Починаючи з розіграшу 2013 року, Світова класика бейсболу отримала від IBAF статус офіційного чемпіонату світу, а переможець отримував титул чемпіона світу[1].
На відміну від перших двох розіграшів Світової класики, у яких всі 16 команд брали участь за запрошенням, цього разу було проведено кваліфікаційний відбір. Відбір пройшов у 2012 році у 4 групах за системою «вибуття після двох поразок». Право грати у фінальній частині здобули збірні Канади, Тайваню, Іспанії і Бразилії. Дві останні дебютували на турнірі. Ще 12 команд брали участь за запрошенням від організаторів.
Організатори знову змінили формат проведення групової стадії. Перший раунд в групах цього разу проходив за круговою системою, як це було на Світовій класиці 2006 року. Дві кращі команди з кожної групи виходили до другого раунду. Команди з груп А і B утворювали Групу 1 у другому раунді, а команди з груп C і D — Групу 2. Якщо команди в групі набирали однакову кількість перемог, для визначення кращої команди застосовувалися наступні чинники в такому порядку:
Кількість перемог у матчах між командами, що мають рівну кількість перемог;
Найвищий показник TQB (Командний баланс якості) (TQB=(кількість зарахованих ранів/кількість інінгів на відбиванні)–(кількість пропущених ранів/кількість інінґів на подачі) у матчах між командами, що мають рівну кількість перемог;
Найвищий показник ER–TQB (= (кількість зароблених ранів/інінґів на відбиванні)–(кількість зароблених суперником ранів/кількість інінґів на подачі) у матчах між командами, що мають рівну кількість перемог;
Найкращий середній показник відбивання у матчах між командами, що мають рівну кількість перемог;
Жереб.
Також, команди, які займуть останні місця у групах у першому раунді, будуть змушені грати кваліфікаційний відбір для участі у Світовій класиці 2017.
Другий раунд проходив у форматі «вибування після двох поразок», як і на Світовій класиці 2009. Дві перші команди обох груп виходили у заключну плей-офф стадію. У півфіналах переможці груп грали з другою командою протилежної групи.
На відміну від турнірів 2006 і 2009 років, у яких брали участь заздалегідь відібрані на розсуд організаторів 16 команд, гарантоване місце на Світовій класиці 2013 отримали лише 12 команд, які здобули хоча б одну перемогу на турнірі 2006 року. Це були збірні Австралії, Венесуели, Домініканської республіки, Італії, Китаю, Кореї, Куби, Мексики, Нідерландів, Пуерто-Рико, США і Японії. Решта команд з турніру 2009 року (Канада, Китайський Тайбей, Панама і ПАР) в кінці 2012 року взяли участь у кваліфікаційному змаганні, на яке IBAF запросила ще 12 збірних. Воно було організоване в чотирьох групах по 4 команди за системою «вибуття після двох поразок»[2], аналогічною тій, що застосовувалася на груповому турнірі 2009 року. Переможець вирішального матчу у групі отримував право грати на Світовій класиці бейсболу 2013.
Кваліфікаціний турнір проходив у містах Юпітер (США), Регенсбург (Німеччина), Панама-Сіті (Панама), Сіньбей (Тайвань) 19–24 вересня (кваліфікаційні групи 1 і 2) та 15–18 листопада (групи 3 і 4).
При розподілі на групи півфіналісти минулого турніру були «посіяні» під першим номером у групах. Решта команд були розподілені по групах з урахуванням «змагального балансу, географічного положення та інтересів уболівальників»[3].
За правилами Світової класики гравцеві було необов'язково мати паспорт громадянина країни, яку він представляє. Наприклад, гравці, які є громадянами США, можуть виступати за збірну країни, у якій народилися або у якій народився один з їхніх батьків згідно з свідоцтвом про народження. Завдяки цьому за збірну Італії змогли грати італоамериканці другого покоління. Також, декотрі гравці, що народилися на Кубі, у Домініканські республіці, Венесуелі, але мали іспанське походження, прийняли запрошення виступати за збірну Іспанії (це, головним чином, були гравці з нижчих ліг США). У збірній Нідерландів багато ключових гравців є уродженцями Кюрасао.
Збірні Японії та Південної Кореї не мали жодного гравця ВЛБ у своєму складі. Проте вони значною міру зберегли склади, які успішно грали на попередній Світовій класиці (Японія була чемпіоном, а Корея срібним призером), а також заявили багатьох провідних гравців своїх професійних ліг – NPB і KBO.
США
Пуерто-Рико
Японія
Тайвань
Домініканська республіка (1-й титул)
Нідерланди.svg){kind=small}
(.727)
(0,00)
Південна Корея
Венесуела
КНР
Мексика
.svg){kind=small}
Австралія
Італія
Бразилія
Іспанія
