Церква святого Юра (Дуліби)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Церква святого Юра
Церква станом на 2015 р.
49°13′57″ пн. ш. 23°48′25″ сх. д. / 49.232556° пн. ш. 23.806972° сх. д. / 49.232556; 23.806972Координати: 49°13′57″ пн. ш. 23°48′25″ сх. д. / 49.232556° пн. ш. 23.806972° сх. д. / 49.232556; 23.806972
Тип споруди церква
Розташування Україна УкраїнаДуліби
Архітектор Василь Турчинюк
Відбудовано 1920—1923
Будівельна система дерев'яна церква
Належність УГКЦ
Адреса 82434, Львівська обл., Грабовецько-Дулібівська громада, село Дуліби
Церква святого Юра (Дуліби). Карта розташування: Україна
Церква святого Юра (Дуліби)
Церква святого Юра (Дуліби) (Україна)
Мапа

Це́рква свято́го Ю́ра — чинна греко-католицька парафіяльна церква у селі Дуліби, Грабовецько-Дулібівської громади, Львівської області.

Розташування[ред. | ред. код]

Сучасна дзвіниця церкви

Знаходиться віддалено на північний захід від села, неподалік від Середньої загальноосвітньої школи-гімназії ім. Маркіяна Шашкевича та дороги до села Грабовець.

Історія[ред. | ред. код]

Поміж селами Дуліби та Грабовець (на кладовищі) була спільна для обох сіл церква св. вмч. Юрія побудована у 1828 р. 21.10.1920 р. церква згоріла (припускають, що пожежу спричинив паламар, який не загасив усіх свічок після Служби Божої). Після цього на приходстві в с. Дуліби побудували каплицю.

Нову церкву селяни хотіли збудувати в селі, але тодішній парох о. Петро Шанковський наполіг на будівництві споруди на старому місці. Дерев'яний храм св. вмч. Юрія збудований на пожертвування парафіян, вихідців із села, що жили у Канаді та США, а також коштів, виручених з продажу частини церковного поля у с. Грабовець. Спорудження церкви розпочав у 1921 р. Турчинюк Василь Іванович[1]. Усі різьби майстер робив сам: кіот, горне сідалище, бічні престоли, запрестольне крісло[2], всі двері з обох сторін, бабинець, екстер'єрні хрести[1], хори, усі картини та ін. Рукописна історія церкви зафіксувала цю подію так: "Дулиш Степан Михайлович брав участь в будові церкви разом з покійними братами Федором, Петром і Михайлом; Яцем Осташем, Яцем Гуштяком. Коли громада вирішила будувати нову церкву в Дулібах, шукали майстра. Почули, що біля Делятина в с. Луг живе майстер, що будує церкви. Поїхала туди старшина села, оглянути котрусь збудовану ним церкву; церква їм сподобалась і тому з ним договорилися щодо будови церкви в Дулібах. Яке ж було здивування громади, коли приїхав простецький чоловік в гуцульському строю, як показалося, неграмотний. Коли дали йому план будови затверджений староством, навіть не глянув на нього, а сказав: "Нащо мені тих паперів. я на них і так не розуміюся". Це був Турченяк Василь Іванович, якому тоді було 57 років. Турчиняка ті, що з ним працювали і всі селяни Дуліб вважали за надзвичайну (дивну) людину, яка мала своєрідні вірування, дивні відчуття, гіпнотизуючий вплив на других. Він сказав, що коли будується церква, хтось в селі старий, шанований помре. Помер тодішній війт Сушко Микола (26.09.1921 р. на 57 році життя). "Ось тепер будова піде і не буде ніякого нещасного випадку. І дійсно, хоч траплялося, що дехто і падав, но травми ніхто не діставав. Членам своєї бригади пояснив рано, що мають робити і вони робили, хоч ніхто з них на такій великій будові досі не робив. Сам Турченяк цілими днями різбив. Одного дня перервав роботу і сказав, що їде додому, бо жінка захворіла. Ніхто його не повідомляв, але жінка дійсно була хворою. Дуже злостився, коли хтось йому роботу переривав. всі різби робив сам. Дулиш твердить, що Турчинюк ніколи не робив на дереві рисунку, а зразу різбив, хоч різба складна. Цікаве й те, що він не мав купленого різбьярського приладдя, а сам собі робив у кузні потрібні йому долота, на око дуже примітивні. Шнуром вимірював, бив патики в землю, після чого різали дерево і складали на свої місця% куполи виходили наславу. Треба сказати, що інженерні помилки в будові є; немає симетрії, півкруг апсиди неправильний, стіни вигнулись. Головна копула 8-ми кутна, но всі кути різні, бо відповідно сторони трикутників мають такі розміри: 225 см, 225 см, 230 см, 215 см, 228 см, 224 см, 232 см, 228 см." Василь Турчинюк спроектував макет церкви у півлітровій банці. Церква збудована у вигляді хреста та звернена на схід. У 1928 р. о. Михайло Матковський спільно з іншими священиками, на подвір'ї церкви, освятили дзвін. Семираменний свічник у церкві виготовив Йосиф Павлишин з с. Добрівляни, що біля Ходорова. Він також розпочав встановлення іконостасу в церкві. Йому вдалося виготовити каркас іконостасу, нижній ярус і царські врата. Все решта впродовж десяти років робив і різбив Григорій Войтович. Роботи з іконостасом закінчились у 1978 році[3].


Церковні печатки

Парафіяльний уряд с. Дуліби до 1920 рр. використовував печатку на якій зображено святого великомученика Юрія зі списом на коні. Пізніше цю печатку замінили і вона містила зображення хреста.







Церкву очолювали парохи:

  • 1862-1900 рр. - о. Лев Шанковський
  • 1900—1925 рр. — о. Петро Шанковський;
  • 1925—1953 рр. — о. Михайло Матковський;
  • 1954—1961 рр. — о. Микола Пронюк;
  • 1961—1993 рр. — о. Михайло Дацишин;
  • 1993—2008 рр. — о. Василь Кривецький.
  • 2008 -2021 рр.  — о. Ігор Задерецький

Станом на 2021 рік парохом парафії є отець Олег Кобель[4].

Свідоцтво вільного стану виданого Василю Живці. З архівної збірки о. Тараса Пошивака.
Документ з парафіяльного архіву с. Дуліби за підписом священника Петра Шанковського.jpg
  1. а б Різьблені екстер'єрні хрестографеми Василя Турчиняка 1921—1923 років / Вікторія Типчук // Вісник Прикарпатського університету. Мистецтвознавство. — Івано-Франківськ, 2007. — Вип. 10/11. — С. 37, 39
  2. Мистецтво різьблення та передумови становлення дизайну просторово-предметного середовища в Галичині / Р. В. Одрехівський // Художня культура. Актуальні проблеми, вип. 16, Ч. 1., 2020. — С. 100
  3. Рукописний нарис історії церкви в Дулібах. 1965 р. (з архівної збірки о. Тараса Пошивака).
  4. Любінецький деканат. Стрийська Єпархія УГКЦ

Посилання[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Дуліби // Дерев'яне церковне будівництво на Стрийщині / Сулик Р. — Львів-Стрий, 1993. — С. 20