Андрагогіка
Андраго́гіка (від грец. ἀνήρ (ἀνδρός) — доросла людина і грец. ἀγωγή — ведення) — одна з назв галузі педагогічної науки, що охоплює теоретичні і практичні проблеми освіти, навчання і виховання дорослих.
Поняття «андрагогіка» було введене в науковий вжиток у 1833 німецьким істориком педагогіки А. Каппом[de] (книга «Platon's Erziehungslehre, als Pädagogik für die Einzelnen und als Staatspädagogik») і розвинуте у теорію освіти для дорослих американським педагогом Мальколмом Ноулзом[en] (1913—1997). Поняття «андрагогіка» має поширення в спеціальній англійській і німецькій науковій літературі. Існують кафедри андрагогіки, підрозділи науково-дослідних інститутів і підручники з цієї дисципліни. В андрагогічних дослідженнях існує як емпіричний, так і теоричний (герменевтика) напрямок. Першим емпіриком вважається Едвард Торндайк, до лідерів герменевтичного напряму належить Едвард Ліндеман (Eduard C. Lindemann). Андрагогія як комплексна дисципліна пов'язана, в першу чергу, з клінічною психологією, соціологією, соціальною психологією і філософією.
Андрагогіка — це теорія навчання дорослих, яка виходить з того, що мета сучасного підходу до освіти полягає у сприянні розвитку та збагаченні цілісної особистості, прояву її самобутності, актуалізації її здібностей. Андрагогіка об'єднує знання про специфіку навчання дорослої людини з урахуванням її віку, освітніх та життєвих потреб, реальних можливостей, індивідуальних особливостей і досвіду, психіки і фізіології. Ця наука вивчає зміст, форми, методи та засоби організації навчання дорослих людей з метою полегшення їхнього навчання, вдоволення їхніх освітніх потреб, підвищення операціональності отриманої освіти під час вирішення життєвих проблем, досягнення індивідуальних цілей, самореалізації особистості.
Предметом андрагогіки є соціальна освіта, тобто багатоаспектна неперервна освіта дорослих, яка здійснюється в інститутах формальної, неформальної та інформальної освіти відповідно до соціокультурних умов[1].
Андрагогіка як наука має лише їй притаманний понятійно-термінологічний апарат, який включає понад 850 дефініцій i понять. Основними з них є «освіта дорослих», «неперервна освіта», «освіта упродовж життя», «самоосвіта», «самовдосконалення», «саморозвиток» тощо. Залишаючись самодостатньою науковою дисципліною, андрагогіка як антропоцентрична галузь знань тісно пов'язана з великим циклом людиноспрямованих наук, зокрема, філософією, етикою, естетикою, історією, педагогікою, психологією, фізіологією, соціологією, правознавством та багатьма іншими. Андрагогіка послуговується як емпіричним контентом, так i методичним інструментарієм суміжних та дотичних наук, котрі репрезентують загальне вчення про людину та її буття в соціумі. Звісно, найтіснішим є зв'язок андрагогіки із педагогікою, i це легко прослідковується при співставленні їхніх предметів. Тоді як предметом педагогіки у загальному контексті є становлення людини в педагогічній реальності, то андрагогіки — система освіти дорослих як соціокультурний інститут, теорія i методика цього виду навчання в контексті неперервної освіти[1]
Концептуальні положення про зміст i організацію освіти дорослих ґрунтуються на засадах Конституції України (ст. 53), Законів України «Про освіту», «Про вищу освіту», Державної національної програми «Освіта» (Україна XXI століття), Національної доктрини розвитку освіти, Болонської декларації (1999) Євросоюзу, рекомендаціях ЮНЕСКО, які наголошують на фундаменталізації, неперервності, диверсифікації й гнучкості, прогностичності, доступності, відкритості освіти дорослих.
Освіта населення визнається базою економічного розвитку суспільства, яка є предметом постійної уваги й одним із пріоритетів діяльності таких міжнародних організацій як ООН, ЮНЕСКО, Рада Європи, Світовий банк, ОЕСР, а також Міжнародної Ради з освіти дорослих, Європейської асоціації дорослих. У 2000 році за сприяння Інституту освіти ЮНЕСКО було створено Всеукраїнське координаційне бюро Міжнародної громадськодержавної програми «Освіта дорослих України», яке проводить щорічні Міжнародні тижні освіти дорослих. Міжнародна спілка для порівняльних досліджень освіти дорослих — мережа, що має на меті підвищення обізнаності та вагомості порівняльних досліджень освіти через сприяння дослідженням у цій сфері; підтримку мережі контактів для компаративістів; документування й обмін розробок i стандартів через публікації; організацію конференцій для членів та інших зацікавлених осіб у цій галузі. Україна приєдналася до проведення Міжнародного тижня освіти дорослих у 2000 році. Першими документами, які внормували участь країни у заходах ООН i ЮНЕСКО, стали наказ МОН України «Про проведення міжнародного тижня освіти дорослих» i відповідний лист Мін'юсту України[1].
| Неперервна освіта | Навчання упродовж усього життя |
|---|---|
| Лінійний підхід до навчання: прирощення освіти/навчання впродовж усього життя, починаючи із дошкільної освіти. | Прирощення поступається місцем взаємодії між знаннями, що здобуті на початкових етапах освіти, i знаннями, що здобуті на наступних етапах, а також між теоретичними i практичними. Формування компетентності, що засвоєна у різних ситуаціях (на робочому місці, вдома, у освітніх осередках тощо) завдяки відповідному механізму, що підтверджує компетентність, а в подальшому їх практичне використання. |
| Здобуття знань без врахування їхнього практичного значення. | Компетентність дорослої людини є результатом упровадження компетенції у компетентну діяльність. Визначення компетентності, що здобута у різних ситуаціях (на робочому місці, вдома, у освітніх осередках тощо) шляхом відповідного механізму, який підтверджує компетентність. |
На освіту дорослих покладається виконання низки функцій, зокрема, використання соціального досвіду й залучення до розв'язання сучасних проблем суспільства (соціальна); регулювання відносин у швидкозмінному зовнішньому середовищі (адаптивна); доступ до необхідної інформації, її пошук, відбір, систематизація, відтворення, використання (інформаційна); компенсування недоліків попередніх рівнів освіти й забезпечення балансу власної компетентності і сучасних вимог до професії (компенсаційна); оволодіння новими методами, способами дій (розвивальна функція). Водночас саме реалізація соціокультурної функції освіти дорослих уможливлює їх саморозвиток, самоорганізацію, оновлення, зміни та прогностичний вплив на соціальні процеси[2].
Розвиток теорії i практики освіти дорослих має значну хронологічну тяглість i пройшов декілька етапів. Історично першим етапом становлення андрагогіки, як галузі, пов'язаної з розвитком практики навчання дорослих, розпочався із середини 30-х років XIX ст. Для багатьох країн Європи i Америки це був час стихійного накопичення досвіду просвітництва дорослого населення (переважно народних мас), що було викликано промисловим переворотом та глибокими соціально-економічними трансформаціями. Відтоді освіта почала розглядатися як один із чинників поліпшеної якості життя, а знання та кваліфікація стають пріоритетними цінностями людської життєдіяльності. Із наукових джерел відомо, що поняття «андрагогіка» було введено в науковий ужиток німецьким істориком-педагогом А. Каппом у 1833 році в його книзі «Освітні ідеї Платона», де обґрунтовується необхідність «учитися все життя». Окремий розділ своєї книги вчений присвятив освіті дорослих, назвавши його нім. Andragogie. Він обґрунтував положення про важливість освіти саме для дорослого населення i сформулював якості, важливі для такого навчання. А саме, А. Капп стверджував, що андрагогіка тісно пов'язана з самоосвітою i самодисципліною та може застосовуватися як у системі загальної освіти, так i для професійного навчання. Утім перші спостереження й намагання осмислити навчання дорослих з'явилися в рамках традиційної педагогіки. Ще Я. А. Коменський у своїх працях вказував про необхідність продовження навчання у дорослому віці.
Проблеми освіти та навчання дорослих розробляли й відомі зарубіжні педагоги. Продуктивними для андрагогіки стали ідеї великого американського вченого Дж. Дьюї (1859—1952) про навчання, що орієнтоване на того, хто навчається, на його досвід, що дає можливість досягнути практичної цілі. На початку XX ст. проблематика навчання дорослої людини поступово вводиться вченими в контекст наук, що вивчають людину. У першу чергу це торкнулось психології — в частині, що пов'язано з періодизацією етапів психічного розвитку. На той час точка зору на здібності людини продовжувати навчання у різному віці була далеко не очевидною i вимагала доказів. Проте з моменту виходу книги відомого американського дослідника Е. Торндайка «Психологія навчання дорослих» i опублікування праць, де наведений аналіз особливості вторинної спеціалізації (Е. Еріксон, Р. Гоулд, О. Бримм та ін.), наукова спільнота отримує міцний імпульс до більш глибокого вивчення питань післяшкільної освіти. Народження андрагогіки як науки відбулося в середині XX ст., цьому сприяло ряд об'єктивних причин: розгортання науково-технічної революції, що вимагало високого рівня кваліфікації основної маси економічно активного населення; формування в суспільстві свідомого розуміння необхідності організації навчання для дорослого населення; становлення андрагогіки як окремої галузі знань. Один із класиків освіти дорослих, американський педагог Е. Ліндеман, ще на етапі зародження вчення висловився так: «Це нове починання називається освітою дорослих не тому, що воно призначено для дорослих, а тому, що його горизонти визначає доросле життя, зрілість». Розуміння терміну «андрагогіка» й нового підходу до навчання дорослих як самоспрямованого навчання сприяли праці американського теоретика й практика М. Ноулза. У 1940—60-х рр. спостерігається активний пошук визначення специфіки її предмета, дослідницьких методів, категоріального апарата. Вчені різних країн (Канади — Д. Кідд, США — М. Ноулз, Німеччини — Ф. Пеггелер, Югославії — Б. Самоловчев, Польші — Е. Радлинська та ін.) детально розглядали широкий спектр взаємопов'язаних питань: як навчаються дорослі, які в них освітні потреби; якими повинні бути принципи та методи їх навчання; у чому специфіка відносин, що формується в системі дорослої освіти; яку роль відіграють соціальні умови в розвитку активності дорослої людини в процесі навчання. Так формувалось коло проблем, характерних для андрагогічного знання.
Проблемі історії освіти дорослих в Україні присвячена також докторська дисертація Л. Сігаєвої «Тенденції розвитку освіти дорослих в Україні (друга половина XX — початок XXI ст.)» (2010), де проаналізовано розвиток освіти дорослих в Україні впродовж означеного періоду, виявлено тенденції та особливості, пов'язані із соціально-економічним становищем та культурним поступом держави[1].
Компетентність у навчанні дорослих — це результат набуття дорослою людиною здатності, які дають їй змогу якісно виконувати трудові функції, успішно засвоювати знання, взаємодіяти з іншими людьми в різних ситуаціях, швидко адаптуватися до змін у професійній діяльності, набувати соціальної самостійності. Компетентність дорослої людини є результатом упровадження компетенції у компетентну діяльність. Поняття «компетентність» містить результати навчання дорослої людини не лише у відповідних установах, але i під впливом роботи, політики, культури, родини, тобто шляхом неформальної та інформальної освіти. У процесі фахової підготовки дорослих при компетентнісному підході увага акцентується на практичну складову освіти, що передбачає необхідність використання знань при вирішенні нестандартних ситуацій у професійній діяльності. З позицій компетентнісного підходу рівень освіти дорослої людини має визначатися її здатністю розв'язувати проблеми різної складності на основі наявних знань досвіду. При використанні компетентнісного підходу у дорослої людини повинні бути сформовані професійні компетентності, які забезпечують їй можливість після закінчення періоду навчання зайняти належне місце на сучасному ринку праці. Основною ідеєю компетентнісного підходу у навчанні дорослих є реалізація діяльнісного характеру змісту освіти, в результаті якої той, хто навчається, перетворюється з об'єкта на суб'єкт навчання, розвиває себе як особистість. Слід відрізняти поняття «компетенції»/«компетенцій» від «компетентності»/ «компетентностей» як набутих реалізаційних здатностей особи. Компетенція — надані (наприклад, нормативно-правовим актом) особі (іншому суб'єкту діяльності) повноваження, коло її службових й інших прав та обов'язків. На міжнародній конференції із проблем освіти дорослих (Гамбург, 1997), саме освіту дорослих було названо ключем до XXI століття. Конференція у своїй декларації рекомендувала урядам усіх держав вважати освіту дорослих одним із пріоритетів державної політики. Освіта дорослих спрямована на максимальне задоволення таких потреб особистості, суспільства, держави:
- особистості — у самовдосконаленні, адаптації до змін у соціально-економічному, політичному розвитку життя;
- суспільства — у формуванні соціально-активних осіб, які мають адаптуватися до реалій життя, законослухняних та ініціативних громадян, членів суспільства, що орієнтуються на загальнолюдські цінності;
- держави — у підготовці компетентних, ефективних працівників, здатних вивести країну на високий рівень соціально-економічного й культурного розвитку.
Головною метою освіти дорослих є розвиток особистості, яка спроможна активно й компетентно брати участь у всіх сферах життя суспільства. У нових соціально-економічних умовах розвиток освіти отримує високий статус, позаяк саме вона буде сприяти формуванню пріоритету розвитку держави. Цієї мети можна досягти за допомогою задоволення конкретних освітніх потреб дорослих, що навчаються. Ці потреби можна звести до декількох груп, які визначають основні завдання дорослих:
- набуття або вдосконалення професійних навичок;
- підтримка й поліпшення здоров'я;
- поліпшення якості сімейного життя;
- свідома участь у суспільному житті;
- змістовне проведення дозвілля[1].
- 1 2 3 4 5 6 Десятов, Т. М.; Лещенко, І. Т. (2022). Андрагогіка: теорія, досвід, перспективи : навч. посіб. для студентів ЗВО. видавець Чабаненко Ю.
{{cite web}}:|access-date=вимагає|url=(довідка); Пропущений або порожній|url=(довідка) - ↑ Л. Б. Лук'янова Соціокультурна функція освіти дорослих у сучасному суспільстві[недоступне посилання з травня 2019]
- Мартинець, Л. А. Освіта дорослих: форми та зміст // Освіта та розвиток обдарованої особистості. — 2015. — Червень. — № 6. — С. 14-16
- Lebel, J. (1978). «Beyond Andragogy to geragogy». Lifelong learning: The adult years 1(9): 16–8.
- АНДРАГОГІКА [Архівовано 10 березня 2016 у Wayback Machine.] Фармацевтична енциклопедія
 | Ця стаття має кілька недоліків. Будь ласка, допоможіть удосконалити її або обговоріть ці проблеми на сторінці обговорення.
|
