Постмодернізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Постмодерні́зм (фр. postmodernisme — після модернізму) — світоглядно-мистецький[Джерело?] напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи[Джерело?], епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Термін «постмодернізм»[ред.ред. код]

Вперше термін «постмодернізм» згадується в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца[1] (Rudolf Pannwitz) «Криза європейської культури»[2] (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі, живописі та музиці[3].

В англійській мові розрізняють терміни «Postmodernism» (власне постмодернізм) — для означення постмодернізму, як історичної епохи, що прийшла на зміну епосі модернізму та «Postmodernity» (постмодерність) — який використовується для означення проявів постмодернізму у соціальній та культурній сферах[4]. Подібне розрізнення термінів характерно також французькій мові (Postmodernisme та Postmodernité).

Розвиток постмодернізму[ред.ред. код]

Як філософська категорія термін «постмодернізм» поширився завдяки філософам Жаку Дерріді, Жоржу Батаю, Мішелю Фуку і особливо книзі французького філософа Жана-Франсуа Ліотара «Стан постмодерну» (1979)[5].

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Для епохи постмодерну характерні конкурентна демократія та узгодження інтересів різних груп на основі суспільного договору, ринкова економіка з масовим споживанням, нові джерела соціальної нерівності, індивідуалізація та плюралізація життєвих стилів. Прогресуючою стає регіональна нерівність. Філософський постмодерн оголошує все відносним, крім самої відносності[6].

У постмодерністському пізнавальному дискурсі збільшується роль індивідуального[6].

Ситуація постмодерну[ред.ред. код]

Постмодернізм, як явище, був виділений в кінці 1980-х років. По своїй природі, явище постмодерну, це певний відчай у пошуках сенсу, будь якої істини у чомусь. Попередні художньо-культурні напрями, такі як авангардизм та модерн були підґрунтям  для формування постмодерну, як чогось, що заперечує попередні тенденції. Якщо авангард прямував до чогось нового і прагнув завжди відкривати щось, чого не було раніше. Модерн певним чином «академізував», тобто намагався побачити естетику у всіх проявах людського буття. Постмодернізм виступає чимось розчарованим у попередніх прагненнях «створити щось», або «прийти до чогось». Епоха постмодерну це як певний стан сумніву у всьому, що йому передувало. У філософії постмодернізму відзначається зближення її не з наукою, а з мистецтвом.  Суть (якщо можна говорити про якусь суть, так як постмодернізм відмовляється і від цього поняття) постмодерністських процедур зводиться до принципової відмови від серйозності щодо всіх традиційних цінностей культури. Епоха постмодернізму відображає іронію щодо руху філософії у певному напрямку, та досягнення нею якихось цілей та зводить все до певного нігілізму та роздробленості світосприйняття безпосередньо кожним окремим суб’єктом.  

Риси постмодернізму у мистецтві[ред.ред. код]

Порівняльна таблиця «модернізм-постмодернізм» за Брайніним-Пассеком[7]
модернізм постмодернізм
Скандальність Конформізм
Антиміщанський пафос Відсутність пафосу
Емоційне заперечення попереднього Ділове заперечення попереднього
Первинність як позиція Вторинність як позиція
Оціночне у самоназві: «Ми — нове» Безоціночне в самоназві: «Ми — все»
Декларована елітарність Недекларована демократичність
Переважання ідеального над матеріальним Комерційний успіх
Віра у високе мистецтво Антиутопічність
Фактична культурна спадкоємність Відмова від попередньої культурної парадигми
Виразність кордону мистецтво-немистецтво Все може називатися мистецтвом

Енциклопедія літературних напрямків і течій подає список рис постмодернізму.
Визначальні риси постмодернізму:

  • культ незалежної особистості;
  • потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;
  • прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;
  • бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;
  • використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;
  • зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);
  • суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;
  • сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;
  • запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;
  • як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;
  • іронічність та пародійність.[8]

Американський літературознавець Ігаб Хассан (Ihab Hassan) відзначає такі риси:

Постмодернізм виходить із цілісності суб'єкт-об'єктних відносин. А ключовим моментом його раціональності є визнання того, що світ (об'єкт) не є призначенням, «служницею» людини (суб'єкта). Тому слід відкинути уявлення про людину як хазяїна Всесвіту, зрозуміти, що вона істота не штучна, яка височить над природою, а частина її, міцно вкорінена у світові процеси й залежна від них[10].

Людина своєю діяльністю порушує самоорганізацію природи, тому між ними виникає конфлікт. У зв'язку з цим істотним моментом постмодернізму є усвідомлення глобального взаємозв'язку живої й неживої природи, сприйняття світу як єдиного цілого. Ключ до цього — дія закону ентропії, яка в одну мить може перетворити світ на руїни. Людина періоду постмодернізму знає також, що якісь наші дії у минулому (наприклад застосування гексахлорану) здатні про себе нагадати найнесподіванішим чином. Тому, щоб ситуацію зробити стійкою, необхідна значна мобільність суб'єкта, вміння пристосовуватися до змін умов[10].

Обов'язковими атрибутами реальних об'єктів (систем) постмодернізм вважає мінливість і випадковість. Відповідно будь-яка система вважається процесуальною. Сама ідея процесуальності систем бере початок з праць А. Файоля. Нині вона входить в усі фундаментальні підручники з менеджменту[10].

Постмодернізм у літературі[ред.ред. код]

Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг та ін.).

Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію.. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Серед перших виразно постмодерністських творів — романи Умберто Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса»] (1985), Томаса Пінчона «Веселка гравітації» (1973).

Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Л. Дереша, О. Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко, В. Кураша та інших.

Герой літератури постмодернізму — людина, яка почувається «дуже незатишно у холодному всесвіті» (У. Еко), є розгублена, усамітнена, яка втратила духовні орієнтири, зневірилась в ідеалах минулого. Які досягнення в розвитку новітніх засобів масових комунікацій сприяли виникненню постмодернізму? Постмодернізм багато чим зобов'язаний своїм виникненням розвитку новітніх засобів масових комунікацій — телебаченню, відеотехніці, інформатиці та комп'ютерній техніці. Виникнувши насамперед як культура візуальна, постмодернізм в архітектурі, живопису, кінематографі, рекламі зосередився не на відображенні, а на моделюванні дійсності шляхом експериментування зі штучною реальністю — відеокліпами, комп'ютерними іграми, диснеївськими атракціонами.

Деконструкція як художня транскрипція філософії за допомогою естетики за Ж. Дерріда[ред.ред. код]

Величезний внесок в створення певного постмодерністського стилю мислення та бачення естетики приносить французький філософ, теоретик літератури – Жак Дерріда. Його концепція має основну тезу – « Все є текст», відповідно «Немає нічого окрім тексту». Світ реальності постає як сукупність знаків, символів. В яких немає автора. Текст, який створив певний автор, втрачає свій ноуменальний сенс, який він в нього вкладає, так як цей самий текст переосмислюється іншим суб’єктом, який вбачає в ньому свої сенси. Естетика тут є певним безпосереднім переживанням, не обов’язково об’єкту мистецтва. Естетика зливається з усім і проявляється в усьому. Головним поняттям, яким було б можливо описати процес злиття естетики та філософії є поняття деконструкції.    

Деконструкція, на думку Дерріди, не повинна бути ні аналізом ( у ній немає відомості найпростішим елементам), ні тим більше - синтезом (хоча деякі критики, наприклад Р. Гаше, бачать результат реконструкції створення якихось прото-синтезів на інфраструктурному рівні). Це не критика (в загальному або кантівському сенсі слова), не метод (хоча деякі критики схильні вважати деконструкцію методологією читання інтерпретації), що не акт, що не операція. Дерріда прагне піти від розуміння деконструкції як суб'єктно-об'єктних визначень: деконструкція - це не стратегія суб'єкта, подія" або, врешті-решт, тема, мотив симптом чогось іншого - якоїсь іншої проблеми.[1]

За думкою Дерріди, «реконструкція це рух досвіду, відкритого до абсолютного майбутнього, досвіду, по необхідності невизначеного,абстрактного, який з’явився в очікуванні іншого і відданий очікуванню іншої події».

В контексті аналізу текстів Жака Дерріди реконструкція може бути охарактеризована за такими принципами:

1.    Вона не являється певним методом і не може ним стати;

2.    Будь яка її подія унікальна і неповторна;

3.    Спроби її визначити лише заважає її власній неперервності;

4.    Її суть – художня транскрипція філософії за допомогою естетики, яка несе в собі розуміння метафоричної етимології філософських понять.

5.     Вона «не являється симптомом нігілізму, модернізму та постмодернізму. Це останній свідок, мученик віри кінця віку».

Відповідно деконструкція, це певний стан, в якому людина змінює концепт, яким вона бачила щось до моменту реконструкції. Як певна можливість на деякий час просто відпустити всі смислові рамки, які її утримували, і знаходитись в стані очікування нового.

Безумство та мистецтво за Мішелем Фуко[ред.ред. код]

Мішель Фуко, в своїй роботі «Історія безумства в класичну епоху», останню частину присвячує порівнянню таких феноменів як творчість та безумство. Говорячи про творчість, спочатку Фуко називає безумність «вирішальним моментом» будь-якої творчості. Але в подальшому він робить ці два поняття контрарними між собою, так як вони суперечать одне з одним.

«В классическом опыте творчество и безумие были связаны на ином, более глубоком уровне: они парадоксальным образом ограничивали друг друга. Ибо существовала некая область, в которой безумие опровергало творчество, уничтожало его своей иронией, превращало его воображаемые ландшафты в патологический мир фантазмов; язык бреда не мог быть творческим. И наоборот: если бред считался творчеством, он тем самым отделялся от жалкой истины собственного безумия»[3]

За М.Фуко, творчість виникає на стику безумства та розуму, так як «в их столкновении раскрывался тот центральный для творчества момент неуверенности, в который рождается произведение, момент, когда оно уже появилось на свет и по-настоящему становится произведением».

Щоб пояснити чому творчість та безумство, як здавалось за ствердженнями М.Фуко, ніби доповнюють одне одного, але в результаті несумісні, важливо розглянути певну епістемологію М. Фуко. Скажімо, істина існує в певній масі людей, які її підтримують. Безумство створює свою власну істину, яку неможливо розділити. Стає зрозумілим відомий вислів Мішеля Фуко: « Недостатньо вважати себе гомосексуалістом, потрібно ще створити світ гомосексуалістів». Відповідно якщо де-небудь існує більше, ніж один сенс, відбувається протиріччя. Мистецтво має існувати в встановлених рамках, в певному, відповідному мистецтву сенсі. Якщо сенсів стає більше, мистецтво втопає у протиріччях. 

«Отныне, впервые в истории западного мира, именно мир, через посредство безумия, становится виновным перед творчеством; он затребован произведением, обречен приноравливаться к его языку, принуждается им к исполнению задачи узнавания и исправления своих ошибок. Перед ним стоит цель передать разум этого неразумия и вернуть разум этому неразумию».

Відповідно, М.Фуко висвітлює певну тенденцію розуміння мистецтва постмодерном, як чогось, що розділене розумінням кожного окремого індивіда. Але у випадку Фуко, мистецтво наділяється сенсом за допомогою підтримуючої цей сенс маси.      

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. [1](рос.)
  2. Pannwitz, Die Krisis der europäischen Kultur, Nürnberg 1917, S. 64 (матеріали німецької вікіпедії)
  3. бібліотека української літератури
  4. Згідно з en:Postmodernity#Postmodernism_and_postmodernity
  5. В російськомовному перекладі — Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна. — СПб.: 1998.
  6. а б Мартинов А. Ю. Історична соціологія (циклічна парадигма) » 1.3. Постмодерний виклик історичній соціології
  7. В.Брайнин-Пассек. О постмодернизме, кризисе восприятия и новой классике. // Новый мир искусства.— Санкт-Петербург, листопад 2002. (рос.)
  8. Цитата по [2]
  9. Leslie A. Fiedler, Uberquert die Grenze, schliebt den Graben. — Ihab Hassan, Pluralismus in der Postmoderne. — In: «Die unvollendete Vernunft. Moderne versus Postmoderne», Frankfurt a. M.,1987, S. 159–165. Цитата по [3]
  10. а б в [http://archive.nbuv.gov.ua/portal/all/herald/2002-08/7.htm В. Захарченко З позицій постмодерністської раціональності. Нові підходи до дослідження промислових територіальних систем]

Посилання[ред.ред. код]