Інтертекстуальність
Інтертекстуальність (фр. intertextualite — міжтекстовість) — термін, що вживається для позначення спектру міжтекстових відношень і постулює, що будь-який текст завжди є складником широкого культурного тексту.
Полягає у:
- відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання та ін.
- явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм (окремих письменників, літературних шкіл і напрямків) — тут мають місце всі різновиди стилізації.
Термін Інтертекстуальність введено у лінгвістичний ужиток постструктуралісткою Юлією Крістєвою (1966)[1]. Дослідниця зробила спробу синтезувати структуралістську семіотику Фердінанда де Сосюра — його вчення, як знаки набувають свого значення всередині структури тексту. Юлія Крістева дала також визначення ІТ: «Текстова інтеракція в межах того самого тексту».
З часом означення інтертекстуальності змінювалось, оскільки розширювався зміст поняття, вкладеного у нього. Спільне у всіх дефініціях — вихід за межі тексту, відношення «текст — тексти — система». Для такого відношення необхідним є поняття «архітекст» і «прототекст». Архітекст — логічне поняття текстової сукупності в дистрибутивнім розумінні. Прототекст — більш ранній текст.
Розрізняють такі види інтертекстуальності:
- генетична — зауважує лише ті прото-, архітексти, які брали участь у виникненні літературного твору;
- інтенціональна — спланована автором, усвідомлена ним; іманентна — визначена чи навіяна самим літературним твором;
- рецепційна — та, яка може бути виявлена емпірично різними реципієнтами.
ІТ проявляється в таких ситуаціях: текст вказує (прямо чи опосередковано) на свій прототекст («Енеїда» І. Котляревського — на «Енеїду» Вергілія, «Дума про братів неазовських» Ліни Костенко — на народну думу «Втеча трьох братів із города Азова з турецької неволі»); прототекст ліквідує неясності семантичного порядку (назва твору О. Хакслі «Сліпий в Газі» є уривком цитати з трагедії Дж. Мільтона «Самсон — борець»); прототекст збагачує чи модифікує семантичне й естетичне сприйняття тексту («Чотири броди» М. Стельмаха та ін.).
У своєму широкому розумінні ІТ охоплює не лише художні тексти, а й літературно — критичні, театральні вистави, музичні твори, твори образотворчого та кіномистецтва.
[ред.] Інтертекстуальність у музиці
В музиці інтертекстуальність набуває особливого поширення з початку 1970-х роки. В Європі першим яскравим прикладом інтертекстуального композиторського підходу стала Симфонія Л. Беріо (1968), що включала цитати з кількох різних творів композиторів минулого. В радянській музиці першим яскравим прикладом включення цитат є 15-й симфонія Д. Шостаковича (1972), що включає дві цитати — з опер Дж. Россіні і Р. Вагнера. В 1974 році Альфред Шнітке завершує Першу симфонію, що включає значну кількість музичних цитат[2], цьому ж композиторові належить теоретичне обгрунтування полістилістики, як композиорського методу[3].
В українській музиці інтертекстуальність відмічають насамеред у творчості В. Сильвестрова («Дитяча музика № 1, № 2», «Музика в старовинному стилі» (1973), «Тихі пісні» (74-6), «Прості пісні» (1974-81), «Ступені» (1980-82) «Мета музика» (1992)), Л. Грабовського: Musica mundana (1970), «Вечір на івана купала» (1976), «Concerto misterioso» (1977), «Присвяти» (1981).
[ред.] Примітки
- ↑ Kristeva J. Semiotikè: Recherches pour une sémanalyse — Paris. Editions du Seuil, 1969 — p.319
- ↑ Холопова В. Композитор Альфред Шнитке. Прорыв к полистилистике
- ↑ Шнитке А. Полистилистические тенденции в современной музыке // В. Холопова, Е. Читарева. Альфред Шнитке. М. 1990. — С. 327—331
[ред.] Джерела
- Кочерган М. П. Вступ до мовознавства: Підручник. — Вид.2-ге.-К.: ВЦ «Академія», 2005. (Альма-матер)
- Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — Вид.2-ге перероблене і доповнене.-К.: ВЦ «ОКО», 1996.
- Сюта Б. — Музична творчість 1970-1990-х років: параметри художньої цілісності. Монографія. — Київ: Грамота, 2006. — 256 с.;
- Чистяк Д. О. Трансформація французької інтертекстуальної теорії у радянській і пострадянській філологічній науці // Нова філологія. - 2011. – № 44.
