Тевтонський орден

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ранній герб Тевтонського ордену.
Герб Великих магістрів Тевтонського Ордену

Тевтонський орден (лат. Ordo Teutonicus, лат. Ordo domus Sanctae Mariae Theutonicorum Ierosolimitanorum, «Орден німецького Дому святої Марії Богородиці в Єрусалимі»; нім. Orden der Brüder vom Deutschen Haus St. Mariens in Jerusalem, «Орден братів німецького Дому святої Марії в Єрусалимі») — чернечий лицарський орден Римо-Католицької Церкви, заснований у 12 столітті, що складався переважно з вихідців з «тевтонських» (східно-німецьких) земель.

Орден брав участь у хрестових походах за визволення Палестини, відіграв значну роль у християнізації Східної Європи та поширенні західноєвропейських звичаїв на її теренах.

Заснування ордену[ред.ред. код]

Перша версія[ред.ред. код]

Нова установа зі статусом духовного ордена була затверджена одним із німецьких лицарських керівників князем Фрідріхом Швабським (Fürst Friedrich von Schwaben) 19 листопада 1190 року, і після взяття фортеці Акра засновники лікарні знайшли їй постійне місце в місті.

Друга версія[ред.ред. код]

Під час 3-го хрестового походу, коли лицарі атакували Акру, купці з Любека і Бремена заснували польовий госпіталь. Герцог Фрідріх Швабський перетворив госпіталь у духовний Орден, на чолі якого став капелан Конрад. Орден підпорядковувася місцевому єпископові й був відділенням ордену Іоаннітів.


Папа Римський Климент III утвердив Орден як «fratrum Theutonicorum ecclesiae S. Mariae Hiersolymitanae» (Братерство Тевтонське церкви Святої Марії Єрусалимської) своєю папською буллою від 6 лютого 1191 року.

5 березня 1196 в храмі Акри відбулася церемонія реорганізації Ордену в духовно-лицарський орден. На церемонії були присутні магістри госпітальєрів і тамплієрів, а також світські й духовні особи Єрусалима. Папа Римський Інокентій III підтвердив цю подію буллою, датованою 19 лютого 1199, і визначив завдання Ордену: захист німецьких лицарів, лікування хворих, боротьба з ворогами католицької церкви. Орден був підвладний Папі Римському й імператорові Священної Римської імперії.


Третя версія[ред.ред. код]

Під час 3-го хрестового походу, коли лицарі взяли Акру, польський лікар Криштоф Юрцев (його дружина походила з багатої українсько-польскої сім'ї; володіла землями сучасної Холмщини) і німецький купець Лореаф заснували госпіталь. Пізніше Лореаф перетворив його на духовний Орден, на чолі якого став Конрад. Орден підкорявся місцевому єпископові і був відділенням Іоанніти ордену Іоаннітів.

Структура[ред.ред. код]

Fratrum Theutonicorum ecclesiae S. Mariae Hiersolymitanae Офіційна назва латинською мовою (оскільки ця організація була створена як католицька, а латинська є офіційною мовою католицької церкви).

Ordo domus Sanctae Mariae Teutonicorum in Jerusalem Друга офіційна назва латинською мовою

  • Українською — Тевтонський Орден
  • Німецькою повна назва — Brüder und Schwestern vom Deutschen Haus Sankt Mariens in Jerusalem
  • варіант скороченої назви німецькою — Der Deutsche Orden

Найвищі керівники в Ордені за різних обставин і в різні часи носили такі найменування (титули):

  • Meister.Українською мовою перекладається як «майстер», «керівник», «голова». В українській історичній літературі зазвичай уживається термін «магістр».
  • Großmeister. Українською мовою перекладається як «великий майстер», «найвищий керівник», «верховний вождь». В українській історичній літературі зазвичай уживається те само німецьке слово в українській транскрипції «Гросмайстер» або ж «Великий магістр».
  • Landmeister — «Ландмайстер». Титул використовувався також у вигляді Administrator des Hochmeisteramtes in Preußen, Meister teutschen Ordens in teutschen und walschen Landen, що можна перекласти як «Адміністратор Головного Магістрату в Прусії, магістр тевтонського Ордену в тевтонських і підконтрольних Землях (Областях)».
  • Hoch- und Deutschmeister. Можна перекласти як «Верховний магістр і магістр Німеччини»
  • Hochmeister. Можна перекласти на українську як «Великий магістр», але частіше уживається в транскрипції як «Гохмайстер»

Інші старші керівники в Ордені:

  • Kommandeur. В українській мові використовується термін «командор», хоча суть цього слова означає «командувач», «командир».
  • Capitularies. Українською мовою не перекладається, передається за допомогою транскрипції як «капітульєр». Суть титулу — керівник капітули (зборів, наради, комісії).
  • Rathsgebietiger. Можна перекласти як «член Ради».
  • Deutschherrenmeister. На українську не перекладається. Означає приблизно «Головний магістр Німеччини».
  • Balleimeister. На українську можна перекласти як «магістр маєтку (володіння)».

Історія[ред.ред. код]

Утвердження в Східній Європі[ред.ред. код]

На той час вплив і багатство Тевтонського ордену були помічені багатьма державами, охочими під прапором «боротьби з язичниками» розправитися з супротивниками. Великий вплив мав тодішній голова тевтонів — Герман фон Зальца (Herman von Salza, 12091239), що був великим землевласником, довіреною особою імператора, а з 1222 року навіть став посередником у відносинах імператора Фрідріха II і Папи Римського. У 1211 році король Угорщини Андрій II (Andras) запросив лицарів для допомоги в боротьбі з войовничими гунами (печенігами). Тевтони розмістилися на межі Трансильванії, отримавши при цьому значну автономію. Проте надмірні апетити на те, щоби бути незалежними від короля привели до того, що у 1225 році Андрій II (Andras) зажадав від лицарів покинути його землі.

Боротьба з пруськими язичниками[ред.ред. код]

Тим часом 1217 року Папа Римський Гонорій III оголосив похід проти пруських язичників, на землі яких претендував польський князь Конрад I Мазовецький. У 1225 році князь попросив допомоги у тевтонських лицарів, обіцяючи їм володіння містами Кульм і Добринь, а також збереження за ними захоплених територій. Тевтонські лицарі прибули до Польщі в 1232 році, осівши на правому березі річки Вісли. Тут був побудований перший форт, від якого походить Торунь. При просуванні на північ були засновані міста Хелмно і Квідзин. Тактика лицарів була однакова: після придушення місцевого язичницького вождя, населення насильно наверталося в християнство. На цьому місці будувався замок, навколо якого прибулими німцями починалося активне використання земель.

Поширення впливу[ред.ред. код]

Незважаючи на активні дії Ордену в Європі, його офіційна резиденція (разом з Великим Магістром) знаходилася в Леванті. У 1220 році Орден викуповує частину земель у Верхній Галілеї і будує фортецю Старкенберг. Тут розташовувався архів Ордену і його скарбниця. Лише у 1271 році, після взяття фортеці Бейбарсом, очільником мамелюків, резиденція Ордену переїздить до Венеції. У 1309 році столицею Тевтонських лицарів стало місто Марієнбург (нім. «Замок Марії»; польська назва — Мальборк). Поступово під владу Тевтонського ордену потрапила вся Прусія. У 1237 році Тевтонський орден злився із залишками військового братства лицарів Меча (лицарі Христа), тим самим отримавши владу в Лівонії. При загарбницькому поході на Гданськ (1308) під гаслом «Jesu Christo Salvator Mundi» (Ісус Христос Рятівник Світу) було знищено майже все слов'янське населення (близько 10 тисяч місцевих жителів), на захоплені землі прибували німецькі переселенці. До того ж часу відноситься загарбання Східного Помор'я, що мало велике значення: захоплення вже не переслідувало релігійних цілей. Таким чином, до кінця XIII століття орден фактично стає державою. До середини XIII століття, внаслідок IV хрестового походу, відбулося остаточне розмежування церкви, і орден повів активний наступ на схід, підтримуючи давню німецьку ідею витіснення слов'ян «Drang nach Osten». З часом у Прибалтиці виникли ще дві схожі організації лицарів — орден Меченосців і Лівонський орден.

Відносини з руськими князівствами і Великим Князівством Литовським[ред.ред. код]

Підкорення естів призвело до зіткнення ордену з Новгородом. Перший конфлікт відбувся в 1210, а 1224 року тевтони захопили стратегічно важливий пункт новгородців — місто Тарту (Юр'їв, Дерпт). Протистояння відбувалося за сфери впливу, проте до 1240-их років виникла реальна загроза скоординованої атаки всіх західних сил проти власне руських земель, ослаблених монгольським нашестям. У кінці серпня 1240 року орден, зібравши німецьких хрестоносців Прибалтики, данських лицарів з Ревеля і заручившись підтримкою папської курії, увійшов у псковські землі і захопив Ізборськ. Спроба псковського ополчення відбити фортецю, закінчилася поразкою. Лицарі, взявши в облогу Псков, скористались зрадою серед міщан і зайняли місто. Далі лицарі вийшли на кордони Новгородського князівства і побудували фортецю в Копор'ї. До Новгорода прибув Олександр Невський, і в 1241 він стрімким рейдом звільнив Копор'є. Після цього повернувся до Новгорода, де провів зиму, чекаючи прибуття підмоги з м. Владимира. У березні об'єднане військо звільнило Псков. Вирішальна битва відбулася 5 квітня 1242 на Чудському озері. Баталія закінчилася нищівною поразкою лицарів. Орден вимушений був укласти мир, за яким хрестоносці відмовилися від домагання на руські землі [Джерело?].

Найбільшого натиску ордену зазнало Велике князівство Литовське, а саме територія сьогоднішньої Білорусі, що входила до складу князівства. Боротьбу з орденом почав сучасник Олександра Невського литовський князь Міндовґ. Він завдав лицарям двох нищівних поразок у битві при Саулі (Шауляї) в 1236 і в битві біля озера Дурбе (1260). Наступники Міндовґа — князі Ґедимін і Ольґерд перетворили Велике князівство Литовське у найбільшу державу Європи, яка, проте, далі відбивалася від запеклих нападів тевтонців.

У XIV столітті Орден здійснив понад сотню походів на територію Литви. Ситуація покращилася, починаючи з 1386 року, коли литовський князь Ягайло прийняв католицизм і засватався зі спадкоємицею польського трону. Це поклало початок зближенню Литви і Польщі (так звана «особиста унія» — обидві держави мали одного правителя).

Просив допомоги проти татар, а потім і боровся з Тевтонським орденом і князь (король) Данило Романович.

Занепад ордену[ред.ред. код]

Труднощів орден став зазнавати з 1410 року, коли об'єднані польсько-литовські війська (за участю українських та білоруських полків) завдали нищівної поразки армії Ордену в Ґрюнвальдській битві. Загинуло понад двісті лицарів, а Тевтонський орден втратив репутацію непереможного війська. Польсько-литовським військом командували польський король Ягайло і його двоюрідний брат, великий князь Литви Вітовт. До складу війська увійшли також чехи (саме тут Ян Жижка втратив своє перше око) і татарська гвардія литовського князя.

У 1411 році після двомісячної облоги Марієнбурґа, що так і не увінчалася успіхом, Орден виплатив контрибуцію Великому Князівству Литовському, після чого між сторонами було підписано мирний договір, проте дрібні сутички час від часу відбувалися і після цього. З метою реформування правитель Фрідріх III організував Лігу Пруських держав. Це спровокувало Тринадцятирічну війну, з якої Польща вийшла переможницею. А це, у свою чергу, призвело до того, що 1466 року Тевтонський орден вимушений був визнати себе васалом польського короля.

Сільське господарство, ремесло та торгівля[ред.ред. код]

Орден поклав початок формуванню прусського землеволодіння, основаного на владі великих поміщиків (юнкерів), появі знатних дворянських родів. Проте, посилення політичної та економічної влади дворян сталось не відразу. На початку освоєння прусських земель орден сам займався сільським господарством у великих розмірах, але для обробітку землі у помістях потрібна була селянська праця. Виходячи з цього, орден розумно поширив систему німецького землеволодіння, що існувала на заході, застосовуючи до завойованих територій, зв'язуючи право володіння землею з обов'язками поміщиків і бауерів (селян) по відношенню до ордену.

Документом про передачу землі служила орденська грамота, яка рахувалась тимчасовою основою управління аграрним сектором. У ній фіксувалися кордони земельної ділянки, правова форма володіння . Земельна ділянка могла бути виділеною у вигляді помістя німецькому дворянину як нагорода за добру службу. Для швидкого освоєння земель орден нерідко віддавав їх великими шматками, бо не вистачало колоністів.

Велика частина земель розділялася між податними селами. У першому випадку грамота ордену вручалася безпосередньо власнику помістя. Селяни цих сіл отримували грамоту через локатора, який призначався з числа німецьких колоністів. Йому виділялась земельна ділянка визначеної площі для розподілу серед інших колоністів, що об'єднувалися в село й общину. За цю роботу локатор сам отримував землю (6-10 хурів), яка звільнялась від податків, і оголошувався спадковим старостою. Ця посада була його власністю. Він міг її продати чи подарувати. Староста слідкував за порядком у селі, за своєчасною сплатою податків і десятини, накладав штрафи на боржників, розв'язував конфлікти між селянами.

Землі в орденській державі[ред.ред. код]

Землі роздавалися за Кульмським і Магдебурзьким правом. Кульмське право — це фактично міське право джерелами якого були Сілезькі золоті, Фрайбергські срібні, Магдебурзькі та Фламандські правові норми, що найбільше відповідали формуванню нової спільності — міщан. Його отримали перші орденські міста Кульм і Торн. Стосовно орденських помість і сіл воно використовувалось лише в тій частині, яка регулювала відносини між селами і в середині них, між орденом і землевласниками. Кульмське право спочатку поширювалося тільки на німців. За цим правом господар ділянки міг передавати її у спадок дітям чи родичам і перші вісім — десять років взагалі не платив десятину з врожаю, щоб добре освоїти свій наділ і зробити його максимально родючим

Зміни після битви під Грюнвальдом[ред.ред. код]

Після битви під Грюнвальдом, коли було сильно підірвано економічні позиції ордену, частіше стало застосовуватись Магдебурзьке право. Його основна відмінність полягала в іншому порядку успадкування землі, за яким спадкоємцем міг стати син лише господаря. В іншому випадку помістя ставало власністю ордену. Магдебурзьке право охоплювало ширше коло громадсько- правових відносин — встановлювало міру кримінального покарання, норми діяльності купецьких корпорацій. Магдебурзьке право на відміну від Кульмського сприяло розвитку великого землеволодіння. За ним власники великих помість отримували повну юрисдикцію над своїми підданими, могли чинити над ними без будь-яких обмежень суд і розправу. Кульмські дворяни мали лише право на «малий суд» за незначні провинності. Проте помістя, що передавалися за Магдебургським правом не були ленними володіннями, але їх власники повинні були служити ордену. Тому колоністи надавали перевагу землі з Кульмським правом, яке передбачало кращі перспективи.

У період посиленого залучення колоністів на завойовані орденом землі німецькі селяни знаходилися у кращому становищі ніж дворяни, оскільки вони були звільнені від участі у воєнних походах ордену, не притягувалися до будівництва і в значній мірі користувалися плодами своєї праці на землі. Тільки в другій половині XV ст. на селян німецьких земель був покладений обов'язок виставляти одного воїна з кожних 10 хурів (170 га) землі.

Привілейовані умови ведення німецьких селянських господарств вказує на те, що вони були вигідні ордену, тому що їх сукупний землеробський продукт спочатку був основним капіталом, що давав сировину, матеріали, засоби до життя не лише всім зайнятим в землеробстві, але й населенню країни вцілому. Крім того, більшість селянських господарств в умовах простого товарного виробництва розвивало так звану домашню промисловість, яка давала їм необхідні ремісничі продукти і тим самим сприяла розвитку ремесла в державі.

Свої правила землеволодіння встановлювали єпископи разом з соборними капітулами. Більша частина їх земель передавалась поселенням на умовах лену, тобто під визначені воєнні й адміністративні обов'язки, хоча, як правило, ленники отримували землю в абсолютну власність, що обкладалась податками. Отримуючи землю, ленники зобов'язувались захищати резиденцію єпископа від ворогів. Проте службу можна було замінити грошима. Єпископські ленники не отримували судової влади над своїми підданими[1].

Орден розумів необхідність створення міцного поміщицького та селянського стану та підвищення статусу нових сіл для зміцнення соціальної бази свого панування і господарського розквіту розореної війнами землі. Тому періодично вносились у прив'язані до земельних володінь обов'язки та платежі зміни, що визначалися становими відмінностями та заслугами. Та завжди орден будував свої стосунки з сільським населенням, керуючись своїми інтересами та силою.

Заселяючи країну, орден не міг ігнорувати існування на території Прусії корінних жителів. Частина місцевої знатті користувалась пільгами і могла мати помістя з напівнімецьким правом. їх помістя складалися з двох частин: із володінь язичницької пори та наділів отриманих від ордену. За першу частину, на вимогу ордену, вони зобов'язані були сплачувати десятину. За свої заслуги перед орденом прусська знать (вітинги) отримувала наділи з прусськими сім'ями, які працювали на них. Ці сім'ї ставали кріпаками нового поміщика. Орден дуже цінував вітингів, які допомагали йому в утверджені своєї влади на місцях[2].

Тяжким було становище прусських сіл, які повністю знаходились у повній економічній залежності від ордену. Вони повинні були відпрацьовувати панщину та сплачувати оброк. Спеціальний чиновник (камергер) слідкував за тим, щоб пруси виконували свої повинності при дворах та полях орденських помість. Клаус Ріль, аналізуючи діяльність Німецького ордену в колонізації Прусії, стверджував, що спочатку орден робив відмінності між німецькими та прусськими селами. Але вже в ХІУст. ці відмінності зникають. Цей процес посилився в ХУст., коли в наслідок несприятливої політичної обстановки, орден при заселені пустощів почав відчувати нестачу німецьких поселенців. Проте це не було визначальним у становищі прусських селян, тому що їх кріпосна залежність нетільки не послаблювалась, а, навпаки, посилювалась. Якщо відмінності нівілювались то головним чином між дрібними прусськими і німецькими землевласниками, для яких національна приналежність у порівнянні з життєвими проблемами відходила на задній план.

Це стало помітним особливо в другій половині ХУст., коли різко посилилась влада дворян. Після тяжкої тридцятилітньої війни з Польщею орден не зміг розрахуватися з найманцями за службу грішми і як винагороду запропонував їм натуральну оплату. Керівники загонів найманців, що мали дворянські титули, отримали у володіння великі масиви землі і багато сіл. Фактично було покладено початок радикальним змінам в аграрних відносинах. Саме тоді в Прусії й виникає кріпосне право.

Ще в 1412 р. магістр заборонив селянам селитися в містах без дозволу поміщика-землевласника. Заборона була підтверджена в земельному порядку ордені 1445 р. У випадку самовільного виходу селян до міста їх силою повертали назад до господаря, який мав право покарати їх. В 1503 р. магістр видав указ відповідно до якого наймити, що не працювали більше 13 днів підлягали арешту. В 1525 р. після падіння орденської держави герцог Альбрехт Бранденбургський завершив справу магістрів по закріпаченню селян. Він підписав кілька земельних законів, за якими залежний селянин вже не міг перейти до іншого господаря без письмового дозволу свого хазяїна. Вводились повинності і для селянських дітей, які теж не мали місця на стороні без згоди поміщика[3].

Останні десятиліття правління ордену[ред.ред. код]

Отже, в останні десятиліття правління ордену великі землевласники почали проявляти рішучий вплив на прийняття земельних законів і оформились, по суті, в правлячий стан. Його представники призначались радниками магістрів, Верховного суду, главами відомств (амтів). Лише Кьонінг протестував проти зростання влади дворянства, але без особливого успіху. І хоча процес був спірним, розраховуватись за борги довелося знову за рахунок селян.

Формування прусського землеволодіння сприяло розвитку сільського господарства в орденській державі. До 1410 р. в Прусії було засновано близько 1400 сіл, не рахуючи тих, що вже існували. Поміщики і селяни вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, бобові, прянощі. У кінці XIV- початку XV ст. виробництво зерна в Прусії вже переважало внутрішнє споживання і хліб став предметом експорту. На території орденської держави діяло близько 400 млинів, що належали рицарям. Вони виробляли муки на п'ятисот тисячне населення. Орден всіляко заохочував розвиток тваринництва. Гросмейстер Конрад фон Юнтінген для поліпшення племінного стада виписував племінну худобу з інших земель, зокрема, з Голландії. У селян було більше 60 тисяч овець, але шерсть експортувати заборонялось, оскільки Прусія сама виготовляла сукно на вивіз. У південних районах розвивалось виноградарство і садівництво.

Займались сільським господарством і міщани. Майже кожен з них мав земельну ділянку і міг утримувати худобу за це вони сплачували місту податок, частина якого йшла на утримання пастухів.

Правління Конрада фон Юнтінгена[ред.ред. код]

Важливу роль у поповнені продовольства мало внутрішнє рибальство. Встановивши свою юрисдикцію на території прусів, орден визначив умови риболовлі в ріках і водоймах. Грамотами визначались межі риболовлі в ріках. Маленькі водойми віддавалися у володіння цілими, а великі — ділились між селами. В міру зміцнення влади ордену скорочувались пільги на рибну ловлю, зокрема, у великих озерах. Регулювалась рибна ловля і в затоках.

Прусські ліси, особливо на кордоні з Литвою, були багаті на дичину. Тут водились зубри, ведмеді, бобри, кабани, куниці тощо. Орденські правителі мали фіскальні права на ліси та пасовища, що приносило їм великі доходи.

При Конраді фон Юнгінгені в перше у Східній Прусії стали розроблятися методи боротьби зі стихійними лихами. Почали будуватися дамби, шлюзи на річках. Було створене особливе управління з осушення і зрошення земель. Міста і села зобов'язані були слідкувати за чистотою рік і озер. Контроль за виконанням цього рішення здійснював спеціальний чиновник. Для поліпшення судоходства будувались канали, особливо на річках несприятливих для судноплавства. У 1689 р. розпочинається будівництво каналів, яке завершилось в 1697 р. Введення їх в експлуатацію мало велике значення для економіки Прусії. Інтенсивним стає сплав лісу, прискорився рух російських та польських товарів у Кенінсберг, пожвавилась внутрішня торгівля.

Ремесло[ред.ред. код]

Ремесло зосереджувалось головним чином в містах і мало цеховий характер. У трьох містах Кенігсберга (Альштадті, Кнайпхофі, Льобеніхті) було 30-40 ремісничих цехів. Основу міської економіки складало просте товарне виробництво. Майстри мали невеликі підприємства з підмайстрами та учнями. Особливо швидкими темпами розвиваються пріоритетні галузі ремесла — деревообробка і будівництво. Остання галузь ремесла мала привілейований статус. Мулярі, каменярі та інші будівельники отримували від міста поденну платню.

Цінувались в орденській державі столярі, різьбярі по дереву та майстри — ювеліри. Цікаво, що вартість ювелірних виробів визначалась не художньою цінністю, а вагою дорогоцінних металів закладених у вироби, тому майстри не особливо намагалися демонструвати свою справжню майстерність.

Орден виступав монополістом у справі добування, обробітку і збуту «соляного каменю». Довгий час орден не дозволяв створювати в країні цехів по його обробці, тому що це вважалося підривом фінансового становища країни. Існували цехи лікарів та аптекарів, музикантів. Виникали великі купецькі і міські цехи, які вимагали спеціалізації виробництва. По всій Прусії зустрічалися підприємства м'ясників, цирульників, взуттєвиків. В прибережних містах процвітали цехи морських та річкових човнярів. У великих кількостях виготовлялось пиво. В одному лише Данцігу нараховувалось 416 пивоварень. Броварство стало національним елементом життя підданих[4].

Ремісничі цехи розробляли свої професійні статути, які регламентували їх внутрішнє життя, контроль за якістю продукції. Статути повинні були відповідати не лише особистим інтересам членів цеху, а й враховувати державні інтереси.

Штрафи[ред.ред. код]

За недотримання уставних правил застосовувались штрафи. Чітке уявлення про це дає статут цеху м'ясників м. Шіппенбайля, затверджений курфюрством у серпні 1666 р. Документ фактично розкриває спосіб життя і праці ремісників Греції .

В уставі зазначалось, якщо майстер бере учня зі сторони, учень повинен заплатити цеху 40 грошів і виставити бочку пива. Хто не вносить орендну плату за свої бойні у розмірах, встановлених головним цехом, повинен сплатити штраф 60 грошів. Майстер міг володіти лише однією бойнею. Для ліквідації конкуренції заборонялося в радіусі однієї милі продавати м'ясо іншим особам, а також привозити на ринок не солене м'ясо. За неявку майстра на щоденну вранішню нараду цеху передбачався штраф у розмірі 6 грошів. Якщо порушник відмовлявся сплачувати штрафи його притягував до відповідальності магістрат, який зі свого боку теж накладав штраф у подвійному розмірі. Вся сума штрафів ділилася на три частини: одна — йшла правлінню, друга — магістрату, третя — цеху.

Взагалі список ремесел, що знайшли розвиток у Прусії досить широкий, але мало чим відрізнявся від інших країн. Був попит на цирульників, хірургів, інших медиків, візити яких оплачувались дуже дорого. Поряд з морським розвивалося річкове суднобудування. Для органів управління ордену необхідні були писарі, землеміри, а для існуючих церков, замків, міських будинків і споруд — архітектори, скульптори, живописці, які, як правило, отримували за свою роботу щедру винагороду.

Весь режим середньовічної регламентації в орденській державі сприяв виробленню таких відмінних рис у способі життя німецької нації як консерватизм і стабільність. На відміну від Англії, де вже у XVII ст. розпочалася промислова революція, в Прусії цехова система з перевагою ручної праці збереглася аж до ХІХ ст. Розвиток мануфактури гальмувався цеховими привілеями, багаточисельними місцевими і провінційними митними зборами.

Орден всіляко заохочував розвиток торгівлі. Розквіт її припав на період правління фон Кніпроде, коли магістр дозволив трьом містам Кенігсберга ввійти в Ганзейський торговий союз, що відразу ж оживило економічне життя ордену. Кенігсберг поступово перетворився у торгового посередника між європейським сходом та Польщею, Росією та Литвою.


Аналізуючи становище торгівлі в орденській державі, з'являється думка про невідповідність духовного призначення монахо-рицарського товариства й розмаху його комерційної діяльності з метою досягнення максимального прибутку та накопичення багатства. Деякі історики звинувачували орден в фальсифікації були папи Олександра IV від 6 серпня 1257 року про торгові привілеї для тевтонів. Власне сумніву піддавався текст, який був дослівно повторений грамотою папи Урбаном IV в 1263р, і не містив суттєвих обмежень ордену на широку торгівлю. Проте на сьогодні доведено, що обидві грамоти справжні. Урбан розумів, що утвердитись в Прусії в якості сильної християнської держави на основі права з іншими державами орден міг лише при умові входження його в міжнародну торгівлю в якості необмеженого виробника й покупця.

Кенігсберг серед інших міст-членів Ганзи займав досить скромне місце. Найбільшою його торговою фірмою був торговий дім, який вів широку торгівлю при посередництві кенігсберзького та марієнбургзького «гросшеферів» (орденська посада для керування всіма торговими операціями). Його товарообіг переважав всіх разом взятих торговців міста. У Кенігсберзі починався відомий ще прусам «бурштиновий шлях». Він перетинав Претель, де проходив кордон морського і річкового судноплавства. І хоча великі судна зазвичай розвантажувались в Пілау, ганзейські купці за допомогою лоцманів заходили і в кенігсберзький порт. Кенігсберзький торговий дім укладав угоди на постачання сільськокогосподарської продукції, копченої, в'яленої та солоної риби від Нідерландів до Новгорода, Бреслау, Лемберга. Найвигіднішим був збут бурштину. Торговий дім закуповував сировину і вироби з бурштину у маршала ордену і з великою вигодою для себе перепродував їх в інші країни. Маршал в свою чергу мав справу з управителем фортеці Лохштед. Бурштиновий намісник, як його називали періодично, поставляв «сонячний камінь» у замок.

Кенігсберзькі купці не були єдиними посередниками в торгівлі бурштином. Частина бурштину потрапляла для продажу до Львова, де німецькі та вірменські купці скуповували його і поставляли на Близький та середній Схід. Найбільший прибуток торговий дім отримував з продажі прекрасних трояндових вінків із бурштину. Але й необроблений бурштин мав великий попит. Велика кількість його вивозилась в Любек і Брюгге, де йшов на виготовлення чьоток. В середньому за рік агенти торгового дому поставляли в ці міста ЗО бочок бурштину. Отримували вони за нього в 2,5 рази більше ніж дім платив маршалу ордену. За отримані гроші торговий дім закуповував за кордоном сукно, прянощі, вино, папір, залізо тощо. Частина прибутку йшла на утримання гарнізонів і фортець[5].

З 1392 року оживилась торгівля Прусії з Фландрією. В Прусію поставлялось голландське сукно, масло, рис, сіль та інші товари. Проте морська торгівля була пов'язана з ризиком оскільки на морі хазяйнували пірати. Це призвело до того, що в Любеку змушені були заборонити плавання ганзейських кораблів у Фландрію, особливо у порт Свен. Це змусило гросмейстера віддати розпорядження про супровід купецьких кораблів військовими суднами.

Дещо по іншому складалися торгові відносини Ганзи і Англії. В цій країні ганзейські купці були обмежені в своїх правах, а товари обкладалися високим митом. У відповідь на це Ганза ввела заборону на ввіз англійського сукна. В 1398 році торговельні зносини між орденом і Англією припинилися. Лише в 1403 році після переговорів між послами ордену і англійського двору вирішено було відновити взаємовигідні морські перевезення товарів. 8 жовтня 1405 року з'явився договір між орденом і Англією. На взаємній основі купцям гарантувалася свобода заходу суден в порти обох країн і продаж товарів в будь- якому місті . Напруженість у політичних відносинах довгий час заважала торговим відносинам з Польщею. Лише в 1398 році, коли королева Ядвіга уклала договори про перемир'я з орденом, торгівля між двома країнами ожила. Купці Прусії швидко проклали шлях у Краків. Тяжко будь-що сказати про торгівлю ордену з Росією. Окремі свідчення, що дійшли до нас, свідчать, що спроби налагодити торгівельні зв'язки виникали з обох сторін. Князь Андрій Галицький в 1320 р. дав Торнським купцям привілеї на вільну торгівлю тканинами та іншими товарами на своїй території. Орденські негоціанти наперекір волі Польщі, що охороняла монополію на транзитному шляху в Росію, проклали дороги в Новгород і Псков через Литву і Ліфляндію. Які мали прибуток із цього посередництва. У Новгороді була відкрита ганзейська контора, більш відома в тогочасних джерелах, як «двір святого Петра», так як на території німецького двору знаходилася церква з такою назвою. Після початку війни Новгорода з Орденом (Лівонською гілкою) в 1368 році відносини між новгородськими та німецькими купцями стали напруженими. Арешти купців та конфіскація товарів з обох сторін рахувалися звичайним явищем. Торгівля занепадала. І на кінець 1494 р. за велінням Івана III Ганзейська контора в Новгороді була закрита, проте не дивлячись на перепони і труднощі, що виникали в торгівлі з орденською державою, російські купці пробивалися в Ганзейські міста. Литовські річкові судна по Меллелю (Міману) через Куршейську затоку і Дейму заходили в Прегель до складів Альштадта і Кнайпхофа і поставляли російські товари: хутра, зерно, льон, сало, віск та ін.

У торгівлю з орденом все активніше втягувалася Москва. Вона використовувала два шляхи просування товарів: перший — Кенігсберг- Вільдміннен-Лік-Аутустово-Гродно-Смоленськ-Москва; другий -Кенігсберг- ІИакен-Затока-Мемель-Рига-Псков-Москва. Значну частину серед товарів що ввозили в Росію, складала сіль. Територія Прусії мала родовища кухонної солі, якої спочатку не вистачало і вона закуповувалася в інших країнах. Гросмейстер К. фон Юнрит у 1401 р. знайшов родовища солі при Бонау. Маленькі ж міста Орденської держави (Фішхаузен, Тапіау, Велау, Нойхаузен, Фрідланд, Хайлігенбайль та інші) знаходились, як правило біля водяних артерій та доріг, у багатьох випадках на місцях старих прусських поселень. Завдяки їм регулювалася внутрішня торгівля ремісничою та сільськогосподарською продукцією.

Претенденти на спадщину ордену[ред.ред. код]

Прусія[ред.ред. код]

Прусія, незважаючи на те, що була протестантською державою, претендувала на те, щоб бути духовною спадкоємицею Ордену, особливо у сфері військових традицій.

У 1813 році в Прусії був установлений орден «Залізний Хрест», вид якого відображав символ Ордену. Історія Ордену викладалася в пруських школах.

Нацизм[ред.ред. код]

Нацисти вважали себе такими, що продовжують справи Ордену, особливо в галузі геополітики. Доктрина Ордену «похід на схід» була повністю засвоєна керівництвом.

Нацисти претендували і на матеріальне майно Ордену. Після аншлюсу Австрії 6 вересня 1938 року володіння Ордену, що збереглися, були націоналізовані на користь Німеччини. Те ж саме відбулося після захоплення Чехословаччини в 1939 році. Зберегли незалежність тільки орденські лікарні й будівлі в Югославії і на півдні Тіролю.

Була також проведена інспірована Генріхом Гімлером спроба створити якийсь власний «Тевтонський Орден стасяна» (як його часто називають у літературі «Чорний орден») з метою відродження німецької військової еліти. До цього «ордену» увійшло десять осіб на чолі з Рейнхардом Гейдріхом.

При цьому нацисти переслідували священиків справжнього Ордену, а також нащадків тих пруських сімейств, чиє коріння сходило до лицарів Ордену. Деякі з цих нащадків прилучилися до антигітлерівської опозиції.

Відродження ордену[ред.ред. код]

Відновлення ордену відбулося в 1834 за сприяння австрійського імператора. Новий Орден був позбавлений політичних і військових амбіцій і зосередив зусилля на добродійності, допомозі хворим тощо.

У період нацистських гонінь на Орден його діяльність була фактично згорнута.

Після закінчення війни Ордену були повернені конфісковані нацистами австрійські володіння.

У 1947 році декрет про ліквідацію Ордену був формально анульований.

Орден не був відновлений в соціалістичній Чехословаччині, але відродився в Австрії та Німеччині. Після розпаду радянського блоку відділення Ордену з'явилися на території ЧехіїМоравії і Богемії), Словенії і деяких інших європейських країнах. Є також маленьке (менше двадцяти чоловік) співтовариство членів Ордену в США.

Резиденція Великого магістра, як і раніше, знаходиться у Відні. Там же знаходяться скарбниця ордену і бібліотека, що зберігає історичні архіви, близько 1000 старих томів, інших документів. Орденом управляє абат-гохмайстер, хоча сам орден складається в основному з сестер.

Орден розділений на три володіння — Німеччина, Австрія і Південний Тіроль, і два командорства — Рим і Альтенбісен (Бельгія). Орден повністю обслуговує своїми черницями одну лікарню в місті Фризи в Каринтії (Австрія) і один приватний санаторій у Кельні. Сестри Ордену також працюють в інших лікарнях і приватних санаторіях в Бад-Мергенгемі, Регенсбурзі і Нюрнберзі.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Англійською мовою[ред.ред. код]

  • Seward, Desmond. The Monks of War: The Military Religious Orders. Penguin Books. London, 1995. ISBN 0-14-019501-7
  • Christiansen, Eric. The Northern Crusades. Penguin Books. London, 1997. ISBN 0-14-026653-4
  • Urban, William. The Teutonic Knights: A Military History. Greenhill Books. London, 2003. ISBN 1-85367-535-0

Німецькою мовою[ред.ред. код]

Польською мовою[ред.ред. код]

  • Górski K., Zakon Krzyżacki a powstanie państwa pruskiego, Wrocław 1977 (II wyd. Malbork 2003, ISBN 83-86206-67-5).
  • Biskup M., Labuda G., Dzieje zakonu krzyżackiego w Prusach: gospodarka, społeczeństwo, państwo, ideologia, Gdańsk 1988, ISBN 83-215-7238-3.
  • Samsonowicz H., Krzyżacy, Warszawa 1988, ISBN 83-85028-96-X.
  • Boockmann H., Zakon Krzyżacki: dwanaście rozdziałów jego historii, Warszawa 1998, ISBN 83-7233-048-4.
  • Piotr z Dusburga, Kronika ziemi pruskiej, Toruń 2004, ISBN 83-231-1744-6
  • Zofia Kowalska, Krzyżacy w innym świetle. Od średniowiecza do czasów współczesnych, Tarnów 1996, ISBN 83-85380-890-2.
  • Wiiliam Urban, Krzyżacy. Historia działań Militarnych, Warszawa 2005, ISBN 83-05-13365-6.
  • Janusz Trupinda (przekład i tłum.), Reguła Zakonu Szpitala NMP Domu NIemieckiego w Jerozolimie, Malbork 2002, ISBN 83-86206-52-7.
  • Paweł Pizuński, Poczet wielkich mistrzów krzyżackich 1998—2000, Gdańsk 2003, ISBN 83-909057-7-9.

Російською мовою[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. (Кон,1980,с.29)
  2. (Кулаков,1990,с.95)
  3. (Рибина, 1986,с.75-76)
  4. (Мильников, 1978, с.82-84)
  5. (ГАКО.ф.47,оп.1,д. З, с.83)