Стабільність законодавства

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Стабі́льність законода́вства — це стан нормативно правових актів, прийнятих вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом в особливому законодавчому порядку, що володіє вищою юридичною силою і регулює найважливіші суспільні відносини, що характеризується: соціальною обумовленістю, стійкою ефективністю регулювання суспільних відносин, що проявляються в достатньому або задовільному вирішенні завдань, які стояли при розробці законів; відсутністю протиріч, що можуть призвести до відміни, або частковій зміні актів; сукупністю суттєвих властивостей, що відображають достатні якості законів, що обумовлюють їх здатність задовольняти потреби та інтереси суспільства, його громадян, а саме високою якістю, рівнем техніки розробки та мови закону, та інше.

Стабільність українського законодавства (виходячи з тлумачення поняття «законодавства» наданого Конституційним Судом України (див. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення ч. 3 ст .21 КЗпП України від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98), це стабільність законів України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанов Верховної Ради України, указів Президента України, декретів і постанов Кабінету Міністрів України, прийнятих в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

Істотні властивості стабільності законодавства :

  • властивості, що відображають стабільність законодавства як явище, тобто їх сутність;
  • властивості, що відображають рівень досконалості законодавства, його стабільність;
  • якості, що відображають результати реалізації законів, забезпечують його стабільність.

Забезпечення стабільності законодавства може відбуватись на кількох рівнях :

1) на етапі створення законів (визначення необхідності розробки законів, розробка проектів законів, подання їх на розгляд до вищого представницького органу; розгляд проектів у вищому представницькому органі та прийняття або відхилення їх, підписання законів та офіційне їх оприлюднення)

2) під час реалізації законів.

Див. також

[ред. | ред. код]

Джерела

[ред. | ред. код]

Рішення Констиційного Суду України від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98

Нестерович В.Ф. Конституційно-правові засади інституту лобіювання: зарубіжний досвід та перспективи для України: Монографія / В.Ф. Нестерович. – Луганськ: РВВ ЛДУВС імені Е.О. Дідоренка, 2010. – 752 с.

http://vszakon.esy.es/ [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]