Химерна проза
Химерна проза — піджанр прози, у якому розповідається про неймовірні події, де реальне поєднується з фантастичним, умовним; засоби іронії, гротеску, театральності — з елементами фольклорної та міфологічної поетики. У «химерних» творах відбуваються дивовижні метаморфози з персонажами, зміщення подій у часі та просторі.
Химерна проза генеалогічно близька до магічного реалізму, що розвинувся у латиноамериканських країнах всередині ХХ століття[1]. Однак при цьому, вона вплетена в українську літературну традицію — передовсім завдяки суто українському гумору та фольклору.
Найчастіше першим твором химерної прози вважається «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця» Олександра Ільченка (1958), а одним із останніх її зразків є «Листя землі» (1992; 2000) Володимира Дрозда[2].
Характеристики стилю[ред. | ред. код]
 | Цей розділ потребує доповнення. |
В українському літературознавстві та критиці висловлювалися різні думки та визначалися різні критерії щодо визначення терміна «химерна проза». У своїх дослідженнях В. Брюховецький, В. Дончик, І. Дзюба, М. Ільницький, М. Жулинський скоріше називають твори, які можна віднести до «химерної прозї», аніж дають їй вичерпну характеристику[3].
Втім, серед найзагальніших спільних рис химерної прози виділяють[джерело?]:
- використання міфів;
- міф не має хронотопу;
- присутність химерних образів;
- межу між світом реальним та ірреальним стерто.
Літературознавчі оцінки[ред. | ред. код]
Головним аспектом дискусії щодо «химерної прози» в радянський час було питання, наскільки такий іронічний та «формалістичний» напрям узгоджувався з канонами соціалістичного реалізму. Переважно українські письменники та критики намагалися відстояти цей напрям, який, на їх думку, дозволяв показати «самобутність» українського народу[4][5].
В той же час, існує широка дискусія з приводу того, чи була «химерна проза» конструктивним явищем для української літератури, чи скоріше вона була наслідком колоніального становища літературного процесу й, відповідно, попри стилістичну вигадливість, не могла претендувати на важливі висловлювання.
До здобутків химерної прози критично ставились Марко Павлишин, Мирослав Шкандрій та Ніла Зборовська, в своїх працях унаочнюючи її колоніальні наративи (яскравим прикладом цього є твори Василя Земляка, який зображує колективізацію з недоречною іронією), а інколи — й просто недолугість авторів (таким постає «Позичений чоловік» Євгена Гуцала). Винятком із цього переліку для Павлишина є роман «Дім на горі», який він трактує як твір, що докорінно змінює жанр, відмовляючись бути колоніальним.
Однак є й інша дослідницька стратегія: вишуковування в частково колоніальному наративі моментів національного спротиву. Під таким кутом Наталія Пелешенко розглядає роман Олександра Ільченка, зазначаючи, що він фактично вплітає в сюжет твору дві найперші українські інтермедії[6], а також — майже дослівно цитує виразно антиколоніальний есей Костомарова «Дві руські народності»[7].
І нарешті існує думка Анни Горнятко-Шумилович, що, попри все, мав успіх серед читачів, й через це йому вдалося виконати важливе завдання: «перекинути літературні мости від пізнього соцреалізму до постмодернізму»[8].
Перелік творів[ред. | ред. код]
- «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця» (1958)
- «Ирій», «Білий кінь Шептало» Володимира Дрозда (1969; 1974)
- «Лебедина зграя», «Зелені Млини» Василя Земляка (1971; 1976)
- «Левине серце» Павла Загребельного (1978)
- «Манускрипт з вулиці Руської» Романа Іваничука (1979)
- «Оглянься з осені» Володимира Яворівського (1979)
- «Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий» Євгена Гуцала (1981)
- «Страж-гора» Степана Пушика (1981)
- «Хроніка міста Ярополя» Юрія Щербака (1968; 1983)
- «Дім на горі», «На полі смиренному» Валерія Шевчука (1983)
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ «Оскільки український химерний роман, як і нова латиноамериканська проза, багато в чому виникли на основі національного бароко, можна з певним допуском говорити про умовно паралельний розвиток, більш чи менш одночасовий, але опертий на національну традицію, а тому в кожному випадку самобутній напрям розвитку літератури. Попри всю умовність паралелей, є можливість твердити, що існує опосередкований зв’язок між обома напрямами». — Горнятко-Шумилович А. Український химерний роман в контексті латиноамериканського магічного реалізму // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Випуск 33: Теорія літератури та порівняльне літературознавство. Львів, 2004. с. 184-190
- ↑ Іншу думку висловлює Валентина Чайковська, називаючи "умовно" останнім химерним твором «Дім на горі». Див. Українська химерна проза: історія народження терміна
- ↑ Як зазначає Анна Горнятко-Шумилович: «„Багатозначні”, „дуже умовні” терміни (проза „магічного реалізму”, „химерна” проза) викликають справедливі нарікання критиків, тим паче, що прикладаються до таких різних, інколи діаметрально протилежних явищ, як герметичність, аскетизм оповідань Х. Борхеса і барокова манера оповіді у творах Ґ. Ґарсіа Маркеса чи, відповідно, концептуальність, містицизм романів В. Шевчука й фольклорність на рівні орнаментальному в прозі Є. Гуцала тощо. Через те, мабуть, і немає чіткого визначення феномену магічного реалізму, як і химерності, усе в цих явищах, починаючи від їх визначення, має „печать приблизності”» // Український химерний роман в контексті латиноамериканського магічного реалізму // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Випуск 33: Теорія літератури та порівняльне літературознавство. Львів, 2004. с. 184-190
- ↑ Реальний ґрунт умовного // Український роман сьогодні (Матеріали 5 пленуму правління Спілки письменників України 12-13 квітня 1976).
- ↑ Мода? Новация? Закономерность? // Литературное обозрение. – 1980. – №2.
- ↑ Пелешенко, Н. Інтермедії до драми Якуба Ґаватовича в романі О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу або ж Мамай і чужа молодиця» // Сміхова культура старої України: збірник наукових статей. — Харків: Акта, 2020. — с. 176-196.
- ↑ Пелешенко, Н. Рецепція українського барокового театру в романі Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу» // Spheres of Culture. Т. 16. Lublin: Ingvarr, 2017: 288-298.
- ↑ Горнятко-Шумилович, А. Загадка характерника-блазня у «химерному» романі // Перехресні стежки українського маскулінного дискурсу. с. 252
Література[ред. | ред. код]
Монографії[ред. | ред. код]
- Кравченко, А. Художня умовність в українській радянській прозі. Київ: Наукова думка, 1988.
- Horniatko-Szumiłowicz A. Ukraińska proza „chimeryczna” lat siedemdziesiątych i osiemdziesiątych XX wieku. Geneza, rozwój, konteksty literackie. Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu Szczecińskiego. Szczecin 2011, ss. 440.
Статті[ред. | ред. код]
- Іваничук Р. Реальний ґрунт умовного // Український роман сьогодні (Матеріали 5 пленуму правління Спілки письменників України 12-13 квітня 1976). – К.: 1979. перевидання: Чистий метал людського слова. – К.: Радянський письменник, 1991. – с. 159-167.
- Погрібний А. Мода? Новация? Закономерность? // Литературное обозрение. – 1980. – №2.
- Панченко В. Реальність розмаїття // Дніпро. – 1981. – № 6.
- Кравченко А. „Химерний” роман і фольклор // Радянське літературознавство. – 1982. – № 4.
- Чайковська В. Т. (2006) Українська химерна проза: історія народження терміна. // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка (26). С. 79-82.
Посилання[ред. | ред. код]
- Токмань Г.Л. Екзистенціальні смисли й фантастично-іронічна поетика мотиву смерті в оповіданнях Юрія Івановича. Вчені записки ТНУ імені В. І. Вернадського. Серія: Філологія. Журналістика. 2021. Том 32 (71). № 1. Ч. 3. С. 86-91.
- http://philol.vernadskyjournals.in.ua/journals/2021/1_2021/part_3/17.pdf
|
Це незавершена стаття про літературу. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |