Система Spitzenkandidat: відмінності між версіями

[перевірена версія]

← Попереднє редагування Наступне редагування →

Вилучено вміст Додано вміст

Лінійно

Версія за 08:46, 26 травня 2024

Система Spitzenkandidat або Система провідного кандидата — політичний механізм пов’язування процесу вибору президента Європейської комісії у залежності від результатів виборів до Європейського парламенту

Зміст

До 2007 року обрання і призначення політичного керівництва ЄС відбувалось переважно кулуарно, як частина непублічного переговорного процесу між представниками різних політичних партій, керівництва впливовіших країн-членів, груп впливу національного та наднаціонального рівня. Проте після підписання Лісабонської угоди було прийнято норму про те, що "кандидатура голови Європейської комісії повинна бути затверджена з урахуванням результатів виборів до Європейського парламенту". Без будь-якої деталізації та роз'яснення, як це робити на практиці.

Через це був запропонований політичний механізм, який ми знаємо сьогодні під німецькою назвою – "система Spitzenkandidat", або у перекладі українською "система провідного кандидата". Вперше вона була застосована під час європейських виборів 2014 року, коли впевнено переміг люксембурзький політик і представник "Європейської народної партії" Жан-Клод Юнкер (проти чого протестували прем’єр-міністри Великої Британії та Угорщини, а у подальшому критики закидали йому надміру централізований стиль управління з ігноруванням позиції інших інституцій ЄС). Водночас перші публічні дебати між шпіценкандидатами відбулися щойно під час попередніх виборів 2019 року. Тобто дебати між кандидатами на посаду президента Європейської комісії, які відбулися вчора, будуть лише другими, а його публічне обрання – лише третім в історії Європейського Союзу.

Участь у них беруть загальноєвропейські партії (не варто їх плутати з партійними групами депутатів у Європарламенті, які створені у форматі ідеологічних фракцій, хоча вони, безперечно, часто перегукуються), хоча депутатів до їх складу обирають за партійними списками національних партій у межах кожної з країн ЄС. За результатами виборів представники різних політичних партій об'єднуються у загальноєвропейські політичні групи за принципом ідеологічної спорідненості. Таким чином у Європейському парламенті давно існує сім парламентських груп, в яких представлені депутати з різних країн ЄС, де вони відстоюють інтереси своєї депутатської групи, а не власних країн. Хоча громадянство євродепутата безперечно також впливає на його роботу та позицію, тоді як з національних урядів постійно намагаються тиснути на євродепутатів зі своїх країн, щоб ті відстоювали інтереси своєї країни. Але це переважно працює у випадку, якщо обранці є представниками правлячої у країні політичної партії.

Кожна із загальноєвропейських політичних партій (яких реально налічується близько 10), яка хоче поборотися за посаду президента Європейської комісії, обирає на власному з'їзді "шпіценкандидата" за допомогою внутрішньопартійного праймеріз. Вони паралельно з виборчою кампанією, яка відбувається переважно на національному рівні, ведуть власну виборчу кампанію з поясненням своїх основних пріоритетів роботи на наступні п'ять років. І хоча це формально адресовано громадянам ЄС, проте фактично основним адресатом є інші загальноєвропейські партії, їхні політики і групи впливу з метою пошуку партнерів для побудови майбутньої парламентської коаліції, яка голосуватиме за кандидата у Європейському парламенті та Європейській раді.

Таким чином система Spitzenkandidat є чимось проміжним між кулуарним принципом обрання керівництва і його прямим обранням. Оскільки у підсумку президента Європейської комісії не обирають виборці прямим голосуванням, а лише за посередництвом політичних партій, то цю систему також критикують. Зокрема, як у 2019 році Урсула фон дер Ляєн була несподівано з третьої спроби обрана головою Європейської комісії, незважаючи на те, що вона не була шпіценкандидаткою – після того, як її однопартієць з "Європейської народної партії" Манфред Вебер не зумів знайти підтримку за своє призначення серед інших парламентських груп. Тому цю посаду потенційно мав би обійняти шпіценкандидат від "Партії європейських соціалістів", яка зайняла друге місце за результатами виборів, а саме нідерландський політик Франс Тіммерманс (член "Партії праці"). У підсумку кулуарних домовленостей він став першим віцепрезидентом Європейської комісії з питань європейського зеленого курсу, а інші союзники "Європейської народної партії" з "Альянсу лібералів і демократів за Європу" (сьогодні мають назву "Оновити Європу") отримали посаду голови Європейської ради в особі бельгійця Шарля Мішеля (лідер партії "Реформаторський рух"). З цієї причини прихильники розширення європейського парламентаризму пропонують одночасно з запровадженням загальноєвропейських партійних списків також запровадити прямі вибори голови Європейської комісії виборцями.

Обрання складу Європейської комісії

Шпіценкандидат від партії, яка отримає за результатами виборів депутатів Європейського парламенту найбільшу кількість голосів або зможе заручитися підтримкою коаліції більшості, першочергово буде запропонований Європейською радою для затвердження новим складом Європейського парламенту для обрання його президентом Європейської комісії. За це члени Європейської ради мають проголосувати кваліфікованою більшістю. Тобто цю кандидатуру має підтримати ⅔ голів країн – членів ЄС. Після цього за цю кандидатуру має проголосувати більшість депутатів Європейського парламенту. Якщо вона не отримує необхідної більшості, Європейська рада протягом одного місяця пропонує нового кандидата за цією ж процедурою (саме такою була ситуація з кандидатурою Урсули фон дер Ляєн у 2019 році).

Після схвалення кандидатури президента Європейської комісії він разом з Радою ЄС затверджує список інших 26 кандидатів на посаду комісарів (по суті міністрів). Європейська комісія складається з 27 єврокомісарів (включно з президентом) – по одному від кожної країни ЄС. Їхні кандидатури висуваються урядами країн-членів і так само затверджуються більшістю голосів Європейського парламенту. Президент Європейської комісії доручає кожному з комісарів відповідальність за конкретну сферу політики – наприклад, енергетику, економіку або довкілля тощо.

При цьому існує сформована практика ротацій єврокомісарів, щоб, по-перше, одні і ті ж люди не були єврокомісарами більше однієї каденції, а також, по-друге, щоб кожна з країн ЄС постійно змінювала напрямки політик і не контролювала протягом тривалого часу окремі політики Європейського Союзу. Таким чином процес узгодження кандидатів на посади єврокомісарів є складним переговорним політичним процесом пошуку компромісів на рівні столиць усіх країн – членів ЄС. Європейські комісари мають представляти не позицію своєї країни, а спільні інтереси Європейського Союзу, хоча практика показує, що часто вони лобіюють політику своїх держав.

Після узгодження всіх кандидатів на посади комісарів на рівні Ради ЄС склад Європейської комісії знову затверджується більшістю голосів Європейського парламенту. Лише після цього Європейська рада призначає склад Європейської комісії кваліфікованою більшістю голосів.

Примітки

Посилання

Тарас Радь. Вибори нового керівництва ЄС на 2024–2029 роки. Вибори до Європейського парламенту, дебати кандидатів на посаду президента Європейської комісії і випробування на життєздатність "системи Spitzenkandidat" // Збруч. - 24 травня 2024. Процитовано 25.05.2024
|title=Five lessons from the "Spitzenkandidaten" European Parliament campaign |first=Josef |last=Janning |date=1 July 2014 |publisher=European Council on Foreign Relations |url-status=dead |archive-url=https://web.archive.org/web/20140809192020/http://www.ecfr.eu/content/entry/commentary_five_lessons_from_the_spitzenkandidaten_european_parliament_c281 |archive-date=9 August 2014}}
Nikolaus J. Kurmayer. European Parliament agrees position on EU election law overhaul. - Euractiv. - 3 травня 2022
|title=Time for the Spitzenkandidat to die |work=Politico |date=11 July 2017}}
http://www.ceps.be/book/never-mind-spitzenkandidaten-it%E2%80%99s-all-about-politics%7Ctitle=Never mind the Spitzenkandidaten: It's all about politics|first=Marco|last=Incerti|date=6 June 2014|series=CEPS Commentaries|publisher=Centre for European Policy Studies|quote=the result of a sneaky manoeuvre on the part of the European Parliament, which is ever eager to grab powers from the Heads of State and Government|archive-url=https://web.archive.org/web/20140808175652/http://www.ceps.be/book/never-mind-spitzenkandidaten-it%E2%80%99s-all-about-politics%7Carchive-date=8 August 2014|url-status=dead}}
Why Europe needs US-style primaries [Архівовано 2 January 2018 у Wayback Machine.], Politico 20 December 2017

Див. також

Джерела

Silvia Kotanidis. Spitzenkandidaten or the lead candidate process. Ways to Europeanise elections to the European Parliament. — EPRS | European Parliamentary Research Service. — June 2023.
Consolidated versions of the Treaty on European Union and the Treaty on the Functioning of the European Union. — EUR-Lex. Access of European Union Law. — Процитовано 26.05.2024
The European Parliament: electoral procedures. European Parliament. European Union. — Процитовано 26.05.2024

@@ Рядок 1: / Рядок 1: @@
 {{пишу}}
-'''Система Spitzenkandidat''' або '''Система провідного кандидата'''&nbsp;— політичний механізм пов’язування процесу обрання[[Президент Європейської комісії|президента]] [[Європейська комісія|Європейської комісії]] у залежності від результатів [[Вибори до Європейського парламенту|виборів]] до [[Європейський парламент|Європейського парламенту]]. Запроваджений за підсумками чергового реформування [[Європейський Союз|Європейського Союзу]] після підписання [[Лісабонська угода|Лісабонської угоди]] і вперше був використаний під час [[Вибори до Європейського парламенту 2014|європейських виборів 2014 року]]
+'''Система Spitzenkandidat''' або '''Система провідного кандидата'''&nbsp;— політичний механізм пов’язування процесу вибору [[Президент Європейської комісії|президента]] [[Європейська комісія|Європейської комісії]] у залежності від результатів [[Вибори до Європейського парламенту|виборів]] до [[Європейський парламент|Європейського парламенту]]
+== Зміст ==
-== Історія появи ==
-До 2007 року обрання і призначення політичного керівництва Європейського Союзу відбувалось переважно кулуарно, як частина непублічного переговорного процесу між представниками різних політичних партій, керівництва впливовіших країн-членів, груп впливу національного та наднаціонального рівня. Проте після підписання Лісабонської угоди було прийнято норму про те, що «кандидатура голови Європейської комісії повинна бути затверджена з урахуванням результатів виборів до Європейського парламенту». Саме це зазначено у статті 17.7 «[[Договір про Європейський Союз|Догоовру про Європейський Союз]]».<ref>Consolidated versions of the Treaty on European Union and the Treaty on the Functioning of the European Union. — EUR-Lex. Access of European Union Law </ref> Проте без будь-якої деталізації та роз'яснення, як це робити на практиці.
+До 2007 року обрання і призначення політичного керівництва ЄС відбувалось переважно кулуарно, як частина непублічного переговорного процесу між представниками різних політичних партій, керівництва впливовіших країн-членів, груп впливу національного та наднаціонального рівня. Проте після підписання Лісабонської угоди було прийнято норму про те, що "кандидатура голови Європейської комісії повинна бути затверджена з урахуванням результатів виборів до Європейського парламенту". Без будь-якої деталізації та роз'яснення, як це робити на практиці.
-Через це був запропонований політичний механізм, який ми знаємо сьогодні під німецькою назвою — «система Spitzenkandidat», або у перекладі українською — «система провідного кандидата». Вперше вона була застосована під час європейських виборів 2014 року, коли у боротьбі за посаду президента Європейської комісії впевнено переміг [[Люксембург|люксембурзький]] політик і представник «[[Європейська народна партія (фракція)|Європейської народної партії]]» [[Жан-Клод Юнкер]]. Водночас перші публічні дебати між шпіценкандидатами від загальноєвропейський партій відбулися щойно під час попередніх [[Вибори до Європейського парламенту 2019|виборів 2019 року]].<ref>Тарас Радь. Вибори нового керівництва ЄС на 2024–2029 роки. Вибори до Європейського парламенту, дебати кандидатів на посаду президента Європейської комісії і випробування на життєздатність "системи Spitzenkandidat" // Збруч. - 24 травня 2024</ref>
+Через це був запропонований політичний механізм, який ми знаємо сьогодні під німецькою назвою – "система Spitzenkandidat", або у перекладі українською "система провідного кандидата". Вперше вона була застосована під час європейських виборів 2014 року, коли впевнено переміг люксембурзький політик і представник "Європейської народної партії" Жан-Клод Юнкер (проти чого протестували прем’єр-міністри Великої Британії та Угорщини, а у подальшому критики закидали йому надміру централізований стиль управління з ігноруванням позиції інших інституцій ЄС). Водночас перші публічні дебати між шпіценкандидатами відбулися щойно під час попередніх виборів 2019 року. Тобто дебати між кандидатами на посаду президента Європейської комісії, які відбулися вчора, будуть лише другими, а його публічне обрання – лише третім в історії Європейського Союзу.
-== Суть процесу ==
 Участь у них беруть загальноєвропейські партії (не варто їх плутати з партійними групами депутатів у Європарламенті, які створені у форматі ідеологічних фракцій, хоча вони, безперечно, часто перегукуються), хоча депутатів до їх складу обирають за партійними списками національних партій у межах кожної з країн ЄС. За результатами виборів представники різних політичних партій об'єднуються у загальноєвропейські політичні групи за принципом ідеологічної спорідненості. Таким чином у Європейському парламенті давно існує сім парламентських груп, в яких представлені депутати з різних країн ЄС, де вони відстоюють інтереси своєї депутатської групи, а не власних країн. Хоча громадянство євродепутата безперечно також впливає на його роботу та позицію, тоді як з національних урядів постійно намагаються тиснути на євродепутатів зі своїх країн, щоб ті відстоювали інтереси своєї країни. Але це переважно працює у випадку, якщо обранці є представниками правлячої у країні політичної партії.