Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/Вітовт (Вітаутас)

ВІТОВТ

(Вітаутас, правосл. хресне ім’я Олександр, катол. – Вігант; бл. 1348–27.10.1430) – кн. Городенський (нині Гродно, Білорусь; 1370–82, 1383–1430), вел. кн. литов. (з 1392). Один із синів Кейстута Гедиміновича (див. Гедиміновичі), удільного володаря Трок (нині Тракай, Литва), Городна і Берестейської землі, вел. кн. литов. 1381–82. Охрещений тричі: 1382 за катол., 1384 – правосл. і 1386 – знову за катол. обрядами. Упродовж перших десяти років політ. кар’єри вів запеклу боротьбу з вел. кн. литов. (з 1386 також польс. королем) Владиславом II Ягайлом спершу за повернення батьківського наділу, а після Кревської унії 1385 – як лідер антиунійної та антиягайлівської коаліції – за політ. самостійність Литви й верховну владу в ній. Ставши правителем Великого князівства Литовського (ВКЛ) за компромісною Острівською угодою 1392, проявив себе як сміливий реформатор і здібний, хоч і жорсткий, адміністратор. У внутр. політиці намагався модернізувати екон., політ. і правову основи ВКЛ, зміцнюючи соціальну опору своєї влади – боярський стан. Протегував розширенню торгово-грошових відносин всередині д-ви і з зарубіжжям, формуванню міськ. станів, створенню литов. держ. грошової системи. Домігся зміцнення й більшої централізації держ. управління, посилення залежності від великокнязівської влади укр. і білорус. земель. Дбав про заселення і госп. освоєння пд.-укр. земель. Реформи в. посилили насамперед Литву, що стала ядром ВКЛ – одного з найбільших у Європі середньовічних держ. утворень. У зовн.-політ. справах був змушений зважати на інтереси й цілі Корони Польської, але дотримувався їх не завжди послідовно, переслідуючи також власні цілі. Вів постійну боротьбу з Тевтонським орденом, очолював литов.-рус. військо в Грюнвальдській битві 1410. Уклав з Владиславом II Ягайлом Городельську унію 1413, яка підтвердила чинність Кревської унії 1385 і задекларувала повторне об’єднання Корони Польс. й ВКЛ. Підтримував інтенсивні політ. зв’язки з кер. гуситського руху в Чехії, надаючи їм військ. й дипломатичну допомогу. Разом з Ягайлом двічі виступав як ініціатор переговорів про унію церковну: 1396 при посередництві Кипріяна, митрополита Київ. і всієї Русі, це питання було порушене перед константиноп. патріархом, а 1418 в. відправив для переговорів про унію велике посольство духовних і світських осіб на чолі з київ. і литов. митрополитом Г.Цамблаком на Констанцький собор 1414–1418 вищого катол. духівництва.

У політиці щодо Русі й Золотої Орди в. намагався реалізувати програму вел. кн. литов. Гедиміна і Ольгерда, незважаючи навіть на ті труднощі й ускладнення, які породжувала польс.-литов. унія. Послідовно протидіяв інтеграційній політиці Великого князівства Московського на теренах колиш. Київ. Русі, домагаючись розширення кордонів ВКЛ на сх. й пд. сх. Захопив (1395) і приєднав (1404) до Литви Смоленськ (нині місто в РФ), неодноразово робив спроби поширити вплив своєї влади на Рязанське князівство, а також на Псков (нині місто в РФ) й Новгород Великий. Проводив планомірний наступ на т. зв. верховські князівства, розташов. у верхів’ях річок Ока (прит. Волги) і Дон, більшість яких визнала сюзеренітет ВКЛ у 20-х рр. 15 ст. Скориставшись з династичної кризи і ослаблення Золотоординської д-ви, відновив і зміцнив політ. позиції ВКЛ у підвладних Золотій Орді пд.-укр. землях і Криму. З цією метою в союзі з екс-ханом Тохтамишем і при військ.-політ. підтримці Моск. д-ви здійснив успішні походи на Нижній Дон, Приазов’я і в Крим (1397) та на чорномор. узбережжя біля гирл Дніпра і Пд. Бугу (1398). Наступна спроба в. повернути Тохтамишу ханський трон і з допомогою Золотої Орди підкорити Москву та всю Русь призвела до нищівної поразки армії в. у битві з татар. військом Едигея на р. Ворскла (див. Ворскла, битва на річці 1399). Мав спец. ярлик Тохтамиша на володіння переважно укр. тер. (1398), права на які Золота Орда формально зрікалася. Лише в серед. 20-х рр. 15 ст., із розпадом Золотоординської д-ви, в. остаточно закріпив пд. кордон ВКЛ на чорномор. узбережжі й зміцнив свій вплив у ханствах, що існували на зх. від Волги. Визначене польс.-литов. унією і спец. угодами між Ягайлом і в. підпорядкування політики ВКЛ на сх. інтересам Польс. королівства і постійна опозиція й протидія Польщі з боку феод. середовища правосл. нас. ВКЛ прирекли політику в. на Русі на незбалансованість, а результати його політики – на незавершеність.

Здійснюваний в. політ. курс об’єктивно вів ВКЛ до здобуття політ. самостійності й унезалежнення від Польс. королівства, саме це мала оформити і закріпити у правовому відношенні коронація литов. правителя. Уперше в. був проголошений королем Литви ще 1398 під час переговорів делегації литов.-рус. знаті з нім. рицарями про умови Салінської угоди. Але ослаблення ВКЛ внаслідок розгрому армії в. у битві на берегах Ворскли звело задум оформлення його політ. суверенності нанівець. Реальнішою була друга спроба. Коронація приурочувалася до з’їзду європ. монархів у Луцьку 1429, але була зірвана протидією польс. магнатів і шляхти та внаслідок суперечливого ставлення до неї короля Владислава II Ягайла. Невдовзі, 27 жовт. 1430, в. помер. Більшість його важливих починань так і не була завершена.

Література

• Prochaska A. Ostatnie lata Witolda. Warszawa, 1882;
• Konecny F. Jagiełło i Witold. Lwów, 1893;
• Prochaska A. Dzieje Witolda wielkiego księcia Litwy. Wilno, 1914;
• Halecki O. Dzieje unii Jagiełłonskiej, t. 1. Kraków, 1919;
• Чубатий М. Державно-правове становище українських земель Литовської держави. «ЗНТШ», 1926, т. 135–136;
• Там само, 1929, т. 144–145;
• Łowmiański H. Witold wielki księze litewski. Wilno, 1930;
• Kolankowski L. Dzieje Wielkiego Księstwa Litewskiego za Jagiełłonów. Warszawa, 1930;
• Pfitzner J. Grossfürst Witold von Litauen als Staatsmann. Prag–Brunn, 1930; Греков И.Б. Очерки по истории международных отношений Восточной Европы XIV–XVI вв. М., 1963;
• Koncius J. Vytautas the Great, t. 1. Maiami, 1964;
• Kosman M. Wielki księze Witold. Warszawa, 1967; Studia z dziejów Wielkiego Księstwa Litewskiego XIV–XVIII w. Poznań, 1971;
• Греков И.Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды. М., 1975;
• Kloczowski J. Europa słowiańska w XIV–XV wieku. Warszawa, 1984;
• Wasilewski t. Daty urodzin Jagiełły i Witolda: Przyczynki do geneałogii Gedyminowiczów. «Przegłąd Wschodni», 1991, t. 1, z. 1;
• Грушевський М. Історія України-Руси, т. 4–5. К., 1993–95;
• Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Gedyminowiczów. Poznań–Wrocław, 1999.

Джерела

• Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл.

Автор: Ф.М. Шабульдо.; url: http://history.org.ua/?termin=Vitovt; том: 1