Дуліби

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Дуліби
XI ст. Київська Русь Alex K Kievan Rus..svg
Розташування Дуліби
Східнослов'янські племена 8-9 ст. та балти
Столиця Червен
Мови Давньоруська (давньобілоруська)
Релігії Язичництво
Форма правління плем'я
Історія
 - Засновано Enter start date
 - Ліквідовано XI ст.

Дуліби, дудліби (давньорус. Дулѣби[1]; стцерк.-слов. Дулѣбы; біл. Дулебы; чеськ. Doudlebové, Dúdlebi, Dúdlebové; словац. Dulebovia, Dudlebovia; пол. Dulebowie, Dudlebowie) — одне із великих племен умовно східних слов'ян (оскільки теж саме плем'я існувало серед умовно західних слов'ян), об'єднання слов'ян, входили у Антський союз, згадуваних у давньоруських літописах та у творах арабського історика Масуді. Дуліби відомі також під назвою бужани та волиняни[2][3][4]. Жили у верхів'ях Західного Бугу і правих притоках верхньої течії Прип'яті. У XI ст. увійшли до складу Київської Русі ставши частиною українського народу (див. Етногенез українців)[2].

Дуліби, як і їх східні сусіди деревляни жили у великих лісах. У сорокових роках Х ст., років за понад сто років до складання «Повісті минулих літ», писав про східних слов'ян араб Аль Масуді у своєму географічному творі «Золоті луки». Він розповів, що одне зі слов'янських племен, корінне між ними, колись панувало над іншими, верховний цар був у нього, і цьому цареві корилися всі інші царі; але потім пішли розбрати між їхніми племенами, союз їх зруйнувався, вони розділилися на окремі коліна родів, і кожне плем'я обрало собі окремого царя. Це слов'янське плем'я, яке колись панувало Аль Масуді називає «Valinana» (волиняни). З «Руського Літопису» знаємо, що волиняни — ті ж самі дуліби, котрі жили коло р. Західному Бугові.

Етимологія[ред.ред. код]

Назва племені дуліби дуже стара, вона має свої паралелі в хорутанських дулібах, в чеських і моравських дулібах. Це був племінний союз, який під час великого переселення народів розпався на чеських дулібів і дулібів у басейні рік Прип'яті і Бугу, що наприкінці VIII ст. або на початку 9 ст. переселилися за р. Прип'ять на землі дреговичів.

Західнослов'янське плем'я, що жило в IX столітті в верхній частині басейну р. Влтави, поруч з містом Дудлеби[5]. У Аль Масуді згадуються як «дулабе». Дуліби вважаються чеським племенем, як і пшовани, злічани, літомерічи, лучани, седлічани, дечани і лемузи. Назва дулібів є однією з найстаріших слов'янських назв, нарівні з сербами і хорватами. На думку Крістофера Фокта, цілком імовірно, що вони не виникли в різних регіонах незалежно один від одного, а їх розселення є наслідком міграцій та етногенезу[6]. Авторитетний польський історик Ян Длугош стверджував на основі старожитніх літописів, що дуліби були «єдиним племенем», у котрого був прародитель на ім'я Дулєб[7].

У деяких слов'янських мовах (російській, болгарській) слово «дулеб», «дулуп» означає дурного, неповоротного чоловіка. Можливо таку назву дали племені рухливіші сусіди (кочівники), що насміхалися з дулібів; натякаючи, що вони ведуть осілий спосіб життя. Але є ще версія, що слово «дуліб» походить від давньослов'янського «дуля»-«кулак» зі змістом «куркуль» (назви заможних селян, хліборобів та скотарів). «Дуліа» — у грецькій мові означає «рабство»[8]. Це могло служити і похідним для зовнішньої назви племені «дулібів» від інших племен та греків зокрема (їх літописи використовував Нестор літописець, звідки ми і дізнаємося про них).

Згідно дослідника Павла Шафарика та російських дослідників у літописні дуліби й тиверці є одним племенем толковіни — себто «толкові люди», «мудрі люди» (самоназва одного племені званого іноземцями як різні племена)[9][10][11].

Історія[ред.ред. код]

Дулібський племінний союз сформувався ще за часів Римської імперії в оточенні германських і булгарських племен. У III—IV ст. вони, можливо, були захоплені племенами готів, про що розповідає білоруська легенда про князів «дулів» (дулібів) Кумара та Гуда[12][13]. У VI—VII ст. дуліби стояли на чолі міжплемінного слов'янського союзу.

В 6-7 ст. дуліби стояли на чолі міжплемінного об'єднання східних слов'ян. При імператорі Візантії Іраклієві (610641 рр.) плем'я дулібів зазнало нищівної поразки від аварів. В «Повісті минулих літ» оповідається про те, як авари знущалися в дикий спосіб над тихими мешканцями лісів, навіть до возів своїх запрягали дулібівських жінок. Але згодом авари-обри пропали без сліду, а витривалі дуліби залишилися панами у тихій, волинській стороні:

« си же Обри воеваху на Словѣнѣхъ и примучиша Дулѣбы, сущая Словѣны, и насилье творяху женамъ Дулѣбьскимъ: аще поѣхати будяше Обърину, не дадяше впрячи коня, ни вола, но веляше въпрячи 3 ли, 4 ли, 5 ли женъ въ телѣгу и повести Обърѣна; тако мучаху Дулѣбы. Быша бо Обърѣ тѣломъ велици и умомъ горди, и Богъ потреби я, помроша вси, и не остася ни единъ Объринъ; есть притъча на Руси и до сего дне: погибоша аки Обрѣ  »

У 907 році дуліби на чолі з князем Олегом, брали участь у поході на м. Царгород.

В 10 ст. дулібське племінне об'єднання, розпалося і ввійшло до складу Київської Русі під назвою племінної спілки волинян, бужан:

« Дулѣби же живяху по Бугу, кде нынѣ Волыняне», «Бужане зань сѣдять по Бугу, послѣ же Волыняне»  »

,
так само древлян, полян і почасти дреговичів.

Мешканці Побужжя звалися також бужанами, — дотепер над р. Бугом, недалеко Буська є село Побужани. Здавна у тих сторонах було багато городів, що стояли або на високих горбах серед лісу, або на островах серед недоступних багон і мочарів. Один з тих городів Волинь над Бугом дав назву племені волинян і цілій волинській землі. Поселян з околиць города Лучеська (назва якого за легендою походить від імені вождя Дулібів — Луки, який і започаткував це стародавнє місто) називали «лучанами»: цю назву наводить візантійський імператор Константин Порфирородний. На захід від р. Бугу над річкою Гучвою стояв город Червен, від якого ціла околиця дістала назву «червенських городів», а їх мешканці — назву «черв'яни».

В. Ключевський вважав, що існував великий військовий союз чи федерація антських князів під проводом короля дулібів. Те саме думав другий московський історик — Б. Греков.

Гегемонія дулібів поширювалася на весь підвладний їм регіон ще в VI ст., але після аварського завоювання дулібський племінний союз розпався, і частина його територій підпала під залежність Аварського каганату, з-за чого відігравали пізнішу роль регіонального лідера представники окремих регіонів розселення дулібів[14] (див. «бужани», «волиняни», «черв'яни»). У IХ-Х ст. черв'яни мали чільне місце в суспільстві перед бужанами, пізніше волиняни зайняли лідерство у політично-економічному житті надавши назву Волині[14].

Археологія[ред.ред. код]

Археологічні пам'ятки дулібів — це залишки землеробських поселень з житлами-землянками (наприклад, Пліснеськ) та курганні могильники з залишками трупоспалень. До дулібів відносять пам'ятники Луки-Райковецької культури та більш ранні празько-корчацькі пам'ятники.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. ЛѢТОПИСЬ ПО ИПАТЬЕВСКОМУ СПИСКУ
  2. а б стор. 303, том. 1, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. ISBN 5-7707-4049-3
  3. стор. 186, том. 1, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. ISBN 5-7707-4049-3
  4. стор. 604, том. 2, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. ISBN 5-7707-4050-7
  5. Mały słownik kultury dawnych Słowian. L.Leciejewicz (red.). Warszawa: Wiedza Powszechna, 1988. ISBN 83-214-0499-5. (пол.)
  6. Krzysztof Fokt, Śladami etnicznej stratygrafii, czyli u źródeł zachodniej połowy Słowiańszczyzny [w:] Maciej Salamon, Jerzy Strzelczyk (pod red.), Wędrówka i etnogeneza w starożytności i w średniowieczu Kraków-2010, s. 269—289, ISBN 9788388737695 (пол.)
  7. стр. 226, 469, Щавелева Н. И. // Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша. (Книги I—VI): текст, перевод, комментарий — г. Москва: Памятники исторической мысли, 2004 г. — 493 с.: ил.; 22. — (Древнейшие источники по истории Восточной Европы / редкол.: акад. РАН В. Л. Янин (отв. ред. и др.). Часть текста парал. на рус. и лат. яз. — Библиогр.: с. 453—461, в тексте и в подстроч. прим. — Указатели: с. 463—494. — 800 экз. — ISBN 5-88451-135-3. (рос.) (лат.)
  8. «Дуліа» // «Полный церковно-словянский словарь», сост. священник магистр протоиерей Григорий Дьяченко, г. Москва (1993 г.) 1900 г., С. 156, ISBN 5-87301-068-4
  9. «Тиверцы» // «Полный церковно-словянский словарь», сост. священник магистр протоиерей Григорий Дьяченко, г. Москва (1993 г.) 1900 г., С. 1112 (Прибавление), ISBN 5-87301-068-4 (рос.)
  10. Pavel Jozef Šafárik, Slowan: Star., s. 548, 992
  11. Известия Академии наук (России), 1853 г., том II, стр. 32 (рос.)
  12. Мікола Ермаловіч. Старажытная Беларусь: Полацкі і новагародскі перыяды. — 2-е выданне. — г. Мінск, 2001 г. (біл.)
  13. Гiсторыя Асiповiцкага краю: ДУЛЕБЫ; Культурна асветнiцкi клуб «Спадчына» (біл.)
  14. а б Леонтий Войтович, «Восточное Прикарпатье во второй половине I тис. н. е. (История русинов)» (рос.)

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]