Перейти до вмісту

Миколайчук Андрій Михайлович

Додати посилання
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Андрій Миколайчук)
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Миколайчук.
Андрій Михайлович Миколайчук
Народився6 грудня 1959(1959-12-06) (66 років)
Умань, Черкаська область, Українська РСР, СРСР
ГромадянствоСРСР СРСР → Україна Україна
Національністьукраїнець
Діяльністькомпозитор Редагувати інформацію у Вікіданих
Відомий завдякиукраїнський естрадний співак
Alma materДрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка
Дітидонька Таїсія
НагородиДруга премія приз глядацьких симпатій фестивалю «Червона рута»
Сайтmykolaychuk.com

Андрі́й Миха́йлович Миколайчу́к (нар. 6 грудня 1959, Умань, Черкаська область, Українська РСР, СРСР) — український співак, композитор, поет та аранжувальник. Автор і виконавець популярних пісень «Піду втоплюся», «Підпільник Кіндрат», «Агент Кольцов», «Маріє». Мав яскравий сценічний образ, виступаючи у військових штанах-галіфе й босоніж.

Лауреат першого фестивалю «Червона рута» 1989 року. Багато гастролював у 1990-х роках, записав низку альбомів. У 2000-х через фінансові складнощі пішов зі сцени. Відтоді не дає концертів, але за власними словами продовжує працювати над новими піснями.

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився 6 грудня 1959 у місті Умані в Черкаській області. Його батьки працювали вчителями фізики. У дитинстві почав грати на піаніно, яке купив його дідусь[1]. У кінці 1970-х, ще юнаком, грав на піаніно в ресторані «Умань» напроти міського будинку культури. Миколайчук згадує, що кілька разів показував свої пісні Назарію Яремчуку, який приїжджав в Умань з концертами й бував у їхньому ресторані, але отримав від нього стриману реакцію[2]. Закінчив Уманське музичне училище[1][3]. 1980 року одружився з вчителькою гри на піаніно, яка його навчала в музичній школі[3]. На початку 1980-х у них народилась донька Таїсія[2]. Вісім чи дев'ять років Миколайчук працював музичним вихователем у дитячому садку № 8 Умані[1][3], а у вихідні дні їздив селами й маленькими містами, виступаючи з піснями на весіллях й інших святах[3]. Нестача сучасних українських весільних пісень мотивувала артиста складати власні пісні[1][2]. У цей час він також пробувався в театрі, підробляв тенором у музичному училищі[4].

1989 року на вулиці Миколайчук побачив оголошення про відбір на фестиваль «Червона рута». Заспівавши зі сцени уманського будинку культури свої пісні «Підпільник Кіндрат» і «Піду втоплюся»[4], він виборов перше місце в Черкаській області[5]. Пройшовши відбір, Миколайчук поїхав автобусом[4] на перший фестиваль «Червона рута», який проходив у Чернівцях 17—24 вересня 1989 року. З піснями «Піду втоплюся»[6], «Наркоман»[7] та «Підпільник Кіндрат»[8] він став лауреатом другої премії у жанрі попмузики[3] (першої премії в той рік не отримав ніхто[2]) та здобув приз глядацьких симпатій[1]. Його сценічний образ повністю суперечив традиціям радянської естради: артист виступав у галіфе, чорному фраку, краватці, з леопардовою пов'язкою на голові[3][2]. На сцені артист поводився впевнено й розкуто, гойдаючись в такт музиці, а прямо під час виступу зняв чоботи й став пританцьовувати босоніж[4].

За тиждень після того, як Миколайчук повернувся додому, йому подзвонив один з організаторів «Червоної рути» Тарас Мельник, і запросив працювати у Львові в театрі «Крива люфа»[4] (місцевою говіркою це означає «кривий ствол»[9]). Цей колектив, заснований артистами Романом Солилом і Михайлом Рибою, давав музично-гумористичні вистави[4]. Миколайчук виступав у театрі з двома десятками пісень, зокрема «Підпільник Кіндрат», «Піду втоплюся», «Партизани», «Весілля в Малинівці», «Нестор Іванович», «Агент Кольцов», «Отаман»[1][5]. Часто відвідував Клуб творчої молоді імені Володимира Івасюка, який діяв у підвалі готелю «Асторія» на вулиці Городоцькій. Продовжував писати нові пісні, гастролював усією Україною, іноді даючи по 3 концерти на день. Виступи босоніж стали частиною його сценічного образу. Хоча глядачі сприймали Миколайчука як одного з тих, хто руйнує старий порядок, сам він у той час був так зосереджений на музиці, що майже не цікавився політикою[4].

1991 року Миколайчук переїхав до Києва, маючи вже готову музичну програму. Там він познайомився з ансамблем «Жарт» і став виступати з ними разом[4]. Миколайчук виконував лише свої власні пісні, окрім пісні «Лист до Парижу», яку йому 1993 року подарував Павло Зібров[3][4]. Хоча Миколайчук писав і ліричні пісні, до його сценічного образу пасували лише веселі гумористичні пісні, тож на концертах він виконував тільки їх[4]. Виступав на фестивалях «Пісенний вернісаж» (Київ, 1990-2000), «Слов'янський базар» (Вітебськ, 1992), «Таврійські ігри» (Каховка, 1996)[10]. 1995 року закінчив музично-педагогічний факультет Дрогобицького педагогічного інституту[10]. Влітку 1996 року Миколайчук почав записувати у Львові новий альбом, хоча в той час уже переїхав до Києва[1]. 1996 року вийшли аж два альбоми Миколайчука — «Піду втоплюся» й «Бензобаки»[1][3]. Через Михайла Радуцького, якого знав ще зі львівського періоду свого життя, Миколайчук познайомився з Дмитром Гордоном. 2006 року Гордон записав власний музичний альбом на слова Миколайчука. А пісня Миколайчука «Маріє» на кілька десятиліть стала заставкою для телепроєкту «В гостях у Дмитра Гордона»[4].

У другій половині 1990-х структура українського шоубізнесу змінювалася. Радіо й телебачення перейшли до приватних рук, і виступи там стали дорого коштувати. Продюсери встановили досить високі розцінки на роботу з артистами. Миколайчук відмовлявся підписувати контракти, які він вважав кабальними[4], але й не міг заробити достатні суми, щоб найняти продюсерів на своїх умовах[3]. Спочатку з Миколайчуком їздив на гастролі цілий автобус з допоміжним персоналом, але з часом співак мусив скорочувати команду, поки вона не стислась до трьох людей та однієї машини[4]. Миколайчук згадує, що в 1997 році його обікрали, вкравши 15 тисяч доларів, сховані у піаніно, і він майже рік відходив від цього потрясіння[5]. Коли 1998 року підстрибнув курс долара, Миколайчук вирішив припинити гастрольну діяльність[5]. Він продовжував давати концерти, іноді співав у нічних клубах, але достатньо заробляти в дорогому для творчості й життя Києві було важко[2]. Миколайчук повернувся з Києва до гастролей на Галичині[4], а на початку 2000-х вирішив взагалі піти зі сцени[3].

Він переїхав на Миколаївщину, купив будинок біля моря, добудував його[4]. 2003 року у Миколайчука народився онук (син дочки Таїсії)[2], а у 2005 він вже мав двох онуків[5]. У березні 2014, побоюючись, що Війна на сході України дійде до Миколаївщини[4], він на короткий час повернувся до Києва, і відтоді багато подорожував між кількома різними місцями[3]. У 2017 Миколайчук почав вести сторінку у Facebook і розповів, що живе спокійним життям, бо втомився від спілкування за роки активних гастролей, і написав останнім часом дуже багато нових пісень, які «поки що ніхто не чув, та в майбутньому все можливо»[3]. За власними словами, з початком Російського вторгнення став підганяти себе в роботі. Обклеїв вікна папером, ховається від бомбардувань за піаніно з міцною рамою й багато часу присвячує тому, щоб вдосконалювати свої старі пісні й писати нові, але досі залишає їх у «шухляді» й не публікує[2].

Дискографія

[ред. | ред. код]
Піду втоплюся
Андрій Миколайчук
Проблеми з програванням файлу? Див. довідку.
  • Піду втоплюся (1996)[11][12], «Студія Лева», Львів[13]
  • Бензобаки (1996)[11][14], «Студія Лева», Львів[13]
  • Отаман (1997)[11][15], «Студія Лева», Львів[13]
  • Про Туніс і Багами (1998)[16], «Студія Лева», Львів[13]
  • Поїзд на Севастопіль (2000)[11], «Студія Лева», Львів[13]
  • The best (2004)[11], збірка пісень з попередніх альбомів[3]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е ж и Миколайчук Андрій. Золотий Фонд української естради. Архів оригіналу за 7 грудня 2014. Процитовано 4 січня 2015.
  2. ↑ а б в г д е ж и Маслій, Михайло (29 листопада 2024). Андрій Миколайчук – «підпільник Кіндрат» української естради. Ukrainian People. Процитовано 6 лютого 2026.
  3. ↑ а б в г д е ж и к л м н п Чеботар, Тетяна (13 грудня 2024). Куди зник виконавець хіта "Піду втоплюся" співак Андрій Миколайчук. Апостроф. Процитовано 6 лютого 2026.
  4. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т Патрікєєва, Наталія (30 вересня 2020). «Підпільник Кіндрат» не втопився: чим нині живе співак Андрій Миколайчук. Українська правда. Життя. Процитовано 6 травня 2023.
  5. ↑ а б в г д Андрей Миколайчук: «Судьба часто била меня, лысого и босого, по пяткам и голове, трижды мою квартиру грабили. Перед первым визитом злодеев „Бульвар“ написал: „Где музыкант хранит деньги? В пианино!“. Там их и нашли…». 9 жовтня 2005. Архів оригіналу за 13 листопада 2015. Процитовано 7 лютого 2026.(рос.)
  6. ↑  Андрій Миколайчук – «Піду втоплюся» / Червона рута–1989 на YouTube, Ruta Fest
  7. ↑  Андрій Миколайчук – «Наркомани» / Червона рута–1989 на YouTube, Ruta Fest
  8. ↑  Андрій Миколайчук – «Підпільник Кіндрат» / Червона рута–1989 на YouTube, Ruta Fest
  9. ↑ Люфа, електронний словний Горох.
  10. ↑ а б Українська музична енциклопедія, 2011, с. 388.
  11. ↑ а б в г д О. П. Кушнірук. Миколайчук Андрій Михайлович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2018. — Т. 20 : Медична — Мікоян. — 687 с. — ISBN 978-966-02-8346-6.
  12. ↑ Андрій Миколайчук – Піду Втоплюся (1996, Cassette) (рос.), процитовано 7 лютого 2026
  13. ↑ а б в г д Українська музична енциклопедія, 2011, с. 389.
  14. ↑ Андрій Миколайчук – Бензобаки (1996, Cassette) (рос.), процитовано 7 лютого 2026
  15. ↑ Андрій Миколайчук – Отаман (1997, Cassette) (рос.), процитовано 7 лютого 2026
  16. ↑ Андрій Миколайчук – Про Туніс І Багами (1998, Cassette) (рос.), процитовано 7 лютого 2026

Література

[ред. | ред. код]
  • Євтушенко О. Підпільний Кіндрат // Україна. — 1990. — № 29.
  • Сюта Б. Феномен Андрія Миколайчука // Українська культура. — 1991. — № 7.
  • Поплавський М. Андрій Миколайчук — перша ластівка українського шоу // Антологія сучасної української естради. — Київ, 2003.
  • «Айсберг моєї особистості схований у Вічності» (інтерв'ю з А. Миколайчуком) // Вечірній Київ. — 2003. — 16 січня.
  • Кушнірук О. Миколайчук Андрій Михайлович // Українська музична енциклопедія / Гол. редкол. Г. Скрипник. — Київ : ІМФЕ НАНУ, 2011. — Т. 3 : [Л – М]. — С. 388-389.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Миколайчук_Андрій_Михайлович&oldid=47444984