Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ІНТЕРНАЦІОНАЛ КОМУНІСТИЧНИЙ, Третій Інтернаціонал, Комінтерн

ІНТЕРНАЦІОНАЛ КОМУНІСТИЧНИЙ, Третій Інтернаціонал, Комінтерн — міжнар. комуніст. орг-ція. Ств. кер-вом РКП(б) (з 1925 — ВКП(б)) і діяла під його цілковитим контролем упродовж 1919—43.

Ідею створення міжнар. комуніст. інтернаціоналу уперше запропонував В.Ленін у тезах «Завдання революційної соціал-демократії в європейській війні» та маніфесті «Війна і російська соціал-демократія», написаних у серп.—верес. 1914 у зв’язку з початком Першої світової війни. Однак реалізувати цю ідею більшовики змогли не відразу. Перебуваючи в еміграції, кер-во більшовиків двічі намагалося підпорядкувати собі ліве крило міжнар. соціал-демократії — на конференціях, що відбулися 1915 і 1916 в Швейцарії, — Ціммервальдській (м. Ціммервальд, 5—8 верес.) і Кінтальській (м. Кінталь, 25—30 квіт.), але зробити цього йому не вдалося. Повернувшись з еміграції до революційного Петрограда (нині м. Санкт-Петербург) 16(03) квіт. 1917, В.Ленін уже наступного дня виступив з документом «Про завдання пролетаріату в даній революції», який вважав програмою дій для своєї партії. Документ складався з десяти тез (звідси його відома назва «Квітневі тези»). В останній з них мова йшла про «оновлення Інтернаціоналу» з такою розшифровкою: «ініціатива створення революційного Інтернаціоналу, Інтернаціоналу проти соціал-шовіністів і проти “центру”». Оскільки в попередній тезі «Партійні завдання» пропонувалося назвати більшовицьку партію комуніст., то й назва для планованої міжнар. орг-ції склалася сама собою — Комуніст. інтернаціонал.

У день Жовтневого перевороту в Петрограді 1917 В.Ленін заявив, що його партія «переможе все і доведе пролетаріат до світової революції».

Першим кроком у створенні І.К. стала нарада представників лівих соціалістів у Петрограді в січ. 1918. На ній було утворене бюро для підготовки міжнар. комуніст. конференції. Одразу після цього більшовицькі емісари роз’їхалися в різні країни з метою організації комуніст. партій. Справа просувалася успішно, оскільки ленінські посланці мали при собі досить значні кошти. Недостача валютних резервів не гальмувала справи: замість валюти емісари нерідко використовували конфісковані під час революції у великих власників та церкви дорогоцінні метали й коштовне каміння. Значну частину документів архів. фонду І.К. становить фінансова документація, і вона свідчить, що навіть під час голоду 1921—23 на «революційну роботу» за кордоном вивозилися величезні суми.

У січ. 1919 під кер-вом В.Леніна в Москві відбулася нарада представників комуніст. партій Росії, Угорщини, Польщі, Австрії, Латвії, Фінляндії, а також Балканської революц. с.-д. федерації (болг. тісняки й румун. ліві соціалісти) та Соціаліст. робітн. партії США. На ній було прийнято рішення скликати міжнар. конгрес представників революц. пролетарських партій і розіслано відповідні запрошення.

2—6 берез. 1919 у Москві відбувся установчий 1-й конгрес І.К., на який прибули 52 делегати від 35 партій та груп з 30 країн світу. Створити за рік широку мережу сателітних орг-цій не вдалося, але організатори поспішали з утворенням І.К. Тому серед представників зарубіжних партій було немало емігрантів, які постійно знаходилися в рад. республіках. Напр., КП(б)У представляв М.Скрипник, а не перша особа в укр. компарт.-рад. ієрархії, якою був голова РНК УСРР Х.Раковський, оскільки останній брав участь у конгресі як представник Балканської революц.  с.-д. федерації (Х.Раковський отримав мандати від болг. тісняків і румун. лівих соціалістів, хоча давно відійшов від їхніх справ, перебуваючи з листоп. 1917 в Рад. Росії).

За кілька тижнів до 1-го конгресу І.К., 3—10 лют. 1919, в Берні (Швейцарія) відбулася конф. керівних діячів с.-д. партій багатьох країн, яка формально відновила діяльність Інтернаціоналу II (т. зв. Бернський інтернаціонал). У зверненні до робітників світу 1-й конгрес І.К. засудив цю акцію і назвав відроджений Інтернаціонал II угодовським, «жовтим». Для комінтернівців це був серйозний конкурент.

Ситуація у світі після 1-го конгресу І.К. виявилася досить сприятливою для розвитку комуніст. руху. Післявоєн. розруха зробила нестерпним життя нас., особливо в тих країнах, які перенесли виснажливу чотирирічну війну й зазнали в ній поразки. Найбільш знедолені звертали свої погляди на рад. Росію, де були реалізовані рад. гасла експропріації великих власників (див. Експропріація експропріаторів). Емісарам з рад. Росії вдалося легко ініціювати проголошення рад. республік в Угорщині (21 берез. 1919), Баварії (13 квіт.) і Словаччині (16 черв. 1919). За безпосередньої участі й на гроші функціонерів І.К. продовжувалося конструювання комуніст. партій навіть у країнах, де для масового революц. руху через різні причини не існувало об’єктивних передумов. 1919 комуніст. партії виникли в Данії, Королівстві сербів, хорватів і словенців (див. Югославія), Палестині, Мексиці, США, 1920 — у Великій Британії, Індонезії, Ірані, Іспанії.

2-й конгрес І.К. розпочався 19 лип. 1920 в Петрограді і завершив свою роботу 7 серп. 1920 в Москві (так само, як 4-й конгрес, усі ін. проходили в Москві). В ньому взяли участь 217 делегатів від 67 орг-цій, у т. ч. 27 комуніст. партій з 27 країн. З правом дорадчого голосу були присутні представники соціаліст. партій Італії і Франції, Незалежної с.-д. партії Німеччини, Робітн. партії Норвегії та ін. орг-цій центристського спрямування, що відкололися від Бернського інтернаціоналу. Поряд з РКП(б) право вирішального голосу мали її філіали у формально незалежних рад. республіках, у т. ч. КП(б)У. В роботі конгресу брали участь також представники Комуніст. партії Галичини (див. Комуністична партія Західної України). Конгрес схвалив статут І.К. і з ініціативи В.Леніна ухвалив 21 умову приймання в І.К., що перекривали шлях у Комінтерн центристам і зміцнювали керованість міжнар. орг-цією з боку РКП(б). Осн. умови були такими: визнання диктатури пролетаріату як гол. принципу революц. боротьби й теорії марксизму; вигнання реформістів і центристів з лав партії; поєднання легальних і нелегальних методів боротьби; демократ. централізм як гол. орг. принцип діяльності партії (див. Демократичного централізму принцип); обов’язковість для партії постанов конгресів і пленумів І.К. та його керівних органів.

Центристські партії, які брали участь у роботі 2-го конгресу І.К., не прийняли умов, що перетворювали їх на маріонеток у руках кер-ва РКП(б). На конф. у Відні вони створили Міжнар. об-ня соціаліст. партій, яке публіцисти назвали 2Ѕ Інтернаціоналом (маючи на увазі, що другою половиною був Бернський інтернаціонал).

За статутом, який прийняв  2-й конгрес, вищим органом І.К. був Всесвітній конгрес представників усіх партій (секцій), що мав збиратися кожні два роки. Конгрес обирав виконавчий к-т та Інтернаціональну контрольну комісію. Виконком був керівним органом І.К. між конгресами й мав президію, яка здійснювала поточну роботу між засіданнями виконкому. Пленуми виконкому І.К. мали відбуватися з перервою не більше ніж півроку, а засідання президії виконкому І.К. — не рідше одного разу на два тижні. Центр. друкованим органом виконкому І.К. був ж. «Коммунистический интернационал», що виходив 1919—43 рос., англ., франц., нім., іспанською та китайс. мовами.

У 3-му конгресі І.К. (22 черв. — 12 лип. 1921) брали участь 608 делегатів від 103 орг-цій, у т. ч. 48 комуніст. партій, з 52 країн. За рік міжнар. становище кардинально змінилося. Більшовикам не вдалося перемогти в польсько-радянській війні 1920, щоб через тер. Польщі втрутитися в революц. події в Німеччині. Вони змушені були демобілізувати 5-мільйонну армію, відмовитися від курсу на негайну побудову комунізму й зайнятися відбудовою госп-ва на засадах нової економічної політики. Відповідно й завдання І.К. почали формулюватися по-іншому. В.Ленін став закликати комуніст. партії світу до спільних дій з ін. організаціями робітн. класу, в т. ч. з центристами. Якщо попередній конгрес був спрямований проти центристів, то цей — проти лівих комуністів. Першим досвідом застосування нової тактики стала конф. трьох Інтернаціоналів (3-го (Комуніст.), 2Ѕ-го, 2-го), що відбулася в квіт. 1922 в Берліні (Німеччина), де була досягнута угода про спільні демонстрації під гаслами боротьби за 8-годинний робочий день, проти безробіття. Однак В.Ленін вважав, що делегація І.К. (М.Бухарін, К.Радек і К.Цеткін) зробила центристам надто багато поступок, і дезавуював угоду. 1923 2Ѕ Інтернаціонал злився з Бернським у Соціаліст. робітн. інтернаціонал.

У 4-му конгресі І.К. (5 листоп. — 5 грудня 1922) брали участь 408 делегатів від 66 організацій з 58 країн світу.

Останній спалах революц. активності в Зх. Європі стався 1923. Емісарам І.К. вдалося організувати збройні виступи в Болгарії, Польщі й Німеччині. В Німеччину як військ. радники прибули на деякий час під чужими паспортами К.Радек, Г.Пятаков і навіть Л.Троцький. Проте нім. робітники не бажали боротися на барикадах за чужі їм інтереси.

5-й конгрес І.К. (17 черв.—8 лип. 1924) зібрав 475 делегатів з 49 країн, які представляли 46 комуніст. партій, 4 ін. робітн. партії і 10 міжнар. орг-цій. Конгрес висунув гасло більшовизації комуніст. партій. Події 1923 в Німеччині показали, що найпотужніша партія серед західноєвроп. партій І.К. виявила безпорадність і не могла служити інструментом захоплення влади. Під більшовизацією розуміли орг. зміцнення партій, перетворення кожної з них на слухняний важіль у руках керівників І.К. Конгрес дав директиву комуніст. партіям Польщі, Чехословаччини та Румунії проголосити гасло возз’єднання Східної Галичини, Закарпатської України  та Буковини Північної з УСРР.

На 6-му конгресі І.К. (17 лип. — 1 верес. 1928) були присутні 515 делегатів від 65 орг-цій (у т. ч. 50 комуніст. партій) з 57 країн світу. Конгрес прийняв програму І.К., текст якої майже впродовж 3 років готувала і узгоджувала велика група представників від різних партій (він не містив будь-яких новацій). Конгрес пройшов під гаслами непримиренної боротьби проти правого ухилу в комуніст. русі як гол. небезпеки. На практиці це означало боротьбу з впливом Соцінтерну на робітн. клас. Соціал-демократи заявили, що капіталізм стабілізується й розвивається в річищі «політичної та господарської демократії». Один із лідерів австрійс. та нім. соціал-демократії Р.Гільфердінг розвивав у ці роки теорію «організованого капіталізму», яка передбачала співробітництво робітн. класу та його орг-цій з працедавцями. Теорія була переведена на мову політики й від 1928 стала офіц. курсом Соцінтерну, який до кризи 1929—33 залишався досить впливовим. Саме через це керівники ВКП(б) почали розглядати соціал-демократію Заходу як гол. небезпеку в робітн. русі. Фашизм, що став реальністю після утвердження 1922 Б.Муссоліні в Італії та поширення націонал-соціалізму в Німеччині, спочатку не брався ними до уваги.

Однак розповзання «коричневої чуми» по Європі змусило політбюро ЦК ВКП(б) докорінно переглянути тактику І.К.

На серед. 1930-х рр. вождям ВКП(б) вдалося створити розвинуту мережу партій, до діяльності яких могли долучитися всі, хто був невдоволений своїм становищем. Конкуруючи між собою в боротьбі за вплив на нар. маси, комуніст. й фашистські партії з однаковою люттю таврували Соцінтерн і «буржуазну демократію», обіцяючи знедоленим масам після приходу до влади все й одразу. В країнах Азії почав здійматися могутній антиколоніальний рух. Вливаючись у готові форми комуніст. структур, він приводив до стрімкого збільшення їхньої чисельності. Улітку 1935 в І.К. входило 76 комуніст. партій і груп, які налічували 3141 тис. комуністів, у т. ч. 786 тис. — у капіталіст. країнах. 26 орг-цій діяли легально, всі ін. — у підпіллі.

На 7-й (останній) конгрес І.К., що відбувся 25 лип. — 20 серп. 1935, прибуло 510 делегатів, які представляли 57 комуніст. партій і створені комуністами міжнар. орг-ції — Червоний інтернаціонал профспілок, Міжнародну організацію допомоги борцям революції, Комуніст. інтернаціонал молоді тощо. В доповідях голови Комуніст. партії Німеччини, чл. виконкому І.К. В.Піка (звіт про діяльність виконкому І.К.), ген. секретаря виконкому І.К. Г.Димитрова («Наступ фашизму і завдання Комінтерну в боротьбі за єдність робітничого класу проти фашизму»), ген. секретаря ЦК Італ. комуніст. партії, секретаря виконкому І.К. П.Тольятті («Підготовка імперіалістичної війни і завдання Комінтерну»), Д.Мануїльського («Підсумки будівництва соціалізму в СРСР») фашизм проголошувався гол. небезпекою. В спілкуванні з партіями Соцінтерну партії та групи, що входили до І.К., зобов’язали здійснювати «тактику народного фронту», тобто об’єднувати свої зусилля з усіма, хто виступав проти фашизму. Комуністи почали виконувати невластиву їм роль захисників «буржуазної демократії», але тільки тому, щоб не опинитися в тюрмі, подібно почесному голові 7-го конгресу І.К., голові ЦК Комуніст. партії Німеччини Е.Тельману.

Тактика нар. фронту принесла швидкий успіх у Франції, Іспанії, Китаї. Однак невдовзі керівники Соцінтерну почали відмовлятися від контактів з І.К., який вважали маріонетковою орг-цією ВКП(б). Тим більше, що масовий терор у СРСР втягнув у свій вир безліч комінтернівців. Репресіям були піддані не тільки люди, а й цілі партії: 1938 Польс. комуніст. партія з її філіями — КПЗУ і Комуніст. партією Зх. Білорусі — була оголошена «гніздом шпигунів» і розпущена.

Якщо в перші роки існування І.К. він розглядався більшовиками як допоміжний важіль у поширенні комуніст. революції в Європі й усьому світі, то з 2-ї пол. 1920-х рр. — як інструмент здійснення зовнішньополіт. цілей СРСР в умовах миру й війни. В резолюції 7-го конгресу І.К. комуніст. партії країн, з якими мав воювати СРСР, зобов’язувалися закликати трудящих «усіма засобами і за будь-яку ціну сприяти перемозі Червоної армії над арміями імперіалістів».

Воєнно-політ. союз СРСР і Німеччини (див. Радянсько-німецькі договори 1939), який дав можливість А.Гітлеру напасти на Польщу (див. Німецько-польська війна 1939) й призвів до Другої світової війни, поставив вождів І.К. в критичне становище. Вони відмовилися від пропагандистських нападок на блок країн Антикомінтернівського пакту й відновили звичні атаки на «буржуазну демократію». Що ж стосувалося діяльності І.К. і його партій-секцій у зарубіжних країнах, то вона не змінила ні своїх векторів, ні своїх масштабів. Керівники держ. безпеки Третього рейху стурбовано доповідали А.Гітлеру в черв. 1941, що в Німеччині та окупованих країнах партії І.К. разом з відповідними рад. органами провадять активну розвідувальну й підривну діяльність, масштаби якої істотно зросли після серп. 1939.

З початком Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 діяльність центр. органів І.К. почала згортатися. В жовт. 1941 установи виконкому І.К. були евакуйовані до Уфи (нині столиця Республіки Башкортостан, РФ). До трав. 1943 тут працювали К.Готвальд, Г.Димитров, Д.Ібаррурі, В.Коларов, Й.Копленіг, О.Куусінен, Д.Мануїльський, А.Марті, В.Пік, М.Торез, П.Тольятті та ін. З Уфи велися радіопередачі на д-ви нім. блоку й окуповані країни 18 мовами. Апарат виконкому І.К. провадив політ. роботу серед військовополонених, працювала школа підготовки емісарів І.К.

Опинившись в антигітлерівській коаліції у зв’язку з нападом А.Гітлера на СРСР, Й.Сталін мусив іти назустріч своїм новим союзникам, щоб одержати від них необхідну допомогу. Тому в трав. 1943 президія виконкому І.К. оголосила про розпуск І.К. Ліквідовувалася, однак, лише структура орг-ції, а не функції, які вона виконувала. Нелегальна робота за кордоном з комуніст. агентурою перейшла від І.К. до відділу міжнар. інформації ЦК ВКП(б). Щоб приховати виконання обов’язків, які були невластиві апарату держ. партії, створювався спеціалізований орган — Комінформбюро.

До 1991 архів І.К. залишався повністю закритим. Лише нині значна його ч. з документами більше ніж на 90 мовах стала відкритою для дослідників. 4 берез. 2004 в штаб-квартирі Ради Європи в Страсбурзі (Франція) відбулася презентація найбільшого у світі (220 тис. записів) міжнар. архів. проєкту — «Електронний архів Комінтерну» (ЕАК). База даних ЕАК безперервно поповнюється. Загалом же ЕАК містить понад мільйон оцифрованих документів.

Здійснюються також книжкові видання документів І.К., переважно за серіями: заг. або тематичними («История Коммунистического Интернационала. 1919—1943», «Коминтерн и Вторая мировая война», «Коминтерн против фашизма» та ін.), регіональними (І.К. і Латинська Америка, І.К. і Африка тощо), країнознавчими (І.К. і Китай, І.К. і Фінляндія, І.К. і Велика Британія, І.К. і США тощо). Особливо цінне видання вийшло 2004 «Политбюро ЦК РКП(б)—ВКП(б) и Коминтерн. 1919—1943. Документы». Упорядник — Г.Адибеков.em

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.

Автор: С.В. Кульчицький.; url: http://history.org.ua/?termin=Internacional_III; том: 3