Кримське ханство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Кримське Ханство
1449 – 1783

Герб of Кримське Ханство

Coat of arms

Розташування Кримське Ханство
Кримське Ханство у 1600
Столиця Бахчисарай
Релігії Іслам
Форма правління Монархія
Історія
 - Засновано 1449
 - Анексія Російською імперією 1783

Кри́мське ханство (крим. Qırım Hanlığı, قريم خانلغى‎) — держава кримськотатарської династії Ґераїв. Самоназва — Кримський юрт (крим. Qırım Yurtu, قريم يورتى‎). Існувала у 14491783 роках. Займала територію Криму, степів Північного Причорномор'я в межиріччі Дністра і Дону, а також земель північної Кубані. Заснована Хаджі І Ґераєм внаслідок політичного розпаду Золотої Орди. 1478 року, за правління його сина Менґлі І, прийняла протекторат Османської імперії. Тримала у васальній залежності кочовиків Ногайської, Буджацької, Єдисанської, Перекопської орд. Протягом 15 — 18 століття вела перманентні війни з північними сусідами — запорозькими козаками, Литвою, Польщею, Московією і донськими козаками. Неодноразово здійснювало великі полювання на рабів в Україні. Зазнала сильних руйнувань під час російсько-османської війни 17351739 років. 1774 року отримала незалежність в результаті чергової поразки Османської імперії від Росії. 1783 року анексована Російською імперією.

Географія[ред.ред. код]

Станом на 1774 рік:

«Європейська» частина

«Азійська» частина

Історія[ред.ред. код]

Феодальні міжусобиці в Орді і підтримка Польсько-Литовської держави сприяли утворенню 1449 р. незалежного Кримського Ханства на чолі з Хаджі Ґераєм, який переніс резиденцію з Солхата (нині Старий Крим) до Салачику в околицях пізнішого Бахчисарая і поклав початок ханській династії Ґераїв. В 1475 р. під час походу османської Туреччини на Крим, коли султаном Мехмедом ІІ були завойовані ґенуезькі колонії Північного Причорномор'я, кримська правляча династія в особі Менґлі I Ґерая визнала сюзеренітет османського султана.

В наступні роки османський вплив на внутрішні справи Кримського ханства підсилювався, час від часу викликаючи спротив кримських ханів, аж до збройних сутичок (в котрих Ґераї інколи зверталися за збройною допомогою до руського козацтва, як у подіях 1624–1629 рр.). Ефективність опору була низькою, стримувалася усобицями всередині самого ханського роду, та до середини XVIII ст. ханство значною мірою втратило політичну самостійність на користь Османської імперії.

Кримський хан мав двох офіційних наступників, що справляли функції контролю над східною та західною половинами держави: калгу та нуреддина, котрих обирав із числа своїх молодших родичів. Ханська влада була обмежена радою беїв — старійшин кількох найзнатніших родів, які у своїх володіннях мали право чинити суд та збирати податки. Судова система ханства будувалася за релігійним принципом: місцеві судді нижчого рангу (каді) та столичні судді вищого (каді-аскери) підпорядковувалися муфтієві — голові мусульманської спільноти Криму, що був непідзвітний хану та підпорядковувався безпосередньо халіфу (османському султану).

Під час частих війн з Річчю Посполитою та Московським царством кримські війська захоплювали багато полонених, яких продавали на невільницьких ринках до Туреччини. Використовуючи суперечності між Москвою і шляхетською Польщею, кримські хани вимагали від обох держав данину, подарунки та великі кошти на утримання послів. Кримські правителі отримували щорічні дари, що трактували як данину, з Великого князівства Литовського (пізніш — Королівства Польського), Московського царства, Молдови, Валахії, Черкесії.

З 1474 по 1556 рр. кримські татари грабували Литовську Русь не менше 86 разів. У 1575 р. вони взяли з неї понад 35 тис. бранців. Кримські татари разом з турецьким військом брали участь у війнах з Іраном, ходили в походи на Астрахань (1569 р.), Угорщину (1594 р.). Татари становили понад третину турецького війська під час Хотинської війни 1620–1621 рр.

Опір військам Кримського Ханства чинили запорізькі козаки, які вели оборонну і наступальну боротьбу проти татар і турків (походи 1575–1577 рр., 1608, 1616 рр. тощо). Разом із запорожцями в походи на Крим вирушали донські козаки (1628, 1667, 1675 рр.). Богдан Хмельницький, потребуючи досвідченої кримськотатарської кавалерії для боїв із польським кінним військом, навесні 1648 р. уклав з Іслямом III Ґераєм угоду про спільну боротьбу проти Польщі. Цей ситуативний альянс сприяв кільком перемогам козацьких військ, але виявся нетривким.

За результатами перепису населення півострова, проведеного кримським ханом у середині XVII століття, в Криму жило тоді близько 1120 000 чол., у тому числі 180 тис. татар і приблизно 920 тис. православних, в основному вихідців з України (Київської Русі). Наших співвітчизників виявилося в Криму так багато тому, що під час майже щорічних походів татар в Україну по ясир вони захоплювали-полонили 5, 8, 15 і навіть 55 тис. бранців. Міняйло, що сидів на Перекопі, здивовано запитував у них, чи залишилися ще люди в Україні. [2]

Наприкінці XVIII ст. Кримське ханство стало ареною боротьби впливів Туреччини та Росії. Згідно з даними консула Франції при Крим-Гіреї барона Тотта, загальна кількість населення Кримського ханства у 1767 році налічувала 4 млн осіб. Російський уряд був настільки зацікавлений у відторгненні Криму від Туреччини, що Катерина II 16 жовтня 1769 направила П. Паніну рескрипт наступного змісту: «Ми вважаємо: чи не можна буде за цих обставин Крим і всі татарські народи послабити в їхній вірності Порті Оттоманській вселенням їм думки до запровадження у себе незалежності від жодного уряду й обіцянкою їм у тому з нашого боку дійсної допомоги». Що ж стосується практичного втілення задумів Катерини II, то тут імператриця давала Паніну повну можливість діяти самостійно, виходячи з обставин, що складалися.

Спроби приєднання Криму до Росії продовжувалися надалі, шляхом використання розбіжностей у татарському суспільстві та плекання сепаратистських настроїв ногайців. П. Гейсман і О. Дубровський: «…ведучи переговори з татарами, вчасно лякаючи їх, вчасно улещуючи їх же, усуваючи до того ж дуже вміло непорозуміння між ними і запорожцями, мистецьки схиляючи татар до прийняття заступництва Росії… і домагаючись, таким чином, ослаблення їх іноді дуже небезпечної сили, Панін у підсумку зумів викликати у них довіру. Домігшись завдяки цьому умиротворення більшості орд, він водночас полегшив подальші зносини і навіть підкорення Криму». Першими піддалися ногайські орди єдісанські і буджацькі, вступили в союз із Росією від турецького верховенства. Після них — єдічкульські та джамбуйлуцькі татари. Подальша доля Криму стала передбачуваною.

Після російської окупації 1771 р. та Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р. Кримське Ханство було оголошене незалежним від Туреччини, на престолі було затверджено проросійського правителя Шахіна Ґерая. Незабаром російський уряд Катерини ІІ змусив Шахіна Ґерая, проти якого не раз повставало населення, зректися влади і 1783 р. приєднав територію Кримського Ханства до Росії.

Офіційний привід, по якиму царський уряд бажав провести приєднання Криму до Російської імперії, у трактуванні Катерини II виглядав ось так: «Перетворення Криму у вільну та незалежну область не принесло спокою Росії і обернулося лише новими для неї турботами зі значними витратами. Досвід часу з 1774 р. показав, що незалежність мало властива татарським народам і, щоб охороняти її, нам потрібно завжди бути збройними і при існуванні миру розморювати війська важкими рухами, роблячи великі витрати, як під час війни. … Беручи до уваги всі ці обставини, ми прийняли рішення дати інший зворот кримським справам і зробити на майбутній час Кримський півострів не гніздом розбійників і заколотників, а територією Російської держави. Через таке розуміння ми з повною впевненістю повідомляємо всім нашу волю на присвоєння Кримського півострова і на приєднання його до Росії».

Колонізація Таврійської губернії розпочалася відразу після підписання у 1774 Кучук-Кайнарджийського миру. Через намір Катерини II завітати до Криму, Потьомкін повинен був заселити його новими мешканцями, на що зі скарбниці вже були надані гроші. Потьомкін став активно закликати іноземців, щоб вони переїжджали на постійне проживання до Криму. Кількість іноземних переселенців на півострів стала збільшуватися з 1762 року, коли 4 грудня був опублікований царський маніфест, згідно з яким їх запрошували перебиратися до Росії. Іноземці не забарилися прийняти пропозицію російського уряду. Уряд надав іноземним колоністам вагомі пільги. Вони 10 років не платили податків, звільнялися від військової повинності та військових постоїв, одержували гроші на проїзд до місця свого мешкання, наділялися землею в Криму. Щоби надати новим колоністам землю, з неї почали виганяти місцевих власників. Це призвело до того, що з півострова почали від'їжджати корінні мешканці краю. Через безперервну еміграціу тягом 60 —70-х років XVIII століття кількість населення, яке мешкало лише на Кримському півострові, скоротилася з 300 до 152 тис. осіб.

У вересні 1780 О. Безбородько представив Катерині II свій «Меморандум про справи політичні». Цей меморандум містив проект розділу території Туреччини між Росією та Австрією. Пропонувалося у випадку укладення мирної угоди з Туреччиною «ухвалити, щоб Молдавія, Валахія та Бессарабія під ім'ям своїм стародавнім Дакія створені були областю незалежною з християнським сувереном, за умови, щоб ця держава не могла бути приєднаною до Росії та Австрії». Передбачалася можливість, що війна призведе до «повного знищення Туреччини та до відродження стародавньої Грецької імперії на користь молодшого великого князя» — тобто під егідою онука Катерини II Костянтина. Пропозиція Катерини II австрійському урядові отримала назву «Грецький проект». Побоювання з боку монархів Європи посилення впливу Російської імперії призвело до того, що проект Катерини II не отримав підтримки, і вона не одержала можливості втілити його у життя.

Кримський півострів увійшов до складу Російської імперії 9 квітня 1783 р. Майже рік управління півостровом здійснювалося військовою владою через створену з цією метою мусульманську нараду. 2 лютого 1784 було видано наказ, згідно з яким створювалася Таврійська область, до складу якої увійшли Кримський півострів, Тамань і землі на північ від Перекопу аж до Катеринославського намісництва. Першим губернатором Таврійської області став Григорій Потьомкін.

Відразу після встановлення в Криму нової влади російський уряд почав впроваджувати на півострові російські методи управління економікою краю та закріплювати за собою право на володіння місцевою землею. Згідно з офіційними даними до 1796 року (тобто лише за 12 років знаходження Криму в складі Російської імперії) у селян було відібрано та передано російським дворянам 288 тисяч десятин землі. Разом з відібранням землі уряд розпочав поширювати на місцевих селян кріпацтво.

Економіка[ред.ред. код]

Становище в економічній сфері Кримського ханства не сприяло зміцненню держави. Навіть на початку ΧVI століття кримські татари не знали осілого землеробства і вели кочовий спосіб життя. Один із сучасників так описує характер татарського землекористування: «Землю, навіть найродючішу, вони не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм приносить, тобто травою для годування худоби». Наприкінці XIV — на початку XV століття економіка Кримського ханства розвивалась екстенсивним шляхом, в її основі лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню. Але мешканці Кримського ханства не гребували розв'язувати свої внутрішні проблеми шляхом зовнішньої експансії. Постійні набіги на сусідні землі приносили чималий фінансовий дохід, тому завдяки цим набігам місцеве населення жило впродовж всього існування держави.

Зовнішня політика[ред.ред. код]

Адміністративний поділ[ред.ред. код]

За переписом 1740 року хана Менглі-Герая II на території Кримського півострова існувало 48 кадиликів (адмінстративних округів), 9 міст, 1399 укріплених сіл[3]. На чолі кадиликів стояли кадії, мусульманські судді.

Кадилики[ред.ред. код]

  • 1) Ор-Капи (сучасний Перекоп)
  • 2) Сакал
  • 3) Сеїд-Еді
  • 4) Нуссуф
  • 5) Тамак
  • 6) Беш-Паре
  • 7) Бочали
  • 8) Шейх-Елі
  • 9) Сейдлер
  • 10) Кутеш
  • 11) Четерлик
  • 12) Самарджик
  • 13) Караул
  • 14) Мегіт
  • 15) Каракуд
  • 16) Діптархан
  • 33) Карасу
  • 34) Кучук-Карасу
  • 35) Жагмурчі
  • 36) Чо унче
  • 37) Салгір
  • 38) Такли
  • 39) Даїр
  • 40) Карагез
  • 41) Завіє
  • 42) Улан
  • 43) Буралчі
  • 44) Акмесджід
  • 45) Такетли
  • 46) Багча-Сарай
  • 47) Качі
  • 48) Балаклава (сучасна Балаклава)

З них перші 19 — у степовому Криму (північніше Салгіра й Булганака), наступні 5 — на Керченському півосторві, а останні 24 — на півдні Криму.

Міста[ред.ред. код]

Державний устрій[ред.ред. код]

Форма державно-територіального устрою[ред.ред. код]

Докладніше: Ґераї

За формою державного устрою Кримське ханство було децентралізованою унітарною державою, територія якого була поділена на бейлики, на чолі яких стояли могутні беї. В кожному бейлику створювалися власні органи влади та військові сили; деякі з них вступали у міжнародні стосунки з сусідніми державами, вели переписування з зарубіжними урядами. Державний лад Кримського ханства змінювався в залежності від поступового переходу від кочового до осілого способу життя. Окремі кримські роди ставали крупними землевласниками завдяки захопленням та пожалуванням хана. Найбільш відомі з цим родів: Ширин, Барин, Кулук, Сулеш і Мансур.[4]

Бейлик[ред.ред. код]

Кожен з кримських родів мав свої чітко розмежовані володіння, які мали назву бейлик (князівство). Кожен бей мав свою столицю, свій двір, свій калга і нур-ед-дін, обрані з дворян своєї ж фамілії. Беї могли одружуватись на ханських доньках, не брити бороди, як і хан, і відсилати своїх послів до іноземних государів за подарунками. Беї вели міжусобні війни і здійснювали набіги на чужі землі (під час одного з таких набігів була спалена Тула).

П’ять кримських родів вважалися представниками вищого стану. Кожен голова роду у своєму беликі вважався необмеженим деспотом, який очолював адміністрацію і суд. Для здійснення судових повноважень бей отримував від каді-аскера (державного судді) грамоту.

Залежність беїв від хана висловлювалась в їх обов’язку - постачати військо. Для вирішення питання про війну хан зобов’язаний був збирати раду п’яти беїв, які могли посилати замість себе послів.

Таким чином, влада хана була обмежена олігархією, яка нерідко переходила в охлократію. Хан не мав права збирати данину ані з беїв, ані з їх васалів; навіть евреї, які мешкали на їх землях, не сплачували йому податі.

Як верховний голова Кримського Ханства, хан отримував такі доходи: пенсію від Турції, митний збір, соляний збір, від гатмана (коменданта) Дубосар, від правителів Буджака і Каушан, від ногайських сераскирів і медові гроші, всього на суму приблизно 120 тис. піастрів, не враховуючи доходи із земельних володінь хана і подарунків, які він отримував від іноземних государів.

Після смерті бея володарем бейлика ставав калга – старший син, потім нур-ед-дін – другий син, і лише після смерті всіх синів бея бейлик переходив до його старшого онука. Інше покоління бея і його побічне потомство складало дворянство «Емір-заде», яке пізніше мало назву мірза, мурза. Існувало два розряди мурз:

  • прямі потомки беїв, які мешкали у межах бейлика;
  • татарська шляхта, яка знаходилась поза родинних зв’язків із родоначальником бейлика.

Окрім цього існувало ще й нижче дворянство, «капикуль» (раби біля дверей), які складалися з яничар; проте вище дворянство не мало ніяких зносин із нижчим, виключення з цього складали лише ті, хто користувався особливою милістю хана.

Центральне і палацове управління[ред.ред. код]

Центральне і палацове управління покладалося на окреме коло осіб, які були найбільш наближеними до хана і мали привілейоване становище у системі управління Кримського ханства. Титули і посади центрального і палацового управління.

  • На чолі управління стояв хан, який повинен був походити з династії Гіреїв.

Для обрання хана беї чотирьох великих феодальних кримських родів (аргин, кипчак, ширін і барин) збиралися на курултай, де ухвалювали рішення про кандидатуру. Новообраного хана підіймали на білому повстяному полотнищі, читали над ним мусульманські молитви, а потім урочисто зводили на престол.

Кандидати на ханську посаду могли висуватися лише з роду Ґераїв, оскільки вони, як вважалося, були з числа нащадків Чингіз-хана.Серед цих осіб, у свою чергу, теж існувала черговість: на престол могли претендувати два молодших брата правлячого хана і лише потім ханські сини. З 1478 р, після визнання Кримом сюзеренітету Османської імперії, результат вибору беїв, став затверджуватися османським султаном.

Поступово османські правителі отримали вирішальне слово в призначенні кримського хана, і церемонія вибору хана беями до XVIII ст. перетворилася на формальність, яка символічно підтверджувала султанський указ.

  • Калга - віце-хан – мав право на престол, проте це не завжди дотримувалось, командував військом.
  • Нур-ед-дін – другий спадкоємиць, обов’язки чітко не встановлені.
  • Султани – ханські сини, в залежності від особистої гідності – займали різні посади (напр. начальник ногайських татар тощо).
  • Матері, дружини і доньки хана, калги-віце-хана і нур-ед-діна, які мали свій особливий двір і отримували щорічне грошове утримання.
  • Хан-агаси - обов’язки чітко не визначені і відносились до цивільного управління.
  • Дефтердар-ага – рід державного контролера.
  • Тат-агаси – керуючий землями, що складали долю хана і були заселені селянами.
  • Хазнадар-ага – державний скарбник.
  • Актачи-бей – шталмейстер.
  • Киларджи-баши – гофмаршал хана.
  • Капуджи-баши – ханський ад’ютант, який користувався адміністративною владою.
  • Капуджи-лар-ках’яси – помічник капуджи-баши.
  • Селердар-ага – начальник меченосців.
  • Куллар-агаси – начальник придворних нижніх чинів.
  • Диван-ефенді – секретар іноземних справ.
  • Сир-кятепи – секретар внутрішніх справ.
  • Хазне-кятепи – секретар державної скарбниці.
  • Зариф-кятепи – начальник монетного двору.
  • Аталик – вихователь ханських дітей, іноді важлива особа в державі.
  • Хан-кул-ага – начальник ханських рабів.
  • Байрам-ага - головний розпорядник бенкетів.
  • Балчи-баши – другорядний розпорядник бенкетів.
  • Хапу-агаси – охороняв двері царського палацу, був під керівництвом капуджи-баши.
  • Серрач-баши – відав придворним освітленням.
  • Чашангир-баши - лейб-повар.
  • Аши-баши – ймовірно, керував ханським обідом.
  • Хадим-ага – ймовірно, керував над службовими у дворі хана.
  • Ігит-ага – старший над пажами.
  • Розмінний-бей – представляв хану іноземних послів.
  • Начальник яничарів.
  • Царський скарбій.
  • Царський писар.
  • Землемір тощо.

Усі ці особи належали до центрального уряду або до двору хана і отримували подарунки від іноземних государів.

Символи[ред.ред. код]

Судова система[ред.ред. код]

У Кримському ханстві існувала власна судова система, що була двохланцюговою:

  • кадії (місцеві судді), які були духовними особами і вершили суд відповідно до норм Корану та інших джерел мусульманського права; *Диван Бейліса (апеляційний суд);
  • Диван Кримського ханства (вища судова інстанція), куди кожна людина, чиї права порушені, мала право оскаржити судове рішення (уджет).

Судова влада знаходилась у руках начальників бейликів (кадилків). Їх у Кримському Ханстві було 48 на 1604 селищ.

Бей отримував грамоту на звання кади від кази-аскера, і його юрисдикція не підпорядковувалась хану.

Дворянство мало свої особливі ассизні суди, рішення яких затверджувались кази-аскером, який керувався при цьому порадами муфтії.

Окремі суди мало мусульманське духівництво, іновірці, як християни, так і евреї. Хан призначав кадієв у власному кадилиці; турецький султан – у чотирьох своїх кадиликах (судових округах): Кафе, Судаку, Мангут і Єні-Кале. З появою міст, з'явилися й особливі міські судді Шегера-каді, що призначалися кади-аскером. На суді цих Шегера-кади в якості наглядача, завжди був присутній помічник калі-аскера наїб. Всі інші справи, вилучені з ведення цих суддів, вирішувалися в державній раді, або дивані.

Диван[ред.ред. код]

Диван мав різнохарактерний склад: калга, нур-ед-дін, ширин-бей, муфті, голови п’ятьох родів, кади-аскер, ор-бей, сераскіри трьох ногайських орд, казнадар-баши, дефтердар-баши тощо. Окрім цього, тут засідали також представники кожної гілки п’яти родів. Бей, що не з’явився до судового засідання міг надіслати свого представника. У дивані вирішувались усі справи внутрішнього управління, оголошення війни, набору військ, спрямування походів тощо.

Суд відбувався на основі Корану, за яким кримінальними злочинами вважалися: відступ від віри, перелюбство, грабіж, вбивство, злодійство і пияцтво. Усі ці злочини каралися суворо, але суворість цю завжди вміли на практиці обходити різними тлумаченнями закону. Суд починався тоді, коли хто-небудь звертався до нього; розгляд справ був словесним. Покарання злочинця надавалося позивачу, який міг застосовувати помсту (принцип таліону – «око за око») або ж обмежитися штрафом.

Поняття політичного злочину на той час було відсутнім. Коран згадує лише цивільні відносини підданих, але мусульмани не ущемлялись цим. У документах кримських татар зустрічаються обряди при здійсненні векселів, духовних заповітів, купчих фортець, судження про незаконне порушення зобов'язань тощо.

Спадкування[ред.ред. код]

Порядок спадкування був дуже складним через багатоженство. Шлюб був простою угодою, яка здійснювалась поза мечеттю. Забезпечувався він особливим внеском «магр», який у випадку розірвання шлюбу видавався невинній стороні. Чоловік приносив дружині калим, дружина – придане. Це взаємне обдаровування мало назву ник’яг. Шлюб розривався рідко. У вищих станах процвітало затвірництво жінок; в нижчих класах жінка була більш вільною.

Військо[ред.ред. код]

Населення[ред.ред. код]

Міжнародні відносини[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. Тунманн. Крымское ханство. — Симферополь: Таврия, 1991. — С. 14-16.
  2. Літературна Україна. — 1991. — 10 січня
    Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. Львів, 1990. — Т. 1. — с. 246, 247.
  3. Тунманн. Крымское ханство. — Симферополь: Таврия, 1991. — С. 29.
  4. Васильєва В.В.Державний устрій Кримського ханства

Бібліографія[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Tunmann, E. Der Krimische Staat. — Troppau, 1784.
  • Тунманн, Й. Крымское ханство. — Симферополь, 1936.
  • Тунманн. Крымское ханство. — Симферополь: Таврия, 1991.

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]