (2004). Russia's foreign trade and economic expansion in the seventeenth century: Windows on the world. Leiden: Brill. pp. 330–360, 450–485. ISBN 9789004138964.
↑ Utz, Axel (2011). Cultural exchange, imperialist violence, and pious missions: Local perspectives from Tanjavur and Lenape country, 1720–1760 (Ph.D. thesis). Pennsylvania State University. pp. 84–85, 93–94
↑ Savory 2007, p. 196
↑ Эфендиев А. Образование Азербайджан! ского государства Сефевидов в начале XVI века. Баку, 1961. С. 41
↑ Virani, Shafique N. The Ismailis in the Middle Ages: A History of Survival, A Search for Salvation (New York: Oxford University Press), 2007, 113
↑ Петрушевский И. П. Ислам в Иране в VII–XV веках: Курс лекций. – СПб.: Изд-во С.– Петерб. ун-та, 2007, с. 370-371
↑ Rosemary Stanfield Johnson, "Sunni Survival in Safavid Iran: Anti-Sunni Activities during the Reign of Tahmasp I," Iranian Studies, vol. 27, pp. 123–133 (1994), pp. 125–126, 128–131
↑ Newman A. G. Religious trends // Encyclopaedia of Islam.– 2 ed.: in 12 vol. – Leiden: E. J. Brill, 1995. – Vol. VIII, p. 777-781
↑ Momen, Moojan (1985). An Introduction to Shi'i Islam: The History and Doctrines of Twelver Shi'ism. New Haven, CT: Yale University Press, p. 115
↑ Momen 1985, p. 116
↑ Ferrier 1996, pp. 114–115
↑ Glassé, Cyril (2001) [1989]. Drake, Nicholas; Davis, Elizabeth (eds.). The New Encyclopedia of Islam (revised ed.). Walnut Creek CA: AltaMira Press, p. 392
↑ Blow 2009, pp. 165–166.
↑ Nasr, Seyyed Hossein, Sadr al-Din Shirazi and his Transcendent Theosophy, Background, Life and Works, 2nd ed., Tehran: Institute for Humanities and Cultural Studies
↑ Losensky, Paul (2021). "Not All of the Poets Went to India: Literary Culture in Iran under Safavid Rule". In Matthee, Rudi (ed.). The Safavid World. Routledge, pp. 452–453
↑ Losensky 2021, p. 453
↑ H. Javadi and K. Burrill. Azerbaijan. Azeri Literature in Iran : [англ.]. — Encyclopædia Iranica, 1998. — Vol. III. — С. 251—255.
↑ Vladimir Minorsky. The Chester Beatty Library: a catalogue of the Turkish manuscripts and miniatures. — Dublin: Hodges Figgis & Co. Ltd., 1958. — С. 1. — xxxvii,147 с.
Оригінальний текст (англ.)
Nothing definite is known about the author who in original unvan of the present copy is called Amir Hidayatullah. The presumable date of this manuscript indicates that the poet must have lived in the second half of the 15th century A.D. The only personal detail that can be culled from the text is that on ff. 17a-17b Shah-i Najaf is mentioned, which designation of the caliph 'Ali can belong but a Shi'ite. The second indication is provided by the language in which the divan is written. The note on the white folio between the two sarlauhs which calls the language al-mughuliya 'Mongolian', or at best 'Eastern Turkish', is entirely baseless. The Turkish of Amir Hidayat is undoubtedly a 'southern Turkish' dialect, as used by Turcoman tribes. Dialectically it belongs to the same class as the divans of Jahan-shah Qara-Qoyunlu, Khata'i (=Shah Isma'il), Fizuli, etc. The current designation of this dialect is 'Azarbayjan Turkish', but it is spoken by the Turkish tribes of Transcaucasia, Persia, as well as those of Eastern Turkey and Mesopotamia. The indications (v. infra, p. 2) regarding the date, the dedicatee and the language of the author considerably restrict the field of our hypothesis concerning the milieu to which the author belonged. On the staff of Sultan Khalil were 'the two great amirs', Hidayatullah-beg and his brother Inayatullah-beg, whose talents and literary gifts were highly praised by the learned Jala al-din Davani. The former may have been the author of the divan.
↑ Losensky 2021, p. 458
↑ Ласикова Г.В. Накшбанд и наккаш – два творца одного узора. Художники в сефевидских ткацких мастерских // Научные сообщения Государственного музея Востока. Вып. XXVI. М.: Государственный музей Востока, 2006. С. 67–92
↑ Savory 2007, pp. 129–31
↑ A. H. Morton, « The Ardabil Shrine in the Reign of Shah Tahmasp I », Iran 12, 1974, pp. 31-64, 13, 1975, pp. 39–58
↑ Assari, Ali; T.M. Mahesh (December 2011). "Comparative Sustainability Of Bazaar In Iranian Traditional Cities: Case Studies In Isfahan And Tabriz" (PDF). International Journal on Technical and Physical Problems of Engineering. 3 (9): 18–24
↑ Ferrier 1996, p. 124
↑ Ferrier 1996, pp. 120–4
↑ Нефедов, Сергей (5 вересня 2017). Война и общество. Факторный анализ исторического процесса. История Востока (рос.). Litres. ISBN 9785457065277.
↑ http://www.vostlit.info/Texts/rus12/Benister/text.phtml?id=7649. www.vostlit.info. Процитовано 22 жовтня 2017. {{cite web}}: Зовнішнє посилання в |title= (довідка)
↑ Ferrier, Ronald W., ed. (1996). A Journey to Persia: Jean Chardin's Portrait of a Seventeenth-century Empire. I.B. Tauris & C0, p. 116

Посилання

The Safavid World, ed. Rudi Matthee. New York: Routledge, 2021. (link)
Matthee, Rudi. 2012. Safavid Iran through the eyes of European travelers // Harvard Library Bulletin 23 (1-2): 10-24.

[1] перс. شاهنشاهی صفوی Šāhanšāhi-ye Safavi.

[2] Helen Chapin Metz. Iran, a Country study. 1989. University of Michigan, p. 313.

[3] Emory C. Bogle. Islam: Origin and Belief. University of Texas Press. 1989, p. 145.

[4] Stanford Jay Shaw. History of the Ottoman Empire. Cambridge University Press. 1977, p. 77.

[5] Andrew J. Newman, Safavid Iran: Rebirth of a Persian Empire, IB Tauris (March 30, 2006).

[6] Streusand, Douglas E., Islamic Gunpowder Empires: Ottomans, Safavids, and Mughals (Boulder, Col: Westview Press, 2011) («Streusand»), p. 135.

[7] RM Savory, Safavids, Encyclopedia of Islam, 2nd ed.

[8] Willem Floor, Hasan Javadi, The Role of Azerbaijani Turkish in Safavid Iran.
Оригінальний текст (англ.)
During the Safavid period Azerbaijani Turkish,or,as it was also referred to at that time, Qizilbash Turkish, occupied an important place in society, and it was spoken both at court and by the common people... Throughout the Safavid period there were two constants to Azerbaijani Turkish as a spoken language in Iran. First, it was and remained the ofﬁcial language of the royal court during the entire Safavid period. Second, the language remained the spoken language of the Turkic Qizilbash tribes and was also spoken in the army.

[David_Blow-9] David Blow. Shah Abbas: The Ruthless King Who Became an Iranian Legend. — С. 165.
Оригінальний текст (англ.)
The primary court language remained Turkish. But it was not the Turkish of Istambul. It was a Turkish dialect, the dialect of the Qizilbash Turkomans, which is still spoken today in the province of Azerbaijan, in north-western Iran.

[10] С.Е. Григорьев. Об этнической принадлежности шиитов Афганистана : [рос.] // Восток: История и культура. — Институт востоковедения (Российская академия наук). Санкт-Петербургский филиал.
Оригінальний текст (рос.)
Кызылбаши, первоначально состоявшие из представителей семи малоазиатских тюркоязычных племен румлу, шамлу, устаджлу, афшар, каджар, текелю и зулкадар, говоривших на азербайджанском языке, были с XV в. одной из главных военно-политических опор Сефевидского государства.

[11] Н. К. Корганян, А. П. Папазян. Абраам Кретаци, Повествование. — С. 290.
Оригінальний текст (рос.)
Число этих шиитских племен, говоривших н азербайджанском языке, впоследствии значительно возросло. Сефевиды пришли к власти, опираясь на военную силу кызылбашей, поэтому государство Сефевидов вначале называлось Кызылбашской державой (Доулет-и Кызылбаш).

[12] G. Doerfer, «Woher stammte Ibn Muhanna?», стр. 246
Оригінальний текст (англ.)
"На сей день нам известно, что обозначение «туркмены» у авторов 13-14 вв. ни в коем случае не обладало тем узким значением, которое есть у него сегодня. Египетские источники на мамлюкско-кипчакском языке, например, по языку отличаются от источников «туркменов». «Туркменскими», например, являются такие слова как bul- «находить» (ср. с кипчакск. tap-). Теперь же bul- является истинно анатолийским, турецко-тюркским словом; как в азербайджанском, так и в туркменском «находить» будет tap-. Также в этих источниках встречается истинно анатолийское слово (y)ïrmaq – «река», и многое другое. Кратко говоря, «туркмены» в этих источниках – это и турки-анатолийцы, и туркмены, и «туркменские» сефевидские племена 16-17 веков, которые на самом деле были азербайджанцами. Другими словами, «туркмены» в давние времена было общим выражением для обозначения огузских тюрков, прежде всего для тех из них, кто исповедовал ислам."

[13] Savory, Roger (2012) [1995]. "Ṣafawids". In Bosworth, C. E.; van Donzel, E. J.; Heinrichs, W. P.; Lewis, B.; Pellat, Ch.; Schacht, J. (eds.). Encyclopaedia of Islam. Vol. 8 (2nd ed.). Leiden and Boston: Brill

[14] Stefan Sperl, C. Shackle, Nicholas Awde, "Qasida poetry in Islamic Asia and Africa", Brill Academic Pub; Set Only edition (February 1996), p. 193

[15] Heinz Halm, Janet Watson, Marian Hill, Shiʻism, translated by Janet Watson, Marian Hill, Edition: 2, illustrated, published by Columbia University Press, 2004, p. 80

[16] Sinclair, T.A. (1989). Eastern Turkey: An Architectural & Archaeological Survey, Volume II. Pindar Press. p. 289. ISBN 978-1-904597-75-9.

[17] Rayfield, Donald (2013). Edge of Empires: A History of Georgia. Reaktion Books. p. 165. ISBN 978-1-78023-070-2

[18] Streusand, Douglas E. (2011). Islamic Gunpowder Empires: Ottomans, Safavids, and Mughals. Westview Press, p. 146

[19] Savory, Roger M. (2007) [1980]. Iran Under the Safavids. Cambridge University Press, pp. 60–64

[20] Streusand 2011, p. 50

[21] Bomati, Yves; Nahavandi, Houchang (1998). Shah Abbas, Empereur de Perse: 1587–1629 [Shah Abbas, Emperor of Persia: 1587–1629] (in French). Paris, France: Perrin, pp. 284–286

[22] Savory 2007, p. 66

[23] Roemer, Hans Robert (1986). Jackson, Peter; Lockhart, Laurence (eds.). The Safavid Period. The Cambridge History of Iran. Vol. 66: The Timurid and Safavid Periods. Cambridge: Cambridge University Press, pp. 250–251

[24] Savory 2007, p. 70

[25] Roemer 1986, p. 253

[26] Streusand 2011, p. 151

[27] Savory 2007, pp. 76–77

[28] Streusand 2011, pp. 151–152.

[29] Savory 2007, pp. 82-83

[30] Streusand 2011, p. 152

[31] Джалиловv О.Д. (1967). Курдский героический эпос Златурукий Хан. ISBN 978-0-89158-296-0.

[32] Mitchell, Colin P. (2011). New Perspectives on Safavid Iran: Empire and Society. Taylor & Francis, p. 70

[33] История Ирана с древнейших времен до конца XVIII в. Пигулевская Н.В. и др. Л., 1958. С.307

[34] Aspects of Altaic Civilization III: Proceedings of the Thirtieth Meeting of the Permanent International Altaistic Conference, Indiana University, Bloomington, Indiana, June 19–25, 1987. Psychology Press. 1996. p. 49. ISBN 978-0-7007-0380-7

[35] Safavid, Mughal, and Ottoman Empires. Archived 2021-09-27 at the Wayback Machine Cambridge Core

[36] Floor, Willem (2001). Safavid Government Institutions. Costa Mesa, California: Mazda Publishers, pp. 29, 32, 33

[37] Floor 2001, p. 33

[38] Blow, David (2009). Shah Abbas: The Ruthless King Who Became an Iranian Legend. I.B. Tauris, p. 165

[Ferrier,_Ronald_W._1996_pp._80-39] 1 2 Ferrier, Ronald W., ed. (1996). A Journey to Persia: Jean Chardin's Portrait of a Seventeenth-century Empire. I.B. Tauris & C0, pp. 80–82

[40] Blow 2009, p. 170.

[Savory_2007,_p._221-41] 1 2 Savory 2007, p. 221

[42] Blow 2009, p. 175

[43] Axworthy, Michael (2010). The Sword of Persia: Nader Shah, from Tribal Warrior to Conquering Tyrant. I.B. Tauris. ISBN 978-0857721938.

[44] Savory 2007, pp. 184–5

[45] Дафтари Фархад. История шиʻитского ислама. – М.: Наталис, 2017, с. 115

[46] Nasiri, Ali Naqi; Floor, Willem M. Titles and Emoluments in Safavid Iran: A Third Manual of Safavid Administration (англ.). — Mage Publishers, 2008. — P. 284. — ISBN 978-1933823232.

[47] Ferrier 1996, pp. 85–89

[48] Floor 2001, p. 97

[49] Savory 2007, p. 182

[50] Savory 2007, p. 77.

[51] Oberling, Pierre, Georgians and Circassians in Iran, The Hague, 1963; pp. 127–143

[52] Matthee, Rudolph P. (1999), The Politics of Trade in Safavid Iran: Silk for Silver, 1600–1730 Archived 2022-10-20

[53] Blow, David (2009). Shah Abbas: The Ruthless King Who Became an Iranian Legend. I.B. Tauris, p. 174

[54] Mikaberidze, Alexander (2015). Historical Dictionary of Georgia (2 ed.). Rowman & Littlefield, pp. 291, 536

[55] Bournoutian, George A.; A Concise History of the Armenian People: (from Ancient Times to the Present) Archived 2022-11-18 at the Wayback Machine (original from the University of Michigan) Mazda Publishers, 2002 ISBN 978-1568591414 p. 208

[56] Savory 2007, p. 177

[57] Savory 2007, pp. 185–6

[58] Savory 2007, p. 183

[59] Ferrier 1996, pp. 90-94.

[60] Ferrier 1996, p. 91

[61] Babaie, Sussan; Babayan, Kathryn; Baghdiantz-McCabe, Ina; Farhad, Massumeh (2004). Slaves of the Shah: New Elites of Safavid Iran. I.B.Tauris, p. 9

[62] Roemer, H.R. (1986). "The Safavid period". The Cambridge History of Iran, Volume 5: The Timurid and Safavid periods. Cambridge: Cambridge University Press, p. 357

[63] Floor, Willem (2001). Safavid Government Institutions. Costa Mesa, California: Mazda Publishers, p. 130-131.

[64] Dr P. Shahsavand, Professor of Sociology at Islamic Azad University. Events Magazine, Cultural, Economical and General Events of Iran (retrieved 4 Sep 2007)

[65] Savory, pp. 78–79

[66] Bomati & Nahavandi 1998, pp. 141–142

[67] Allāhverdī Khan (1) at En. Iranica

[68] Bomati & Nahavandi 1998, p. 143

[69] Haneda, M. (1986). "ARMY iii. Safavid Period". Encyclopaedia Iranica, Vol. II, Fasc. 5, pp. 503–506

[70] Floor 2001, p. 17

[71] Floor 2001, pp. 33, 163

[Floor_2001,_p._196-72] 1 2 Floor 2001, p. 196

[73] Floor 2001, p. 174

[74] S. Canby, The golden age of Persian art 1501 – 1722 London, British Museum Press, 2002, p. 48

[75] Enza Milanesi, Le tapis, Gründ, 1999, ISBN 2-7000-2223-8

[76] Marcinkowski, Christoph. "Persians and Shi'ites in Thailand: From the Ayutthaya Period to the Present" (PDF). Archived from the original (PDF) on 2023-12-15

[77] Petrů, Tomáš (2016). ""Lands below the Winds" as Part of the Persian Cosmopolis: An Inquiry into Linguistic and Cultural Borrowings from the Persianate societies in the Malay World". Moussons (27): 147–161

[78] Editor (2020-03-03). "Cetbang, Teknologi Senjata Api Andalan Majapahit". 1001 Indonesia

[79] Scott, William Henry (1989). "The Mediterranean Connection". Philippine Studies. 37 (2): 131–144. ISSN 0031-7837

[80] Savory 2007, p. 190

[81] Savory 2007, p. 191

[82] Kotilaine, Jarmo T. (2004). Russia's foreign trade and economic expansion in the seventeenth century: Windows on the world. Leiden: Brill. pp. 330–360, 450–485. ISBN 9789004138964.

[83] Utz, Axel (2011). Cultural exchange, imperialist violence, and pious missions: Local perspectives from Tanjavur and Lenape country, 1720–1760 (Ph.D. thesis). Pennsylvania State University. pp. 84–85, 93–94

[84] Savory 2007, p. 196

[85] Эфендиев А. Образование Азербайджан! ского государства Сефевидов в начале XVI века. Баку, 1961. С. 41

[86] Virani, Shafique N. The Ismailis in the Middle Ages: A History of Survival, A Search for Salvation (New York: Oxford University Press), 2007, 113

[87] Петрушевский И. П. Ислам в Иране в VII–XV веках: Курс лекций. – СПб.: Изд-во С.– Петерб. ун-та, 2007, с. 370-371

[88] Rosemary Stanfield Johnson, "Sunni Survival in Safavid Iran: Anti-Sunni Activities during the Reign of Tahmasp I," Iranian Studies, vol. 27, pp. 123–133 (1994), pp. 125–126, 128–131

[89] Newman A. G. Religious trends // Encyclopaedia of Islam.– 2 ed.: in 12 vol. – Leiden: E. J. Brill, 1995. – Vol. VIII, p. 777-781

[90] Momen, Moojan (1985). An Introduction to Shi'i Islam: The History and Doctrines of Twelver Shi'ism. New Haven, CT: Yale University Press, p. 115

[91] Momen 1985, p. 116

[92] Ferrier 1996, pp. 114–115

[93] Glassé, Cyril (2001) [1989]. Drake, Nicholas; Davis, Elizabeth (eds.). The New Encyclopedia of Islam (revised ed.). Walnut Creek CA: AltaMira Press, p. 392

[94] Blow 2009, pp. 165–166.

[95] Nasr, Seyyed Hossein, Sadr al-Din Shirazi and his Transcendent Theosophy, Background, Life and Works, 2nd ed., Tehran: Institute for Humanities and Cultural Studies

[96] Losensky, Paul (2021). "Not All of the Poets Went to India: Literary Culture in Iran under Safavid Rule". In Matthee, Rudi (ed.). The Safavid World. Routledge, pp. 452–453

[97] Losensky 2021, p. 453

[Azeri_Literature-98] H. Javadi and K. Burrill. Azerbaijan. Azeri Literature in Iran : [англ.]. — Encyclopædia Iranica, 1998. — Vol. III. — С. 251—255.

[99] Vladimir Minorsky. The Chester Beatty Library: a catalogue of the Turkish manuscripts and miniatures. — Dublin: Hodges Figgis & Co. Ltd., 1958. — С. 1. — xxxvii,147 с.
Оригінальний текст (англ.)
Nothing definite is known about the author who in original unvan of the present copy is called Amir Hidayatullah. The presumable date of this manuscript indicates that the poet must have lived in the second half of the 15th century A.D. The only personal detail that can be culled from the text is that on ff. 17a-17b Shah-i Najaf is mentioned, which designation of the caliph 'Ali can belong but a Shi'ite. The second indication is provided by the language in which the divan is written. The note on the white folio between the two sarlauhs which calls the language al-mughuliya 'Mongolian', or at best 'Eastern Turkish', is entirely baseless. The Turkish of Amir Hidayat is undoubtedly a 'southern Turkish' dialect, as used by Turcoman tribes. Dialectically it belongs to the same class as the divans of Jahan-shah Qara-Qoyunlu, Khata'i (=Shah Isma'il), Fizuli, etc. The current designation of this dialect is 'Azarbayjan Turkish', but it is spoken by the Turkish tribes of Transcaucasia, Persia, as well as those of Eastern Turkey and Mesopotamia. The indications (v. infra, p. 2) regarding the date, the dedicatee and the language of the author considerably restrict the field of our hypothesis concerning the milieu to which the author belonged. On the staff of Sultan Khalil were 'the two great amirs', Hidayatullah-beg and his brother Inayatullah-beg, whose talents and literary gifts were highly praised by the learned Jala al-din Davani. The former may have been the author of the divan.

[100] Losensky 2021, p. 458

[101] Ласикова Г.В. Накшбанд и наккаш – два творца одного узора. Художники в сефевидских ткацких мастерских // Научные сообщения Государственного музея Востока. Вып. XXVI. М.: Государственный музей Востока, 2006. С. 67–92

[102] Savory 2007, pp. 129–31

[103] A. H. Morton, « The Ardabil Shrine in the Reign of Shah Tahmasp I », Iran 12, 1974, pp. 31-64, 13, 1975, pp. 39–58

[104] Assari, Ali; T.M. Mahesh (December 2011). "Comparative Sustainability Of Bazaar In Iranian Traditional Cities: Case Studies In Isfahan And Tabriz" (PDF). International Journal on Technical and Physical Problems of Engineering. 3 (9): 18–24

[105] Ferrier 1996, p. 124

[106] Ferrier 1996, pp. 120–4

[107] Нефедов, Сергей (5 вересня 2017). Война и общество. Факторный анализ исторического процесса. История Востока (рос.). Litres. ISBN 9785457065277.

[108] ttp://www.vostlit.info/Texts/rus12/Benister/text.phtml?id=7649. www.vostlit.info. Процитовано 22 жовтня 2017. {{cite web}}: Зовнішнє посилання в |title= (довідка)

[109] Ferrier, Ronald W., ed. (1996). A Journey to Persia: Jean Chardin's Portrait of a Seventeenth-century Empire. I.B. Tauris & C0, p. 116

[a]

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]

[6]

[7]

[8]

[9]

[10]

[11]

[12]

[13]

[14]

[15]

[16]

[17]

[18]

[19]

[20]

[21]

[22]

[23]

[24]

[25]

[26]

[27]

[28]

[29]

[30]

[31]

[32]

[33]

[34]

[35]

[36]

[37]

[38]

[39]

[40]

[41]

[42]

[43]

[44]

[45]

[46]

[47]

[48]

[49]

[50]

[51]

[52]

[53]

[54]

[55]

[56]

[57]

[58]

[59]

[60]

[61]

[62]

[63]

[64]

[65]

[66]

[67]

[68]

[69]

[70]

[71]

[72]

[73]

[74]

[75]

[76]

[77]

[78]

[79]

[80]

[81]

[82]

[83]

[84]

[85]

[86]

[87]

[88]

[89]

[90]

[91]

[92]

[93]

[94]

[95]

[96]

[97]

[98]

[99]