Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ЗОЛОТА ОРДА, улус Джучі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ЗОЛОТА ОРДА, улус Джучі — д-ва  степового імперського типу, pax nomadica, що існувала від бл. 1240 до 1502 в степовій зоні Сх. Європи (включно з укр. землями), Центр. Азії та Зх. Сибіру. Утворилася в результаті монгол. завоювань 20—40-х рр. 13 ст.  За монгол. традицією, вважалася частиною єдиної імперії нащадків Чингізхана і називалась улусом (вотчиною) Джучі, старшого сина Чингізхана, не маючи спец. самоназви. Управління улусом здійснювали прямі нащадки Джучі. Назва «Золота Орда» закріпилася за нею в моск. літописах з 16 ст. як пам’ять про золоте шатро ханської ставки (орди). Самі ж хани З.О. з кін. 14 ст. почали титулувати себе «великими ханами» або ханами «Великої Орди», де слово «великий» відповідно до степової політ. термінології було метафорою суверенності, верховності. В сх. літописних джерелах улус Джучі називався Дешт-і-Кипчак, Білою ордою (Ак-орда) та Синьою ордою (Кок-орда). Поплутаність назв була почасти пов’язана із внутр. поділом З.О. на два найвпливовіші крила — улуси нащадків двох синів Джучі — Батия та його старшого брата Орда-Ічена.

Уся З.О. була поділена на улуси між п’ятьма синами Джучі: Батиєм (Поволжя, Подоння, Пн. Кавказ), Берке (наслідував верховну владу і, відповідно, улус Батия), Орда-Іченом (Центр. Азія), Шибаном (Приуралля та Зх. Сибір), Моголом (Придніпров’я та Крим). Кожен із синів, крім Берке, став родоначальником молодших династій, проте старшинство разом із правом на ханство зберігалося за нащадками Батия (Батуїдами) до їх вигасання 1359; відтоді право на ханство перейшло до Ордаїдів, що правили Кок-ордою.

Зовн. кордони З.О. залишалися стабільними впродовж усієї історії д-ви, передусім через віддаленість її від ін. передових воєн. д-в. Серед ін. улусів чингізідів З.О. проіснувала найдовше. Гол. зовнішньополіт. суперником З.О. була монгол. д-ва Ільханів у Персії (нині Іран), з якою точилася боротьба за Закавказзя та Хорезм (істор. область в Серед. Азії, в нижній течії р. Амудар’я). Але з розпадом останньої 1335 осн. загрозу територіальній цілісності становили проблеми внутр. устрою.

За степовими правилами улус Батия був правим («білим») і «старшим» крилом імперії. Там же спочатку знаходилася і столиця м. Сарай (татар. «сарай» — «палац»; Старий Сарай), під кін. 13 ст. столицю було перенесено до м. Сарай ал-Джедід (Новий Сарай). Лівим і «молодшим» крилом була Кок-орда («синя орда») із центром у м. Сигнак (руїни міста лежать за 18 км на пн. сх. від залізничної ст. Тюмень-Арик, Казахстан). З метою організації ополчення та збирання податків нас. З.О. було поділене також за десятковою системою на десятки, сотні, тисячі й десятки тисяч (тумени, тьми). Тисячники і темники були улусними беками. Виділення улусів (поступово їх кількість в З.О. зросла до 17) було незмінною степовою традицією. Спадковість пожалувань, однак, давала можливість їхнім правителям зосереджувати у своїх руках значні ресурси, щоб, зрештою, висувати претензії на окремішність. Першим це зробив Ногай, онук Могола, улус якого охоплював найзахідніші тер. З.О., включно з Кримом і нижнім Подунав’ям. Але Ногай зазнав поразки і загинув у протистоянні з ханом Тохтою.

Рус. князівства входили до складу З.О. на традиційному для степових імперій становищі підневільних конфедератів. Їхніми гол. зобов’язаннями були: сплата податків, мит, утримання доріг і пошти, надання допоміжного війська. Беззастережна воєнна перевага монголів давала їм змогу обмежити  свою адміністрацію в Русі намісниками та всілякими митниками, з якими співпрацювали місц. еліти. У внутр. житті зберігалася широка автономія князівств і церкви. Скасування інституту баскаків, що, очевидно, було заходом централізації монгол. д-ви (баскаки походили з вищої монгол. знаті й були тісно пов’язані родинними зв’язками з улусними беками) за хана Узбека (1312—40), дало можливість рус. князям, передусім правителям Великого князівства Московського, поставити під свій контроль значні податкові ресурси Пн.-Сх. Русі, це стало підґрунтям зростання політ. ваги князівства та його військ. потужності в 30— 70-х рр. 14 ст.

Вищу владу З.О. представляли хан (абсолютний правитель) та курултай (степовий репрезентативно-дорадчий орган, що мав право затверджувати нового хана). Беклярібек («бек над беками») зосереджував у своїх руках переважно воєнно-адм. повноваження, а візир — адм.-екон. і керував роботою уряду — дивану. Уряд, у свою чергу, наглядав за збиранням податків через розгалужену мережу митників та ін. чиновників.

Основу екон. могутності центр. влади, окрім значних надходжень від сплачуваних нас. податків та данини з Русі, становили митні прибутки від міжнар. торгівлі, переважно тканинами та ін. люксовими товарами (шовк, зброя, китайс. порцеляна, ювелірні прикраси). З.О. мала вигідне геополіт. положення, контролюючи водні (через Крим, Новий і Старий Сараї) та сухопутні (через Львів, Новий і Старий Сараї і Хорезм) шляхи між Зх. Європою, з одного боку, Єгиптом, Китаєм, Індією та Персією — з ін. З власних ресурсів, що представляли інтерес для міжнар. торгівлі, З.О. постачала на ринок хутра, рабів, мисливських птахів. Ремісниче ж вир-во обслуговувало переважно потреби місц. ринку. Задля налагодження торгівлі із Середземномор’ям хани З.О. уклали договори з мамлюцьким Єгиптом (1260), Візантією (1268) та сельджукідами Румського султанату про безперешкодне сполучення і торгівлю, а також дозволили італ. містам, головно Генуї та Венеції, заснувати свої торг. факторії та міста на північночорномор. узбережжі, в Приазов’ї, Передкавказзі і навіть у Сараї. З постанням Османської імперії та посиленням генуезьких колоній у Криму хани З.О. в 40—50-х рр. 14 ст. намагалися завоювати Азербайджан з метою одержання обхідного шляху в Середземномор’я, але невдало. Облога Кафи військами хана Джанібека 1346 поклала початок епідемії «чорної смерті» (чуми) в Європі (1347—53).

Прибуткова й жвава транзитна торгівля, що підтримувалася на належному рівні по всій тер. Монгол. імперії, стимулювала надшвидкий розквіт міст, у т. ч. і нових, на караванних шляхах. Це стало визначним явищем в історії З.О.

Тривалий час у З.О. панували шаманські культи. Навернення ханів на іслам, як, зокрема,  хана Берке (1256—67), було спочатку поодинокими особистими актами. Держ. релігією іслам сунітського напряму в З.О. стає лише в 14 ст. за правління хана Узбека (1312—40). Гол. інтелектуальним та культ. провідником ісламу в З.О. став Хорезм, але політ. й екон. зв’язки з мамлюками та сельджуками теж відіграли важливу роль у виборі саме ісламу сунітського напряму.

Правління Узбека, а потім його сина Джанібека (1341—57) та онука Бірдібека (1357—59) стали роками вищого злету могутності З.О. В наступний період розпочався занепад ханської влади, що було зумовлено, насамперед, вигасанням династії нащадків Батия, а також особливостями степового принципу трононаслідування, що визнавав насильство законним засобом досягнення влади. Послаблення центр. уряду в Сараї було спричинене також занепадом од 1340-х рр. міжнар. торгівлі внаслідок розпаду  чингізідських д-в у Персії, Центр. Азії, Монголії, а також вигнання монголів з Китаю в ході повстання «червоних хусток» 1351—68. Це порушило безпечне сполучення в Євразійському степу й привело до переорієнтації товарообігу в напрямку північ—південь. Виникнення нових торг. шляхів стимулювало екон. підйом периферійних ринкових центрів, таких як Казань (нині столиця Татарстану, РФ), Москва, що орієнтувалися на торгівлю гол. чин. із Хорезмом і Персією, та спричинило піднесення Астрахані (нині місто в РФ) як транзитного центру. В Дунайсько-Дніпровському межиріччі налагодився торг. шлях між Константинополем та Балтикою, що проходив через Львів, Кафу й Тану (середньовічне місто в р-ні сучасного м. Азов), це компенсувало для Сх. Європи занепад трансконтинентальної торгівлі з Китаєм рабами, зерном, сіллю, хутром та ін. Усе це підштовхувало Велике князівство Литовське до експансії на пд., яка полегшувалася через обезлюднення укр. степу внаслідок, по-перше, відкочування сил Ногая на сх. та пд., а по-друге, втрат нас. від «чорної смерті». Перемога литов. сил у Синьоводській битві 1362 привела до втрати З.О. цих земель. Екон. посилення Вел. князівства Моск. на тлі нескінченної боротьби за трон у З.О. також мало воєнно-політ. наслідки, що проявилися в перемозі моск. військ у Куликовській битві 1380.

Короткочасна стабілізація З.О. наприкінці 14 ст. була пов’язана з правлінням хана Тохтамиша (1380—95), який, зокрема, відновив контроль центр. влади над Хорезмом, поновив підданство Пн.-Сх. Русі, нормалізував стосунки з генуезькою Кафою. Проте інтереси в Хорезмі призвели до зіткнень Тохтамиша з еміром Тимуром, який захопив владу в улусі Чагатая й утворив потужну воєн. імперію з центром у м. Самарканд (нині місто в Узбекистані). Внаслідок успішних походів 1391—92 на Кавказ та 1395 у Дешт-і-Кипчак Тимур анексував Хорезм, вигнав Тохтамиша з ханства і розорив торг. мережу З.О. Тохтамиш знайшов прихисток у Литві, залишивши трон своїм дітям, яких насправді контролював могутній темник і ставленик Тимура бек Едигей. Спроби вел. кн. литов. Вітовта продовжити експансію за рахунок З.О. були зірвані внаслідок поразки на р. Ворскла 1399 (див. Ворскла, битва на річці 1399) від сил Едигея. Пізніше Вітовт підтримав чингізідський рід Гіреїв у його спробах утвердитися в Криму.

Ослаблення центр. влади в З.О. привело до утворення Сибірського ханства в 1420-х рр. та посилення в 1430—40-х рр. улусів з центрами в Казані та Солхаті (нині м. Старий Крим), стимулювало експансивність і домагання Вел. князівством Моск. самостійності. В 1440-х рр. усамостійнюється Ногайська орда, а в 1460-х утворюються Казахське та Узбецьке ханства. Прагнучи відстояти свою окремішність від З.О., правителі Солхату й Вел. князівства Моск. водночас переслідували мету оволодіти всією золотоординською спадщиною. Спроби військ. акцій ханів «Великої Орди» проти Кримського ханства (1456), Москви (1472) провалилися, але підштовхнули крим. хана Менглі-Гірея I та вел. кн. моск. Івана III Васильовича до укладення стратегічного союзу проти З.О. Наслідком спільних дій союзників стала поразка хана Ахмата в поході на Москву 1480. Крим. хан Менглі-Гірей I 1502 захопив ставку останнього хана Сейїд Ахмета (п. 1506 у Литві). Ця перемога поклала кінець З.О., давши крим. ханам законні підстави присвоїти імператорський титул падишаха.

Через короткотривалість розквіту З.О. її екон. та культ. спадщина відома порівняно мало. Натомість політ. вплив її на країни Сх. Європи величезний, наймасштабнішим його наслідком стало виникнення Рос. д-ви (див. Росія). Відчутний вплив на історію півдня Сх. Європи тривалий час, принаймні до останньої чв. 18 ст., справляло також Крим. ханство.

Література[ред. код]

  • Hammer–Purgstall J. von. Geschichte der goldenen Horde iN Kiptschak, das ist: der Mongolen Rusland. Pesth, 1840; Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды, т. 1. СПб., 1884; т. 2, М.–Л., 1941;
  • Spuler В. Die Goldene Horde. Leipzig, 1943;
  • Греков Б.Д., Якубовський А.Ю. Золотая Орда и ее падение. М.–Л., 1950;
  • Сафаргалиев М.Г. Распад Золотой Орды. «Ученые записки Мордовского государственного университета», т. 11–А. Саранск, 1960;
  • Закиров С. Дипломатические отношения Золотой Орды с Египтом (XIII–XIV вв.). М., 1966;
  • Федоров–Давыдов Г.А. Общественный строй Золотой Орды. М., 1973;
  • Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды в XIII–XIV вв. М., 1985;
  • Шабульдо Ф.М. Земли Юго–Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. К., 1987;
  • DeWeese D. Islamization and native religion in the Golden Horde. Baba Tükles and Conversion to Islam in historical and epic tradition. Pennsylvania State university, 1994; Нариси з історії дипломатії України. К., 2001.

Джерела[ред. код]

Автор: О.І. Галенко.; url: http://history.org.ua/?termin=Zolota_orda; том: 3

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія_історії_України/Статті/ЗОЛОТА_ОРДА,_улус_Джучі&oldid=36335043