Терра Нова (експедиція)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Команда Скотта на Південному полюсі 18 січня 1912 р. Стоять: Оутс, Скотт, Вілсон. Сидять: Бауерс, Е. Еванс. Це останнє фото групи Скотта.
Експедиційне судно — барк
«Терра Нова»
Маршрут експедиції.

Британська антарктична експедиція 1910—1913 рр. (англ. British Antarctic Expedition 1910-1913) на барку «Терра Нова», очолювана капітаном Робертом Фолконом Скоттом, мала політичну мету: «досягнення Південного полюса, з тим, щоб честь цього грандіозного звершення нового століття належала Британській імперії»[1]:397.

Загальні відомості[ред.ред. код]

З самого початку експедиція виявилася втягнутою в полярну гонку з полярною антарктичною командою Руаля Амундсена[2]. Скотт із чотирма супутниками досягли Південного полюса 17 січня 1912 року, через 35 днів після Руаля Амундсена, і загинули по дорозі назад, провівши на антарктичному льодовику 144 дні. Виявлені через 8 місяців після загибелі експедиції щоденники, зробили Скотта «архетиповим британським героєм» (за висловом Р. Хантфорда), його слава затьмарила славу Амундсена-першовідкривача Південного полюса[3]:526.

Тільки в кінці XX століття досвід експедиції Скотта привернув увагу дослідників, які висловили чимале число критичних зауважень з приводу особистих якостей лідера і спорядження експедиції. Дискусії з цього приводу тривають донині.

Цілі і результати[ред.ред. код]

Експедиція на барці «Терра Нова» була приватною справою з державною фінансовою підтримкою під патронатом Британського Адміралтейства та Королівського географічного товариства. У науковому плані була прямим продовженням Британської антарктичної експедиції 1901—1904 років на кораблі «Діскавері». Головною метою експедиції були наукові дослідження Землі Вікторії, а також західних відрогів Трансантарктичного хребта та Землі Едуарда VII. Успіх Шеклтона у 1908 році (він не дійшов до Південного полюса всього 180 км)[4]:100—101 і заяви Кука і Пірі про підкорення ними Північного полюса поставили перед Скоттом в першу чергу політичне завдання — забезпечення першості Великобританії на у підкорені Південного полюса.

План експедиції[ред.ред. код]

Роберт Скотт — керівник експедиції

План експедиції, оприлюднений Скоттом 13 вересня 1909 року, передбачав роботу в три сезони з двома зимівлями:

1-й сезон. Грудень 1910 — квітень 1911 років
Заснування бази для зимівлі і наукових досліджень на острові Росса в протоці Мак-Мердо. Відправлення автономної дослідницької групи до Землі Едуарда VII чи, в залежності від погодних умов і льодової обстановки, до Землі Вікторії. Геологічні дослідження в гірських відрогах поблизу бази. Основна частина команди бере участь в закладці складів для експедиції наступної антарктичної весни.

2-й сезон. Жовтень 1911 — квітень 1912 років
Головне завдання другого сезону — експедиція до Південного полюса по маршруту Шеклтона. У його підготовці бере участь весь персонал, безпосередньо в поході має взяти участь 12 чоловік, з них четверо досягають полюса і повертаються назад, використовуючи проміжні склади. Допоміжним завданням були комплексні кліматичні, гляціологічні, геологічні та географічні дослідження.

3-й сезон. Жовтень 1912 — січень 1913 років
Завершення наукових досліджень, розпочатих раніше. У разі невдалого походу до полюса в попередній сезон — повторна спроба його досягнення за старим планом. В інтерв'ю газеті Daily Mail Р. Скотт заявив: «якщо ми не досягнемо мети при першій спробі, то повернемося на базу і повторимо її на наступний рік. … Словом, не підемо звідти, поки не доб'ємося свого»[5]:164.

Основні результати[ред.ред. код]

План був виконаний аж до деталей (за винятком ціни, яка була заплачена за його реалізацію). У науковому відношенні експедиція провела велику кількість метеорологічних і гляціологічних спостережень, зібрала безліч геологічних зразків з льодовикових морен і відрогів Трансантарктичних гір. Команда Роберта Скотта випробувала різноманітні види транспорту, у тому числі моторні сани в полярних умовах, а також повітряні кулі-зонди для досліджень атмосфери. Наукові дослідження очолювалися Едвардом Адріаном Вілсоном (1872—1912). Він продовжив дослідження пінгвінів на мисі Крозе, а також виконав програму геологічних, магнітних і метеорологічних досліджень[1] :397. Зокрема, метеорологічні спостереження, зроблені експедицією Скотта, при порівнянні з даними Шеклтона і Амундсена дозволили зробити висновок про наявність біля Південного полюса в літній період антарктичного антициклона.

Політичне завдання експедиції безпосередньо не була виконано. Особливо жорстко її критикували норвежці, зокрема, брат Руаля Амундсена — Леон писав в 1913 році:

«… Експедиція (Скотта) організовувалася способами, які не викликають довіри. Мені здається … всі повинні радіти, що ти вже побував на Південному полюсі. Інакше … миттєво зібрали б нову британську експедицію для досягнення тієї ж мети, швидше за все нітрохи не змінивши методику походу. У результаті катастрофа слідувала б за катастрофою, як це було у випадку з Північно-Західним проходом»[6] :203.

Тим не менш, загибель Скотта та першість Амундсена внесли багато проблем в британо-норвезькі відносини, а трагедія Скотта в політичному сенсі стала символом героїзму істинного джентльмена і представника Британської імперії. Аналогічну роль громадська думка підготувала і Е. Вілсону, який не зважаючи ні на що тягнув із льодовика Бірдмора 14 кг скам'янілостей.

Присутність полярних експедицій, а в другій половині ХХ століття — і стаціонарних баз Британії та суб'єктів Британської співдружності (Австралії, Нової Зеландії) в цьому секторі Антарктики стала постійною.

Див. також[ред.ред. код]

Список учасників експедиції «Терра Нова»

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Crane, David. Scott of the Antarctic. — London: Harper-Collins, 2002. — ISBN 978-0-00-715068-7.
  2. Норвезька антарктична експедиція Руаля Амундсена (1910—1912 років)
  3. Huntford, Roland. The Last Place On Earth. — London: Pan Books. — ISBN 0-330-28816-4.
  4. Preston, Diana. A First Rate Tragedy. — Constable. — ISBN 0-09-479530-4.
  5. Ладлем, Г. Капітан Скотт / Пер. В. Я. Голанта. — Л.: «Гидрометеоиздат», 1989.
  6. Буланн-Ларсен, Тур. Амундсен / Пер. Т. В. Доброницької, Н. Н. Федорової. — «Молодая Гвардия», 2005. — ISBN 5-235-02860-0.

Джерела[ред.ред. код]

  • Moss, Sarah. The Frozen Ship. The Histories and Tales of Polar Exploration. Oxford, 2006.
  • Robert Falcon Scott (1868-1912) - The Journey to the Pole (англ.)
  • Antarctic Explorers - Robert Falcon Scott (англ.)
  • Стефан Цвейг. БОРОТЬБА ЗА ПІВДЕННИЙ ПОЛЮС (Капітан Скотт, 90 ° широти, 16 січня 1912 року)
  • Саннес Т. Б. «Фрам»: приключения полярных экспедиций / Пер. с нем. А. Л. Маковкина. — Л.: Судостроение, 1991. — ISBN 5-7355-0120-8
  • Скотт, Роберт Фолкон. Экспедиция к Южному полюсу / Пер. В. А. Островского. — М.: Дрофа, 2007. — ISBN 978-5-358-02109-9
  • Черри-Гаррард, Эпсли. Самое ужасное путешествие / Пер. Р. М. Солодовник. — Л.: Гидрометеоиздат, 1991. — ISBN 5-286-00326-5
  • Cherry-Garrard, Apsley. The Worst Journey in the World. Antarctic, 1910—1913. — London: Constable and Company Limited, 1922. — Т. II.
  • Crane, David. Scott of the Antarctic. — London: Harper-Collins, 2002. — ISBN 978-0-00-715068-7
  • Huntford, Roland. The Last Place On Earth. — London: Pan Books, 1985. — ISBN 0-330-28816-4
  • Preston, Diana. A First Rate Tragedy. — London: Constable, 1999. — ISBN 0-09-479530-4
  • Solomon, Susan. The Coldest March: Scott's Fatal Antarctic Expedition. — New Haven: Yale University Press, 2001. — ISBN 0-300-09921-5