Альбом записаний близько 1989 року частково на студії та під час концерту в клубі «Antone's» в Остіні, штат Техас[1][2]. На студійній сесії звукозапису Роджерсу акомпанують піаніст Пайнтоп Перкінс, гармоніст Кім Вілсон, гітарист Дерек О'Браєн, басист Боб Строгер і барабанщик Тед Гарві[3]. На концертних записах з Роджерсом грають: Перкінс (фортепіано), Вілсон (губна гармоніка), Білл Кемпбелл і Г'юберт Самлін (обидва — гітара), Келвін «Фазз» Джонс (бас-гітара), та Віллі «Біг Айз» Сміт (барабани)[2]. Альбом спродюсований Вілсоном, а виконавчим продюсером став власник лейблу Antone's і однойменного клубу Кліффорд Ентон[2]. Матеріал платівки складається з 10 композицій і включає як інтерпретації старих хітів «Rock This House», заглавну «Ludella», «Sloppy Drunk» і «Chicago Bound» (записаних Роджерсом ще в 1950-х роках на Chess)[1], так і кавер-версії «Monkey Face Woman» Джеймса Одена і «Got My Mojo Working»Віллі Діксона[2].
Платівка вийшла 1990 року на Antone's, ставши першим альбомом для гітариста на цьому лейблі[1]. На CD-виданні 1990 року були додані ще три композиції: альтернативні дублі «Why Did You Do It?» і «You're Sweet» та «Naptown»[1].
1991 року на 12-й церемонії нагородження Annual Blues Awards альбом здобув перемогу в категорії «Найкращий альбом традиційного блюзу»[4].
The Washington Post написав, що «Роджерс потрапляє тут у натхненну компанію: поєднання досвідчених ветеранів Чикаго та деяких молодих талантів з Техасу, зокрема гармоніста Кіма Вілсона та гітариста Дерека О'Браєна. Вілсон, фактично, спродюсував альбом, який є сумішшю студійних і концертних треків, а також альтернативних дублів і представляє Роджерса та його гостей (включно з колегою-гітаристом — легендарним Г'юбертом Самліном) у різноманітній, але незмінно приємній обстановці.»[6]
Оглядач AllMusic Білл Даль в своїй рецензії поставив Ludella оцінку 4 з 5, написавши, що це «один із найпоширеніших записів у величезному каталозі альбомів Роджерса. Поєднуючи студійні композиції із концертними виступами, цей сет дедалі нагадує минуле з чудовими інтерпретаціями «Rock This House», «Ludella», «Sloppy Drunk» і «Chicago Bound». Кім Вілсон є гідним послідовником Літтл Волтера на гармоніці, тоді як басист Боб Строгер і барабанщик Тед Гарві створюють м'який грув, акомпануючи видатному блюзмену.»[5]