Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ІСТОРИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ ТА В УКРАЇНСЬКІЙ ДІАСПОРІ

ІСТОРИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ ТА В УКРАЇНСЬКІЙ ДІАСПОРІ. На розвиток укр. історіографії на поч. 20 ст. особливий вплив справили праці М. Грушевського, О.Єфименко, М.Аркаса, Д.Багалія, В.Хвойки, Д.Яворницького, В.Іконникова, О.Левицького, М.Слабченка, С.Ольденбурга, В.Бузескула, М.Біляшівського, Ф.Шміта.

Зокрема, М.Грушевський опублікував на той час кілька томів своєї 10-томної (незакінченої) праці «Історія України-Руси», в якій запропонував власні істор. реконструкції багатьох минулих подій, що стали визначальними для долі укр. земель. (Ця праця, незважаючи на застарілість низки її концептуальних положень, й сьогодні залишається найфундаментальнішим дослідженням з історії України від давніх часів до серед. 17 ст., а внаслідок загибелі багатьох використаних у ній документів з архівів Росії, Польщі, Швеції та ін. країн вона набула нині ще й статусу першоджерела.) Великий вклад у дослідження колонізації Слобідської України та Степової України зробив Д.Багалій.

Після утвердження в Україні рад. влади умови для наук. роботи в галузі історії докорінно змінилися. Як зазначав відомий моск. учений, керівник Комуністичної академії М.Покровський, історія стала політикою, перекинутою в минуле. Хоча цей цинічний афоризм офіційно заперечувався, насправді він точно відображав зміст урядової лінії щодо історії та істориків протягом усього часу існування рад. влади та СРСР.

Однак поставити суспільствознавчі дослідження під ідеологічний контроль КП(б)У вдалося не відразу. Найвидатніші представники старшої генерації істориків зосередилися у ВУАН (нині Національна академія наук України) й продовжували працю-вати «по-старому». Це були спеціалісти з вітчизн. історії Д.Багалій, В.Іконников, О.Левицький, М.Слабченко, Д.Яворницький, сходознавці А.Кримський та С.Ольденбург, античник В.Бузескул, археолог і етнограф М.Біляшівський, історик мист-ва Ф.Шміт. На поч. 1924 з еміграції повернувся М.Грушевський. Він став кер. Науково-дослідної кафедри історії України при ВУАН і очолив низку секцій і комісій ВУАН істор. профілю.

Тим часом 1921 в Харкові було утворено Ін-т марксизму, 1924 його перейменували в Ін-т марксизму-ленінізму. Істор. відділ цього ін-ту очолив виходець з Галичини М.І.Яворський. Він не мав фахової істор. освіти, але це не завадило йому створити школу істориків марксистського напряму та написати кілька офіц. підручників з історії України. 1929 його обрали дійсним чл. ВУАН. Після цього він переїхав до Києва й фактично очолив історико-археол. від. ВУАН (голова від. Д.Багалій не залишив Харкова).

У ті роки науково-дослідна робота вже велася в обстановці політ. переслідувань, які часом набували вкрай небезпечних форм. Характерною є доля проф. каф-ри історії України Одес. ін-ту нар. освіти М.Слабченка. Він плідно працю-вав у галузі історії права та госп-ва Гетьманщини й Запорожжя 17—18 ст., був обраний 1929 дійсним чл. ВУАН, створив школу дослідників соціально-екон. історії України. Але 1930 його заарештували за вигаданою органами держ. безпеки «Спілки визволення України» справою 1929—1930, і для нього почалися десятиліття поневірянь по тюрмах і засланнях.

Не оминули репресії й М.Яворського. Після переїзду до Києва йому доручили створити принципово ін., ніж у М.Костомарова та в М.Грушевського, схему укр. історії, що він вчасно і зробив. Однак запропонована ним схема не задовольнила ні його моск. шефа М.Покровського, ні кер-во КП(б)У. Тому М.Яворського спочатку розкритикували молоді історики-марксисти на чолі з М.Рубачем (дир. Ін-ту історії партії та Жовтневої революції на Україні при ЦК КП(б)У; див. також Інститут історії партії при ЦК Компартії України — філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС) у спеціально організованій для цього дискусії, а потім, 1931 — відправили на Соловки, в листоп. 1937 його стратили.

Систематичні гоніння на М.Грушевського почалися 1930. У берез. 1931 його заарештували, хоча невдовзі й відпустили, а в листоп. 1934 вчений помер у кисловодському санаторії після  некваліфікованого хірургічного втручання.

З 2-ї пол. 1930-х рр. основною організаційною ланкою АН УРСР став ін-т. Саме тоді, 1936, було створено й Ін-т історії України (нині Інститут історії України НАН України). Перед його співробітниками одразу ж було поставлено завдання підготувати марксистський курс історії України (див. Марксизм в історичній науці), який замінив би вилучені з публічних б-к праці М.Грушевського та його учнів. Виконуючи це замовлення, співробітники ін-ту написали «Короткий курс історії України» (1940) і взяли участь у складанні двох томів багатотомного археогр. вид. «Історія України в документах і матеріалах».

Представники інтелігенції української, які після утвердження в Україні рад. влади змушені були емігрувати, почали організовувати свої осередки у Відні, Празі (Чехословаччина), Мюнхені (Німеччина) та ін. європ. містах. На поч. 1920-х рр. Відень став осн. центром їхньої видавничої діяльності. Тут з’явилися: тритомник В.Винниченка «Відродження нації», книга В.Липинського «Україна на переломі (1657—1659 рр.)», чотиритомник П.Христюка «Замітки і матеріали до історії української революції 1917—1920 рр.» та ін.

Серед укр. істориків-емігрантів особливо продуктивно в галузі історіографії працював колиш. міністр закордонних справ в уряді гетьмана П.Скоропадського Д.Дорошенко. Він викладав історію в ун-тах (Українському вільному університеті, Карловому університеті, Варшавському університеті) й одночасно готував та публікував свої студії з історії (бл. тисячі праць, у т. ч. 2 фундаментальних томи «Історії України 1917—1923 рр.»). Плідно працював як історик і колиш. чл. Української Центральної Ради, проф. права А.Яковлів. Мав значний доробок праць з історії та істор. географії середньовічної України й проф. Варшавського ун-ту М.Кордуба.

Після визволення УРСР від гітлерівської окупації в роки Другої світової війни в Києві відновили свою діяльність Ін-т історії України та Ін-т археології (нині Інститут археології НАН України). Тривалий час вони були єдиними в Україні спеціалізованими н.-д. установами істор. профілю. Різноманітні галузі всесвітньої історії від античності до сучасності розроблялися окремими спеціалістами на істор. ф-тах   ун-тів та пед. ін-тів. Від фахівців у галузі вітчизн. історії, якою вважалася тоді винятково «Історія СРСР», вимагалося, щоб вони викривали «буржуазних націоналістів» і доводили прогресивність приєднання 1654 Гетьманщини до Рос. д-ви, а в пізніші часи й ін. укр. земель до Російської імперії.

У серп. 1947 вийшла постанова ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР». Провідні вчені ін-ту К.Гуслистий, М.Петровський, М.Супруненко, Ф.Ястребов та ін. звинувачувалися у відродженні «реакційних вигадок» В.Антоновича і М.Грушевського. Перед інститутом ставилося завдання розробити схему, тези та текст нового «Короткого курсу історії України». Після дискусій, обговорень та узгоджень було підготовлено й видано солідний двотомник «Історії України» (т. 1. — 1953, т. 2. — 1957). Ця праця аж до кін. 1980-х рр. була еталоном у трактуванні питань вітчизн. історії.

Після смерті Й.Сталіна ідеологічний диктат у галузі гуманітарних наук набув дещо пом’якшених форм, хоч не змінив своєї суті. Розвиток історичної науки в УРСР все більше почав «прив’язуватися» до ювілеїв тих чи ін. подій, які моск. влада вважала особливо важливими.

Однією з них було 300-річчя Переяславської ради 1654. До цих роковин факт «входження» значної частини укр. земель до складу Росії укр. рад. історики розглядали в контексті трьох можливих варіантів розвитку минулих подій — приєднання України або до Османської імперії, або до Речі Посполитої, або до Рос. д-ви — і трактували останнє як «менше зло». 1954 це ж саме «входження» вони почали називати «возз’єднанням» й інтерпретували його виключно як прогресивне явище (побудована на класових оцінках, рад. історіографія в даному разі проігнорувала той беззаперечний факт, що одним із  наслідків «прогресивного возз’єднання» стало відновлення на укр. землях кріпацтва, знищеного під час козац.-сел. війни). Ювілей сприяв появі багатьох досліджень, серед яких виділялися своєю фактологічною базою монографії О.Компан (1954), І.Крип’якевича (1954, без цензурних купюр — 1990), К.Стецюк (1954), О.Барановича (1959), Ф.Шевченка (1959). Певну цінність мали, за умови критичного до них ставлення, й зб. архів. документів на цю тему.

У 1950—60-х рр. плідно працювали також історики В.Голобуцький, І.Гуржій, К.Гуслистий, В.Дядиченко, Ф.Лось, В.Теплицький та ін., археологи С.Бібіков і П.Єфименко.

Наук. життя української діаспори в повоєн. роки ознаменувалося утворенням у листоп. 1945 Української вільної академії наук в Авґсбурзі (Німеччина). В черв. 1947 у Мюнхені відновило свою діяльність Наукове товариство імені Шевченка. Надалі почалася розбудова крайових відділень НТШ — амер. (1947;  Нью-Йорк), канад. (1949), австрал. (1950), європ. (1952). У Мюнхені 1953 постала координаційна рада НТШ (згодом вона перебазувалася до Сарселя поблизу Парижа).

Від квіт. 1949 НТШ почало видавати «Енциклопедію українознавства» — спершу у вигляді оглядових статей (1949—52), потім — словникових (з 1955). Гол. ред. її укр. і англ. (з 1963) варіантів був В.Кубійович. Англомовна «Українська енциклопедія» зробила історію укр. народу доступною для світ. наук. співтовариства та широкої громадськості.

Серед істориків діаспори чільне місце посідала Н.Полонська-Василенко. До війни вона працювала в Ін-ті історії України АН УРСР, а з 1945 стала проф. УВУ в Мюнхені. Серед її найпомітніших праць — книги «Палій та Мазепа» (1949), «Теорія III Риму в Росії протягом XVIII і XIX ст.» (1952), «Історія Української Академії наук» (1955, 1957), «Заселення Південної України в XVIII ст.» (1960, у 2-х т.).

О.Оглоблин з 1944 був проф. УВУ, а в 1950-х рр. переїхав до США, де очолив істор. секцію УВАН. У підрад. Україні 1930-х рр. він працював над проблемами історії нар. г-ва в 19 ст., а в еміграції коло його наук. інтересів тематично й хронологічно істотно розширилося. Його книги 1950-х рр. присвячені аналізові змісту Переяславської угоди 1654 (1954), укр. історіографії (1957), портретам видатних українців минулого (1959).

З кін. 1960-х рр. в УРСР було взято курс на створення багатотомних узагальнюючих видань. 1967—74 вийшла 26-томна «Історія міст і сіл УРСР» (гол. ред. П.Тронько). Підсумки досліджень археологів було підбито в 3-томнику «Археологія Української РСР» (1971—75). Ін-т історії об’єднав зусилля багатьох укр. науковців для створення багатотомної «Історії Української РСР» (під ред. Ю.Кондуфора). 1977—79 вийшло у світ її україномовне вид. у 8-ми т., 10-ти кн., а в 1981—85 — російськомовне вид. в 10-ти т.

Поряд з багатотомними вид. друкувалися індивідуальні й монографічні праці, однак тільки в галузі дореволюц. історії в дослідників була відносна свобода вибору тематики. Тут плідно працювали Я.Ісаєвич, М.Ковальський, М.Котляр, В.Сарбей, Г.Сергієнко, В.Смолій, Г.Швидько та ін.

Істотних результатів досягли археологи В.Баран, С.Березанська, Д.Телегін, О.Тереножкін, О.Черниш та ін. Вдало поєднавши археол. та істор. підходи, П.Толочко підготував і видрукував низку вагомих праць.

М.Брайчевський у підготовленому до видання рукопису «Приєднання чи возз’єднання » висловив аргументовані сумніви в слушності декларованих рад. історіографією оцінок Переяславської угоди 1654 (див. Березневі статті 1654). Надрукувати цю працю в СРСР йому не вдалося, й вона побачила світ за кордоном (Торонто, 1972). Після цього М.Брайчевський втратив роботу в Ін-ті археології АН УРСР, а його статті перестали публікувати.

У 1970—80-х рр. завдяки зусиллям укр. діаспори дослідження в галузі історії України в низці ун-тів Пн. Америки набули систематичного характеру. В жовт. 1968 у Гарвардському ун-ті була заснована каф-ра історії України, а 1973 — Укр. наук. ін-т (див. Український науковий інститут Гарвардського університету). Влітку 1976 при Альбертському ун-ті в м. Едмонтон почав діяти Канадський інститут українських студій. Дослідження з укр. тематики в Гарварді очолив орієнталіст-тюрколог та історик О.Пріцак. В Едмонтоні тривалий час працював видатний дослідник історії укр. політ. думки та сусп. рухів 17 ст. І.Лисяк-Рудницький.

Важливим центром н.-д. роботи в галузі українознавства стало канад. м. Торонто. Тут під кер-вом Є.Штендери та П.Потічного з 1976 було започатковано друкування «Літопису УПА» (2002 вийшов черговий, 38-й т. — «Архітектура резистансу». Нині видання архів. матеріалів про Українську повстанську армію під логотипом «Літопис УПА» здійснюється не тільки в Торонто, а й у Києві на базі архівів рад. доби).

У післявоєн. десятиріччя в північноамер. ун-тах сформувалося нове покоління спеціалістів з історії України: М.Богачевська-Хомяк, Л.Винар, І.-С.Коропецький, Б.Кравченко, Дж.Мейс, Р.Сербин, Ф.Сисин, О.Субтельний, Р.Шпорлюк, Дж.Хімка та ін.

1983 укр. діаспора в багатьох країнах широко відзначила сумну річницю трагедії голодомору 1932—1933 років в УСРР. Це підштовхнуло амер. конгресменів створити комісію Конгресу США з розслідування причин і наслідків голодомору 1932—33 в УСРР. З кін. 1980-х рр. в умовах кризи рад. тоталітарної (див. Тоталітаризм) д-ви історія рад. доби стала предметом гострої зацікавленості сусп-ва, яке бажало розібратися у своєму минулому.

Реагуючи на оприлюднені результати роботи комісії Конгресу США з розслідування причин і наслідків голодомору 1932—33 в УСРР, кер-во Компартії України вирішило не  замовчувати далі цей страхітливий злочин сталінщини. Укр. історики 1988 дістали можливість вивчити цю «білу пляму» та опублікувати результати своїх досліджень.

Найінформативнішим виданням з проблем голодомору 1932—33 в УСРР у ті роки став зб. документів з архівів ЦК КПРС і ЦК КПУ, підготовлений колективом Ін-ту історії партії при ЦК Компартії України (гол. упорядник Р.Пиріг). Можливість публікації вже відібраних до друку документів розглядалася на спец. засіданні політбюро ЦК КПУ в січ. 1990. У цьому ж році «Політвидав України» випустив у світ кн. «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів».

Невдовзі в Україні вийшли друком нові видання істор. джерел і спогадів очевидців про голодомор 1932—33. Осн. ч. їх була підготовлена зусиллями Асоціації дослідників голодоморів в Україні та Ін-ту історії України НАН України. Велику фінансову допомогу, завдяки якій стала можливою публікація підготовлених до друку книг, надавав М.Коць (США).

Поряд з голодомором 1932—33, голодом 1921—1923 років в УСРР і голодом 1946—1947 років в УРСР історики почали вивчати й ін. трагічні події недавнього минулого, правда про які була прихована під товстим пластом фальсифікацій.

Якраз тоді багато хто вперше зрозумів, що історія СРСР, яка вважалася вітчизн., насправді є історією Росії й що впродовж багатьох десятиліть істор. пам’ять повоєн. покоління укр. громадян була штучно викривлена, що кілька поколінь українців були відгороджені від здобутків дореволюц. вітчизн. історіографії, яка свого часу відіграла виключно важливу роль у створенні передумов для нац.-визвол. боротьби та державотворення на поч. 20 ст. Серед людей зростало розуміння того, що вони не знають своєї справжньої історії й що це істотно їм шкодить в осмисленні пекучих проблем сьогодення.

Наприкінці 1980-х рр. кер-во Компартії України помітило та належним чином оцінило той факт, що вітчизн. історія виходить на вістря сусп.-політ. боротьби. Тому воно зробило спробу перехопити ініціативу в тих поодиноких істориків, які намагалися вторгнутися в заборонені для істор. науки сфери життя й дати їм належну оцінку. Якщо немає можливості підтримувати заборону на правду про минуле силовими засобами, вважали в ЦК КПУ, то парт. функціонери мають очолити процес пізнання історії.

У лют. 1989 вийшла постанова ЦК КПУ про формування «Програми розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії УРСР на 1991—2000 рр.». У ній ішлося про створення Координаційної комісії, яка мала накреслити заходи для подальшого розвитку істор. досліджень, а також підготувати пропозиції щодо розширення можливостей доступу до архів. джерел та видання й перевидання (у т. ч. в репринтному вигляді) документів і творчої спадщини видатних укр. істориків минулого. В постанові передбачалося запровадити радикальні зміни у викладанні історії: курс історії УРСР у серед. школах і ПТУ виділявся в окремий предмет, який мав читатися паралельно з курсом історії СРСР. Мін-во освіти УРСР повинно було розширювати чисельність шкіл з поглибленим вивченням історії та суспільствознавства. В провідних ун-тах організовувалася підготовка ф-тів з історії України. Перед відповідними орг-ціями ставилося завдання розробити й видати нові підручники, хрестоматії та книги для читання з вітчизн. історії та історії рідного краю.

Координаційна комісія доручила формування проєкту програми розвитку істор. досліджень Ін-тові історії АН УРСР. Після складання проєкт був надісланий для обговорення до зацікавлених орг-цій АН УРСР, мін-в і відомств. Потім Координаційна комісія доробила його з ураху-ванням зауважень і передала на затвердження в ЦК КПУ. В лип. 1990 політбюро ЦК КПУ розглянуло та затвердило проєкт у вигляді, представленому комісією.

Найоб’ємнішим розділом програми був розділ про «Публікацію джерел з історії України», він налічував 87 позицій. Серед них — літописи доби Київської Русі, козац. літописи, Архів Коша Запорозької Січі, Литовська метрика, «Історія Русів», пам’ятки укр. філос. думки, описи намісництв і губерній, багатотомний корпус документів «Протоколи з’їздів і конференцій Компартії України» тощо.

У розділі «Видання і перевидання пам’яток української історіографії» було названо 47 пам’яток 19—20 ст. Серед них, зокрема, усі осн. праці М.Грушевського, включаючи «Історію України-Руси» в 10-ти т. (на момент розробки комплексної програми твори М.Грушевського перебували в спец. сховищах і видавалися читачам за спец. дозволом), а також тритомник В.Винниченка «Відродження нації» (він теж перебував «під арештом»).

В УРСР почали перевидаватися також праці істориків діаспори. Зокрема, побачила світ книга О.Субтельного «Україна: історія» (уперше опубл. в Торонто 1988), а також «Нарис історії України» А.Жуковського й О.Субтельного (він був створений на основі текстів з «Енциклопедії українознавства»). Цією останньою книгою була започаткована українознавча б-ка, яку почало видавати відновлене у Львові НТШ.

У перевиданні творчої спадщини укр. істориків минулого велику роль відіграла Археогр. комісія АН УРСР (див. Археографічні комісії України), що відновила свою діяльність 1988.

З метою посилення зв’язків зі світ. наукою в АН УРСР було відновлено 1990 інституцію іноз. членів. Серед новообраних академіків найбільш представницьку групу утворили спеціалісти з різних галузей істор. науки: Д.Бовуа (історія України, Франція), Й.Геррманн (стародавня історія, Німеччина), А.Жуковський (історія к-ри, Франція), А.Каппелер (історія України, Австрія), І.-С.Коропецький (історія екон. думки, США), Я.Пеленський (історія України, США), О.Пріцак (сходознавство, США), О.Субтельний (історія України, Канада), І.Шевченко (візантологія, США).

Після підтримання громадянами України на всенар. референдумі 1 груд. 1991 Акта проголошення незалежності України історики розгорнули фронтальне вивчення архівів ВУЧК—ДПУ—КДБ. На основі документів у кожній області України почали готувати книги про репресованих. Методичне кер-во цією роботою взяв на себе Ін-т історії України АН України, в складі якого було створено підрозділ регіональної історії (кер. — П.Тронько).

За рішенням уряду України в кожній області почали укладати «Книги пам’яті» (див. «Книга пам’яті України») зі списками тих, хто віддав своє життя в боротьбі з ворогом.

На поч. 1990-х рр. в АН України (з 1994 — НАН України) виникла низка нових установ гуманітарного профілю. Деякі з них повністю, а ін. частково зосередилися на розробці істор. проблематики. Це такі установи: Інститут української археографії та джерелознавства імені М.Грушевського НАН України, Інститут сходознавства імені А.Кримського НАН України, Ін-т нац. відносин і політології НАН України (з 1998 — Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Кураса НАН України), Інститут східноєвропейських досліджень НАН України (Я.Пеленський). Ін-т сусп. наук у Львові було перетворено в Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАН України.

Одним з важливих напрямків діяльності укр. істориків, який набув особливого — державотворчого — значення, стало створення підручника з вітчизн. історії. Такий підручник мав бути універсальним, тобто відповідати запитам і вчителів та учнів загальноосвіт. школи, і викладачів та студентів вищої школи, і широкого загалу читачів, які виявляли інтерес до історії України.

На поч. 1990-х рр. роль такого підручника виконувала вже згадувана книга О.Субтельного. На той час рівноцінного видання в укр. історіографії не було. Праці ж істориків дорад. періоду, в яких укр. істор. проблематика висвітлювалася неупереджено, за роки, що збігли відтоді, як вони писалися, багато в чому істотно застаріли.

Лише в серед. 1990-х рр. провідні вітчизн. історики змогли запропонувати читачам — кожен у своїй галузі — нове бачення істор. процесу. Ін-т історії України НАН України опублікував у 1995—96 2-томний універсальний підручник «Історія України: нове бачення» (відп. ред. В.Смолій). До створення цього підручника були залучені кваліфіковані спеціалісти, які працювали в самому ін-ті (їх більшість), а також в ін. академічних установах і в держ. апараті.

Невдовзі на основі осн. розділів цього підручника була створена й надрукована 15-томна серія книг «Україна крізь віки». За її створення авторський колектив у складі В.Барана, Вік.Даниленка, М.Котляра, С.Кульчицького, О.Реєнта, О.Русіної, В.Смолія, В.Степанкова, О.Толочка та В.Трощинського був удостоєний Державної премії України в галузі н. і т. за 2001.

Наприкінці 1990-х рр. академічні ін-ти підготували низку праць, що істотно поглиблюють наші знання в галузі вітчизн. історії. Зокрема, Ін-т археології видав 3-томну «Давню історію України» (удостоєна Держ. премії України за 2002), Ін-т політ. і етнонац. досліджень — 6-томник з проблем політ. історії України 20 ст.

На поч. 21 ст. склалися екон. умови для організації тимчасових творчих колективів з академічних та вузівських істориків з метою написання й видання узагальнюючих наук. праць. Зокрема, за порівняно короткий час Ін-т історії України НАН України створив цілу низку праць, які підсумовували результати новітніх монографічних досліджень та архів. розшуків. Серед них — «Нариси з історії дипломатії України» (2001), «Уряди України у ХХ ст.» (2001), «Політичний терор і тероризм в Україні» (2002), «Голод 1932—1933 рр. в Україні: причини і наслідки» (2003), «Україна і Росія в історичній ретроспективі» (у 3-х т.; 2004), «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія» (2005), «Історія українського селянства» (у 2-х т.; 2006), «Історія українського козацтва» (2006) та ін.

Раніше за кордоном історія України досліджувалася переважно представниками укр. діаспори. Нині історію України досліджують також зарубіжні науковці неукр. походження, зокрема А.Каппелер, Д.Бовуа, Е.-Л.Вільсон, А.Граціозі, Г.Зімон, Т.Яковлева.

А.Каппелер — нім. історик швейцарського походження. Від 1998 він працює у Віденському університеті. Визнання принесли йому ґрунтовні праці з проблем мультиетнічних сусп-в та міжнац. відносин, формування нації української та становища українців у Рос. імперії, нац. самосвідомості та нац. рухів у Рос. імперії та СРСР. Від 1996 А.Каппелер — іноз. чл. НАН України.

Д.Бовуа — франц. історик, один з найавторитетніших у своїй країні спеціалістів з історії Польщі та польс.-укр. відносин. Серед його праць, перекладених на укр. мову, особливий інтерес являють дві монографії: «Шляхтич, кріпак і ревізор: польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831—1863)» і «Битва за землю в Україні 1863—1914: поляки в соціоетнічних конфліктах».

Е.-Л.Вільсон — англ. історик і політолог. Він здобув ступінь  д-ра наук за дослідження «Сучасний український націоналізм: націоналістичні політичні партії в Україні». Його кн. «Україна: нація, якої не чекали» вийшла двома виданнями у Великій Британії та перекладена польс. мовою.Національна академія наук України

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.

Автор: С.В. Кульчицький.; url: http://history.org.ua/?termin=Istor_nauka_v_ukr_i_diaspori; том: 3