Станіславський феномен
Станіславський феномен (іноді — Станіславівський феномен, Івано-Франківський феномен) ― умовна назва культурно-літературного явища, що виникло наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років в Івано-Франківську (до 1962 року Станіслав). Це коло митців, зокрема прозаїків, поетів, есеїстів, об’єднаних спільним західним постмодерністським баченням, стало символом оновлення української літератури в добу після розпаду СРСР[1][2].
Термін увів Володимир Єшкілєв у 1992 році під час виставки «Рубероїд» у Пасажі Гартенбергів.
Найчастіше до феномену зараховують таких авторів: Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Юрій Іздрик, Володимир Єшкілєв, Анна Кирпан, Володимир Мулик та інших. Вони публікувались у часописі «Четвер», який став головною трибуною Станіславського феномену[3].
| Портрет | Митець[1] | Дата народження |
|---|---|---|
|
Андрухович Юрій Ігорович | 13 березня 1960 |
| Петросаняк Галина Іванівна | 1969 | |
|
Іздрик Юрій Романович | 16 серпня 1962 |
|
Єшкілєв Володимир Львович | 23 травня 1965 |
_02_(cropped).jpg)
|
Прохасько Тарас Богданович | 16 травня 1968 |
Серед характерних рис феномену: стильовий еклектизм, деконструкція літературних традицій, інтертекстуальність, іронія, маргінальний герой, відмова від авторського всемогуття, а також глибоке зацікавлення міфологією Центральної Європи та Галичини. За словами Тараса Прохаська, феномен став частиною історії літератури — це локалізований у часі (1988–1994) вибух, який сформував нову віху української прози[3]. Автори репрезентували унікальне поєднання галицької історичної пам’яті з західноєвропейськими інтелектуальними та культурними впливами. Вони демонстрували свідому відмову від соцреалістичного канону, який панував у радянській Україні, та опанували постмодерні інструменти — цитатність, гротеск, карнавалізацію, метафікцію, ігрову структуру тексту[3][4][5].
|
Лише в Станіславі міг статися такий збіг обставин, як позитивних — достатній культурний шар, досвід співжиття різних європейських культур, своєрідна архітектурна оболонка, що є „носієм пам’яті”, так і неґативних — демографічний вибух тих років, зміна соціального та етнічного складу, що призвели до змін ціннісних орієнтирів». Тобто, з одного боку, Івано-Франківськ глибоко провінційний, етнічно знівечений і соціально неоднорідний, а з другого, попри все це нечисленна ініціативна група спромоглася відвоювати місце у «вищій лізі» сучасних мистецьких перегонів. | 
|
— Ігор Панчишин, альманах «Перший відмін ок» | ||
Феномен не обмежувався лише літературою. У 1989 році у Франківську з'явилась перша міжнародна бієнале на території України — «Імпреза», яка тривала до 1997 року. До художників-учасників належали Михайло Вітушинський, Ігор Панчишин, Микола Яковина, Анатолій Звіжинський, Мирослав Яремак та інші[5].
- ↑ а б The Stanislav Phenomenon - Ukraine - Poetry International. Poetry International (англ.). Процитовано 27 вересня 2019.
- ↑ Blacker, U. (2013). Living among the ghosts of others: Urban postmemory in Eastern Europe. Memory and theory in Eastern Europe (англ.). New York: Palgrave Macmillan. с. 173—193.
- ↑ а б в Казнодій, 2018, с. 47.
- ↑ Кукула, Ольга (14 серпня 2024). «Станіславський феномен мусив як вибухнути, так і згаснути». Postimpreza (рос.). Процитовано 19 червня 2025.
- ↑ а б Темех, Наталка (16 травня 2019). Що таке Станіславський феномен і чому це важливо? | Kufer. kufer.media (укр.). Процитовано 19 червня 2025.
- Казнодій, М. (2018). «Станіславський феномен» у сучасній українській літературі. Магістерський науковий вісник Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (30): 47—49.
|
Це незавершена стаття про літературу. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
|
Це незавершена стаття про культуру. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |