Шілхак-Іншушинак

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Шілхак-Іншушинак
Народився1150-ті до н. е.
Помер1120 до н. е.
Діяльністьмонарх
Посадаправитель Еламуd
БатькоШутрук-Наххунте I

Шілхак-Іншушинак (д/н — бл. 1120 до н. е.) — цар Аншану і Суз (Еламу) близько 11501120 років до н. е. За його панування держава досягла найбільшого політичного і економічного піднесення, ставши володарем Міжріччя.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Другий син царя Шутрук-Наххунте I і якоїсь Пеяк. При сходженні його брата Кутір-Наххунте II на трон близько 1155 року до н. е. призначається намісником Вавилонії. Тут вимушен був протистояти Мардук-кабіт-аххешу, який закріпився в Ісіні. 1154 року до н. е. втратив Вавилон, але потім знову його відвоював. До 1150 року до н. е. точилася боротьба за центральну Вавилонію і східний Шумер.

Близько 1150 року до н. е. після смерті брата стає царем Аншану і Суз. Також оженивс яна удові останнього. Невдовзі відновив боротьбу з Мардук-кабіт-аххешу. Спочатку відвоював міста Ялван і Карінташ. В наступні роки вдалося повністю підпорядкувати долину річки Діяла, зокрема гори Ебех, область Магда. Зрештою змусив Мардук-кабіт-аххешу визнати зверхність Еламу та передати шумер. Натомість Шілхак-Іншушинак погодився із втратою Вавилона та центральної Месопотамії, оскільки тамтешне населення було антиеламське.

Потім було завдано поразки ассирійському цареві Ашшур-дану I, в якого захоплено кілька міст у районі річки Малий Заб. Водночас до складу держави увійшов гірський масив Загрос, внаслідок чого увест сучасний Західний Іран опинився під владою Еламу. За цим Шілхак-Іншушинак провів адміністративну реформу, розділивши державу на 22 провінції.

Ймовірно близько 1135/1133 року внаслідок військової кампанії було переможено Ассирію, в якої захоплено священне міста Аррапха (біля сучасного Кіркука) і Тітурру. Це на думку дослідників призвело до повалення царя Ашшур-дана I. Новим царем Ассирії Шілхак-Іншушинак поставив Нінурта-Тукульті-Ашшура. Але той не зміг втриматися через відступ еламітів, оскільки вавилонський цар Ітті-Мардук-балату атакував Шумер та шляхи, що сполучали з Еламом. У двох битвах на річках Тигр і Нузі Шілхак-Іншушинак завдав поразки Ітті-Мардук-балату, який 1132/1131 року до н. е. загинув. Новим царем Вавилону Шілхак-Іншушинак затвердив Нінурта-надін-шумі. Через останнього знову встановив зверхність над Ассирією.

1125 році до н. е. вавилонський цар повстав проти влади Еламу, але Шілхак-Іншушинак здобув перемогу, захопив Нінурта-надін-шумі, якого було відправлено до Суз. Новим царем Вавилону поставлено Навуходоносора I.

Помер Шілхак-Іншушинак близько 1120 року до н. е. Йому спадкував небіж і названий син Хутелутуш-Іншушинак.

Культура діяльність

[ред. | ред. код]

Отримана здобич та данина дозволяли активно продовжувати відновленням храмів. Особливу уваги мав храм верховного бога Іншушинака в Сузах. При цьому намагався відновити й зберегти згадки про діяльність попередніх еламських царів.

Є автором списку, який було вибито на одній з його великих стел. Він включає 16 царів, які брали участь в будівництві храму Іншушинака до нього — з Ідатту I до Кутір-Наххунте I.

 «Ці колишні царі творили тут, в святині Іншушинака. Їх написі не були мною ні знищені, ні змінені, а оновлені і замуровані в храмі Іншушинака».

Також відомий відновленням храмів і палаців в Чога-Пане і Аншані. В Сузах наказав звести храм богині Нінхурсаг.

Родина

[ред. | ред. код]

Дружина — Наххунте-Уту

Діти:

  • донька Ішнікарабдурі
  • донька Урутук-Елхалаху
  • Шілхіна-хамру-лагамар (д/н—1090 до н. е.), цан Аншану і Суз
  • Кутір-Напіріша.
  • Уту-е-хіххі-Піненкір, жриця богині Піненкір
  • Темпті-туркаташ
  • Ліла-ірташ
  • донька Пар-Улі

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Hinz, W. (1964). Das Reich Elam, Kohl-hammer, Stuttgart.
  • D.T. Potts: The Archaeology of Elam. Cambridge University Press, Cambridge 1999, ISBN 0-521-56358-5, S. 238—247.
  • W. F. M. Henkelman: Šilhak-Inšušinak I., II. In: Michael P. Streck u. a. (Hrsg.): Reallexikon der Assyriologie und Vorderasiatischen Archäologie, Bd. 12. Walter de Gruyter, Berlin 2009—2011, S. 492—495.