Воєнно-промисловий комплекс

Воєнно-промисловий комплекс (ВПК) – сукупність підприємств і організацій тієї чи іншої країни, які виготовляють озброєння і військову техніку (ОВТ) для потреб збройних сил (ЗС) своєї держави та на експорт (див. Оборонно-промисловий комплекс)

Воєнно-промисловий комплекс - суспільний феномен, у підґрунті якого лежить збіг інтересів керівництва воєнних корпорацій, вищого командного складу ЗС і високих посадових осіб держави, а одним з головних проявів є лобіювання бізнес-інтересів воєнної промисловості на вищому державному рівні та посилення її впливу на суспільні процеси. До ВПК звичайно зараховують ракетно-космічну, авіабудівну, суднобудівну, бронетанкову, радіоелектронну, артилерійсько-стрілецьку галузі.

Історія

ВПК уперше виникли у США і СРСР у період "холодної війни", коли за відсутності активних воєнних дій між ними розгорнулася безпрецедентна "гонка озброєнь", і на перший план виступив такий чинник могутності, як спроможність розробляти й виготовляти ОВТ на сучасному рівні і в належній кількості.

Першим із провідних політиків термін ВПК використав Дуайт Ейзенхауер у своєму виступі 1961. Залишаючи посаду президента США, він зазначив, що "…єднання між колосальним військовим апаратом і великою воєнною промисловістю – щось нове в історії Америки… Ми повинні в наших державних справах бути обережними, щоб цей військово-промисловий комплекс у своєму розвиткові не вийшов з-під нашого контролю…".

В СРСР термін ВПК використовувався виключно до капіталістичних країн і лише в негативному плані. Однак у цілому і ВПК США, і "воєнна промисловість" СРСР слугували опорами агресивної зовнішньої політики цих держав.

На відміну від США (де навіть у регулюванні ВПК певна роль відводилася ринковим принципам), у СРСР існувала жорстка централізована система планування і управління ВПК, в якій головним плануючим органом виступав оборонний відділ Державного комітету планування народного господарства, контролюючим – Державна комісія РМ СРСР з воєнно-промислових питань, а виконуючим – 9 міністерств.

Зменшення міжнародної напруги з середині 1980-х рр. змусило уряди СРСР і США реформувати ВПК. У СРСР ці реформи звелися переважно до конверсії (переводу оборонних підприємств на випуск цивільної продукції), що обернулося кризою у ВПК й обвалом виробництва в суміжних галузях промисловості.

У США та інших індустріально розвинутих країнах магістральним напрямом реформування ВПК (замість цього терміна набув поширення термін "оборонна промисловість") стала диверсифікація (розширення номенклатури товарів, послуг) воєнних компаній шляхом інтеграції з іншими компаніями (у т. ч. цивільними). Так, із 50 великих аерокосмічних корпорацій США (1982) після інтеграційних процесів залишилося 5 (1998), в Зах. Європі 30 аерокосмічних корпорацій (1992) об'єдналися в 5 (2000). У той же час в СРСР, а згодом – у пострадянських державах, було накладено законодавчі обмеження на інтеграцію у ВПК з політичних мотивів (побоювання консолідації консервативних "червоних директорів").

Результатом перетворень ВПК в індустріально розвинутих країнах став перехід до моделі високотехнологічного комплексу (ВТК), за якої учорашні воєнні корпорації, значно збільшившись у розмірах і довівши частку цивільної продукції в своїх замовленнях до рівня не менше 50 %, упевнено відчувають себе в умовах скорочення державних воєнних замовлень і світового ринку ОВТ.

Український оборонно-промисловий комплекс

Український оборонно-промисловий комплекс (ОПК, це поняття стало використовуватися замість поняття ВПК з огляду на неагресивний характер зовнішньої політики України) виник як уламок ВПК СРСР і на початку 1990-х рр. складався з бл. 700 промислових об'єднань і наукових організацій (заг. чисельність робітників – понад 1,5 млн осіб). Істотною проблемою була залежність ОПК України від кооперації з ВПК інших країн СНД, насамперед РФ – за різними видами ОВТ від 40 до 95 % (наприкінці 1990-х рр. спроможність ОПК самостійно забезпечити потреби ЗС України становила 5–7 %) і від їхніх замовлень. Необхідність розбудовувати державні інституції і вирішувати економічні проблеми значно обмежувала можливості реформування ОПК. Економічна криза, яка паралізувала внутрішній ринок, унеможливила проведення реформ. В результаті ОПК зазнав глибокої кризи і поступово почав перетворюватися з передового сектору промисловості на тягар для економіки країни.

Певні позитивні зрушення намітилися з початком 2000. Указом Президента України від 5 березня 2002 затверджено Концепцію структурної перебудови ОПК України – один з перших державних актів незалежної України, що сформулював стратегічні засади оборонно-промислової політики.

Найпотужнішими підприємствами і організаціями ОПК України є Державне КБ "Південне", виробниче об'єднанняня "Південний машинобудівний завод", ВАТ "Мотор-Січ", Запорізьке машино-будівне КБ "Прогрес", Авіаційний науково-технічний комплекс ім. О.Антонова, Київський державний авіабудівний завод "Авіант", Харківський державний авіабудівний завод, ВАТ "Хартрон", завод ім. в.Малишева, КБ ім. О.Морозова, КБ "Іскра", ЗЕМЗ "Іскра", ДАКХ "Артем".

Джерела та література

• Головко В.В Воєнно-промисловий комплекс // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.