Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ГЕРЦЕН Олександр Іванович

ГЕРЦЕН Олександр Іванович

(псевдоніми – Искандер Нионский И.(А.), Н.Огурчиков, Ю.Перхуновский, Barbar, Un Russe; 06.04(25.03).1812–21(09).01. 1870) – рос. філософ, письменник, публіцист, літ. критик, громад. і політ. діяч. Н. в м. Москва. Початкову освіту здобув дома. 1829 вступив на фіз.-мат. ф-т Моск. ун-ту. Світогляд Г. склався під впливом ідей декабристів (див. Декабристів рух) та лівих гегельянців (див. Г.-В.-Ф.Геґель), Л.Фейєрбаха і франц. соціалістів-утопістів. Разом із другом М.Огарьовим організував студентський гурток сен-сімоністів. Під час навчання опублікував у журналах низку статей на природничі теми, переклади і реферати праць зх.-європ. природознавців. Закінчив ун-т кандидатом із срібною медаллю за дис. «Аналитическое изложение солнечной системы Коперника» (1833). 1834 заарештований разом із групою колишніх гуртківців за «вільнодумство», 1835 засланий до м. Перм, звідти до м. В’ятка (нині м. Кіров), де працював у канцелярії губернатора, а згодом – до Владимира на Клязьмі (нині м. Владимир), де 1838 одружився з Н.Захар’їною. 1841 засланий до м. Новгород (нині усі міста в РФ), був радником губернського правління. 1842 подав у відставку «за станом здоров’я» і в чині надвірного радника оселився в Москві, де очолив ліве крило сусп. руху західників у їх боротьбі зі слов’янофілами. У працях «Дилетантизм в науке» (1842–43) та «Письма об изучении природы» (1845–46) вирішував корінні питання філософії. Позбавлений можливості вести активну громад. діяльність у Росії, отримавши спадщину по смерті батька (1846), під приводом необхідності лікування дружини 21 січ. 1847 назавжди залишив батьківщину і жив у Франції, Італії, Швейцарії (1847–52) як політ. емігрант; за стосунки з представниками франц. та італ. революц. кіл його було вислано з цих країн. 1849 Г. відмовився виконати наказ імп. Миколи I повернутися в Росію, через що його маєтність було секвестровано. Розчарувавшись у революц. можливостях Заходу і зх.-європ. соціалізмі, Г. зосередив свою діяльність на революц. русі Росії. Оселившись із старшим сином Олександром у Лондоні, з 25 серп. 1852 розпочав діяльність Вільної російської друкарні випуском прокламації «Юрьев день! Юрьев день! Русскому дворянству» (черв. 1853). Разом із М.Огарьовим видавав громад.-політ. зб. «Голоса из России» (1856–60), газ. «Колокол» (1857–65 – у Лондоні, 1865–67 – у Женеві; всього вийшло 245 номерів), літ.-політ. альманах «Полярная звезда» (1855–69; 7 книг – у Лондоні, 8-ма – в Женеві), а також додатки «Общее вече» (1862–64) та «Под суд!» (1859–62). Видання Г. справляли величезний вплив на громадськість; вони були заборонені для поширення в Росії і потрапляли туди нелегально (зокрема в Україну – через Одесу, Херсон, Миколаїв, Буковину та ін.). Теорія «російського соціалізму» Г. заклала основи народництва. В «Колоколі» він став на бік революційної демократії, на початку 1860-х рр. був тісно пов’язаний з кер-вом «Землі і волі», викривав грабіжницький характер «звільнення» селян у Росії 1861 (див. Селянська реформа 1861), підтримав нац.-визвол. рух у Польщі (1863), затаврував розправу царизму над М.Чернишевським (1864). Г. вів безперестанну й безкомпромісну боротьбу проти царського самодержавства шляхом публікації як власних творів, так і викривальних матеріалів про сучасне та минуле Росії, які надсилали йому численні кореспонденти з усіх куточків імперії, у т. ч. й з України. У зв’язку з переміщенням центру рос. еміграції у Швейцарію 1865 Вільну рос. друкарню було переведено до Женеви. Г. вів принципову полеміку із зх. демократами, рос. реакційною і ліберальною пресою. Був переконаний у спільності істор. долі Росії і Заходу, у правильності концепції єдності світ. істор. процесу. В останні роки життя зацікавився робітн. рухом, але не сприйняв ідей класової боротьби і диктатури пролетаріату, проголошених К.Марксом, за що зазнавав злих та несправедливих нападок з боку останнього: для К.Маркса він був панславістом (див. Панславізм), соціал-дилетантом і реакційним мислителем.

П. у м. Париж. Похований на кладовищі Пер Лашез, перепохований у м. Ніцца (Франція) поруч із могилою дружини. 1872 там встановлено надгробок роботи укр. скульптора П.Забіли.

Г. мав широкі й різнобічні зв’язки з Україною. Був чи не єдиним представником тодішньої рос. інтелігенції, який визнав право України на самостійну державність (ст. «Росія і Польща»). Вимагав офіц. запровадження укр. мови на тер. укр. губерній. У його виданнях відображено події сусп.-політ. життя України, він підтримував зв’язки з укр. діячами різних політ. напрямків. Його високо цінували М.Драгоманов, В.Антонович, М.Лисенко, М.Костомаров. Т. Г. Шевченко вважав Г. «апостолом правди і волі», 1860 передав для нього примірник «Кобзаря», згадував про нього в «Щоденнику». Г. опублікував матеріали про Шевченка, а також статтю з приводу його смерті. Був особисто знайомий з Марком Вовчком, яка допомагала йому в одержанні кореспонденцій з Росії та України. І.Франко переклав «Спомини з еміграції» Г. і написав до них передмову (1911).

В.Каразіну було присвячено ст. Г. «Император Александр I и В.Н.Каразин» («Полярная звезда на 1862 г.»), М.Пирогову – ст. «Киевский университет и Н.И.Пирогов» (1861). Кілька сторінок «Былого и дум» (т. 2) присвячено А.Потебні – учаснику польського повстання 1863–1864 (А.Потебня зустрічався з Г. та М.Огарьовим у Лондоні 1862–63). Перебуваючи у В’ятці, Г. спілкувався з проф. Ніжинського ліцею К.Шапалінським, засланим туди 1835. Шурином Г. був проф. Київ. ун-ту О.Селін, одружений з К.Захар’їною, сестрою дружини Г. 1853 у Лондоні Г. відвідали українці Я.Стефанович і О.Стронін (учитель М.Драгоманова); 1862 – М.Потєхін та А.Нечипоренко, за що потрапили до Петропавловської фортеці.

Твори

Собрание сочинений т. 1–30. М., 1954–66; Спомини з еміграції. Львів, 1911; Листи про вивчення природи. К., 1947; Вибрані філософські твори, т. 1–2. К., 1949–51; Сорока-злодійка. К., 1950; Минуле і думи. К., 1957; Хто винен? К., 1982.

Література

Василенко К.П. Общественно-политические взгляды Герцена. «Киевская мысль», 1912, 25 берез.; Грушевський М.С. У столітні роковини Герцена. «ЛНВ», 1912, т. 58; Хатченко А. Герцен и Украина. Там само, № 4; Дорошкевич О. До питання про вплив Герцена на Шевченка. В кн.: Шевченко, річн. 1. К., 1928; Полянина Т.В. А.И.Герцен об Украине. «Литературоведение» (Львов), 1958, вып. 2; Гербильский Г.Ю. Галиция в «Колоколе» А.И.Герцена и Н.П.Огарева. В кн.: Связи революционеров России и Польши XIX – начала ХХ в. М., 1968; Іванченко Р. Герцен і Україна. «Дніпро», 1970, № 1; Наумович С. Російські «ліберали». II. (Герцен і Україна). «Вісн. ООЧСУ» (Нью-Йорк), 1970, № 1; Сарбей В.Г. «Колокол» і Україна. «УІЖ», 1972, № 8; Лось Л.Ф. 120-річчя з дня виходу в світ першого номера «Колокола». «УІЖ», 1977, № 7; Сухомлин Е.Г. Герцен і Франко. «Українське літературознавство», 1978, вип. 30; Казьмирчук Г.Д., Смирнов В.Л. А.И.Герцен и студенты Киевского и Харьковского университетов в годы первой революционной ситуации в России. «Вопросы истории СССР. Респ. межведомственный научный сборник», 1981, вып. 26; Гербільський Г.Ю. Харків’яни і «Колокол». «Прапор», 1982, № 7; Герцен против самодержавия: Секретная политическая история России XVIII–XIX вв. и Вольная печать. М., 1984; Казьмирчук Г.Д. та ін. О.І.Герцен: Історичні нариси. К., 1988; Итенберг Б.С., Твардовская В.А. Карл Маркс и Александр Герцен: История одной вражды. «Новая и новейшая история», 1994, № 6; Ковальська-Павелко І.М. Матеріали в «Колоколі» О.Герцена – історичне джерело про Волинь середини XIX в. «Наукові записки Острозької академії», т. 1, ч. 2. Острог, 1998; Василенко К.П. Статті. Спогади. Листування, т. 1. К., 2002.

Джерела

• Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.

Автор: Г.П. Герасимова.; url: http://history.org.ua/?termin=Gercen_O; том: 2