Диктатура пролетаріату

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Форми правління
редагувати

Диктатýра пролетаріáту — відповідно до теоретичної доктрини марксизм-ленінізму означення форми політичної влади, яка тимчасово встановлюється внаслідок революції й здійснюється робітничим класом на чолі зі своєю партією для придушення опору колишніх панівних класів - до утворення безкласового суспільства.

Згідно з сучасним критичним поглядом на марксизм-ленінізм та «реальний соціалізм» - диктатура пролетаріату це евфемізм, за яким приховувалася диктатура комуністичної партії, а точніше її верхівки - партноменклатури - для встановлення в країні режиму власної тоталітарної влади.

Диктатура пролетаріату в філософії Карла Маркса[ред.ред. код]

Карл Маркс, використовуючи термін «диктатура», мав на увазі передачу засобів виробництва і громадських інституцій представникам робітничого класу, які змінять представників заможних класів (т.зв. «диктатура буржуазії»). У новому післяреволюційному періоді повинні виникнути цілковито нові структури влади, що уможливлювали б усім робітникам можливість управління як засобами виробництва, так і державою[1].

Положення про диктатуру пролетаріату, уточнення її місця в історичному процесі добре відображено у відомому листі Маркса Ведемеєру від 5 березня 1852 року, в «Анти-Дюрінгу» Енгельса (1876-78 р.) і в «Критиці Готської програми» Маркса (1875 р.), де Маркс робить такий висновок:

«Між капіталістичним і комуністичним суспільством лежить період революційного перетворення першого в друге. Цьому періоду відповідає і політичний перехідний період, і держава цього періоду не може бути нічим іншим, крім як революційною диктатурою пролетаріату»[2]
. Дана теза одержала подальший розвиток у роботі Леніна «Держава і революція» (1917):
«Демократія для гігантської більшості народів і придушення силою, тобто виключення з демократії, експлуататорів, гнобителів народу, — ось яка видозміна демократії при переході від капіталізму до комунізму»[3].


Практична реалізація диктатури пролетаріату[ред.ред. код]

Разом з тим існує проблема[4] практичної реалізації диктатури пролетаріату партією революціонерів, яка проголошує здійснення диктатури пролетаріату в інтересах трудящих після приходу до влади: декларована диктатура в ім'я трудящих може перетворюватися в диктатуру партії революціонерів, партійної номеклатури тощо. При диктатурі відсутні механізми запобігання негативним явищам зловживання «диктаторів», котрі мають здійснювати диктатуру в ім'я трудящих, та перетворення диктатури пролетаріату у диктатуру над пролетаріатом. Фактично так і сталося, що після революції 1917 р. партія більшовиків, що проголошувала реалізацію диктатури пролетаріату, узурпувавши владу, сама стала здійснювати диктатуру над трудовим народом.

Ніколи трудовий народ і, зокрема, пролетаріат не надавав жодних повноважень більшовикам виступати від його імені та здійснювати диктатуру, яку більшовики іменували диктатурою пролетаріату. Навіть навпаки: трудящі маси чинили опір більшовицькій владі і після захоплення більшовиками влади 1917 року організований більшовиками червоний терор також був скерований проти трудового селянства та робітників.[5][6]

Диктатура пролетаріату за Леніним-Сталіним[ред.ред. код]

Ленін вважав, що на зміну старому експлуататорському ладу прийде влада трудящих - диктатура пролетаріату, яку він окреслив наступним чином:

“Диктатура означає — візьміть це раз назавжди до уваги, панове кадети, — необмежену владу, що спирається на силу, а не на закон”[7].
“Необмежена, позазаконна, в прямому сенсі слова, влада, що спирається на силу — це й є диктатура”[8].
“Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, нікакими абсолютно правилами не стиснуту владу, що спирається безпосередньо на насиллі” [9].

В практиці по смерті Леніна (1924) і приходу до влади Сталіна термін диктатура пролетаріату почав використовуватися у значному спрощенному сенсі. Акцентувався заклик застосування терору, який почав слугувати закріпленню влади Партії, а пізніше окремих осіб, а не якимось суспільним інтересам. Цю схему слідом за СРСР повторювали країни-сателіти. Наслідком стала справжня диктатура, що спиралася на необмежену владу вузької групи осіб, що не мала нічого спільного з передачею влади до робітничого клас у первісному розумінні[1]. Л.Троцький, у листі до політбюро ЦК ВКП(б) від 6 червня 1926 року погоджувався із тим, щоб не вживати у пропаганді термін «диктатура партії» офіційно, але вважав його цілком вірним: «Зображати справу так, що партія тільки вчителька, а диктатуру проводить клас, значить підмальовувати те, що є. Основним знаряддям диктатури є партія. В самому основному клас здійснює диктатуру через партію. Ось чому Ленін говорив не тільки про диктатуру класу, але й про диктатуру партії, в певному розумінні ототожнюючи їх» [10].

Секретар Політбюро ЦК ВКП(б) в 1920-х роках, Б. Г. Бажанов у своїх спогадах писав[11]:

За марксистською догмою — у нас диктатура пролетаріату. Після семи років комуністичної революції все населення країни, пограбоване й злиденне, — пролетаріат. Звичайно, усе воно ніякого відношення до влади не має. Диктатура встановлена над ним, над пролетаріатом. Офіційно в нас ще влада робітників і селян. Тим часом, кожній дитині очевидно, що влада тільки в руках партії, і навіть уже не в партії, а партійного апарату. У країні купа всяких радянських органів влади, які є насправді зовсім безвладними виконавцями й реєстраторами рішень партійних органів.
Політбюро — верховна влада, але це — надзвичайно секретно, це повинно бути приховано від усього світу. Усе, що стосується Політбюро, цілком таємно: всі його рішення, виписки, довідки, матеріали; за розголошення секрету винним загрожують різноманітні покарання. Але брехня йде далі, пронизує все. Профспілки — це офіційні органи захисту трудящих. Насправді — це органи контролю й жандармського примусу, єдине завдання яких полягає в тому, щоб змусити трудящих якнайбільше працювати, якнайбільше їх обібрати для рабовласницької влади. Уся термінологія брехлива. Винищувальна каторга називається «виправно-трудовими таборами», і сотні брехунів у газетах співають дифирамби незвичайно мудрій й гуманній радянській владі…

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. а б
  2. К.Маркс и Ф.Энгельс, Избранные произведения, т.3, стр.23, Москва, политиздат,1979 г., перекладено з російської
  3. Владимир Ленин «Государство и революция»
  4. Карл Каутский. Диктатура пролетариата
  5. С.П.Мельгунов. "Красный террор" в России 1918 -- 1923
  6. Массовый террор большевиков против рабочих и крестьян
  7. В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 376
  8. В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 380
  9. В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 383
  10. Енциклопедія історії України: У 10 т. / Редкол.: В.А.Смолій (голова) та ін. — К. : Наук. думка, 2003.— Т. 2 : Г—Д.— 2004.— С. 382—383.
  11. Борис Бажанов Записки секретаря Сталина