Монарх
| Монарх | |
|---|---|
| |
Мона́рх (грец. μόναρχος — "єдиноначальник", "самодержець", "одновладець") — є главою держави[1][2] довічно або до зречення, а відтак главою держави-монархії. Монарх зазвичай здійснює найвищу владу і повноваження в державі[3]. Переважно монарх або особисто успадковує законне право здійснювати суверенні права держави (часто згадуване як "трон" або "корона"), або обирається за встановленою процедурою з родини або когорти, яка має право надати монарха нації[4]. Крім того, особа може проголосити себе монархом або навіть узурпувати владу, як це робили багато тиранів Стародавньої Греції[5]. Якщо монархом коронується малолітня дитина, то часто призначається регент, який керує державою, доки монарх не досягне необхідного для правління повноліття[6].
Монархи, як такі, носять різні титули – король або королева, князь (в західних мовах може бути "принц") або княгиня (наприклад, суверенний князь Монако), імператор або імператриця (наприклад, імператор Китаю, імператор Ефіопії, імператор Японії, імператор Індії), ерцгерцог, герцог або великий герцог (наприклад, великий герцог Люксембургу), емір (наприклад, емір Катару), султан (наприклад, султан Оману) або фараон.
Монархія має політичний або соціокультурний характер і, як правило (але не завжди), пов'язана з спадковим правлінням. Більшість монархів, як в історії, так і в наш час, народилися і виросли в королівській родині (чиє правління протягом певного періоду часу називається династією) і були підготовлені до майбутніх обов'язків. Використовувалися різні системи спадкування, такі як кровна спорідненість (перевага чоловіків або абсолютна), первородство, старшинство по чоловічій лінії, салічний закон тощо. Хоча традиційно більшість монархів були чоловіками, правили також і жінки-монархи, і термін «правляча королева» позначає правлячого монарха-жінку, на відміну від королеви-консорта, тобто дружини правлячого короля[7][8][9][10].
У виборній монархії монарх обирається, але в іншому виконує ті ж функції, що й будь-який інший монарх. Історичними прикладами виборної монархії є імператори Священної Римської імперії[11] (обрані князями-виборцями (курфюрстами), але часто походили з однієї династії) та вільні вибори королів Речі Посполитої. Сучасні приклади включають Ян ді-Пертуан Агонг (дослівно «Той, хто став господарем») Малайзії, якого призначає Конференція правителів кожні п'ять років або після смерті короля[12], та Папу Римсько-католицької церкви, який виконує функції суверена Ватикану і обирається на довічний термін Колегією кардиналів.
В останні століття багато держав скасували монархію і стали республіками добровільно (як Франція внаслідок революції 1870 р. чи Німеччина внаслідок революції 1918 р. та ін.) чи внаслідок зовнішнього впливу (особливо у випадку встановлення комуністичної влади в таких державах, як Болгарія (оформлено референдумом 1946 р.), Румунія (див. комуністичний переворот 1947 р.), Югославія в 1945 р. Окрім них: під тиском союзників в Італії скасовано монархію через референдум після Другої світової війни у 1946 р.; наслідок перевороту скасовано монархію в Греції у 1973 р., щоправда 1974 р. скасування підтверджено повторним референдумом після повалення режиму чорних полковників; Лівійська монархія повалена внаслідок перевороту Каддафі 1969 р.; корейська внаслідок окупації Японією у 1910 р. та ін.)
Захист республіканської форми правління називається республіканізмом, а захист монархії — монархізмом. Головною перевагою спадкової монархії є безпосередня безперервність національного керівництва[13], як ілюструє класична фраза «[Старий] король помер. Хай живе [новий] король!». У випадках, коли монарх виконує переважно церемоніальні функції (наприклад, у більшості сучасних конституційних монархій), реальне керівництво не залежить від монарха.
_(cropped).jpg)
- В абсолютній монархії монарх має абсолютну владу над державою та урядом.
- У парламентських (в англомовній сфері називаються конституційними для відрізнення від дуалістичних (напівконституційних) монархій) монархіях влада монарха підпорядковується конституції. У більшості сучасних конституційних монархій монарх є переважно церемоніальною фігурою, символом національної єдності та безперервності держави.
- Дуалістичні (в англомовній сфері називаються напівконституційними) монархії мають менше парламентських повноважень або просто мають монархів з більшою владою[14].
Часом монархія протиставляється демократії, що не є коректним.
Демократія є різновидом політичного режиму (тобто сукупністю способів та методів здійснення політичної влади). За поширеною класифікацією політичні режими поділяються на демократичні, авторитарні й тоталітарні[15].
Монархія ж є різновидом не політичного режиму, а натомість форми правління (формою правління є структура, правове становище і співвідношення вищих органів державної влади). За основною класифікацією існує дві форми правління: монархія і республіка[16].
Іншими словами, монархія (за формою правління) може бути демократичною (за політичним режимом) (Великобританія, Данія, Норвегія, Швеція, Нідерланди, Бельгія, Іспанія, Японія і т.д.), а республіка може бути авторитарною чи тоталітарною (Білорусь, РФ а ін.)
Подібна форма суспільної ієрархії, відома як вождівство або племінне королівство, є доісторичною. Вождівства заклали основи концепції державотворення, яке розпочалося з таких цивілізацій, як Месопотамія, Стародавній Єгипет та цивілізація долини Інду[17]. У деяких частинах світу вождівства перетворилися на монархії[18]. Деякі з найдавніших зафіксованих і підтверджених монархій були Нармер, фараон Стародавнього Єгипту прибл. 3100 р. до н. е., та Енмебарагесі, шумерський цар Кіша прибл. 2600 р. до н. е..
З найдавніших записів відомо, що монархи могли бути безпосередньо спадковими, а інші обиралися з числа відповідних членів. У єгипетській, китайській, індійській[19], месопотамській, суданській[20], реконструйованій протоіндоєвропейській міфології та інших монарх виконував сакральні функції, безпосередньо пов'язані з жертвопринесенням, і іноді ототожнювався з божественним походженням, що, можливо, заклало поняття божественного права королів.
Полібій визначив монархію як одну з трьох «доброякісних» основних форм правління (монархія, аристократія та демократія), на противагу трьом «злоякісним» основним формам правління (тиранія, олігархія та охлократія). Монарх у класичній античності часто визначається як «цар» або «правитель» (переклад слів archon, basileus, rex, tyrannos тощо) або як «цариця» (basilinna, basilissa, basileia або basilis[21]; regina). Полібій спочатку розумів монархію як складову республік, але з античності монархія контрастувала з формами республіки, де виконавча влада належала вільним громадянам та їхнім асамблеям (тобто зборам)[22]. Індуїстський текст IV століття до н. е. «Арташастра» виклав етику монархізму[23]. В античності деякі монархії були скасовані на користь таких асамблей у Римі (Римська республіка, 509 р. до н. е.) та Афінах (Афінська демократія, 500 р. до н. е.)
До 17 століття монархія зазнала виклику з боку парламентаризму, що розвивався, наприклад, через регіональні асамблеї (такі як Ісландська Співдружність, Швейцарська Ландсгемайнде, а пізніше Тагсатунг, а також середньовічний комунальний рух, пов'язаний із зростанням середньовічних міських привілеїв) та сучасний антимонархізм, наприклад, тимчасове повалення англійської монархії Парламентом Англії в 1649 році, Американською революцією 1776 року та Французькою революцією 1789 року. Однією з багатьох противників цієї тенденції була Елізабет Доубарн, чий анонімний твір «Діалог між Кларою Невілл і Луїзою Міллс про лояльність» (1794) розповідає про «дурну Луїзу, яка захоплюється свободою, Томом Пейном і США, [якій] Клара читає лекцію про Боже схвалення монархії» та про вплив, який жінки можуть чинити на чоловіків[24].
З того часу підтримка скасування монархії або, відповідно, республік називається республіканізмом, а підтримка монархій — монархізмом. Таким чином, республіки стали протилежною та альтернативною формою правління монархії[25][26][27], незважаючи на те, що випадки порушення цих правил через довічних або навіть спадкових глав держав, як, наприклад, у Північній Кореї[28].
З піднесенням республіканізму в політиці ХІХ століття виникло різноманітне розмежування між республіканізмом (таким як антимонархічний радикалізм) та консервативним або навіть реакційним монархізмом. У наступному ХХ столітті багато країн скасували монархію і стали республіками, особливо після Першої та Другої світових воєн.
Сьогодні сорок три суверенні держави світу мають монарха, включаючи п'ятнадцять країн Співдружності, главою держави яких є Карл III. Більшість сучасних монархів є конституційними монархами, які зберігають унікальну юридичну та церемоніальну роль, але мають обмежену політичну владу або не мають її взагалі відповідно до конституції. Багато з них є так званими коронованими республіками, які існують переважно в малих державах[29].
Однак у деяких країнах, таких як Марокко, Катар, Ліхтенштейн і Таїланд, спадковий монарх має більший політичний вплив, ніж будь-яке інше джерело влади в державі[30][31][32][33].
Згідно з дослідженням 2020 року, монархія виникла як система управління через ефективність управління великими населеннями та великими територіями в періоди, коли координація таких населення була складною. Ці автори стверджують, що монархія втратила свою ефективність як тип режиму з появою інновацій у сфері комунікацій та транспортних технологій, оскільки її ефективність порівняно з іншими типами режимів знизилася[34].
Згідно з іншим дослідженням 2023 року, монархія збереглася як тип режиму, оскільки вона може краще задовольняти вимоги демократизації (якщо йдеться про недемократичний режим), ніж інші форми автократичного правління: «Монархії можуть демократизуватися без дестабілізації керівництва шляхом переходу до демократичної конституційної монархії. Перспектива збереження правителя приваблює опозиційні групи, які цінують як демократію, так і стабільність, але це також має наслідки для їхньої здатності організовувати та підтримувати масові протести»[35].
Спадкування за правом первородства в одній патрілінійній родині було найбільш поширеним (але див. «Королева дощу»), причому перевага надавалася дітям монарха над його братами і сестрами, а синам над дочками. У Європі деякі люди практикували рівний розподіл землі та королівських прав між синами або братами, як у германських державах Священної Римської імперії, аж до кінця середньовіччя, а іноді (наприклад, герцогства Ернестіни) і до XIX століття. Інші європейські королівства практикували ту чи іншу форму первородства, за якою панування успадковувалося його старшим сином або, якщо він не мав синів, його братом, дочками або синами дочок.
Система таністерства, що практикувалася серед кельтських племен, була напіввиборною і надавала значення також здібностям і заслугам[36][37]
Салічна система, що діяла у Франції та на італійських територіях Савойської династії, передбачав, що корону можуть успадковувати лише чоловіки. У більшості феодальних володінь у разі смерті всіх законних чоловіків-нащадків по батьківській лінії право на спадщину отримувала жінка з родини (напівсалічна система, або ж австрійська). У більшості королівств дочки та сестри мали право успадкувати владу після більш далеких чоловіків-родичів (первородство з перевагою чоловіків), але іноді правителем ставав чоловік спадкоємиці, який найчастіше також отримував титул jure uxoris. Сучасна Іспанія продовжує цю модель спадкового права у формі когнатичного первородства. У більш складних середньовічних випадках іноді конфліктували принципи близькості та первородства, і результати часто були своєрідними.
Зі збільшенням середньої тривалості життя старший син мав більше шансів досягти повноліття до смерті свого батька, і первородство ставало все більш популярним порівняно з близькістю, таністрерством, старшинством та виборами.
У 1980 році Швеція стала першою монархією, яка проголосила рівне первородство (рівну прімогенітуру), абсолютне первородство або повне когнатичне первородство, що означає, що старша дитина монарха, незалежно від статі, успадковує престол[38]. З того часу інші країни також прийняли цю практику: Нідерланди в 1983 році, Норвегія в 1990 році, Бельгія в 1991 році, Данія в 2009 році та Люксембург в 2011 році[39][40]. Сполучене Королівство прийняло абсолютне (рівне) право первородства 25 квітня 2013 року після угоди прем'єр-міністрів шістнадцяти країн Співдружності на 22-й зустрічі глав урядів Співдружності[41].
У деяких монархіях, таких як Саудівська Аравія, право на престол зазвичай переходить спочатку до наступного за віком брата монарха, а потім до інших його братів, і лише після них — до дітей монарха (агнатичне старшинство). У деяких інших монархіях (наприклад, Йорданія) монарх вибирає свого наступника з числа членів королівської родини, який не обов'язково має бути його найстаршим сином.
Незалежно від правил спадкоємності, було багато випадків, коли монарх був повалений і замінений узурпатором, який часто встановлював на троні свою власну родину.
Нарешті, деякі монархії є виборними (ОАЕ, Малайзія, Святий Престол і Камбоджа), що означає, що монарх обирається, а не обіймає посаду внаслідок прямої спадкоємності. Правила і закони щодо виборів різняться від країни до країни[42].
У виборній монархії монархи обираються або призначаються кимось (виборчою колегією) на все життя або на певний термін, але потім правлять як і будь-які інші монархи. У виборних монархіях не проводиться народне голосування, оскільки виборчий орган зазвичай складається з невеликої кількості осіб, які мають право голосу. Історичними прикладами виборної монархії є імператори Священної Римської імперії та вільні вибори королів Речі Посполитої. Наприклад, Піпін III Короткий (батько Карла Великого) був обраний королем франків зборами провідних франкських діячів[43]; польський аристократ Станіслав Август Понятовський був обраним королем, як і Фредерік I Датський. Галльські та германські народи також мали виборні монархії.
Папа Римсько-католицької церкви (який править як суверен Ватикану) обирається довічно Колегією кардиналів[44]. У Суверенному військовому ордені Мальти князь і великий магістр обирається довічно Радою держави з числа її членів[44]. У Малайзії федеральний король, який називається Ян ді-Пертуан Агонг або Верховний господар, обирається на п'ятирічний термін з числа і самими спадковими правителями (переважно султанами) дев'яти країн, що входять до складу федерації, всі з яких розташовані на Малайському півострові[45]. Об'єднані Арабські Емірати також обирають своїх федеральних лідерів з числа емірів. Крім того, Андорра має унікальну конституційну систему, оскільки одним з її глав держави є президент Французької Республіки у формі співкнязя[46]. У Новій Зеландії король маорі, глава руху Кінгітанга, обирається радою старійшин маорі на похоронах свого попередника, де також відбувається його коронація. Усі глави королівського руху маорі були нащадками першого короля маорі, Потатау Те Вероверо, який був обраний і став королем у червні 1858 року.
Отто фон Габсбург виступав за форму конституційної монархії, засновану на верховенстві судової влади, з спадковим правонаступництвом, причому в разі сумнівів щодо придатності кандидата гарантується посередництво трибуналу/судового органу[47][48].
Британський політолог Вернон Богданор виправдовує монархію тим, що вона забезпечує безпартійність/безсторонність глави держави, окремого від глави уряду, і таким чином гарантує, що найвищий представник країни, як всередині країни, так і на міжнародному рівні, не представляє конкретну політичну партію чи групу, а весь народ[49]. Богданор також зазначає, що монархії можуть відігравати корисну об'єднуючу роль у багатонаціональній державі, зазначаючи, що «у Бельгії іноді кажуть, що король є єдиним бельгійцем, а всі інші є або фламандцями, або валлонами», і що британський монарх може належати до всіх країн, що входять до складу Сполученого Королівства (Англії, Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії), не належачи до жодної з них конкретно[49].
Томас Гоббс писав, що приватні інтереси монархії збігаються з інтересами суспільства. Багатство, влада і авторитет монарха походять виключно від багатства, сили і репутації його підданих. Обраний глава держави має стимул збільшувати власне багатство, щоб залишити посаду через кілька років, тоді як монарх не має причин вдаватись до корупції, оскільки це означало б обманювати самого себе[a].
Томас Гоббс писав, що монарх може отримувати мудрі поради в таємниці, а асамблея (під нею має на увазі збори, грубо кажучи парламент) — ні. Радники асамблеї, як правило, більше обізнані в набутті власного багатства, ніж у знаннях; вони, ймовірно, дають свої поради у довгих промовах, які часто спонукають людей до дії, але не керують ними в цьому, рухомі полум'ям пристрасті, а не просвітленням. Їхня численність є слабкістю[b].
Томас Гоббс писав, що рішення монарха не підлягають суперечностям, за винятком людської природи; в асамблеях суперечності виникають через їхню кількість. Адже в асамблеї навіть відсутність кількох осіб або наполеглива поява кількох осіб з протилежною думкою «знищує сьогодні все, що було зроблено вчора»[c].
Томас Гоббс писав, що монарх не може не погоджуватися з собою, з заздрості чи інтересу, але асамблея може: і до такої міри, що це може призвести до громадянської війни[d].
Міжнародна монархічна ліга, заснована в 1943 році, завжди прагнула просувати монархію на тій підставі, що вона зміцнює народну свободу як у демократії, так і в диктатурі, оскільки за самим визначенням монарх не зобов'язаний політикам.
Британо-американський лібертаріанський письменник Метью Фіні стверджує, що європейські конституційні монархії «в основному зуміли уникнути крайніх політичних течій» — зокрема фашизму, комунізму та військової диктатури — «частково тому, що монархії стримують волю популістських політиків», представляючи усталені звичаї та традиції[50]. Фіні зазначає, що
європейські монархії — такі як данська, бельгійська, шведська, нідерландська, норвезька та британська — правили країнами, які є одними з найстабільніших, найпроцвітаючих і найвільніших у світі[50]
Письменник-соціаліст Джордж Орвелл висловлював подібну думку, що конституційна монархія ефективно запобігає розвитку фашизму.
«Функція короля у сприянні стабільності та виконанні ролі своєрідного стрижня в недемократичному суспільстві, звичайно, очевидна. Але він також має, або може мати, функцію запобігання небезпечним емоціям. Один французький журналіст колись сказав мені, що монархія була однією з речей, які врятували Британію від фашизму... У будь-якому разі, можливо, що поки існує такий розподіл функцій, Гітлер чи Сталін не можуть прийти до влади. В цілому, європейські країни, які найуспішніше уникнули фашизму, були конституційними монархіями... Я часто виступав за те, щоб лейбористський уряд, тобто уряд, який серйозно ставиться до справи, скасував титули, зберігши при цьому королівську сім'ю»[51]
Ерік фон Кюнельт-Леддін підійшов до цього питання інакше, стверджуючи, що свобода і рівність є суперечливими поняттями. Він вважав, що спроби встановити більшу соціальну рівність шляхом скасування монархії в кінцевому підсумку призводять до більшої втрати свободи для громадян. Він вірив, що рівність може бути досягнута лише шляхом придушення свободи, оскільки люди за своєю природою є нерівними і ієрархічними. Кюнельт-Леддін також вважав, що в середньому люди є більш вільними в монархіях, ніж у республіках, оскільки останні мають більшу схильність до тиранії через охлократію. У праці «Свобода чи рівність» він пише:
Немає сумнівів, що американський Конгрес або французькі палати мають таку владу над своїми націями, яка викликала б заздрість Людовика XIV або Георга III, якби вони були живі сьогодні. Не тільки заборона, але й декларація про доходи, вибіркова служба, обов'язкова шкільна освіта, взяття відбитків пальців у бездоганних громадян, дошлюбні аналізи крові — жодна з цих тоталітарних заходів не наважилася б запровадити навіть королівський абсолютизм XVII століття[52]
Ганс-Герман Хоппе також стверджує, що монархія допомагає зберегти індивідуальну свободу ефективніше, ніж демократія (під "демократією" мається на увазі республіку)[53]
У 1943 році в есе «Рівність», опублікованому в журналі «The Spectator», британський письменник К. С. Льюїс критикував егалітаризм і відповідний заклик до скасування монархії як такі, що суперечать людській природі, пишучи
Реакція людини на монархію є своєрідним випробуванням. Монархію легко «розвінчати», але подивіться на обличчя тих, хто її розвінчує, зверніть увагу на їхній тон. Це люди, чиї корені в Едемі були перерізані: до яких чутки про поліфонію, танець, не доходять, — люди, для яких камінці, викладені в ряд, красивіші за арку... Там, де людям заборонено шанувати короля, вони шанують мільйонерів, спортсменів або кінозірок, навіть відомих повій або гангстерів. Адже духовна природа, як і тілесна, потребує задоволення; відмовляйте їй у їжі, і вона поглине отруту[54]
Оксфордські політологи Петра Шлейтер та Едвард Морган-Джонс писали, що в монархіях більше прийнято проводяться вибори, ніж проводити невиборні заміни[55].
"Змішане правління" є концепцією, за якою необхідним є поєднання елементів демократії, аристократії та монархії для унеможливлення їхніх відповідних вироджень, які в «Політиці» Аристотеля розглядаються як анархія, олігархія та тиранія відповідно. Ця ідея була популяризована в період класичної античності для того, щоб описати стабільність, інноваційність та успіх республіки як форми правління, що розвинулася відповідно до неписаної римської конституції. Святий Тома Аквінський у своєму листі «Про королівську владу» стверджував, що монархія, з деякими обмеженнями, встановленими аристократією і демократичними елементами, є найкращою і найсправедливішою формою правління. Він також підкреслював обов'язок монарха підтримувати божественний і природний закон і дотримуватися обмежень, накладених на монарха звичаєм і чинним законодавством.
Відомі праці, що виступають на користь монархії, включають:
|
|
- Конституційна монархія
- Дуалістична монархія
- Станова монархія
- Список країн за державним устроєм
- Держава (символ)
- Монарх [Архівовано 3 грудня 2016 у Wayback Machine.] //
- Суверен [Архівовано 25 січня 2021 у Wayback Machine.]
- Монарх // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1961. — Т. 4, кн. VIII : Літери Ме — На. — С. 1031-1032. — 1000 екз.
- ↑ monarch. Oxford Dictionaries. 2014. Архів оригіналу за 17 травня 2014.
- ↑ Webster's II New College Dictionary. "Monarch". Houghton Mifflin. Boston. 2001. p. 707. ISBN 0-395-96214-5
- ↑ Bogdanor, Vernon (1995). The Monarchy and the Constitution. Clarendon Press. ISBN 978-0-19-829334-7.
- ↑ Andeweg, Rudy B.; Elgie, Robert; Helms, Ludger; Kaarbo, Juliet; Müller-Rommel, Ferdinand (30 липня 2020). The Oxford Handbook of Political Executives. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-253691-4.
- ↑ Kagan, Donald (1991). Pericles of Athens and the Birth of Democracy. Simon and Schuster. ISBN 978-0-684-86395-5.
- ↑ Definition of REGENT. 25 жовтня 2025.
- ↑ The role of the Monarchy. The Royal Family.
- ↑ Bogdanor, Vernon (9 листопада 1995). The Monarchy and the Constitution. Clarendon Press. ISBN 978-0-19-152089-1.
- ↑ Primogeniture and ultimogeniture | Inheritance Rights, Succession Laws & Lineal Descent | Britannica.
- ↑ Kimizuka, Naotaka (Липень 2024). Constitutional Monarchy of the Twenty-First Century. Springer. ISBN 978-981-97-4327-8.
- ↑ The Holy Roman Empire - Qualifications. Heraldica. Архів оригіналу за 29 грудня 2017. Процитовано 23 квітня 2021.
- ↑ Marathe, Om (3 серпня 2019). Explained: Malaysia is the world's only monarchy of its kind. Here's why. The Indian Express (англ.). Архів оригіналу за 23 квітня 2021. Процитовано 23 квітня 2021.
- ↑ Nicolson, Harold (1952). King George the Fifth: his life and reign. London: Constable.
- ↑ Anckar, Carsten; Akademi, Åbo (2016). Semi presidential systems and semi constitutional monarchies: A historical assessment of executive power-sharing. European Consortium for Political Research (ECPR). Процитовано 14 серпня 2019.
- ↑ РЕЖИМ ПОЛІТИЧНИЙ // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2003. — Т. 5 : П — С. — С. 268. — ISBN 966-7492-05-2. Процитовано 31 січня 2026.
- ↑ Форми правління // Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / За заг. ред. В. О. Ріяки. — Київ : Юрінком Інтер, 2006. — С. 115-132.
- ↑ Conrad Phillip Kottak (1991). Cultural Anthropology. McGraw-Hill. с. 124. ISBN 978-0-07-035615-3.
- ↑ A. Adu Boahen; J. F. Ade Ajayi; Michael Tidy (1986). Topics in West African History. Longman Group. с. 19. ISBN 978-0-582-58504-1.
- ↑ Political Violence in Ancient India, p.23, "In later Vedic texts, the frequency of the word "dharma" decreased and its connotations shrank; it came to be especially connected with kingship and with the royal consecration ritual known as the rājasūya."
- ↑ Traditions and encounters. McGraw–Hill Education. 2020. с. 63.
By about 5000 b.c.e. many Sudanic peoples had formed small monarchies ruled by kings who were viewed as divine or semidivine beings.
- ↑ Liddell & Scott
- ↑ Polybius • Histories — Book 5.
- ↑ The Arthasastra: Selections from the Classic Indian Work on Statecraft. Hackett Publishing. 15 вересня 2012. ISBN 9781603849029.
- ↑ The Feminist Companion to Literature in English, ed. Virginia Blain, Patricia Clements and Isobel Grundy, (London: Batsford, 1990), p. 272.
- ↑ Bohn, H. G. (1849). The Standard Library Cyclopedia of Political, Constitutional, Statistical and Forensic Knowledge (англ.). с. 640.
A republic, according to the modern usage of the word, signifies a political community which is not under monarchical government ... in which one person does not possess the entire sovereign power.
- ↑ Definition of Republic. Merriam-Webster Dictionary (амер.). Процитовано 18 лютого 2017.
a government having a chief of state who is not a monarch ... a government in which supreme power resides in a body of citizens entitled to vote and is exercised by elected officers and representatives responsible to them and governing according to law
- ↑ The definition of republic. Dictionary.com. Процитовано 18 лютого 2017.
a state in which the supreme power rests in the body of citizens entitled to vote and is exercised by representatives chosen directly or indirectly by them. ... a state in which the head of government is not a monarch or other hereditary head of state.
- ↑ Mansourov, Alexandre. Korean Monarch Kim Jong Il: Technocrat Ruler of the Hermit Kingdom Facing the Challenge of Modernity. The Nautilus Institute. Архів оригіналу за 22 вересня 2013. Процитовано 18 грудня 2007.
- ↑ W. Veenendaal, "Monarchy and Democracy in Small States: An Ambiguous Symbiosis," in S. Wolf, ed., State Size Matters: Politik und Recht I'm Kontext von Kleinstaatlichkeit und Monarchie (Wiesbaden: Springer VS, 2016), pp. 183–198, doi:10.1007/978-3-658-07725-9_9, ISBN 978-3-658-07724-2.
- ↑ Seven myths about democracy in Morocco.
- ↑ Thailand's king seeks to bring back absolute monarchy. The Economist.
- ↑ Qatar - Politics, Economy, Society | Britannica.
- ↑ Bertolini, Elisa (23 грудня 2024). Hood, Laura (ред.). Europe's microstates: The medieval monarchies that survive in our midst. doi:10.64628/AB.qaqpc5xh5.
- ↑ Gerring, John; Wig, Tore; Veenendaal, Wouter; Weitzel, Daniel; Teorell, Jan; Kikuta, Kyosuke (2020). Why Monarchy? The Rise and Demise of a Regime Type. Comparative Political Studies (англ.). 54 (3—4): 585—622. doi:10.1177/0010414020938090. hdl:10852/84589. ISSN 0010-4140. S2CID 225612565.
- ↑ Lawrence, Adria (2023). Why Monarchies Still Reign. Journal of Democracy (англ.). 34 (2): 47—61. doi:10.1353/jod.2023.0017. ISSN 1086-3214. S2CID 258184108.
- ↑ BROWNE, J., ред. (1838). History of the Highlands & of the Highland Clans. Glasgow.
- ↑ Hadfield, Andrew; Maley, Willy (1997). Edmund Spenser. A View of the State of Ireland. From the first printed edition (1633). Oxford.
- ↑ SOU 1977:5 Kvinnlig tronföljd, p. 16.
- ↑ Overturning centuries of royal rules. BBC News. 28 жовтня 2011. Архів оригіналу за 8 березня 2021. Процитовано 22 червня 2018.
- ↑ New Ducal succession rights for Grand Duchy. luxtimes.lu. 11 грудня 2017. Архів оригіналу за 15 грудня 2018. Процитовано 16 грудня 2018.
- ↑ Emma.Goodey (17 березня 2016). Succession. The Royal Family (англ.). Архів оригіналу за 13 травня 2016. Процитовано 23 квітня 2021.
- ↑ Louis, chevalier de Jaucourt (biography) (1 січня 2011). Elective monarchy. Encyclopedia of Diderot & d'Alembert - Collaborative Translation Project. hdl:2027/spo.did2222.0001.691.
- ↑ Middleton, John (2015). World monarchies and dynasties. Routledge. ISBN 978-0-7656-8050-1. OCLC 920786632.
- ↑ а б How is a New Pope Chosen? | USCCB.
- ↑ Nohlen, Dieter; Grotz, Florian; Hartmann, Christof (15 листопада 2001). Elections in Asia and the Pacific : A Data Handbook: Volume II: South East Asia, East Asia, and the South Pacific. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-153042-5.
- ↑ Gendźwiłł, Adam; Kjaer, Ulrik; Steyvers, Kristof (27 лютого 2022). The Routledge Handbook of Local Elections and Voting in Europe. Routledge. ISBN 978-1-000-53122-0.
- ↑ Untitled Document. home1.gte.net. Архів оригіналу за 10 лютого 2001. Процитовано 11 січня 2022.
- ↑ Otto von Habsburg "Monarchy or Republic?". ("Excerpted from The Conservative Tradition in European Thought, Copyright 1970 by Educational Resources Corporation.")
- ↑ а б Bogdanor, Vernon (6 грудня 2000). The Guardian has got it wrong. The Guardian.
- ↑ а б Feeney, Matthew (25 липня 2013). The Benefits of Monarchy. Reason magazine.
- ↑ Orwell, George. Spring 1944 Partisan Review
- ↑ Liberty or Equality: The Challenge of Our Time. The Mises Institute. 2014. с. 10.
- ↑ David Gordon, Review of Hans-Hermann Hoppe, Democracy: The God that Failed, "The Mises Review" of Ludwig von Mises Institute, Volume 8, Number 1, Spring 2002; Volume 8, Number 1.
- ↑ C.S. Lewis (26 серпня 1943). Equality. The Spectator.
- ↑ Matthews, Dylan (13 липня 2013). Shut up, royal baby haters. Monarchy is awesome. The Washington Post.
 | |
|---|---|
| Тематичні сайти | |
| Словники та енциклопедії | |
| Довідкові видання | |
| Нормативний контроль |