Ольгерд

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ольге́рд
Ольге́рд
Ольгерд («Опис Сарматії Європейської», 1578)
Ольге́рд
печатка Ольгерда
Великий князь Литовський і Руський
1345 — 24 травня 1377
Попередник: Євнут
Наступник: Ягайло
Князь Вітебський
1320 — 24 травня 1377
Попередник: Ярослав Васильович
Наступник: Уляна Олександрівна
 
Народження: бл.1296
Смерть: 24 травня 1377(1377-05-24)
Хрещене ім'я: Дмитро[1][2]
Династія: Гедиміновичі
Батько: Гедимін
Мати: Євна
Дружина: Марія Ярославна
Уляна Олександрівна
Діти: Андрій, Дмитро, Володимир, Костянтин, Федір, Федора, Агрипина, Ягайло, Скиргайло, Корибут-Дмитро, Коригайло, Лугвен, Вигунт, Свидригайло, Олена, Марія, Олександра

Медіафайли у Вікісховищі?

Ольге́рд (лит. Algirdas, біл. Альгерд; бл. 1296 — 24 травня 1377) — великий князь литовський (13451377). Представник литовської династії Гедиміновичів. Син великого литовського князя Гедиміна. Один із головних будівничих Великого князівства Литовського[3]. Батько литовського князя і польського короля Ягайла. Князь вітебський1320) і кревський1338)[3]. Після смерті Гедиміна (1341) відсторонив від правління Литвою свого брата Явнуту (1345), став великим князем литовським. Державними справами займався спільно з братом Кейстутом[3]. Приєднав до Литви більшу частину земель Русі: частину Смоленщини (1350-ті), Київщину, землі Чернігово-Сіверщини й Поділля (1362)[4]. Здійснив успішний похід проти ординців у Південній Україні, розбив татарське військо на Синіх Водах (1362)[4]. У союзі з Тверським князівством воював із ординською Московією (13681372)[4]. У писемних джерелах постає як мудрий правитель і успішний полководець[3]. Знав декілька мов[3]. Не вживав алкогольних напоїв[3]. За даними пом'яника Києво-Печерського монастиря прийняв християнство[3]. У листі до константинопольського патріарха Філофея (1371) титулував себе царем[3].

Біографія[ред. | ред. код]

Молоді роки[ред. | ред. код]

Ольгерд народився близько 1296 року в родині литовського князя Гедиміна. Його старшими братами були Монвид і Наримунт; молодшими — Коріят, Любарт, Кейстут і Явнут.

1318 року Ольгерд одружився із руською князівною Марією, дочкою вітебського князя Ярослава Васильовича із дому Ізяславичів Полоцьких. 1320 року, після смерті тестя, він успадкував Вітебське князівство[3].

1327 року Ольгерд очолював литовське військо у спільному з поляками поході проти Бранденбургу[3].

1338 року Ольгерд отримав від батька Гедиміна князівство із центром у замку Крево[3].

1341 року після смерті Гедиміна (1341), який розділив Велике князівство Литовське між синами, Ольгерд залишився на Кревському столі, в той час як столичне місто Вільно дісталося його наймолодшому братові Явнуту[3]. Формально великим князем вважався Явнут, але брати не визнавали його своїм сюзереном[3].

Протягом правління Ольгерда Велике князівсво Литовське воювало на заході із Тевтонським орденом. Провідну роль у ній грав Кейстут, проте сам великий князь брав участь у деяких боях проти хрестоносців, зокрема на річці Страва (1348) та біля замку Рудау (1370)[3].

Великий князь[ред. | ред. код]

1345 року Ольгерд, спільно із братом Кейстутом організували державний переворот й усунули Явнута від влади[3]. Великим князем литовським став Ольгерд, а Кейстут — князем тракайським, гродненським і берестейським[3]. Обидва брати керували державними справами спільно: Кейстут відповідав за західні рубежі, зокрема боротьбу з Тевтонським орденом; Ольгерд займався східним і південним напрямком — боротьбою з руськими князівствами та Золотою Ордою[3].

Протягом правління Ольгерда Велике князівсво Литовське воювало із Тевтонським орденом. Провідну роль у ній грав Кейстут, проте сам Ольгерд брав участь у деяких боях проти хрестоносців, зокрема на річці Страва (1348) та біля замку Рудау (1370)[3].

Боротьба за руські землі[ред. | ред. код]

Ольгерд проводив політику розширення Литви на схід і південь, об'єднуючи землі колишньої Київської Русі. У 1350-тих роках він завоював частину володінь смоленських князів: Брянськ, Мстиславль, Білий[3]. У 13491351 і 1366 роках він успішно воював із польським королем Казимиром ІІІ за Галицько-Волинську спадщину[3], виборовши Волинь за винятком Белзу і Холму. 1377 року було приєднано Берестейський, Володимирський і Луцький уділи Волині. Завдяки Ольгерду у сфері впливу Литви періодично перебували Смоленськ, Псков і Новгород[3]. 1349 Ольгерд безуспішно намагався встановити політичний контакт із золотоординським ханом Джанібеком[3].

За гіпотезою Фелікса Шабульда, 1359 року Ольгерд скористався анархією в Золотій Орді й уклав союз із темником Мамаєм[3]. Спільно із ним Литва розпочала війну із джучидським «Волзьким царством», яке опанували царевичі-джучиди зі східного крила Улусу Джучі[3]. Влітку 1362 Ольгерд здійснив визвольний похід у Південно-Східну Україну між Дніпром і Доном, а восени — напав на ординське Поділля. Його військо досягло Чорного моря біля гирл Дніпра й Південного Бугу[3]. У цьому поході литовсько-руські сили розбили трьох татарських князів у битві на Синіх Водах, про що згадують пізніші джерела[3]. Внаслідок успішних військово-політичних Ольгерда землі колишньої Київської Русі позбулися політичної залежності від Золотої Орди й були приєднані до Великого князівства Литовського. Зокрема, частиною Литовської держави стали Волинь, Київщина, Чернігівщина, Сіверщина та Поділля, де постали удільні князівства, очолювані Гедиміновичами — Київське, Новгород-Сіверське, Подільське та інші[3]. Мамай також видав ярлик Ольгерду на володіння Південною Україною — землі від Дністра до верхів'я Дону й Оки[3].

Ведучи боротьбу за об'єднання руських князівств, 1351 року Ольгерд уклав союз із Великим князівством Тверським проти ординської Московії, який закріпив одружившись вдруге із Уляною, сестрою тверського князя Михаїла Олександровича[3]. У 13681372 роках Ольгерд вів війну із московським князем Дмитрієм Донським[3], яка після успіхів литовсько-руського війська над московитами, закінчилася підписанням Любуцького миру.

Ольгерд зумів об'єднати всі білоруські і більшість українських земель. Добрим ставленням до української культури і церкви прихилив до себе населення України-Русі та українських князів і магнатів, які брали участь у державній адміністрації Великого князівства Литовського. На зайнятих руських (українських) землях Ольгерд посадив своїх родичів, а в деяких місцях залишив руських князів із Рюрикового роду. За його правління руська мова стала офіційною мовою Великого князівства Литовського.

Релігійна політика[ред. | ред. код]

На відміну від Гедиміна, який намагався утворити окрему Литовську православну митрополію, Ольгерд пробував поставити на чолі Київської митрополії та всієї Русі свого кандидата, домагався від Константинополя повернення Києву в такий спосіб реального значення церковної столиці Русі[3]. 1353 року литовським кандидатом на Київського митрополита і всієї Русі був Теодорит, 1355 року — Роман, пізніше — Кипріян[3].

Відомості про вірування самого Ольгерда суперечливі: одні джерела, зокрема Києво-Печерський пом'яник вказує, що він прийняв християнство й охрестився під іменем Дмитра; інші — що до смерті залишався язичником[3].

Сім'я[ред. | ред. код]

Докладніше: Гедиміновичі
Марія (Євпраксія) Вітебська, дружина Ольгерда. Уявний портрет XVIII ст.

Мав дванадцять синів та вісім дочок.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Войтович Л. В. 4.6. Гедиміновичі. Ольгердовичі. // Князівські династії Східної Європи… 2000.
  2. Києво-Печерський пом'яник: поз.4, 207.
  3. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак Шабульдо Ф. М., Вортман Д. Я. Ольгерд // Енциклопедія історії України… 2010. Т. 7. С. 590.
  4. а б в Шабульдо Ф. М. Ольгерд // Малий словник історії України. К. 1997.
  5. Войтович Л. В. 3.17. Мономаховичі. Юрійовичі. Ростовська, Суздальська, Московська і Тверська гілки. // Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича, 2000.

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Ольгерд