Герменевтика

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Герменевтика (від грец. ερμηνεύειν — тлумачити) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, юридичних, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами.

Зв'язок з іншими науками[ред.ред. код]

Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (насамперед історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії, історії релігієзнавства, мовознавства та ін.). У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації.

Витоки герменевтики[ред.ред. код]

Існують різні теорії щодо виникнення герменевтики. Дехто бачить кабалістичне походження, дехто — християнське.

Поняття «герменевтика» є давнім і йде корінням у глибоку давнину. Від самого початку вона займалася дослідженням сакральних традицій. Посвячені жерці таким чином здобували знання. Взагалі, джерело знань існує за межами свідомості людини, тому жерці використовували єдину можливість для набуття знань — «проникнення в Порожнечу». Тому ця можливість мала назву проникнення в чужу свідомість. Збоку простеців це явище виглядало як тлумачення. Але жерці змінювали свій мозок, таким чином змінюючи власну свідомість. І в решті решт, внаслідок таких дій і постійного розширення свідомості сформувалася сучасна наука. Тому: Герменевтика — це мистецтво проникнення одної свідомості в іншу, шляхом відтворення творчого процесу, за допомогою зовнішніх проявів. Тут зовнішні прояви - це тексти, складанні зі слів, які є відображенням нейронних зв'язків автора, тобто його свідомості.

Розвиток герменевтики у ХХ ст[ред.ред. код]

Теоретичним фундаментом герменевтики кінця XX ст. стали твори Мартіна Гайдеґґера.

Основи герменевтики як загальної інтерпретації закладені протестантським теологом, філософом і філологом Ф. Шлейєрмахером (1768—1834). Вільгельм Дільтей (1833—1911) розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання, акцентуючи увагу на психологічному аспекті розуміння; основою герменевтики, за Дільтеєм, є «психологія, що розуміє», — безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного життя. Мартін Гайдеґґер (1889—1976) онтологізував герменевтику: з мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів, яким вона була у Шлейєрмахера та Дільтея, герменевтика стає «здійсненням буття». Підтримує цю тенденцію учень Мартіна Гайдеґґера — Ганс-Георг Гадамер. Саме він став основоположником філософської герменевтики, вихідним пунктом якої є онтологічний характер герменевтичного кола.

Звідси випливають тези Гадамера:

  1. інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути завершеною;
  2. розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора.

Ці та інші положення філософської герменевтики (а в 70—80-ті нові положення сформулювали Поль Рікер, Е. Корет та ін.) справили великий вплив на представників літературної герменевтики (Г.-Р. Яусс, В. Ізер та ін.), яка застосувала філософію інтерпретації до тлумачення художніх текстів.

Розвиток знання про герменевтику[ред.ред. код]

За замірами в гугл-академії [1], запит за пошуковим словом "герменевтика" (кирилицею) дає 15,9 результатів. Перші три найцитованіші праці мають 467, 422 та 287 цитувань. Аналогічний запит щодо "герменевтика + Україна" дає 9,9 тис. відповідей [2].

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]